Вир

Гомін, гомін по діброві, туман поле покриває,
туман поле покриває, мати сина призиває:
— Вернись, синку, додомоньку,
змию тобі головоньку...
— Мені, мамо, змиють дощі,
а розчешуть густі терни, а висушать буйні вітри...

Українська народна пісня

І

Село Троянівка гніздиться в долині. На північ від нього Беєва гора, покрита лісом, на південь — заткана маревом рівнина, по якій в'ється полтавський шлях. Обабіч шляху то тут, то там мріють у степу хутори, маячать на далеких обріях, як зелені острови по синьому морю. В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка; літом пересихає так, що в деяких місцях її перебродять кури на сусідній хутір Залужжя і навіть там несуться, що є досі основною причиною сварок між троянівськими і залужанськими молодицями. Батьку-ватись жінкам дуже зручно; вийдуть одна насупроти другої, стануть на різних берегах і, гарненько поскладавши на грудях руки, починають: «Чого це ти, Мотре, мою курку на Залужжі припинаєш? Хіба вона твоя, чи що?» — «Хай тебе колючками до землі припне! Може, птиця води напитися прийшла та й перелетіла на сю сторону, так оце я вже й винна?» — «А щоб тебе кров гаряча спила, брехухо кривошия! Що ж ти ще і відкараскуєшся, що ти моєї курки не припинала, як моя зозулястенька приволокла на лапці шманделок твоєї спідничаноЇ пілки?» — і пішло, і пішло, що й до вечора не переслухаєш. Над річкою було дуже лунко, через те всі чули, і про кожну таку чвару знали на обох берегах.

У селі є вигін, на якому пасуться телята, свині, гуси, вівці, кози, і коли голова сільради Гнат Рева їде куди-небудь лінійкою по службових справах, то наказує кучерові, одноокому Кузьмі, розганяти їх байба-рою, щоб не задавити котрогось. Є магазин, у якому продається вакса, хомути, горілка, сіль, вила, підситки, вухналі, сковороди і крам на кофточки.

На західній околиці села, біля самого байраку, живе Йосип Вихор, по-вуличному — Йонька. Велика, вкрита соломою хата притулилася біля яру, поруч з нею хлів, ще далі, в садку, клуня — житло для горобців та голубів, що воркують під бантиною у солом'яних кошелях. Від клуні стежка круто падає в яр з холодною джерельною водою.

Сім'я в Йоньки така: старший син Гаврило — широкоплечий, біловусий здоровань, на одну ногу кульгавий (як був ще пастушком — бугай ногу потовк). Іде вулицею поміж тинами — голова то визирне, то заховається; собаки брешуть, аж з очей іскри сиплються, думають, що то він їх дратуе| Середульший Федот — дрібноростий, чорненький, схожий на батька. Цей служить в Червоній Армії, добився двох кубиків, і його портрет висить на покуті поміж рушниками. І найменший — Тимко. Цей вдався не в матір, не в отця, а в проїжджого молодця. Високий, тонкий, з-під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі, черкеські, дивляться спідлоба. Як іде селом, зустрічні дівчата полум'ям займаються. Одним словом, добрячий парубок, одна печаль серце лиже: з дитинства байстрюком дражнять.

В 1920 році, після кривавої січі червоних із махновцями, пішла молода красива Уляна у яр по воду. Бачить — звівся з бур'яну чоловік, хотів щось сказати та й знову повалився в траву. Підбігла до нього Уляна, аж то червоний боєць: лице в крові — очей не видно, ліва нога шаблею порубана, видно, лежачого сікли. Простяг до неї руки, благає: «Візьми мене, молодице, звідси, загину я тут». Обняла його Уляна за спину поміцніше та й повела геть від смерті...

Відлежувався боєць на горищі. А щоб діти про нього не довідалися та не розтеленькали по селу, спровадила їх Уляна до своєї матері.

Через півтора року повернувся додому Йосип, якого червоні брали в обоз, гульк — а в колисці тугенький, мов гарбузик, хлопчик гойдається, ніжками на Йоньку свариться.

Місяць ходив Йонька як хмара грозова. Вночі пробирався до хатинки, де жила Уляна з байстрям, щипав її за груди так, що капало молоко на сорочку, допитував, хто сплюндрував дім, але вона мовчала. Тоді він закривав подушкою рот і люто бив кулаками під серце. Від тих побоїв поволі тьмарилася її здорова сільська краса,, тверде тіло обм'якало і в очах згасала жага кохання. Йосип на все життя затамував на неї злобу, по-звірячому ненавидів Тимка. Люди де бачили, і якось найближчий сусід Йоньки, Павло Гречаний, сказав йому на вухо: «Ти, Йонько, хлопчиська не карай і сам не печись. Чий бичок не плигав, а телятко ваше». Йонька ніби погодився, але ганьби забути не міг, вона вічно смоктала його за серце, як чорна п'явка, часто він вибухав таким гнівом, що всі домашні ходили як по струнці, чекаючи, доки перейде буря. Одному Гаврилові велися дещо спокійніше, бо він уже був чоловіком сімейним і жив на відділі по-сусідськи з батьком.

ІІ

— Тимко, вставай! Світає вже, — розштовхувала Уляна сплячого сина, стягаючи з нього рядно.

Тимко схопився і, намацавши на жердці одежу, став хапливо зодягатися. З хатини крізь відчинені двері тоненькою смужкою пробивалося світло, спалахувало на мідних шпугах, якими була обкута скриня, що стояла у великій хаті, де спав Тимко. Парубок вийшов умиватися в заболочених чоботях, військових галіфе (подарунок від Федота), чистій полотняній сорочці, вишитій хрестиком.

— Чого ви мене так пізно збудили? — запитав він хрипким зі сну голосом, стурбовано глянув на малесенькі вікна, за якими чорніла світанкова пітьма.

— Тебе добудишсяі Менше б по вулиці тинявся. Ось ми пропишемо Федотові, як ти тут розпарубкував-ся та розволочився.

Увійшов Йонька в облізлій заячій шапці, теплій сар-дачині, з якої висіло ватяне рам'я, і чоботях-бухалках, гримнув оберемком дров біля печі.

— Куди вас сьогодні? — запитав він і засмердів люлькою так, ніби в хату ввалився цілий табір циган. Сухеньке личко, заросле сивою борідкою, робило його схожим на продавця ікон.

— Їдемо орати до Вишневого хутора.

— Істнка з дому не бери. В хазяйстві знадобиться.

— А я його коли брав?

— Брав чи не брав, а слухай, що тобі кажуть. І гулі мені припини, моду яку взяв, чортова погань! Станеш?

— Чекай. Я його інакше.

Тимко поплював у руку, встюжив Дениса по спині так батогом, що кожух аж свиснув.

— Хочеш, щоб у пику дав? — обізвався з-під кожуха Денис.

— Вставай! Чого хропеш посеред поля?

Денис звівся на ноги, почепив на плече дробовика.

— Зайців не бачили? — запитав він, обзираючи поле сонними очима.

— Бачили. Набурили тобі на кожух і побігли далі, — зареготав Марко.

Денис на те кепкування не звертав уваги. Для того, щоб його розгнівати, треба ширяти розпеченим дроттям у живіт.

До Вишневого хутора прибули, як зійшло сонце. Марко кинувся запрягати до плуга биків, заохкав, як бублешниця на ярмарку:

— Торбу з харчами загубилиі А бий тебе сила божаї Що мені мати скажуть? Новісінька торба з материного рукава від сорочки, ще й калиною вишита. Що його робити?

— Задери піджак та постьобай себе батогом, — сміючись, радив Тимко. — Ну, гони биків, чого рота роззявив? До півдня з тобою тут монятися буду, чи що?

Орали двома парами биків. Першою — Тимко з Марком, а другою — Охрім Горобець із Денисом. Тимко із своїм погоничем першу борозну пройшов спокійно. Охрім із Денисом ніяк не могли спрацюватися. Бички були молоді, нетямущі. Денис їх тяг «соб», а вони вернули «цабе». До того ж Денис поганяв їх у вивернутому наверх вовною кожусі (бризкав якраз невеличкий дощик) і з дробовиком за плечима. Глянеш на нього, не тільки бикам, а й людині страшно. За плугом дріботів маленький, хирлявий Охрім з обмотаною рушником шиєю, хрипів, повиснувши на чепігах:

— Скинь оте руззо, ради бога. Хіба з ти не бацис, со бицки тебе бояться, як зарізяки?

— А куди я його подіну?

— Давай узе я носитиму, хай ти сказишся! Охрім чіпляє гаківницю за спину, і вони знову рушають степом з погейкуванням та покрикуванням. Зранку захмарило і довго сіяло на землю холодну, дрібну мжу, потім повіяв з Акерманщини вітер, розчистив небо, і на поля бризнуло сонце. Запарувала рілля, тьмяно заблищали на сонці одвернуті лемешами скиби землі. З дощової мряки виринув Вишневий хутір — з два десятки мазанок із зеленими від моху стріхами. Сонце пригрівало сильніше, земля дихала вільготніше, із голубого неба долітав повний жалю журавлиний трубний клич, який то гучнів, то завмирав, танучи в голубій безвісті. Тимко, налягаючи руками на чепіги, часто задирав голову, проводжав даленіючі косинці журавлів, і тихий смуток облягав його серце. Він часто курив і майже не розмовляв з Марком, який, проте, не зважав на замрію свого товариша, а витриндикував та винашувався біля бичків, як на весіллі або якому грищі. Тимко, журливо посміхаючись, з любов'ю дивився на свого веселого товариша, підганяв його незлостиво :

— Давай, давай, а то прийде дядько Прокіп, він нам за таку оранку наламає хвоста.

— А чого нам його боятися? Він трохи зрідні, — не падав духом Марко, натякаючи на те, що Прокіп — майбутній Тимків тесть.

Так пережартовуючись, пройшли ще декілька гін. На останньому заході перед обідом Марко тпрукнув на воли, показав вишневим пужалном на дорогу і так розвеселився, що ноги аж затрусилися до танцю.

— Глянь! Дівчат ціла кагала.

На шляху стояла машина, і з неї з гамором та сміхом виплигували дівчата, що приїхали розкидати гній на бурячищі.

— По-сусідськи з такими цесарками небагато напрацюєш, — горював Марко. — Будеш крутитися сюди та туди, як бляшаний півень на хаті.

Тимко нічого не відповів. Швидко пробіг очима по строкатій юрбі дівчат, когось шукаючи; раптом густі брови його, над якими блищали крапельки поту, майнули вгору і так застигли на деяку мить, потім він опустив їх, одвернувся і став дивитися собі під ноги, ідучи за плугом. Дівчата наближалися, і все ясніше та голосніше чулися їхні голоси та сміх, шелест сухого бадилля. Вони підійшли вже зовсім близько, і Тимко не міг дивитися тільки собі під ноги, а підвів очі і зараз же побачив запнуту в теплу шаль дівчину, котра пройшла мимо своєю швидкою і широкою ступою, не сказавши навіть «здрастуйте».

В її пружинистих рухах відчувалося щось нервове і пристрасне. Лице було сумним і зосередженим. Під припухлими віями блищали сині, як мідний купорос, очі. Пройшовши мимо Тимка, дівчина зупинилася і стала розмовляти із своєю подругою і, мабуть, сказала їй щось дошкульне й смішне, і це сказане, безсумнівно, відносилося до Тимка, бо та глянула на парубка і зареготала на все горло, від чого кругловиде обличчя її зробилося червоним і тугим, мов редька. Потім вона схопила грудку і шпурнула на орачів.

— Свого батька по лисині! — порадив Марко, ховаючись за воли.

— Знай своє діло. Чого зв'язуєшся? — похмуро буркнув від плуга Тимко.

— Не можу я, брате, коли отакі товстоніжечкя поряд.

— Подрочись по степу, може, втихомиришся.

— Хай йому грецьі Ще іржати стану.

Опівдні зробилося зовсім тепло. Дівчата палили торішнє бур'яниння, і пахучий димок слався степом. Від борозни повівало гіркими корінцями і розпареним душком землі. Тимко роздягся і ходив за плугом у одній сорочці та босий, на козирку його військового кашкета виблискувало сонце, іноді він підводив од борозни очі і дивився на Орисю, що розкидала вилами гній, і серце його неспокійно стискувалося. Чого це вона надулася? Позавчора сиділи під вербами, все було добре, а сьогодні полум'ям дихає. Може, справді із Сергієм знюхалася? При цій думці кров ударила йому в голову, і він, не знаючи, куди подіти зло, що поволі заливає його, напався на Марка, що той буцімто погано ганяє волів. Коли ж Тимко побачив, що Орися і Ганна, взявши відро, пішли до степового озеречка по воду, то зупинився і наказав Маркові випрягати биків, хоч до обіду ще можна було разів зо два обійти гони.

— Чого так рано? — здивувався Марко. — Охрім з Денисом ще орють.

— Не твоє діло.

Марко зняв з волів ярмо, хитрувато посміхнувся:

— Може, і мене із собою візьмеш? Ганнуся ж із нею пішла.

— Двох котів у мішок саджати не можна — покусаються.

Тимко взяв у руки батіг і, топкаючись по ріллі босими сильними ногами, що біля щиколоток були перев'язані поворозками від галіфе, погнав волів до водопою. Спускаючись по схилу в яр, зустрів дівчат, що несли відро води, збив на потилицю картуз; смолисті кучері вивалилися на високий лоб.

— Може, підсобити? Г.а?

— Самі справимось.

Дівчата пройшли, не зупиняючись, вони теж були пороздягані, і товста, туго заплетена коса Орисі непо-рушно лежала в спинному рівчаку, червону ситцеву блузку ворушив вітерець, вузенька боса ступня залишала на ріллі глибокі сліди.

— Орисю! Пожди трохи.

Вона зупинилася, щось, мабуть, сказала Ганнусі, і та, взявши відро, пішла далі, не озираючись. Орися обернулася до Тимка і стала чекати його, опустивши в землю очі. Нижня губа її, налита соком вишні, неспокійно ковзала по верхній, і було таке враження, ніби вона смокче соску. Це надавало її обличчю вигляду дитячої вередливості.

— Чого ти мене десятою дорогою обходиш? — запитав Тимко, обпалюючи Орисю своїми чорними черкеськими очима і намагаючись обняти дівчину. Вона вирвалась і суворо глянула на Тимка.

— Мене лестощами не візьмеш. Я тобі не Харитя!

— Ха-ха! Уже якусь Харитину прибрехала, — засміявся Тимко.

Тоді вона уважно глянула на нього, і в тому погляді було стільки духовної твердості і холодного презирства, що Тимко пригас і заблимав очима.

— Твоя губа брехлива, як у старого цигана. Я сама бачила, як ти стояв із Харитею під вербами.

— Ну й стояв... Бо ти мучиш мене. Чудна ти якась. Ні обняти, ні поцілувати тебе не можна. З Харитею простіше...

— Ну, й іди до неї.

Орися крутнулась і побігла по ріллі. Тимко зітхнув, крикнув услід, чи не вийде вона вечором до озерця, але вона побігла мовчки, швидко мелькаючи тугими, гарно виточеними литочками. Тимко довго і замріяно дивився їй услід, потім закурив і пішов заганяти волів, що вільно бродили біля озера, понюхуючи свіжу траву.

Вона чари знає, скарби шукає, великих грішниць на смерть убиває». І стала тією лапкою по хаті водити. Як тільки циганка сотворила теє ворожбитство, в баби лице почорніло, з рота виступила піна і стало її так трясти, що місця собі не знайде. А як очунялася, то побачила, що скриня розкрита і не тільки дукачі, а й керсетки,. і вишиті сорочки, і полотно — все к лихій мамі позабирано. Вискочила вона надвір, бачить: лежить дід посеред обійстя на купі соломи, чумацьких пісень виспівує. Баба давай його штовхати та вговоряти, щоб рушав циган здоганять, а він своє робить, співає та на волів гейкає так, наче на ярмарок їде. Догадалась тоді баба, що то на нього нечисту силу наслано, покропила свяченою водою, і дід відійшов.

При цих словах Денис підвів голову і вже в який раз запитав, чи не зварилося.

— Бачиш, що ні! — сердито відповів Охрім, мішаючи ложкою в казані.

Денис хвилю сидів, задумавшись, потім почепив рушницю на плече і, не сказавши нікому й слова, кудись пішов; у відсвітах вогнища деякий час видно було його постать, що віддалялася, а згодом і зовсім зникла в темряві. Після його відходу деякий час панувала мовчанка. Марко підсунувся до вогню, який уже горів не так буйно, як раніше, вигріб паличкою кілька картоплин, обчистив їх ножем від попелу і став Їсти, смачно похрумкуючи підпеченою шкіркою. Всі сиділи задумавшись. Ні Тимко, ні Марко, ні, мабуть, сам Охрім не вірили в нечисту силу, але в цю весняну теплу ніч, огорнені темрявою широкого степу, вони раді були послухати страшні бувальщини, що чудово вимальовувалися в уяві людей біля загасаючого вогнища, під тихе полускування сухого бур'яну і рівномірне шуль-потіння кулешу в казанку.

— Так що зарікатися нічого, — порушив мовчанку Охрім і помішав ложкою куліш. — Бо таке нещастя може з кожним прилучитися. От хоча й зі мною раз було...

Він облизав ложку, поклав її на рушник, на якому лежав порізаний хліб, витер жирні від сала пальці об полу свитки і, дивлячись на вогонь маленькими, як смородина, очима повідав далі:

— Як жили ми індивідуально, то був у нас вітряк. Стояв він на Беєвій горі, отам, де тепер наш артільний млин стоїть. Млин вутлий, старий, подме вітер — скрипить, як поламана вертушка, проте, слава богу, тримався і для хозяйства хоч і невеликий, а все ж таки давав дохід. Мірошникував покійний батько, земля йому хай буде пухом. Як піде, бувало, з дому на світанку, так і просидить аж до пізньої ночі, а як дуже завізно, то й ночувати там зостанеться. От раз мені мати й каже: «Збирайся, Охрімчику, дорога моя дитино, та понесеш батькові вечеряти до млина». Я швиденько зібрався, кошик у руки — і гайда. Вийшов за село, глянув — у млині світиться. Я на те світло й прямую. Ішов собі так, ішов, тільки став на гору бейка-тися, глядь: а світло кудись униз сунеться, сунеться і зовсім щезло, наче його хто собі в кишеню заховав. Темно зробилося, як під кобеняком, за два кроки поперед себе нічого не видно. Страх мене такий пройняв, що ногами з місця не зрушу. Ну, думаю, уже обтан-цювала мене мара з мітлою, уже я тепер не вийду з цього місця. Постояв я трохи, постояв, а потім подрався далі, а куди, й сам не знаю, тільки втямки мені, що переді мною вже не гора, а стіна. Дряпаюся на неї, дряпаюся — не бере. Навколо якісь кущі, хащі і холод могильний, аж мороз поза шкурою ходить. Коли це знову вогник — блись. Я до нього. А він від мене. І давай мене водити, і давай водити. Ходив я, ходив, а тоді сів на якесь чортовиння і думаю, що треба мені отут чекати світанку, доки ота вся нечисть на мітлах не розкомандирується по своїх квартирах, бо, видно, натрапив я на їхній шабаш, то вже доки вони мною не награються, не випустять звідси. Закутався я в свитку, сиджу, зубами видзвонюю з переляку, а вони таке виробляють, що шапка на голові підіймається. То заллється солов'єм, то совою завиє, то півнем закукурікає або підкрадеться потихеньку та й смикає за свитку. Або оце зіб'є з мене шапку, а тоді ходить і ходить побіля мене, як кіт або собака. Ходило, ходило та й напустило на мене чари, що я заснув. Уранці прокинувся — і що б же ти думав? Сиджу я в Зеленому яру в чагарниках, від млина палицею кинути. Мені уліво трішки взять — і якраз доріжкою до млина дійти, а я вправо поперся. Отут і кажи, що не напущено на чоловіка. Напущено, то вже й дурному зрозуміло.

— Ніякого напуску. Ти з дороги збився, — заперечив Тимко.

— Збився? А розтолкуй мені, як ти такий розумака, чого ходив по цій дорозі тисячу раз і ніколи не збивався, а в цю ніч збився?

— А ще буває, що людина по церквах лазить, — із страхом сказав Марко.

— Хвора, то й лазить.

— Бабські брехні...

— Я не знаю, чи брехні, чи ні, а зі мною раз було таке, що не міг із печі злізти.

— То моча тобі в голову вдарила, — засміявся Тимко.

— Хто знає, що воно таке було, а не знайду виходу з печі — й квит. Спереду мацну — стіна, ззаду — стіна, по боках теж стіни. А ще за дня ми з братом жирували й розбили макітру з тістом. Ну, думаю, замурували мене дорогі родителі за таке злодійство заживо на голодні муки й погибель. А тут до вітру підпира, аж сорочечка на мені коробиться. Як закричу я: «Мамо!» — і не витримав. На другий день цілий ранок вишкрібав я черінь та допитувався у матері, що то воно зі мною поробилося. А мати слухала-слухала та й каже: «То від вареної квасолі. Ото не треба її на ніч їсти...» То, може, й ви, дядьку, квасолі наїлись? — звернувся Марко до Охріма.

Охрім хотів щось сказати і вже розкрив рота, але в цей час із темряви появився Денис, кинув Охрімові до ніг дві курки з повідкручуваними головами і сів біля вогню.

— Де ти взяв? — відсахнувся від них Охрім. — А як прибіжать із Вишневого жінки та трус зроблять? Та ти знаєш, що тут буде? Без штанів на Троянівку побіжимо.

— А що тепер робити? Назад нести не будемо. Скуди, Марко, і в окріп,-— порадив Тимко.

Марко швидко прийнявся патрати курей. Тимко підкинув бур'яну у вогонь і сходив до озеречка по воду, а Денис вклався на розісланому кожусі обличчям до вогню.

Після вечері хлопці натягли в хату, яку вони займали, соломи (другу половину, через сіни, займали жінки) і постелили собі добру постіль. В кутку, укрившись брезентовим плащем, спав Тетеря. «Принесло його на мою голову. Орися тепер побоїться вийти до озера», — роздумував Тимко, вкладаючись, і скоро захріп, удаючи із себе сплячого. Він все ще надіявся. що всі скоро заснуть і запанує те сонне царство, яке дасть йому можливість вийти з хати на побачення. Але спокій у хаті ніяк не міг встановитися. Охрім кілька раз виходив надвір підкладати бикам сіна, потім став питати у Марка, чи той не бачив його істика. Марко відповів, що не бачив, і Охрім товкся по хаті, шукаючи його так настирливо, ніби він йому був у цю хвилину конче потрібним. Потім Марко пригадав, що в попелі печеться картопля, пішов надвір і приніс повну пелену, і вони заходилися солонцювати її з Денисом. Будили й Тимка, але він не відкликався. Марко набрехав Денисові, що коли виходив надвір за картоплею, то бачив біля багаття лисицю, яка хрумала курячі кісточки. Денис сказав, що то вона «курячу кров почула», схопив ружжо і вибіг з хати. Його довго не було, а тоді надворі прогримів постріл, на жіночій половині заверещали дівчата і зняли гвалт, і чути було, як вони вибігали надвір, щоб дізнатися, що сталося. У сінцях знявся цілий галас, зайшов Денис і на запитання Марка, чи бачив він лисицю, сказав, що він її не бачив, а вистрілив для страху, щоб поколошкати дівчат. Потім вони повкладалися спати, і в Тимка зазоріла надія, що скоро все затихне; але тільки він про це подумав, як Охрім, що, здавалося, вже спав, заворушився і знову став розповідати страшні бувальщини.

— От ми йдемо, дивимося — щось біліє, — чувся його притишений голос.

«І вродиться ж така шарманка», — злився Тимко, слухаючи безконечне базікання.

— ...Ми до нього — воно від нас. Ми від нього — воно за нами. Я тоді й кажу: ану ж, давай поприсідаємо. Присіли. І що б ти думав? І воно присіло. Я тоді й кажу...

— Тебе заціпить сьогодні чи ні? — озвірів Тимко. Охрім замовк і довго не обзивався; навіть Денис перестав хропіти. Потім у сінях почулося шарудіння, і сердитий дівочий голос сказав: «Вони будуть качатися, а мені солому носи! Знайшли дурку». Зашелестіла солома, долинув глухий гомін голосів (мабуть, відкрили двері на жіночу половину), хтось пробіг по сінцях, ляпаючи босими ногами, швидко вернувся назад, гримнув дверима. Голоси затихли..

— Так отож я й кажу, — знову подав свій голос Охрім. — Ану ж, підійдімо, хлопці, ближче та подивимось, що воно таке...

Тимко звівся і, накинувши на себе піджак, став пробиратися до дверей, переступаючи через ноги лежачих.

— Поглянь там на биків! — крикнув йому вслід Охрім.

Тимко вийшов у сіни і деякий час прислухався, чи не розмовляють на жіночій половині. Але там, крім дихання сонних людей, більше нічого не було чути. Тоді він відкрив двері і зашепотів так тихо, що ледве сам чув свій голос:

— Орисю... Орисю...

В пітьмі звелася чиясь голова, теж пошепки запитала :

— Чого тобі?

— Вийди на хвилю...

Тимко мнеться біля дверей, затаївши дихання, курить в рукав і раптом чує, як хтось хапає його за комір іззаду. Він швидко озирається і бачить перед собою в темряві Прокопа.

— Ану, ходімо надвір, я з тобою побалакаю, — каже Прокіп, не випускаючи з рук Тимка. Біля сіней Тимко виривається і, вихопивши з ярма занозу, відскакує вбік, чекає, коли Прокіп зробить до нього перший крок. Але той, мабуть, розумів, що в повітрі пахне смаленим, стоїть, не рухаючись, тяжко сапає. В цей час у дверях появляється закутана по самі очі Орися і, побачивши батька, з тихим окриком «ой» біжить назад.

— Я тобі позаглядаю, — свариться кулаком їй услід Прокіп. — А ти, значить, ще й не зять, а вже занозу хапаєш?

— Рукам волі не давайте. Я в вас нічого не вкрав, — глухо відповідає Тимко.

— Норовиш украсти.

— Це діло моє.

— А я тобі кажу: не чіпай. Не для тебе, жулика, я ростив свою дочку.

— А може, й для мене?

— Зроду цього не будеї Чуєш?

— Давайте краще по-доброму будемо говорити. Ваша дочка вже давно моя, що я хочу, те з нею І зроблю.

— Відступись! — похмурніє ще більш Прокіп, і в голосі його чується неприхована готовність вчепитися Тимкові в горлянку. — А не відступишся, роздеру, як кошеня. А її, сучку, день -і ніч батуритиму, щоб слухала батьківського слова.

— Торкніть хоч пальцем!

— Тебе не спитаю! — І Прокіп, гупаючи чобітьми, біжить у хату. За хвилю виносить звідти на плечах сідло, і, засідлавши свою роз'їзну-коняку, мчить у Троянівку, щоб не спати в одній хаті з таким босяком, як Тимко.

III

Родина Гамаліїв з діда-прадіда перебойці. Образи не пробачають, з двох слів у бійку лізуть, е щось дике і свавільне у їх характері, тигряча кров тече по їхніх жилах. Ще й досі топче землю Інокентій Гамалія, на старість бороду викохав, як просяний віник, а замолоду парубкам ребра ламав. Де тільки яка заваруха на ярмарку або на храму, де пахне бійкою, — безпремінно й Інокентій там треться, уже водить за собою ватагу шибайголів у сивих шапках, виграє очима, як вввк біля кошари. Чи молоді, чи старі чоловіки затівають бійку, йому байдуже: вривається з гиркою-фунтович-ком у кулаці — і пішов скородити направо й наліво.

Недарма кажуть: яка хата — такий тин, який батько — такий син. Оксен Гамалія ні дать ні взять у свого батька вдався. Тільки й різниці, що батько рудий, а син темно-русий. Попогуляв і Оксен за свого парубоцтва. Одягне латану чумарочку, смушеву шапку, міллю побиту, чоботи юхтові — пришви, незавидна одежа, бідна, а йде він у ній, бісів парубок, як намальований, м'язи так і грають, як на молодому барсові, очі так і киплять парубочою відчайдушністю. Ото як побачать його односельчани, то вже так і знають, що потяг або на хутори на вечорниці, або десь «на чужу», на грища. І вже так і знай, щось натворить. Або вулицю розжене, або досвітки розполохає, або голову комусь провалить. Так і товчеться всю ніч, як молоденький чорт, із пекла випущений. Де не повернеться — всюди за ним золоте гілля росте. Уже на нього хутірські парубки і засідки робили по ярах та дорогах, щоб спіймати та добре оддухопелити, аби не топтав стежки на їхню вулицю, і жонаті чоловіки не раз заставали його на досвітках із залізними шворнями в руках, та нічого з того не виходило, — виприсав від них Оксен. Доки дядьки помнуться біля дверей та доки один із них скаже: «А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? Хто тебе сюди просив?», та потім другий із них запитає в похмурої громади: «А що, чи не слід, дядьки, його провчити, щоб на другий раз знав, як...», та доки громада скаже, що таки його слід одрепати, — Оксен блись одного в вухо, блись другого, до дверей і — кричи, свистиі Втік, як сімох побив. Макітриться в головах у дядьків, чухають вони потилиці та один одному виказують, що «було б тобі, куме, на дверях стати, а мені його зараз шворнем», так пізно вже, спіймай вітра в полі.

Але як швидко побіля вогню не бігай — все рівно обпечешся. Натрапила сила на силу. Прийшов із далеких хуторів парубок, по імені Устим; цей не розпитував Оксена, хто він та звідки, а цюкнув по голові шворіньком, і перевернувся Оксенові світ землею вгору, а небом униз; червона кров на білій сорочці калину розвішала. Стогне від болю козак, пальцями землю риє, встати хоче, та не може. А тут прибігли дядьки з кілками, змолотили б, як вальок глини, та вибігла з хати хутірська дівчина Олена, білими руками від смерті заслонила. Потім затягла до себе в хату, перваком рану промила, забинтувала її чистим полотном і на м'яку постіль положила. Приїхали на другий день Оксенові брати, повезли у Зіньків, у лікарню. Полежав там Оксен два місяці, зализав свою рану і повернувся назад у село. Але вже не світилися його очі зухвалістю, присмирніла в них парубоцька відчайдушність.

Кілька тижнів Оксен нікуди не виходив, навіть на троянівську вулицю не появлявся. Але тигряча кров поволі відживала, робила своє діло: скоро зібрав він паруботу, здебільшого таких же братчиків, як і сам, готових заради нього у огонь і в воду, повів на хутори. На превеликий подив, зустріли його там добре, без ворожнечі, так, ніби й не було тії страшної бійки. Устим приніс четверть самогону, запив мирову і наказав усім парубкам Оксена не зобиджати, бо тепер він його побратим і старший над парубками.

В той вечір Оксен зустрів і свою рятівницю Олену. Побачивши його, вона сполошилася, почервоніла і, нахиливши голову, стала швидко ганяти колесо прядки босою ногою. Оксен підійшов до неї, зупинив рукою колесо і щось хотів сказати, але потім обняв і поцілував у щоку. Вона злякалася, тому що це робилося на очах усіх парубків і дівчат, затулила широким розшитим рукавом обличчя і вискочила в сіни. Але він знайшов її й там і під дружний регіт хлопців і дівчат привів її назад у хату, посадив коло себе і вивернув перед нею з кишені цілу купу волоських горіхів та цукерок. З того часу кожної суботи, як тільки степова дорога огорталася сутінками, вибігала Олена за царину, з хвилюванням очікувала, доки появиться парубоцька постать в жовтій імлі залитого місячним сяйвом степу. Приходив — покірно горнулася до нього, мовчала і любила.

Восени Оксен супроти волі батька одружився на ній і забрав Олену до Троянівки. Інокентій заприсягся, що, доки живий, того синівського непослуху не простить, і не пустив до хати молодого подружжя. Спочатку Оксен з молодою дружиною жив у братів, потім знайшов притулок у баби Сидорихи, що одиноко жила у своїй хатинці над Ташанню.

Олена виявилася молодицею покірною, роботящою і припала старій, як кажуть, до хати. Так що коли Оксена забрали на службу, то стара не пустила її до своїх батьків, а залишила жити в себе. Першу зиму Олені було так тяжко і так сумно, що вона не знала, куди подітися. До сусідів збиралися молодиці на посиденьки, пряли пряжу, пекли пшоняники вскладчину, співали сумних, як зимовий вітер, пісень. Олена на ті посиденьки не ходила, щоб, не дай боже, не прописав хто Оксенові в письмі, що вона тут без нього розгулює та гайнує свою жіночу честь, і коли наставав вечір, то залишалася вдома прясти. Іноді, коли їй робилося дуже сумно, вона уривала музику дерев'яного колеса, знімала із стіни Оксенову фотокарточку і, нахилившись до каганця, довго розглядала його обличчя. Сидить на коні як вилитий, шаблюка наголо, будьонівка набакир, а з-під довгої шинелі чобітки із шпорами визирають, сам худий, лице суворе, без посмішки, видно, нелегко дається йому військова служба. В такі хвилини нападала на Олену тривога, гіркі сумніви закрадалися в душу, хтось хитрий і невидимий шепотів їй на вухо: «Повернеться твій Оксен із служби та візьме собі в подруги курсистку стрижену, а тебе покине. Навіщо ти йому здалася, неграмотна й темна?» Пригнічена такими думками, ходила Олена як побита, не обзивалася ні до кого й словом. Баба Сидориха аж здивувалася, лежачи на печі:

— Чи тобі, молодице, не з людей, що ти все мовчиш і до мене, старої, й словом не обізвешся? Може, тебе наврочено або напуст накликано? Тоді піди до Кили-ни-шептухи в Княжу Слободу, вона тебе відшепче. Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплетеся. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, — теревенила баба, пригадуючи бозна-колишнє.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.

Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться:

— Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія.

Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена — змертвіла на місці. Як отямилася трохи — кинулася бігай додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні.

Прилетіла до двору, бачить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі, Сергійка на руках носить. Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очі опустила, а з них сльози — кап-кап.

— Я думала, — плаче, — що ти до мене не повер- л нешся. Покинеш мене з малою дитиною.

— Оце так вигадала! — засміявся Оксен і, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пішов у хату.

Оксен не тільки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити її життя. Допомагав, як міг, по господарству: поправив тин, витесав і закопав нові стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влізла б Сидоришина хата. Прибираючи двір, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням підставляючи під осінній вітерець мокру від поту сорочку.

— Не гони так. Ухоркаєшся, — просила Олена.

— За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже довго довелося йому поратися на своєму дворі. Незабаром викликали його в Зіньків. Повернувся звідти задуманий і заклопотаний.

— Що це з тобою? — зазирала йому в очі Олена, подаючи на вечерю пісний борщ із квасолею.

— Призначили мене головою троянівської артілі. Олена сплеснула руками, очі зайнялися тривогою:

— Може б, ти відмовився, доки не пізно? В тебе одна пара очей. За всім не вгледиш.

— Якось воно буде.

Новопризначеному голові троянівці були раді: хлопець молодий, з розумом, такий діло поведе, бо попередній голова Іван Кісочка, ніде правди діти, на старість підлінився та, говорить уже так говорити, і в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксенові ключі від старих шахов, Іван Кісочка поставив на стіл пляшку самогону, вийняв із кожуха окраєць хліба і недогризену цибулину і сказав так:

— Тепер треба людей грамотних, а в мене тільки й науки, що в шкільному курникові сидів за незнання закону божого. Так що приймай діла і головуй на многая літа.

Отак і став головою троянівської артілі Оксен Гамалія.

...Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тільки проспівали треті півні. Не запалюючи світла, щоб не розбудити сім'ї, став зодягатися, глухо покашлюючи, потім пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь із собою з їжі. Шукаючи хліб, зачепив рукою важкий мідний кухоль, і він упав на долівку з гуркотом. В хаті заскрипіло ліжко, і сонний голос тривожно запитав:

— То ти, Оксене?

— Я.

Біла постать у довгій полотняній сорочці з'явилася у дверях.

— Поспав би ще. Чого так рано?

— Їдемо у Власівку за лісом.

— То ти й обідати не прийдеш?

— Ні, — якось сердито відповів Оксен і, загорнувши в газету хліб та сало, ступнув до дверей.

— Оксене...

— Ну?

— У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район їхатимеш, то попитаєш? Я тобі й мірочку приготую.

— Привезуть у магазин під заготовку, тоді й купимо, — похмуро сказав Оксен і вийшов з хати.

Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Олена зітхнула і запалила світло, потім потягнулася до скрині, щоб дістати спідницю, і раптом відчула сильний приступ нудоти, сіла на ліжко і деякий час сиділа непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дівчинки, що лежали, розметавшись, на ліжку, збасувавши із себе рядно. «Буде й третє», — сумно подумала вона і поцілувала сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем.

Життя Олени, як і кожної сільської жінки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбі за шматок хліба, турботі про дітей. Оті їхні вічні скарги: «Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спідничка й порвалася» (це говорилося ди-тдною при закладеному в рот пальчику і хитрому поблискуванні очей, бо ніякий Микола її не штовхав, а спідничка була порвана на колючому дроті, і мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вічно нарікала на поведінку сина, а він, повернувшись із школи, на запитання матері: «За що ж ти побив притулівського школяра?» —відповідав:

«Хай не лізе, я його перший не займав», — оце все тривожило і хвилювало її. Вона була люблячою, але разом з тим і суворою матір'ю. Дочка її боялася і слухала, зате Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачі гнізда, бився з дітворою, дражнив собак, — одним словом, робив усі ті збитки, які присущ! всім дітям його віку. Навіть дома, коли мати по гарячих слідах зашивала йому розпанахану сорочку або штанці, він проявляв нетерпіння і тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист своїх однокашників, які сиділи де-небудь під тином і вже викликали свого отамана, бо десь намітилося пильне діло. Тоді він неспокійно позирав на двері і рвався надвір прямо з голкою і ниткою.

Найгірше Олені приходилося зимою, коли майже кожен день чулося від дочки: «Мамо, в мене горло болить». Сергійко ж не жалівся, хоч вночі бухикав, аж у грудях ревло. Ганяє-ганяє в школі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт — заганяй обох на піч, напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили, бо хіба ж усидять тихо?

Повкривавши дітей, Олена підійшла до печі, щоб розпочати свій звичайний трудовий день, тобто варити, прати, доїти корову, годувати дітей, прибирати в хаті і до того всього вчасно вийти на роботу в артіль та чесно працювати разом із всіма людьми, щоб на неї не нарікали люди, що коли вона головиха, то можна й відлежуватися.

Між тим Оксен ішов селом, дразливий і гнівний, і цей гнів чіплявся до нього кожного ранку, як тільки він прокидався від сну. Такий стан не був наслідком примх чи свавілля Оксена, як це йому приписували деякі люди, особливо ті, яких він не любив за лінтяйст-во. З думкою таких людей Оксен не рахувався і провадив з ними рішучу боротьбу. Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний іншим. Оксен знав, що, прийшовши до артільного двору, побачить ті ж самі недоліки, які були вчора, і що всі ті люди, яким він вказав на неполадки, замість того щоб виправити їх і не допускати надалі, будуть виправдовуватися і присягатися, що вони в тому не винні, і розводитимуть руками. Конюх, якого він обов'язково застане сплячим у своїй комірчині, на запитання, чого коні й досі не годовані і не напоєні, запевнятиме, що «давав три рази і напував, хоч і сторожа запитайте». Приходив сторож і, майструючи цигарку, цікавився:

— Що, може, щось украдено?

— Це вам видніше. Ви — сторож, — тамуючи гнів, говорив Оксея.

— У мене не вкраде. Я цілу ніч на обході, — вихвалявся сторож, радіючи, що все добре і немає ніякої кражі.

— Ви, товаришу голова, не клопочіться. На весну коні будуть як змії, — обіцяв конюх. — А те, що вони трохи грязні, то нічого не зробиш — у кізяках же сплять. Та й те сказати, що скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше -лебедя не буде. Товаряка.

Оксен знав, що так трапиться й сьогодні, і тому чим ближче він підходив до подвір'я, що чорніло в темряві своїми будовами, тим більше його охоплювало роздратування.

Коли Оксен прийшов на подвір'я — все ще спало. Конюшня була закрита, і він постукав кулаком у двері, але ніхто не відзивався. Тоді він натиснув двері плечем, і вони з сухим скрипом відкрилися, і в лице вдарило теплим духом кінського стійла. Посеред конюшні на стовпі висів ліхтар, від нього падало на землю оранжеве кружальце світла. Оксен відкрив комірчину, де ,спали конюхи, звідти розламаною гарбою викотилося хропіння.

— Хлопці, коней напували?

Гарба продовжує котитися і скрипіти далі.

— Коней напували, питаю?

З постелі звелася заспана постать, наділа на голову картуз.

— Це ти, Мусію? — запитала вона і звісила додолу ноги в чоботях. — А мені приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свіжої ковбаси, а я...

— Видно, що хороші сни сняться, бо сплять — хоч за ноги витягай.

— А-а, це ви, товаришу голова? А'ми держались-держались, та таки перед світом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, — розштовхував конюх свого сусіда.

Оксен вийшов із конюшні і попрямував до свинарника. Біля скирти соломи, що чорніла в темряві, немов той .хлів, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен підійшов ближче, то побачив низенького чоловіка, що нагрібав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькі, бо він, стягши їх мотузком, ніяк не міг взяти на плечі.

— Може, підсобити? Га? — виступив із темряви Оксен.

Чоловік кинув носилки на землю.

— Нічого, я й сам...

Це був сільський балагур і політикан Кузько Соро-котяга.

— Крадеш помаленьку?

Кузь висякався, витер пальці об штани.

— Заповсігда, Оксене, ти вигадаєш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві — вже вкрав. А яка ж це крадіжка? Я беру своє, зароблене.

— Ану витрушуй.

Кузь вивернув солому, а носилки відкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.

— А тепер що, в міліцію поведеш?

— І поведу. А ти думав як? Люди по соломинці . збирали, а ти носилками розносиш? А худобу чим годувати будемо? Ти про це думав?

— Хе-хе, — засміявся Кузь. — Ти так міркуєш, ніби це не наша артіль, а твоя економія. Ти, значить, усередині стоїш, а ми по боках, ти мене уперед ведеш, а я опинаюся, не хочу йти, бо несвідомий. Виходить, артіль для тебе організовували, а не для нас.

— Язик у тебе довгий, знаю, тільки сьогодні мені нема часу на розмову, то я тобі скажу коротко: забирай носилки і більше з ними в артільний двір не приходь. Спіймаю ще раз — передам у суд. Там за розкрадання колгоспної власності тобі припечуть, що слідує.

— Гарненьке спасибі! А що в мене в хаті нічим їсти зварити, тобі однаково? Дровець трохи є, але тримаю на зиму, а зараз сим-тим баба прокурить, аби їсти зварилося. Якби дали мені соломи на трудодні — не крався б я з носилками до артільного двору. Я за все своє життя з чужого двору хворостинки не приніс...

— Ти, Кузьку, не ображайся, — вже м'якше сказав Оксен, — але я тобі скажу так, що, крім свого носа і живота, ти нічого не бачиш. Як би ми з тобою не говорили, все рівно не зрозуміємо один одного, бо говоримо на різних мовах. Ти хочеш, щоб у тебе було повне горище хліба і чотири пари чобіт, а я хочу, щоб до всього цього в нас ще росла й чорна металургія. Бо, як нападуть на нас країни капіталу, твоїми чобітьми і пампухами не відіб'єшся, треба буде чогось іншого.

Крім того, ти заздриш дуже робітникові, що він піде в магазин і все, що захоче, купить за гроші... А хто ж тобі не дає стати робітником? їдь на шахти, працюй, будь ласка. Ти скаржився: робітничому класу земний рай, а тобі пекло — півдня ореш, півдня під возом, спиш...

— Ти мені зубів не замовляй. Думаєш, що коли я малограмотний, так, значиться, нічого й не розумію. От ти мені стільки раз докоряв, що я до куркулів жалість мав, а Гнат, той мене просто підкуркульником і досі хрестить... А воно зовсім не так. Ви куркуля вчилися по книжках ненавидіти, а мене — саме життя вчило. Так хто ж тоді сильніше їх ненавидів: ви чи я?

Кузько запалив загаслу цигарку, підсунув на потилицю порваний картузик, голубі, як весняне небочко, очі налилися собачою тугою.

— Було нас у сім'ї четверо, старші ходили по наймах, а я при батьках перебував. Але коли трохи підріс, повела і мене мати між чужих людей. Пам'ятаю: вийшли ми з нею за село, вона плаче, а я так собі, не плачу, тільки серденько в мене болить, як у молодесенького телятка-сосунчика, якого налигали й ведуть продавать на ярмарок. На Беєвій горі довго стояли мовчки. Розшукав я очима свою хату, думаю:, оце хлопці на вигоні в «лози» граються, пищики майструють, а мене ведуть хтозна й куди. Потім мати каже: «Помолися, сину, богу, і він тобі щастя в дорозі пошле». Помолився я. Пішли. Скинув я старенькі ботиночки, повісив через плече, іду. Сонце пече, дорога тверда, мов камінь, аж водянки на ногах набігають. Йшли два дні, в степу ночували, на третій день приходимо в хутір. Посеред хутора — дім під залізом, клуні, повітки, на воротях чирва вирізана, червоною фарбою викрашена. «Оце, — каже мати, — тут твій хазяїн живе». Зайшли в двір. Собаки на цепах так і рвуться на нас, шерсть на них як на добрій вівці. На ганку чоловік стоїть, одягнений у погане, та ще й латане. «Кланяйся, — шепче мати, — це твій хазяїн». Я аж рота роззявив. Оце хозяїн? Та він же на дурного Ілька схожий, що в ярмаркові дні на гатках стоїть, їдуть люди на ярмарок, кинуть йому копійку: «Ану ж, затанцюй, Ільку». Він полотняні штани підсмикне, соплі витре й як ушкварить навпри- ' сядки, то таку пилюку здійме, ніби два табори циган на батогах б'ються. Так Ілько хоч без музики людей веселить, а мій хазяїн наканцюпився, наче ось-ось розпочне мене їсти. Подивився-подивився і каже:

— Наймаю до осені. Харчі мої, а за гроші й не балакайте. Одежу, яку там треба, справлю, а за гроші й не говоріть...

Мати й тому рада. «Слухай, — наказує мені, — почитай свого хазяїна», та з тим і пішла додому. Зостався я сам, як той листочок, від гілляки відірваний. Повели мене до хліва, кажуть, що оце тут наймити сплять і ти з ними спатимеш. Ввечері приходять стро-ковики. «Новачок?» — питають. «Новачок», — відповідаю я. «Ну що ж, — кажуть, — сідай із нами, хазяйських галушок попробуй». Сів я за стіл, перехрестився, наколов спичкою галушку, а вона наполовину а висівок, видно, як і остюки стримлять. Оце так, думаю, в нас мати дома і то кращі варить. Полягали ми спати. Уночі як схопило мене за живіт, боже мій, як наче хто ножем ріжеі Цілу ніч бігав надвір. Підпасич Іванко, мій новий приятель, шепче мені на вухо: «Це ще нічого. От як дядько Бавило тебе батурою одшмагають, отоді знатимеш!» — «За що ж він битиме?» — питаю. «Він знайде за що».

На другий день погнав я пасти. Хлопці полягали спати на толоці, а мене заставили скот завертати. Вони собі спочивають, а я стримлю з герлигою біля худоби. Сонце пече, трава пахне, рай, та й годі. Присів я на травичку та незчувся, як і заснув. Як опече мене щось по спині, я так і скрутився, як листочок на вогні. Глядь — хазяїн з батурою стоїть, зуби шкірить: «Оце так доглядаєш хазяйське добро? Отак пасеш?» Та батогом, по ногах, по ногах, так п'явками й беруться. Упав я на эемлю, прошусь: «Дядечку, не бийте, я більше не буду!..» А він осатанів, нічого не чує, батурою чистить, аж мені в очах все перевертається, як млинок. Порвав на мені штанці, сорочку пошматував разом із тілом, кинув на толоці, мов цуценя.

До самого вечора лежав я, гірко плачучи. Підходили до мене пастушки, щось говорили, але я до них не обзивався. Звечоріло. Погнали худобу, а я лежу один посеред степу, і тільки сира земля мені рани студить. То грудьми на ній полежу, то на спину перевернуся — і легше мені зробиться, малому, не так болить побите тіло. Лежав я, лежав, потім устав і побрів до хутора, мов каліка безнога. Іду, а сонце вже зайшло, небо червоне, а по ньому білі голуби літають. Як заплачу я, як закричу. Був би, думаю, і я. голубом, полетів би матері прохати, щоб забрала мене звідси... А ти кажеш, я за куркулями жалію. Хай за ними чорна яма жаліє!

Кузько зробив судорожний рух кадиком, якось по-гусячому повернув шию.

— Проте й куркулі теж бувають різні, — продовжував він далі. — Викурили ми із Троянівки Василя Гончаренка. Скажи мені, який із нього куркуль? Наймитів не тримав, землі на слабенького середняка, в політику не ліз. Так ми його за штани і в конверт. А справжні куркулі по Казахстанах та по Середніх Азіях живуть, пасіки порозводили, чай з медочком попивають...

— Ну, сам знаєш, ліс рубають — тріски летять.

— Отож. Я й говорю — до людей підхід треба мати. Спіймав мене ти з носилками — і зараз грозиш під суд віддати. А, бач, того й не подумав, чого я сюди з цими проклятими носилками прийшов? Отож, щоб тріски не летіли, треба подумати, а не так, з тень-те-лепень.

Кузь забрав пусті носилки, пішов двором. Оксен довго дивився йому вслід; хотів завернути назад і сказати, щоб Кузь забрав солому, але потім роздумав:

«Як не е, він злодій, а злодіїв жаліти нічого», — і, затоптавши цигарку, пішов до контори.

Він зайшов у свою кімнату-кабінет і, не роздягаючись, а тільки повісивши на цвяшок шапку, сів за стіл з тим почуттям заклопотаності і відповідальності, яке охоплювало його кожного разу, коли він поринав у турботи дня. Проглянувши свою записну книжечку, що лежала на столі, Оксен подумав, що сьогодні вранішнього наряду не буде давати, бо він був даний учора ввечері, і це було зроблено для того, щоб мати можливість сьогодні вранці виїхати на Власівку за будівельним матеріалом.

«Так, але за що він мені наплював у душу? — пригадав він розмову з Кузем. — Якщо в мене й були якісь помилки, то я їх робив не тому, що хотів, а тому, що не знав, як робити так, щоб тих помилок не було. І за це мене не має права ніхто судити. Да. Не має. Так чого тоді Кузь дорікає? А тому він дорікає, що спіймався на гарячому і хоче знайти для себе якесь виправдання. Так. Натурально. А в дійсності Кузь, може, хоч і не злодій, але й не такий, щоб рахуватися з його думкою. Да. Він вічно чимось незадоволений і все чогось шукає... Так, Чернеччину ми пустимо підсоняшники, — перевів свої думки Оксен на господарські клонети. — Олії також треба. Натурально. Добре було б прикупити роменських овець. На них шерсть хоч і груба, зате швидко наростає м'ясо».

Мимо хтось повільно проплив на коні. Оксен, глянувши у вікно, побачив голову сільради Гната Реву, який прив'язав до яблуні жеребця, розім'яв собі ноги і, поляскуючи нагаєм по чоботях, пішов до контори. Скоро почулися кроки на ганку, в коридорі, нарешті двері відчинилися, і появився Гнат: шкірянка розстебнута, чоботи забризкані багнюкою, на галіфе на колінах і ззаду блищить нашита і вичовгана, мов бубон, шкіра. Сам червоний, збуджений їздою, губи зведені в дудочку: вічно Гнат щось насвистує.

— Здоров, — каже він, і золотий передній зуб сіє по хаті самоварний блиск.

Потім він сідає на стілець і розвалюється на ньому, як датський принц, і то зводить ножицями, то розводить замлілі від їзди ноги. Гнат ніколи не ходить пішки, він або їздить із кучером Кузьмою лінійкою, або верхи на сільрадівському жеребці Дунаї, осідланому старим горіховим сідлом, що взяте не менше як на двадцять мідних заклепок. Сідло це Гнат конфіскував у куркуля на хуторах і розповідав про нього цілі легенди, що буцімто на ньому їздила на прогулянки сама донька степового магната Бразуля, Марія Бра-ауль, що воно перейшло їй у спадок від старинного козацького роду, а той рід відбив те сідло в татар.

— А чому воно на заклепках? — питали дядьки.

— Бо в тії Бразулихи було таке озаддя, що як сяде, то сідло — хруп напополам і розколеться. Так його через те й на шпуги взяли. А позаддя таке було здорове через те, що Марія, знаєш-понімаєш, багато овечого лою пила, — пояснював дядькам Гнат.

Посидівши хвилину на стільці, Гнат обірвав свист, тупнув ногами об підлогу, оббиваючи грязюку.

— З хуторів їду, — хрипко сказав він.

— Воно й видно: так брагою від тебе й несе. Гнат байдуже лупнув очима, губи його знову склалися в дудочку. — Перестань свистіти, це тобі не в конюшні!

Гнат обірвав свист, ляснув нагаєм по халявах:

— По заготовках їздив. З м'ясом, знаєш-понімаєш, ще не так, а з яйцями біда. Зривають план. У тебе теж, здається, недовиконано.

Гнат вийняв засмальцьований блокнотик, розгорнув його, з-поміж листочків посипалися крихти і тютюнова потеруха.

— Точно. Недовиконання плану. Які ж ти заходи будеш вживати?

— Посаджу все правління на гнізда — хай несеться.

— Ти, знаєш-понімаєш, зубів не скаль! Є решенів за порушення строків виносити догани, так що гляди, щоб і ти не доплигався.

— У мене зараз сівба. Так що не до яєць. А що в біса ви з уповмінзагом робите?

— Не твоє діло. Ми тобі не підотчотні.

— Ми тобі також...

Гнат порипів шкірянкою, посвистів, похвоськав себе нагайкою по халявах і, бачачи, що Оксен з ним говорити не хоче, вийшов надвір. Оксен знову зупинився біля вікна і задумався. «Да, треба будувати нові конюшні, бо старі вже зовсім валяться. Та як їм і не валитися, коли в них ще стояли коні пана Горонецького. А коли це було?.. А Кузько неправий. Він дивиться на життя, як півень на тік: можна дзьобнути зернинку на дурничку — добре. Не можна — треба йти в інше місце. Натурально...»

Думки в Оксена обірвалися: в кабінет зайшов завгосп артілі Григір Тетеря.

— Підводи готові. Можна їхати, — сказав він і сів на стілець. Говорив смирним, тихим голосом, як паламар у церкві. Якусь мить він мовчав, потім розправив долонею вуса, і лице зробилося змовницьким:

— У Власівці ліс хороший, та тільки як би нам не переплатити. Коли б свої гроші, то нічого, а то ж людські.

Оксен усміхнувся і заспокоїв старого, що переплатити не повинні, тому що по других місцях ще дорожче.

Григір ніби заспокоївся, але ще довго прикидає в умі, скільки воно буде коштувати отой ліс на конюшню.

Скнарість Григора як завгоспа була всезвісною не тільки в Троянівці, а й по навколишніх селах та хуторах; не раз траплялося так, що Григір вичитував хуторянам, які їхали через Троянівку на базар до Зінькова, за всякі дрібниці: за дьоготь, що по-безгоспо-дарському плюхав з мазниці, за те, що коняка не так запряжена і вже, напевно, їй натерло холку хомутом і т.д. і т.п. А в артілі він був ще вибагливіший, ще нещадніший: скіпався до свинарів, що не бережуть відер, корит, що на тому, мовляв, тижневі зроблено десять нових корит, а де вони тепер? Порозбивані лежать, бо ніхто за ними не дивиться, нікому вони не потрібні. До конюхів він присікувався, що в них «збруя горить, як у тих циган». Учора посадив двох лимарів, так розказують, що реміння вже к лихій годині перетліло. Ще б пакі Як вони хомути порозкидають по степу, хай дощ на них пірчить.

Особливо похмурий та незадоволений ходив Григір у жнива. Бозна-коли він тоді їв і коли спав. Кожного ранку, схиливши набік заклопотану голову, являвся до Оксена і, вийнявши з кишені жменю зерна, скаржився:

— Оце за комбайном назбирав. Де ж таке видано, щоб отак хліб марнувати? Ні, ти звільни мене від завгоспа, бо не видержу я: печінка розірветься, на отаке дивлячись.

Або приходив і заявляв:

— Кавунів молотникам не даватиму.

— Чому? — дивувався Оксен.

— А того, що від самісінького табору і до Троянівки — скрізь по степу жеврів.

— Що жевріє? — ніяк не міг второпати Оксен.

— Скибки жевріють. Якби ж вигризали так як слід, то не жевріло б, а то раз-два вкусить — кидав на дорогу. Денис Кошара — то не хлопець, а якась, прости господи, прірва: від Крикливої балки і до Вишневого — все його скибки валяються.

— А звідки ти знаєш, що то його, а не чиїсь інші?

— У нього зуби рідкі, як на пилці, — прооре ними, відразу видно, чия робота.

— Ет, дурниці, — відмахувався Оксен. — На скибках грошей не зекономиш.

—Я не за скибки, а за людську працю печуся. Кавун — то наш піт і наша праця, а він вибере, сучий син, якнайбільшого, хряп об коліно, середину виїсть, а решту в бур'ян. Хоч би товаришу віддав, як сам не подужає.

У контору Григір ніколи не приходив із пустими кишенями; в них завжди щось бряжчало і подзенькувало: або гайки, знайдені десь на подвір'ї, або гвіздки, або якісь іржаві старі ключі.

Сказавши тепер Оксенові, що підводи вже стоять готові до виїзду, Григір вийняв з кишені якесь мотуззя і, доки Оксен закривав шафу та вкладав папери, заходився в'язати його.

— Хіба немає нових вірьовок, що ти дрантя докупи в'яжеш?

— Авжеж, що нема.

— Та сліпий Вихтір сукав цілу зимуі Порвали, чи що?

— Не порвали, а на літо держу. Прийде косовиця — рубля притягнути нічим буде.

Вийшли з контори. Надворі повно сонця і голубого неба. Над підметами кружляє гайвороння, очманілі від тепла горобці лізуть прямо під ноги, так і хочеться накрити якого-небудь картузом. Біля колодязя — велика калюжа. Дурні телята нахиляють голови і нюхають, чим пахне, потім, задравши хвости, мчать наосліп, розкидаючи ратичками теплу грязюку.

IV

Тимко під'їхав до артільного двору, коли вже зовсім звечоріло і чередник гнав з поля овець. Мекаючи на всі лади, вони запрудили ворота, і Тимко притисся з конем до паркана, перечікуючи, доки схлине овеча ріка. За плечима в хлопця висіла торба з лемешами, які він привіз до кузні. Коли вовниста хвиля нарешті покотилася двором, Тимко поїхав до кузні. Назустріч йому від колодязя з двома відрами в руках ішла огрядна присадкувата дівчина з випнутими вперед, не по росту великими грудьми, які, здавалося, їй так же важко нести, як і відра з водою. Побачивши Тимка, вона здивовано зупинилася і зареготалася.

— Оце так козак! — вигукнула вона, насмішкувато оглядаючи мотузяну збрую, що прикрашала коня.

Тимко ворухнув босими ногами, що були запетльовані в посторонки, проїхав, не відповідаючи на її регіт.

У кузні Василь Кир, чорний таранкуватий чоловік років сорока, бив молотком розпечену залізяку так, що від неї розпирскувалися іскри, як золотий дощ. Тимко виклав перед ним лемеші, присів на пустий ящик.

Призвичаївшись до напівтемряви, що затопляла кузню, Тимко розгледів що одну людину, що сиділа в куточку, примостившись на купі залізяччя. Тимко відвернувся, аж шия хруснула: то був його ворог по парубоцтву Сергій Золотаренко. Тепер їхні стежечки сходилися біля Орисиного двору, і хлопці не здоровкалися і не говорили один з одним. Але сьогодні в Тимка був такий настрій, що йому хотілося придиратися за дрібниці, і він вирішив зачепити Сергія, щоб зігнати на ньому своє зло.

— О, та у вас тут і помічники є! Правда ж, дядьку Кир? Тільки чого це він сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два — все б легше було на руки ковалеві. Та, правда, як він тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця?

Сергій заворушився в темряві, кинув цигарку, але промовчав.

— Дядьку! Чого це він ворушиться, а не встає? Може, в нього штани до заліза прикипіли? То я візьму жигало та одліплю?

— Звісне діло — баришник... Звик на крадених конях тавра випікати і до людей лізе, — обізвався Сергій.

— Е, стрючкиї Замовчіть, а то вас обох угомоню. На деякий час запала мовчанка, яка обіцяла ще більшу сварку. Тимко сидів згорбившись, підшукував ущипливі слова.

— Ходи, Серьожко, я тебе раз по шиї лясну.

— Ти своєю силою не задавайся, а то був один такий, та без печінок залишився.

— Ану, геть з кузні! — визвірився на них Кир.

— Ні, так ви, дядьку, послухайте, що він каже, — не зважав ні на які гальма Тимко. — Отаке миршаве, як зінське щеня, а й воно нахваляється. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Шдходь ближче.

Тимко встав, розправив плечі, міцно вперся ногами в землю. Сергій застебнув піджачок, ступнув до дверей.

— Тікаєш? Трясучка напала?

—' Ні, піду в луг хорошого бича. шукати, — віджар-тувався Сергій і вийшов із кузні. Тільки-но вія вийшов, як у дверях появилася Лукерка.

— Здрастуйте, ковалики, — проспівала вона, розіп'явшись у дверній .рамі. — Чи не допоможе мені хто-небудь із вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нікому.

— А що нам за те буде? — торгувався Кир.

— Уже куплю вам четвертушку.

— Та й годі?

— А чого ж вам ще треба?

— Здорова дівка, а не догадується.

— Ги, отакі старі, і вони до молодихі Ходімо, Ти-мусю, бо з дядьком добалакаєшся...

— Ти б Сергія взяла в придачу...

— Нічого, Тимко й за нього справиться, — зареготала за кузнею Лукерка.

Тимко обняв дівчину, притяг до себе, зашептав на вухо:

— Мені четвертушечки не треба, натурою хочу... Дівчина вирвалася з обіймів, відштовхнула від себе парубка.

— Ну, ти не дужеі Такого уговору не було. Тимко ще раз хотів обняти дівчину, озирнувся, чи ніхто не бачить. Біля кузні чорним привидом стояв Сергій. «Побіжить зараз, усе Орисі роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дівчину має», — вирішив Тимко, ідучи вслід за Лукеркою.

В кімнаті, куди він зайшов, пахло молоком, на вікнах висіли марлеві занавіски; на столі горіла лампа, кидаючи відсвіти на блискучий сепаратор.

— Ти крути, а я буду наливати, — розпорядилася Лукерка. Залишившись із Тимком наодинці, дівчина відразу перемінилася: із балакучої та веселої зробилася мовчазна і насторожена, ходила з опущеними очима, ні разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слідкував за дівчиною і кілька раз ловив дивний блиск її очей, який вона відразу ж гасила своїми віями. Цей блиск збуджував Тимка, і парубок ясно відчував, як це збудження щохвилі наростає. Лукерка не піднімала на парубка очей, але відчувала, що він дивиться на неї, і палахкотіла лицем. Закінчивши роботу, Лукерка, не говорячи ні слова, повела Тимка.вдвою комірчину, де вона іноді, як було багато роботи, залишалася спати, і, завісивши вікна та поставивши на стіл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сів на стілець, горів, як у вогні. «Сама заманила. Оце дівчинаї» — било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хліба і бляшаний кухоль сметани, подала Тимкові.

— Ти, мабуть, втомився. Поїж трохи. Бач, як тебе в піт кинуло!

Вона сміло підійшла до нього і, закотивши фартушок, який пах молоком і її тілом, витерла йому з лоба рясний піт. Потім сіла на ліжко, зняла кофточку і повісила на бильце.

— Чогось мені жарко зробилося, — пошепки сказала вона і знічено посміхнулася.

Тимко відсунув бляшаний кухоль із сметаною, дихнув на лампу.

— Лукерко, ягідко моя!..

Запах її сильного тіла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом:

— Заспокойся, Тимко. Не треба.

Її сильні руки перечили настирливо і непідкупно.

— Тимоньку, хороший, слухай, що я тобі скажу. Слухай же!

Але він не хотів слухати. Тоді вона з силою відштовхнула його від себе, він глухо вдарився об стіну головою, притих.

Вона підійшла до нього, трохи не плачучи, стала мацати за голову:

— Дуже вдарився? Ну, прости. Прости.

— Нецілованою прикидаєшся? — Тимко тихо, але злорадно засміявся. — А цноту, мабуть, ще пастушкою загубила?

Лукерка кинула на плечі хустку і деяку мить стояла, посіпуючи плечима, так, ніби по ній раптом вдарив струмінь холоду, потім ривком відкрила двері:

— Іди спати, Тимоньку!..

Не сказавши більше ні слова, вийшла надвір, під зоряне небо. Тимко, посидівши ще деякий час один, теж вийшов... Чорна, загорнута в шаль постать Лукер-ки бовваніла під берестом. Він підійшов до неї, взяв за руку. Вона не виривала руки, але обличчя відвернула і закрила шаллю очі.

— Лукерко...

Вона мовчала. Тоді він узяв її грубі, негнучкі пальці, тихо стис у своїй долоні і, спотикаючись, пішов до коня, що був прив'язаний біля кузні. «Як по-дурному все вийшло», — подумав він, неслухняними пальцями розмотуючи вуздечку. «Стій, чорт!» — впівголоса лаяв Тимко коня. Потім чіпко схопив за гриву, відштовхнувся сильними ногами від землі, сів на теплу кінську спину і озирнувся назад.

Під берестом, як і раніше, стояла Лукерка. Вона стояла, повернувши голову до лугів, від яких несло вологою, потім не то схлипнула, не то зітхнула і тихою ходою пішла в хату. Тимко ще трохи чекав, гадаючи, що, може, вона вийде, але вона не виходила. Тоді він розібрав повіддя і також тихо, повільно поїхав до конюшні. Здавши коня конюхам, вийшов за ворота артілі і довго стояв під парканом, думаючи, що йому тепер робити і куди йти.

Спочатку в нього була думка йти додому і добре виспатися, але чим довше він стояв і чим довше дивився на чудову весняну ніч, що моргала до нього зорями і віяла свіжістю лук і лугів, тим більше і тим швидше починала шумувати в нього парубоцька кров, забиваючи навіть те тяжке почуття, яке він виніс після зустрічі з Лукеркою, — почуття сорому і парубоцької невдачі. Йому було якось не по собі, і Тимко знав, що коли він ляже спати, то це тяжке почуття буде мучити його ще дуже довго, і тому він хотів зараз якнайшвидше заглушити його, хоча й не знав чим. Найбільше в нього надії було на те, що він зустрінеться з кимось із сільських хлопців, підуть балачки, сміхи-пересміхи і все забудеться, тому він нікуди не йшов і пильно прислухався, чи не обізветься де-небудь парубочий голос, чи не почується парубоцька пісня, хай хоч і на Залужжі, кат його бери. Він ладен був зараз тюпашити куди завгодно, аби розвіяти свою нудьгу і неприємно смокчуче почуття, що давило його за , серце.

Але всюди було тихо. З Ташані валувала пара, заволікаючи придорожні верби, що здаля були схожі на величезні ожереди сіна, криючи дорогу, ташанський міст. Десь за річкою гув болотяний бугай, в осоках покахкувала час від часу дика качка, в сазі одноманітно, безконечно кричали деркачі. І раптом хтось тюгук-нув, та так тюгукнув, що аж по воді ляснуло, аж в очеретах шелеснуло — і покотилося левадами, лугами та байраками, і загубилося десь у глибоких ярах.

«Eret» — зрадів Тимко і щодуху побіг на той окрик і незабаром зустрів на мосту Гараська Сича, якого вважали в селі трохи придуркуватим.

— Ти тюгукав?

— Я.

— Хлопців або дівчат ніде не бачив?

— На картині всі вони.

«І справді, сьогодні ж кіної Як же я про це забув?»

Кіно в житті села було видатною подією, до неї готувалися ще загодя, особливо молодь. Хлопці, ті говорили один одному на роботі: «Не забувай же. Після-завтрього картина». А дівчата вимивали коси в та-шанській воді, прали блузочки, пахтилися одеколоном «Сирень» і приходили до хати-читальні чистісінькі, напахчені, соромливі і насторожені: а може, й проведе її який-небудь кучерявий тракторист із кіно додому, поцілує під вербами в пахучі коси, пригорне, приголубить, найкращою в світі назве, — і тоді вона йому серце, мов квітку, розкриє, бо їй уже давно хочеться любити...

Кіно показували в хаті-читальні тільки зимою, а літом крутили прямо надворі, в садку. Глядачі розлягалися прямісінько на траві, а події всі розгорталися на білій стіні: там билися, вмирали, цілувалися, співали, витанцьовували, а раз, коли демонструвався кінофільм «Путевка в жизнь», то таке виробляли, що дільничний міліціонер не витримав і кричав, щоб припинили картину.

Оскільки електромотора не було, то динамку крутили руками. Найчастіше це робив Денис, для загального добра він сили не шкодував і викручував сам по п'ять, а то й шість частин. Але це траплялося тільки тоді, коли йшли фільми любовні або революційні, в противному разі Денис кидав ручку, світло гасло і збуджені глядачі кричали: «Давайте крутіяі» Довго торгувалися, бо ніхто крутити не хотів, а дивитися хотіли всі, і розшукували Дениса, але він на їх крики не зважав, і розшукати його було не так-то легко: садок великий, дівчат багато, попробуй знайди його серед темної ночі. Раз виявив бажання ближче познайомитися із технікою Павло. Поплював у руки і крутонув так, що динамка заскреготіла як скажена і поперегорали лампочки. Павла висварили і більше до техніки не пускали. '

Тимко спочатку був розігнався до хати-читальні, але потім відкинув свій замір, бо вже було пізненько кіно, мабуть, уже давно закінчилося. Мовчки він пішов пустою сільською вулицею.

— Ги-ги, — засміявся Гарасько, показуючи кудись у темряву рукою. — Диви, як прижимаються.

Під чорним стовбуром верби заворушилися дві постаті.

— Матвію, не лізь, бо вдарю. Матвію! Ну, що тобі за інтерес? — тихо гомоніла дівчина.

— А що я роблю? —дивувався парубок.

Тимко, не збавляючи кроку, пішов далі. Але Гарасько йти не хотів і все просив Тимка залишитися, щоб підслідити, що воно буде далі під тихими вербами.

— Я одного разу підзирав за одною парою, так цілувалися, — хихикаючи, розповідав він. — А я як закричу: «Ай-я, як вам не соромно», — а вони й порозбігалися...

— І ніхто тебе не тріснув по гамалику?

— Ні... Ги-ги.

— Не нарвався ти на мене. Я б тебе відсупонив...

Гарасько урвав сміх, мовчки плуганився за Тим ком, загрібаючи пісок своїми босими клешнюватими ногами. Так вони ще трохи пройшли селом і завернули на Притулівку — бічну вулицю, що йшла пісками понад Ташанню. Незабаром вони натрапили на громаду і хлопців, що сиділи в сосні на піску.

— От і каже капітан Немо, — чулося звідти: — «Поховайте мене на золотому морському дні разом із моїм човном». Прийшли до нього матроси, стали на коліна і присяглися на вічну вірність. І не було ні одного з них, щоб не плакав: так їм було жаль розлучатися із своїм капітаном. Зодягли вони скафандри, випливли на поверхню моря, глянули, а з морського дна, з чорної прірви, жевріє світло — то блисне, то згасне. То блисне, то згасне. То капітан Немо шле своїй бойовій команді останнє «прощай».

— Хомутенкір студент бреше, — зашепотів Гарасько. — З університету вигнали, так він тепер хлопців туманить.

— Мовчи, довбня.

Підійшли до гурту. Улас продовжував далі:

— Так що в кожній фантазії є доля істини. І настане такий час, що зроблять такого човна, а може, вже й зробили, що він буде і плавати, і літати.

— А правда, що на Марсі живуть також люди, тільки не такі, як у нас, а з двома головами? — обізвався з гурту хлопець, і Тимко пізнав по голосу Марка.

— Наука доводить, що життя на Марсі існує, але чи єсть там люди і які вони, поки що невідомо. Але прийде такий час, що таємниці всесвіту, — Улас показав рукою в небо, — будуть розгадані.

— Писалося ж у біблії, що літатимуть птиці і залізними носами клюватимуть людей — от і в літаки. Нам колись на толоці дід Інокеша розказував.

— Тепер, коли наука так швидко пішла вперед і довела закони, на яких тримається всесвіт, біблія — це просто збірник казок, розрахованих на старих дідів, яких мучить безсоння. Біблія давно вмерла, і коли б ви, хлопці, більше читали книжок, ви б не слухали діда Інокешу і розуміли б, що життя — дуже цікава штука і що жити — це значить учитися.

— Еге, навчишся, — вставив своє слово Марко. — Від рання й до ночі на ріллі так ухоркаєшся, що не тільки за книжку, а й за ложку не візьмешся. А є трохи вільного часу — мати ганяє, як цуцика. Дров нарубай, води принеси, в корови повичищай. Я так з дому тікаю. Оце хоч на вулиці відпочину та послухаю, що розумні люди говорять.

— Навчіться розподіляти час, і вам вистачить його і на працю, і на читання книжок. Бувають такі дні, коли ви працюєте менше, наприклад, зимою, отоді беріть у руки книжки і читайте. Великий пролетарський письменник Горький говорив, що все те, що в нього є найкращого, він одержав завдяки книжкам.

— Коли всі будуть дуже вчені, хто в землі порпатиметься? — сказав Тимко. — Всі в білих капелюхах ходити не будемо, треба комусь і в картузах.

— У тебе зовсім невірне уявлення про інтелігенцію. Ти дивишся на неї очима дореволюційного мужика. Ти ніяк не можеш зрозуміти, що без інтелігенції, без науки неможливий розвиток суспільства. Люди розумової праці винайшли трактор. Ти на ньому ореш, радієш, що тобі полегшено працю, одначе забуваєш подякувати вченим, що вигадали цю машину.

— Говори, як хочеш, а я знаю своє. Ти от поїхав у місто, краватки носиш, а гнойку понюхати боїшся, хоч сало любиш тріскати. Кожного разу, як у Харків їдеш, такого сидора шнуруєш, що конякою не підвезеш. А вивчишся, то яка нам з того користь буде? Адже тебе в село і ціпом не наженеш. Ти будеш тертися біля вчених, де-небудь у великому місті, та гроші в кишені гребтимеш, а побачиш у трамваї дядька з мітком — сахатимешся, як від чуми, щоб він тобі чистенької сорочечки не замазав.

— Ти помиляєшся. Я мрію працювати на селі.

— Не брешиї Багато з вас таких, що повивчалися, а на селі працюють? Порозбігалися, що й чорт із свічкою не знайде. Інтелігенція. Приїхав он Микола Шкурупій до рідної матері в гості. Насипала вона борщу всім в одну миску, а він носом крутить, уже не хоче з одної миски їсти. А мати перед усіма вихваляється:

«Слава богу, вивчився мій Микола на лікаря. Все ж таки не в колгоспі робити». Так що ж тоді по-вашому, по-інтелігентному, виходить? Що в колгоспі роблять одні дурні?

— У суспільстві існує розподіл праці. Одні працюють лікарями, інші роблять у колгоспі, і ніхто з інтелігенції ще ніколи не дивився з презирством на людей фізичної праці. Це твоя вигадка.

— Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.

— Цілком вірно...

— А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.

— Я думав... Я... навіть хотів. І, чесне слово, я мав такий намір.

— Що нам з того наміру? Ти на ділі покажи... Був у нашому селі, розказують люди, один дядько, Федір Смик: двісті колодок пасіки, п'ять пар волів, п'ятнадцять десятин землі. Одне слово — багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни — зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі — десяту шкуру здере...

— Ти що мене із Смиком рівняєш?

— Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрі наміри були, та яке нам до них діло? Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, — закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску.

— Денис он уже давно хропе.

— Його голим на терниння поклади — і то спатиме. Воляча шкура.

— Хлопці, в кого є закурить? У мене на цей раз табак вийшов, — зациганив Марко.

— В тебе, як у Кузя, — вічно кисет порваний.

— А ти не шкодуй, і на той рік уродить. Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани.

— Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч.

— Ходи здоров.

У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа.

— Двоногий організм, — засміявся вслід йому Га-расько.

Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку згубів.

— А що, хлопці, буде,.-як телиця сниться? — запитав він басом.

— На свіжину десь натрапиш, — засміявся Гарасько.

Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися.

— Хлопці, — притишено загомонів Денис. — Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої баби Про-копихи повна макітра назбирана.

— У них собака біля погреба прив'язаний. Трудно. Денис устав, розвалькувате пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею.

— Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли. Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу.

— Хлопці, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося — усім мовчать і один одного не видавати. Згода?

— Згода.

— Тепер я скажу, — виступив і собі Марко. — Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив.

Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро.

Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода:

— Іване, ти спиш?

— Сплю.

— І я сплю.

Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі.

— Пішли берегами, — зашепотів Марко. — Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.

Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчиків-братиків. Попереду Тимко, за ним Денис із герлигою, далі зіщулений, обережний Марко, а за ними всі останні. Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрібничок.

— Ну, чого стали? — сердито зашепотів Тимко. Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур'яниння. Всі попадали на землю, притаїли дух. Нарешті Денис поповзом пошелестів у темряву і довго не повертався. Потім приповз і повідомив, що на возі під повіткою спить Матвій Глек.

— А знаєте що? Давайте його викотимо разом з возом із двору, щоб не заважав, — порадив Марко.

— Оце діло!

Забули і про сметану, і про небезпеку, чорними тінями обережно стали підкрадатися до повітки.

Матвій Глек був єдиний чоловік у Троянівці, який і досі жив індивідуально. Славився він впертістю і незгідливістю свого характеру. Наприклад, йому говорили:

— Сьогодні у Власівці випав дощ... Він зараз же йшов на заперечення:

— Е, ні, ні, у Власівці дощу не було! Це ти брешеш.

— Як же так не було? — доказували йому. — Я сам тільки що звідти приїхав, ще й одежа не встигла висохнути.

— Е, ні, ні. Хмара стояла зовсім не над Власівкою, а над Дейкалівкою. Або йому говорили:

— У морі вода солона.

— Е, ні, ні, — зараз же заперечував Матвій. — Якби в морі була солона вода, то там риба не водилася б.

До цього домішувалася його страшна, просто нелюдська заздрість і бажання похвастати.

— Я, коли сплю, — все на світі чую, — не раз вихвалявся він поміж селянами. — Учора один чоловік ніс мішок із ноля. Так і знай — пшениці вкрав на току. А позавчора Вихорів Тимко із Тетериною Орисею в степ під ручку ходили. Вони таки доходяться...

За все це сільська парубота була на нього давно сердита і весь час шукала приводу насолити старому. От чому всі хлопці так радо рушили на його подвір'я. Обережно підкралися до повітки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблі, Марко побіг відчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов за-пручувати хатні двері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподівано рвонув «соб», колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього. Хропіння на возі затихло. Хлопці, як по команді, кинулися навдьори. Денисові уже тікати було нікуди, і він присів поміж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возі знову почулося хропіння. Тимко прибіг із темряви, тихо спитав, де хлопці.

— Порозбігалися...

— Повезли вдвох.

Викотили воза на вулицю, потягли по піску поміж тинами. Денис хекав, як бик у плузі, раптом кинув на землю голоблі, шугнув у темряву.

— Ти куди? — зашипів на нього Тимко.

— Хлопців шукати...

— Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.

Денис поплював у руки, впрігся і поволік воза далі. На повороті дороги із-за верб один по одному вийшли хлопці.

— Свистуни, — лаяв їх Тимко.

Ті винувато підійшли до воза, мовчки стали допомагати везти далі. В тихій жалобі, як похоронна процесія, прослідували сонним селом, біля виїзду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на міст, Марко — на колгоспний двір: хай, мовляв, уранці люди посміються, що приїхав уночі Матвій на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще:

— Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пішла добра.

— Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш?—визвірився на нього Тимко.

— О, знайшов, — майже вигукнув Марко, так що на нього всі зацитькали. — Давайте його на тирло переправимо. Там мілко. Я вчора напував волів.

Тимко махнув рукою:

— Поїхали...

Тирло — невеличкий, порослий травою острівець посеред Ташані. Кубляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в'ють гнізда лугові чайки. Весною, коли спадає вода, забродить туди пастися худоба, тирлується там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову лисиці, вичікуючи на поживу.

До гатки хлопці добралися благополучно. Стали спускатися до Ташані; Дениса мотало в голоблях, як Проклятого.

— Держіть, хлопці, бо напира, — просив він, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбік, і він, відчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза і погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескіт води і несамовитий людський крик:

— О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!

Ніхто не рятує. Чути тільки швидкий тупіт ніг по шляху. Стиха пересвистуючись, зібралися під вербами аж біля Беєвої гори. Денис, тяжкий на бігу, приплентався пізніше за всіх і порадував новиною: загубив картуз.

——Де ж ти його загубив, роззяво? — накинувся на нього Тимко.

— А хіба ж я знаю? Біг-біг — мац, а його нема.

— Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Підніме хто-небудь із троянчан — відразу дізнаються, чия робота.

— Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? — горював Денис.

— От ускочили, так ускочилиі — зачухав потилицю Тимко. — Будуть питати — кажи, нічого не знаю. Пойняв?

— Та коли б...

— І-іх, ступа довбанаї..

Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах. Тимко добрався додому тоді, коли за Беєвою горою світліло небо. Слизькою від роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криниці, жадібно пив, з приємністю відчуваючи, як вода тече за сорочку і холодить груди. Потім зідрався кручею до хати, зайшов у комору і ліг на примістку. В коморі пахло борошном і сушеним липовим цвітом. Засинав, але збуджена думка не хотіла спати і малювала перед ним картини, бачені вдень: широкий степ з вилиня-лими на сонці бур'янами, чорні лоскуття ріллі, далеке, ледве вловиме для ока тремтіння марева на обрії. Довго перед його очима стояла Орися в тій позі, в якій він бачив її востаннє в чорних дверях, — із блідим, зляканим лицем. Потім Орися кудись пропала, і на її місці з'явилася Лукерка, манила його чорними очима і сумно посміхалася з-під пухової шалі. «А щезніть ви», — прошепотів він і вкрився рядном з головою.

V

У старого Лук'яна Хомутенка сімеєчка дай боже: він з жінкою та восьмеро дітей. Зварить Федора відерний чавун борщу — за день як вітром вивіє. Найстарший син — Улас, два менших від Уласа брати уже працюють — один трактористом, другий так, на різних роботах. І ще мала сестра у артільних яслах пильнує, а останні — малеча. Те гусей пасе, те ціле літо з річки не вилазить: оглухне від води, як чобіт, батогом потягти слідує, та за роботою ніколи.

Надія сім'ї — Улас. Як не є, найстарший, йому і випадає честь допомогти батькам нагодувати хлібом насущним оту білоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сільського господарства зовсім непридатним. Заставлять його сіно на гарбу класти — накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють биків поганяти — борозну скрутить, огріхів наробить; кілок у тин заб'є — обов'язково криво. Всьому виною — книжки. Якби не ота напасть, може б, і вийшов із хлопця добрий господар. А то, відколи навчився читати, з книжкою не розлучається.

Спочатку Лук'ян радів, дивлячись на нього: «Беручке хлоп'я, гляди, якимось професором буде або ще вище». Потім, як посипалися одне за одним діти і настала більша потреба в робочих руках, він все частіше став хмуритися, бачачи сина за книжкою і, нарешті, не витримав:

— Ану кидай к лихій годині свою біблію та йди з-під корови вичистиш!

Улас глянув на батька добрими зляканими очима.

— У мене ж екзамени, тату.

— А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи -на вас, дармоїдів! — Він вирвав книжку з рук Уласа і закинув у бур'ян. Улас пішов у хлів і довго плакав у кутку за яслами, потім розшукав книжку в бур'яні і заховав за бантиною...

Увечері засунув її за пазуху і побіг у артіль до сторожів. У малесенькій накуреній кімнаті читав уголос про хороброго капітана Гранта, про піратів, про море, про страшних орлів, які можуть у пазурах піднести малу дитину. Сторожі слухали його уважно, підтримували його бажання вчитися, всіляко заохочували, щоб він читав усе нові і нові їм книжки, і проявляли при цьому значний до них інтерес.

— Учись, хлопче, учись. Врем'я тепер підходить таке, що без науки — гоп та й стій.

І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню,. Улас все ж таки поступив у Зіньківську десятирічку і успішно закінчив її. Дивуючись такій впертості сина і в душі навіть схвалюючи її, Лук'ян махнув рукою:

— Дивись, як знаєш. У тебе свій розум є. Улас задумав поступити в Харківський університет. Лук'ян назбирав двісті карбованців грошей на дорогу, мати напекла хліба та коржиків, брат, який працював трактористом, зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку, — і всією сім'єю пішли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:

— Грошей висилати не буду. Людські діти якось вчаться, і ти біля них мостися. Почитай там учителів своїх і родителів не забувай.

Мати витерла хусткою очі, глянула крізь сльози на старшенького:

— Рушник хоч узяв?

— Тут він, у сундучку.

— Бережи ж там гроші та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамваїв, що кожного дня людей ріжуть...

Погрузили на віз сундук, і пішов Улас за підводою, із сіренького костюмчика руки повилазили, холоші - короткі, з-під них біленькі підштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслід, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур'янина, та невідомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи піднесе вона його та й полине він з нею до невідомого щастя, чи замота в житейському морі, як мотає не одного на цьому білому світі? Дивиться мати, а він озирнеться, помахав рукою і йде собі далі за возом. Ось уже покрила його пилюка, і не розбере мати — бачить вона свого сина за тією завісою чи то тільки привиджується їй? І щемить їй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, і кожного жаль, і за кожним душа болить.: як то вони житимуть на білому світі, які дороги простеляться перед ними?

Найближча від Троянівки станція — Охтирка, їхати треба через Грунь, рибальські ліси, мимо села Жу-равного, що мріє хатами у глибокій долині, далі — піски, соснові бори, Ворскла, монастир на горі, в якому розмістилася дитяча трудова колонія, а ще далі Охтирка. Віз Уласа далекий родич Хомутенків дід Терешко. На ньому сірячина, бриль і здоровенні руді чоботи. Тільки виїхали на Беєву гору, він зупинив підводу, щоб перевірити, чи нічого не забули. На возі лежав один сундук і дідова торбина з харчами. Він обмацав і те, і друге рукою і сказав, що тепер можна рушати.

— Як буде все благополучно, то до вечора й доїдемо, — і він показав пужалном на сонце.

Бачачи, що Улас сидить засмучений і щоб розважити хлопця, дід став розповідати, як його виряджали на «дійствітельну» службу.

— Як понапивалися, так зігнули урядникові шаблю і картуза к лихій годині закинули. А що там? Ми — новобранці. Привезли нас у Полтаву, а там народу, як ото в покрову на ярмарку: шилом нікуди ткнути. Новобранці теж товпляться, аж лоби мокрі, бо такий слух пішов межи народом, що приїде сам губернатор нас до війська виряджати та ще буде й дарунки роздавать. Ну, кожен, звичайно, хоче той дарунок одержати, через те й пхається. Дивимось: виходить із прольотки — на мундирі хрести, вуса накручені, скинув картуз, а на голові лисина. У вчених людей завжди буває лисина. Ось ти вивчишся, і в тебе буде, позаяк голові ж робота велика. Та-ак. Вийшов, значить, скинув картуз та як закричить: «За вєру, царя і отечество! Ур-ра-а-аі» Ми й собі як закричимо «ура», аж наче нас підіймає вгору від того крику. А один голос такий, що над усіма реве, всіх глушить. Я й кажу своєму сусідові: «Недаром той чоловік губернатором Служить. Чуєш, який у нього голос? Усіх перекриває». А сусід як зареготить та й каже: «Дурний ти, Терешку. Хіба ж то губернатор? То паровоз кричить». Потім губернатор ще щось говорив, але здалеку не чути, видно тільки, що губами ворушить, а слів не чути. Як тільки він закінчив говорити, виступила із-за нього баришня, молода, вся в браслетах, в шубі, і почала нам хрестики роздавати. Тут і сотворилося таке, що я вже рад був і втекти, так нікуди — задні на передніх пхають, усе змішалося, губернаторшу звалили, прибігла кінна поліція і давай нас розганяти та канчуками по спинах чистить. Добрих хрестиків нароздавали. У мене з тиждень спина свербіла...

Улас слухав розповідь діда, але думками був дома, там, за Беєвою горою, що, синіючи на обрії, поволі вгрузала в землю. Проїхавши половину дороги, він, як це трапляється з плавцем, що бачить уже другий берег і чимшвидше хоче добратися до нього, з хвилюванням поглядав на охтирські ліси, що синіли на обрії, намагався відгадати, що приховано за ними, де, в яких широких степах лежить загадкове місто Харків, як воно його зустріне — ласкою чи холодом, що готує воно для нього — радість чи тяжкий сум.

Як селюк, що виріс у глушині, Улас відчував розгубленість перед великим містом і зовсім не знав, як себе поводити в ньому і як себе тримати. У селі для нього все було зрозумілим і простим, тут він знав кожного і кожний знав його, і коли він ішов селом у простеньких штанцях і не зовсім чистій сорочечці, то на це ніхто не звертав уваги, бо всі знали, що він іде з роботи. Але як зустрінуть його в місті, як дивитимуться на нього? Це було невідомо, і ця невідомість найбільше лякала Уласа і пригнічувала його. Якби він знав, як себе поводити, як відповідати людям, коли його про щось запитуватимуть, в яких випадках усміхатися, а в яких зберігати серйозний вигляд, коли і як переходити вулицю, щоб його не зарізав трамвай. Вулиця йому уявлялася пеклом, у якому все змішано: коні, люди, машини, трамваї, — все це біжить невідомо куди й чого, а міліціонери на носилках носять зарізаних), коли б він знав, як розпізнати жулика і чесну людину, — він би не так боявся. Але все це йому треба було якось знати, і він вирішив, що, починаючи з Охтирки, стане приглядатися до людей і намагатися міцно запам'ятати — про що вони говорять між собою, як вони сидять, як ходять, як сплять. Коли ж трапиться добрий чоловік, то можна буде розпитати в нього, як вберегтися від вуркаганів, бо Улас чув, що вони великі майстри вирізувати гроші разом із кишенею, і тому ще вдома заховав гроші так, що, як йому здавалося, ніхто з сторонніх зроду-віку не міг би здогадатися, куди він їх дів. Сто карбованців зашила йому мати в підкладку піджака, причому зашила сировою ниткою, так що, як сказав дід Терешко: «Не должно б, а там хто його знає», та сто карбованців він поклав у бокову кишеню піджака і пристебнув їх шпилькою. Вуркагани уявлялися Уласові молодими хлопцями в рябих кепках і з золотими зубами.

Друге, що лякало його і непокоїло, — це вступні екзамени. Хоч він всеньке літо сидів над книжками, писав диктанти, розв'язував задачі, читав літературу, конспектував, робив виписки, складав хронологічні таблиці по історії, студіював артиклі, креслив схеми розщеплення органічних речовин, — він все ж таки ловив себе на тому, що такий-от розділ знає гірше, ніж інший. Він насідав на -той розділ, вчив його до туману в голові і тільки-но покінчував із ним, як натрапляв на просте слово «галогени», і це слово кидало його в жар, бо він не знав, що воно означає.

Улас гарячкове рився в підручнику, шукаючи ті місця, де описується значення цього терміна, і раптом сам пригадував, що це таке. Не розуміючи того, що це втома і що ця втома ослабила пам'ять, він нарікав на себе, обзивав себе тупицею, нездарою, приходив до такого висновку, що з такими знаннями, як у нього, нічого й потикатися в університет. Тоді він закидав книжки, брав у руки вила і обіцяв сам собі, що краще буде крутити бикам хвости, чим поїде на велелюдне позорисько, тобто поступати в університет. Але проходила година, дві, і він знову сідав за книжки, бо молодий гарячий мозок прагнув знань, і це прагнення стало його другою натурою, проти якої він уже нічого не міг зробити. Часто він відкладав книжку і мріяв про те, як він буде складати екзамени, як увійде в залу, де сидять учені мужі, скине картуза з голови і почне викладати все, Що він знає, як вони слухатимуть його, обов'язку ради, і коли він уявляв це, його охоплював панічний страх, що згодом перейшов у тупий біль, який мучив його тіло й дух, і Улас, щоб припинити свої страждання, зусиллям волі проганяв цей страх.

«Що ж, — міркував він, — не здам, то приїду додому. За це мене ніхто не повісить».

Надвечір приїхали в Охтирку. Терешко розпріг у невеличкому скверику коня, щоб підгодувати його з дороги, а Улас пішов на станцію купувати квиток. Пробираючись до каси, він міцно тримався рукою за кишеню, в якій були гроші. Підійшов поїзд. На пероні заметушилися пасажири. Обливаючись потом, Улас забрався до вагона і, поставивши сундук на проході, кричав через голови пасажирів дідові Терешкові, щоб мати не клопоталася і що харчів йому вистачить. Дід за гармидером не міг нічого розчути, він думав, що Улас каже, що завжди говориться при прощанні, тобто, щоб він передав поклони домашнім, і дід кричав у вікно вагона, що передасть, і махав поруділим брилем. Пасажири штовхалися і з криком, обуренням вимагали від Уласа, щоб він звільнив прохід; Улас пройшов до вагона і став біля вікна, але важкого сундука з рук не випускав, бо йому здавалося, що, тільки попустить ручку, його зараз же вкрадуть. Поїзд дав свисток, вагон рушив, і мимо вікна проплив Терешко у брилі, сірячині, з вишневим пужалном за халявою.

До Харкова під'їжджали вночі. Улас, присівши на сундуці, з острахом вглядався у море вогнів, що мерехтіли на горизонті. Поїзд ішов швидко, і з Уласа, коли він визирав у вікно, зірвало картуз. Улас закричав: «Зупиніть!», у вагоні засміялися, і хлопець забився в куточок, раз по раз мацаючи себе за голову і ніяк не вірячи, що на ній уже немає картуза. Йому здавалося, що це недарма, і він не відривав руки від кишені, в якій були пристебнуті шпилькою гроші. Проте все обійшлося добре. Він приїхав благополучно, розшукав університет і заходився добиватися у двері. Стукав обережно, але настирливо й довго, їх відкрив заспаний і сердитий сторож.

— Чого тобі? — запитав він, відхиливши двері. Улас мовчки поліз із сундуком на нього.

— Та ти хто? — злякався вже сторож.

— Пустіть, дядьку, переночувати.

— Тут не постоялий двір, а університет.

— Що ж мені, на вулиці пропадати?

— Іди в Дім колгоспника. Павловська площа, шість.

Улас потяг сундук на Павловську площу. Ідучи, тримався освітлених місць і холов душею, коли до нього наближалася ряба кепка.

В Будинку колгоспника молоденьке дівчатко з на-квацьованими губами визирнуло у віконце і сказало, що «местов нету». Улас поставив сундук у куток і сів на нього. «Не виженуть же», — подумав він. В цей час молодий хлопець, що сидів на диванчику, підійшов до вікна і сказав баришні:

— Ти, дівахо, ось що: або виписуй цьому хлопцеві квитанцію, або я зараз розвалю тобі будку. Бачиш — хлопець із села, може, перший раз у місті, куди він піде серед ночі?

— Не кричіть, бо я викличу міліціонера, — обурилася дівчина.

— Давай місце, бо я тобі глаз вийму! — гаркнув тоді хлопець.

Баришня виписала квитанцію, кинула на столик.

— Подумаєш, розкричався. Ми не таких бачили, — прошипіла вона і закрила віконце.

Улас забрав квитанцію, здав паспорт і разом із своїм заступником, якого він не боявся (той був у чорній кепці), подерся на другий поверх. Микола, як звали нового знайомого, виявилося, теж вступає в університет, тільки не на літературний, а на біологічний факультет. Він розказував про себе, що раніше працював по «карманной выгрузке», виховувався в дитячому будинку, тепер «ненавиджу сявок і, як трапиться, даю їм по шиї». Улас перелякався в смерть і так стискував ручку сундучка, що аж рука німіла. Бачачи його переляк, Коля сказав:

— Не тушуйся. Грошей твоїх я в тебе не візьму, хоч і знаю, де вони заховані: вони зашиті у підкладку піджака і ліву кишеню. А от коли маєш щось перекусити та поділишся зі мною, не відмовлюся і буду дуже вдячний.

Влаштувавшись на ночівлю, вони відкрили сундук, розломили навпіл смажену курку і стали їсти її з великим апетитом. У лівому кутку кімнати рипнули пружини, і сонний голос сказав:

— Перестаньте тріщати кістками. У мене неврастенія.

— Зверніться до лікаря-психіатра. Ми тут ні при чому, — порадив Микола.

Потім загасили світло і полягали спати- Улас засунув штани під подушку, а піджак повісив біля себе на стільці. Ботинки і сундучок він поставив під ліжко з таким розрахунком, щоб в разі потреби їх можна було б помацати рукою.

— Слухай, а як ти взнав, де в мене гроші? — запитав він у Миколи.

— У мене, кориш, практика. Дуже ти часто хапався руками за ті місця, де в тебе заховані гроші. Ти, може, цього й не помічав, а той, хто за таким слідкує, все помічає.

Улас занімів і довго не міг заснути. Прислухався, чи ніхто не крадеться до нього по гроші. Але дорога і. втома взяли своє, і він заснув. Прокинувся переляканий і зараз же руку під подушку, під ліжко — все на місці.

Увійшов Микола, зодягнений і вмитий.

— Ну, збирайся. Підемо влаштовуватися в гуртожиток.

Хлопці поселилися на Толкачівці в красивих червоних корпусах. Перший екзамен — диктант з української мови — Улас склав успішно, і це підбадьорило його, але не заспокоїло: як і раніше, він ще не був упевнений у собі і посилено готувався до наступних екзаменів. Його друзі-вступники бродили по парках, скверах, їздили на футбольні матчі, в театри, в цирк, гамірливими чередами бродили по Сумській, а він сидів цілий день, як Микита-чорнокнижник, а вночі спав як убитий, не чуючи ні веселого сміху, ні тихого шепо-уу закоханих на Журавлівських кручах, ні мелодійного побринькування гітари в теплі серпневі ночі.

Екзамен з російської мови прийшов тримати з якимось душевним неспокоєм. Адже живої російської мови, причому літературної, він ніколи не чув, хіба що тільки на уроках, і тому, коли надійшла його черга відповідати і гладенько причесана жінка з вродливим приємним обличчям попросила його до дошки, він зблід і довго не міг сказати першого слова. Жінка бачила його хвилювання і опускала очі, щоб не дивитися на нього і не бентежити його, але він все мовчав. Тоді вона усміхнулася, вважаючи, що своєю усмішкою підбадьорить його, але з цього нічого не вийшло, бо цю усмішку Улас сприйняв інакше. Він подумав, що викладач насміхається з нього. Почуття це викликало в ньому ще більше зніяковіння, і він кришив пальцями крейду, не помічаючи того, що вона сиплеться йому на ботинки, і все не починав відповідати. Але потім він став заспокоюватися. Говорив тихо і несміливо, і лице його було таким мокрим від поту і таким у вищій мірі напруженим, що викладач без жалю не могла дивитися на нього, а сиділа, одвернувшись, і щось писала в своєму зошиті. Іменник «овцы» в множині родового відмінка він провідміняв «овцев», плутав суфікси і, розгубившись вкрай, дієслово «пренебрегать» вимовив «пренебрігати». Викладач скривилася, але не поправила, щоб не збити його, і непомітно слідкувала за ним. «Ах, чому в нього так тремтять пальці на руках? — непокоїлася вона. — Такі робочі, сильні і так тремтять?» Вона поклала на стіл свою білу красиву руку, глянула на неї і відчула, що їй чомусь робиться ніяково, що вона в чомусь винна, й почервоніла.

Улас відповів і сів за стіл, витираючи рукавом піт із чола, так, ніби тільки що прийшов від плуга. Вона взяла залікову картку, раз і друге провела по ній долонею, потім умочила ручку в чорнило і посиділа одну-дві секунди в якійсь нерішучості. Потім поставила оцінку і розмашисте розписалася. Після цього вона сказала Уласові, що він може бути вільним, і попросила його, щоб він почекав у коридорі, доки вона прийме екзамени, оскільки їй необхідно з ним поговорити. Улас кивнув головою і, ще блідий від хвилювання, незграбний в рухах, погупотів важкими ботинками в коридор. Через годину вона викликала його і, намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказала:

— Я поставила вам «погано». Але ви... Я буду говорити про вас у ректораті.

Сказавши це, вона захвилювалася і глянула на хлопця. Лице його було кам'яним, і на ньому не було ні здивування, ні жалю, лише пальці його продовжували легко тремтіти і над бровами виступив піт.

— Ви не втрачайте надії. Я буду говорити про вас. Улас переступив з ноги на ногу, одвернувся до вікна і сказав тихо:

— Звісно.

І, опустивши голову, пішов до дверей.

Цього вечора вперше за весь час перебування в Харкові він не взявся за книжку. Сидів на Журавлівських кручах, втопивши очі в море вогнів, що мерехтіли в долині, і думав про село, про хлопців, що були десь там, далеко від нього, за тією темрявою, і навіть не догадувалися про те, яке нещастя спіткало його, і не могли сказати йому ні слова втіхи, ні слова поради. На кручі, де він сидів, блукали студентські пари, і на тлі заграви він виразно бачив їх чорні постаті. Вони були щасливі, їм не було ніякого діла до того, що ось тут, поряд з ними, так мучиться і страждає Улас. Дивлячись на нічну заграву, на ті постаті, Улас відчував, що в його душі назріває великий злам.

«Чого я буду їхати в село? — питав він себе. — На сміх людям та на горе батькам? Не поїду! Піду працювати на завод і житиму, як і всі люди». Він став шукати в пам'яті прізвища односельчан, що працювали і жили десь тут, у Харкові, щоб звернутися до них за допомогою та порадою, пригадав кілька з них і вирішив найближчим часом розшукати своїх земляків.

Останній екзамен він складав вісімнадцятого серпня і складав його без охоти і того душевного напруження, яке завжди передувало тим екзаменам, що їх він тримав раніше. Відповівши на всі запитання, він вийшов на подвір'я університету і сів на лавці між каштанами. Мимо нього ходили студенти, очікуючи появи списків на дошці об'яв, щоб дізнатися, хто зарахований, а хто ні. Але він уже не ждав нічого і сидів на лавці лише тому, що йому нікуди було йти, і тому, що серед людей йому було легше переносити горе, яке спіткало його. Всю молодь, яка вирувала навколо Уласа, можна було, на його думку, розділити на три групи : перша група — юнаки і дівчата, що належали до робітничих сімей. Вони були зодягнені чистенько і просто: дівчатка ходили в спідничках з блузочками, в босоніжках і косиночках, хлопці — в широченних, добре відпрасованих штанях, підперезаних ремінними поясами з пряжками в формі серця або кинджала, тапочках-спортсменках і майках. Вони трималися з ним невимушене, з грубуватою простотою. По їхньому відношенню безпомилково можна було визначити, що вони давно знають одне одного і здружилися. Друга група — селюки, одягнені скромніше і розмаїто: хлопці дехто в костюмчиках, а дехто просто в штаненятах та сорочині, що, не дивлячись на страшну спеку, застебнута на всі гудзики. Вони тримаються один від другого осторонь, між собою не розмовляють. Дівчатка в білих хусточках жмуться по куточках, соромливо притискуючи до грудей книжки, як молоді черниці молитовнички. Третя група — горді невдахи, що поступають до вузу не в перший раз і не в одному тільки Харкові. Ці ходять спокійно, навіть величаво, на обличчях тверде переконання, що без них наука загине за двадцять чотири години. Дівчатка стрижені і в завивках, спідничини вузенькі, до колін, з розпіркою ззаду, очі дивляться на світ так: «Я знаю Гріга і лічно знакома з Утьосовим». Хлопці човгають черевиками по доріжках, на обличчях єсенінщина, а в руках нездоланні лінощі. Улас особливо приглядався до третьої групи, і чим більше він приглядався, тим ясніше бачив їхню глупоту і ненавидів їх серцем трудящого чоловіка, ненавидів за те, що в них білі, тендітні руки, які не торкалися ні коси, ні молотка, ні плуга, і погляд його був злий і пекучий. Одна красуня, зустрівши той погляд, бридливо здвигнула плечима і щось зашептала на вухо своїй подрузі. Та озирнулася, зустрілася із очима Уласа і заливчасте засміялася. Потім мимо Уласа пройшло два хлопці з їхнього гурточка, і Улас чув, як один сказав:

— Заберемо документи і махнемо в Одесу. Там у мене є дядя.

«У нього дядя, а в мене хто?» — запитав себе Улас і з презирством провів їх очима.

В цей час студенти заметушилися і стали бігти до дошки об'яв. Якийсь лисий чоловік, очевидно, із секретаріату, клеїв на дошці списки студентів, зачислених до університету, і тих, які повинні були забрати документи. Улас теж побіг до дошки і став позаду всіх, жадібно проглядаючи очима списки з літерою «X». В списку зарахованих до університету його не було, не знайшов він себе і в списку, де були і ті, що мусили забрати документи. «От і все», — сказав він сам собі, відчувши, що всі страхи і всі хвилювання відходять назад. Йому раптом зробилося легко і навіть весело. »Додому! Додому! — співало все в ньому. — Уже досі закінчилися жнива і йде молотьба. Дід Терешко сторожують кавуни. Хлопці б'ються скибками і п'ють солодкий сік. Додому, додому!» Він забувся, як недавно присягався собі не їхати додому, він забув про свої мрії на урвищах Толкачівки і летів душею до рідних берегів. «Зараз візьму сундук — і на вокзал. На гроші, що залишилися, куплю квиток, на решту — подарунки. Марисі — кісничків, а батькові пачку цигарок, хай і вони покурять городських». Він вискочив на вулицю і побіг до трамвайної зупинки, обминаючи прохожих. Раптом він почув, що хтось вигукує його прізвище. Він озирнувся і побачив Миколу, який біг за ним і махав тюбетейкою.

— Ти куди? — запитав він, наздогнавши Уласа.

— Провалився. Додому Їду.

— Ти що, здурів? Ще не все втрачено. Ану ходім. І він потяг Уласа до головного корпусу університету, на ходу розказуючи, що його викликають на розмову до ректорату, і докоряв йому, як це він не помітив і навіть не дивився на той списочок, в якому значилося і його прізвище серед тих, що викликалися на розмову з ректором.

— Обіцяй, що ти вчитимешся на «відмінно», і проси, — повчав на ходу Коля. — А більше всього нажимай на те, що ти з колгоспної сім'ї. Чуєш? Ну, вечором зустрінемося, бо я зараз біжу на стадіон, що й належить новоспеченому студентові.

Він помахав Уласові тюбетейкою і зник між людьми, а Улас із почуттям подиву, навіть незадоволення, що йому перебили поїздку додому, пішов до головного корпусу.

У приймальній ректора, куди він зайшов, було повно людей. Біля вікна стояли два суб'єкти, що збиралися їхати в Одесу, на диванчику сиділа стрижена дівиця із золотим годинничком на руці і червоними від сліз очима. Біля неї гніздилася розкішна, пудів на шість, матінка. Вона заспокоююче гладила доцю по плечах і на всіх присутніх поглядала презирливо й похмуро, бо вони не розуміли, що за талант її донька. Обличчя матінки говорило: «Ляжу трупом, але доньку влаштую». Іноді матінка, видно, із самозаспокоєння зверталася до кого-небудь із присутніх і говорила, що в неї є знайомий Іван Іванович і що вона йому зараз подзвонить, і тоді діло піде зовсім по-іншому.

— Я свого не попущу, — сердито трусила вона сергами.

Метушливий громадянин ходив від гурточка до гурточка і повідомляв останні новини:

— Кажуть, у юридичному недобір? Може, забрати документи і поїхати туди, доки не пізно? Ах, якби я знав, що скажуть моєму Ізі, я б уже туди з'їздив!

Йому ніхто не відповідав і не зав'язував з ним розмови, бо кожен був заклопотаний своїм горем. Широкоплечий військовий, що стояв теж біля вікна, порипував новісінькими чобітьми і кидав на маленьку худесеньку дружину сердиті погляди, говорив басом:

— Це ти викохала такого йолопа!

Той, про кого так говорили, стояв, обіпершись об лутку, і в сардонічній усмішці кривив губи.

Із-за товстих, оббитих клейончатою шкірою дверей, де засідала приймальна комісія, не долітало жодного звуку, і можна було подумати, що там нікого немає, якби не та обставина, що через десять-п'ятнадцять хвилин двері відкривалися і звідти або вискакували в сльозах, або виходили з тихою щасливою посмішкою. Метушливий громадянин кожного разу, як тільки відкривалися двері, стрімголов вибігав із свого куточка, щоб хоч на мить зазирнути в кабінет і поглянути, в в якому стані його Ізя, який уже зайшов туди давно і все ніяк не виходить назад. Але зазирнути йому не вдавалося, бо кожного разу двері закривалися перед самісіньким його носом, і він, поправляючи окуляри, знову йшов у свій куток, нашіптуючи щось про себе і нервово потираючи свої маленькі сухі, покриті ластів'ячим ряботинням ручки. Нарешті двері випустили чорного кучерявого хлопця, який вийшов, примружив короткозорі очі'і занишпорив ними по залу, когось розшукуючи.

— Ізя! — закричало схвильовано з кутка, і ввічливий, тихенький громадянин потяг хлопця до столика, що стояв у куточку. Розмови їхньої ніхто не чув, бо вони говорили пошепки. Потім вони швидко зібралися і коли виходили, то обидва усміхалися, і всі виразно чули, як старший із них сказав:

— Треба Софі дать телеграму.

Улас дивився на все це байдужими очима і бажав тільки одного, щоб його швидше пропустили і щоб він сьогодні встиг на вечірній поїзд. На дверях знову появилася гарненька секретарка і тихим, іменно секретарським голосом, в якому звучали догідливість і покора, що, мабуть, були результатом її ретельної служби і постійного визнання сили і впливовості свого начальника, назвала прізвище:

— Хомутенко.

— Я, — злякано і ніби спросоння відгукнувся Улас.

Секретарка окинула його швидким поглядом і заглянула в список. Щось їй здалося, мабуть, підозрілим в цьому простому, вбого зодягнутому хлопцеві. Вона знову поглянула на Уласа, в список і знову запитала, але вже не тихим, догідливим голосом, яким вона говорила з ректором і членами приймальної комісії, а сухим і офіціальним, яким вона розмовляла з студентами:

— Ви Хомутенко Улас Лук'янович?

— Ну, я.

— Заходьте.

І вона, закинувши голову назад, вихитуючись на високих каблуках, пішла вперед, а Улас за нею. Як тільки він увійшов у величезний кабінет із великими світлими вікнами і до блиску натертою підлогою, його охопила така несміливість і страх перед цією розкішшю, що він став біля дверей і не наважувався ступити кроку.

— Підійдіть ближче, — наказав йому чийсь голос із глибини кабінету.

Він пішов уперед, високо підіймаючи ноги, посковзнувся на слизькій підлозі і, бліднучи, простяг уперед руку, схопився за стілець і сів за нього. Лише освоївшись трохи, побачив людей, що сиділи в глибині кабінету за столом. Доки вони займалися своїм ділом, тихо перемовляючись поміж собою, Улас став приглядатися до них. Але обличчя їхні були такі спокійні і непроникливі, що по них нічого не можна було визначити.

Між тим, люди ці — ректор університету, мужчина літ п'ятдесяти, з голеною головою і круглим добродушним обличчям; благообразний дідок в окулярах; член комісії, похмурий чоловік, з мішками під очима; зовсім молодий красивий доцент, з густими бровами і в білому випрасуваному костюмі; сива незграбна жінка — знаменитий мовознавець, — всі ці люди здавалися спокійними тільки на перший погляд і лише тому, що вміли себе тримати. Насправді ж стосунки між ними були дуже складними і суперечливими. Похмурий член комісії з мішками під очима люто ненавидів благообразного дідка в окулярах за те, що той недавно виступив із статтею в одному науковому журналі і розбив його теорію про походження скіфів. Знаменитий мовознавець не могла терпіти молодого красивого доцента. Ректор же поважав доцента, пророчив йому велике майбутнє. Особистий настрій всіх членів комісії теж був найрізноманітніший, бо всі вони були людьми і мали свої слабості. Ректор перебував у хорошому настрої, бо ще годину назад одержав дуже втішного листа від свого сина, який служив командиром і обіцяв приїхати на літо в гості разом зі своєю сім'єю. Він тепер думав про те, як він найме дачу біля Дінця і, літніми ранками буде вудити рибку, і при цих думках настрій його все кращав.

Благообразний дідок був взагалі веселим і балакучим від народження, і не дивйо, що й тепер він совався на стільці, сипав дотепами, жартами, посміювався, і йому, мабуть, було все рівно, скільки часу він ще просидить в цьому кабінеті. І чим частіше дідок сипав дотепами і веселився, тим більше супився похмурий член комісії, бо він вважав, що дідок веселиться і радіє через те, що святкує розгром його теорії про походження скіфів. Знаменитий мовознавець бачила, як красивий доцент вкладає у розглянуті комісією студентські справи любовні записки і передає гарненькій секретарці. Мовознавець ловила не один раз їх змовницькі погляди, вважала це непристойним і в душі страшенно обурювалася, але мовчала, тому що одержала пансіонне виховання і вважала за непристойне відверто висловлювати своє обурення.

Коли на розгляд комісії було запропоновано справу Хомутенка, ніхто не наважувався заговорити першим. Нарешті знаменитий мовознавець сказала:

— Я вважаю за недоцільне приймати на філологічний факультет людину, яка не має жодного уявлення про філологію...

— Одначе, — зараз же встряв у розмову красивий доцент, розгортаючи справу вступника і знаходячи там любовну записку від секретарки, — ви робите поспішний висновок. Хлопець досить успішно склав екзамени з усіх предметів, у тому числі з української мови. Остання, як мені здається, теж належить до царства філології, — усміхнувся він.

Знаменитий мовознавець прийняла ці слова доцента як насмішку над нею і, розкривши рота, хотіла вступити в словесний бій, але ректор, бачачи це і розуміючи, що вже зав'язується сварка, перебив її, сказавши:

— Товариші, давайте розглядати питання об'єктивно.

— Цілком погоджуюся, — зараз же підхопив доцент. — Я вважаю, що Іван Павлович не заперечуватиме (ввічливий кивок у бік ректора), якщо ми надамо можливість Хомутенкові перездати російську мову. Хлопець він здібний, це видно по оцінках з інших предметів, і буде жаль, якщо ми його не приймемо. Крім того, треба взяти до уваги, що він виходець із колгоспної сім'ї. А до того ж підготовка в сільських школах дещо слабша, ніж у міських, і коли взяти до уваги точку зору Ірини Леопольдівни, то багато сільських десятикласників залишиться поза вузами.

— Так, так. Теорія Ірини Леопольдівни не витримує, м-м-м, критики. Я, м-м, не погоджуюся з нею, — висловився дідок, пощипуючи себе за сиву борідку.

Зачувши слово «теорія», похмурий член комісії витяг шию, як стройовий кінь на звук труби, і зараз же пішов у наступ.

— Щоб критикувати чиюсь теорію, треба мати якісь докази, а ви їх не маєте!

Бачачи, що два старих півні вже зчепилися, ректор постукав олівцем об графин, закликаючи їх до порядку, і задумався. Всі теж мовчали і чекали його слова. Потім ректор сказав щось, і члени комісії заговорили всі разом, але розмова їхня відбувалася впівголоса, і Улас нічого не міг розібрати.

Ректор, поговоривши із членами приймальної комісії, відкинувся на спинку стільця і якусь хвилю дивився на Уласа уважним вивчаючим поглядом.

Обличчя хлопця було відвертим і простим, воно зробило на ректора хороше враження, і він за цю коротку хвилю вирішив справу і щось тихо сказав секретарці. Секретарка підійшла до Уласа і подала йому папірець, потім відступила так, щоб приймальній комісії було видно вступника, а їй —доцента, і поштиво стала біля столика, спершись на нього правою рукою, вигнувшись тонким станом і підігнувши під себе правий каблучок.

— Товаришу Хомутенко, — оголосив ректор, — рішенням приймальної комісії вам дозволено перездати російську мову. Якщо вам це вдасться, ви будете зараховані на історичний факультет. Згодні?

Улас кивнув головою і тихо сказав:

— Згоден.

Секретарка вирядила його за двері і викликала слідуючого.

Улас перездав російську мову і був зарахований на історичний факультет. Провчився два курси, а на третьому змушений був припинити навчання: на зимовій сесії він не набрав потрібної кількості балів, і з нього було знято стипендію.

Нікому нічого не сказавши, Улас поїхав додому. Уже дома він одержав кілька листів від товаришів. Вони докоряли йому, говорили, що йому не до лиця губитися перед труднощами і що якщо в нього залишилося хоч трохи мужності в серці, то він мусить негайно повернутися в університет і продовжувати навчання,

Улас на листи не відповів. Друзі, заклопотані студентськими буднями, згодом перестали турбувати його.

Так він і жив у рідному селі, нікому ні слова не говорячи про справжню причину свого приїзду. Коли ж його допікали запитаннями, він відповідав, що приїхав у село поправити своє здоров'я, що в нього головні болі і що в зв'язку з цим лікарі надали йому відпустку на невизначений час.,

Мати бачила, що з сином щось коїться незвичайне, і допитувалася, чи не вкрав він чого, крий боже, бо в городах і таке буває, чи не оженився?

Улас заспокоював, що нічого подібного не сталося, а сам робився ще мовчазнішим і замкнутішим. В селі майже не появлявся, бо йому соромно було дивитися людям у вічі, і цілими днями порався вдома по господарству. У вільний час читав книжки або бродив по лугах, задуманий і похмурий.

VI

На дверях кабінету голови сільради висить табличка, на якій написано: «По лічним ділам прийом по середах від 12 до 2». Сьогодні був четвер, і Гнат, відмикаючи двері, перевернув табличку другим боком: «По служебним ділам від 8 годин ранку до 6 годин вечора». Коли Гнат відкрив двері, в лице йому вдарило застояним повітрям, але він звик до нього, і не звертав уваги, і навіть не відкрив вікна, -щоб провітрити свій кабінет, а зняв картуз, поклав біля себе на столі і став чекати відвідувачів. Зодягнений Гнат був у кітель і в галіфе, і це було його офіціальним костюмом, в якому він приймав відвідувачів, виступав на зборах і їздив верхи на жеребці. І навіть сторонні люди, глянувши на його костюм, пізнавали в ньому сільське керівництво.

Стіл, за яким сидів Гнат, був реквізований у попа. Зелене сукно із нього поздирали, і Гнат наказав сільрадівському конюхові Кузьмі його спалити, але Кузьма не спалив, а забрав клапті додому і пошив собі картуз. Гнат не міг стерпіти, щоб сільрадівський робітник носив на голові попівщину, і коли їхали через міст, зірвав картуз із голови Кузьми і зі словами: «Релігія—опіум народу!» — вкинув його у Ташань. Кузьма почухав пужалном потилицю, сумними очима подивився, як відносить вода картуз, плюнув через перила і поїхав далі.

Крім стола, в кабінеті було кілька стільців, шафа з паперами, пуста етажерка, на якій стояв глиняний глечик з водою. На стіні висів портрет Чапаева на коні і в бурці, з оголеною шаблею. Дядькам, які не хотіли здавати молока або м'яса, Гнат, показуючи на картину, говорив:

— За вас воювали. А ви тепер хочете Радянську владу підривать?

Склавши руки, Гнат сидів так довго тому, що ждав приходу секретаря, який повинен був доповісти йому про стан сільрадівських справ і про те, що нового, які папери одержано з району, які телефонограми при-ч» йнято, що «до виконання», що можна відкласти на якийсь час. Секретар сидів через стіну, і щоб його покликати, досить було постукати кулаком у стіну або просто зайти в його кімнатку, але Гнат цього зробити не міг, бо це не входило в його обов'язки. До того ж секретар часто говорив Гнатові: «Я ваші кроки, товаришу голова, ще на ташанському мосту чую». Ось чому так настирливо чекав Гнат приходу секретаря і вже навіть почав гніватись, що той не приходить, як раптом пригадав, що секретаря викликано в район на якесь засідання, отже, в сільраді вони залишились вдвох із кучером Кузьмою, що сидить під конюшнею і латає хомут.

Гнат відкрив вікно і запитав у Кузьми, куди пішов виконавець.

— Коли б не додому снідати, — поволеньки відповів Кузьма.

— Ти довго будеш ширяти швайкою?

— А що таке?

— Сідлай жеребця. Мені їхати треба.

— Як же я його засідлаю, як він пасеться аж за Радьківщиною? Це ж п'ять верстов. Доки приведу — обід буде.

— А хто тобі давав розпорядження там пасти?

— От тобі й раз!.. Хіба ж ви забули, як ми їхали степом і ви казали, що там сільрадівська толока і щоб я тамечки пас.

Кузьма волоче в конюшню недолатаний хомут, розшукує вуздечку і поволеньки пускається в дорогу.

Через дві години із-за бугра появляється він на жеребці, їде тюпки, як верблюдом по Сахарі.

— Швидше! — кричить йому Гнат.

— Куди швидше? Він такий сатана, що ще скине. Поволі, як би сонний, прив'язує Дуная до конов'язі, накидає йому на спину сідло. Незабаром повз вікна пропливає лискучий від поту рудий круп жеребця. Гнат уже стоїть на ганку і жде, доки йому підведуть коня.

— Пльотку, — простягає він до Кузьми руку.

— І навіщо вона вам здалася? — мнеться Кузьма. — Дунай і так слухняний.

— Не твоє діло.

Гнат чіпляє на руку нагая, жеребець скошує очі, неспокійно перебирає ногами, шкіра на ньому ворушиться. Гнат натягає повіддя, лице його стає червоним, як випечена цегла, жеребець поволі осідає на задні ноги, робить стрибок і стелеться в наметі, збиваючи копитами хмару куряви. Кузьма довго дивиться вслід голові і знову сідає під конюшнею латати хомут.

Кожного ранку Гнат об'їжджає село, щоб встановити, чи всі вийшли на роботу, чи немає ніяких порушень, як-от крадіжка колгоспного майна, порубка дерев на шляху, ночівля проїжджих та перехожих без його дозволу і т. д. Цього разу, їдучи селом, він ще здалеку помітив запряжену волами гарбу, що зі скрипом рухалася йому назустріч. На гарбі лежали Опанас Бовдюг, Гарасько Сич, Охрім Горобець, Сергій Золота-ренко і Андрій Блатулін — Латочка. Біля гарби танцюючою ходою ішов молодий парубок Северин Джмелик — «двогубий», прозваний так за те, що колись парубки «на чужій» розсікли йому навпіл губу. Губа зрослася, але тонюсінький, як ниточка, рівчачок все рівно розділяв її на дві половини. На Джмеликові сорочка нарозстіб, білі гудзики виграють у два ряди, як клавіші на гармошці, очі голубі, як ясне небонько, в них так і кипить відчайдушність.

— Куди їдете? — запитує Гнат, заступаючи жеребцем дорогу.

— У Крим по сіль, — веселіє очима Джмелик.

— Говори толком.

— Хіба не бачиш куди? Орати, — говорить Бовдюг і спльовує через полудрабок.

— Чому так пізно? Закон знаєте: весняної пори в полі до схід сонця!

— Орали за Пісочковим, там кінчили, тепер пере-'і їжджаємо на Радьківщину.

— Дивіться...

— А то що буде? — виграє очима Северин.

— Можемо за ледарство з колгоспу викинути. Северин глузливо усміхається, цьвохкає биків батогом, гарба із скрипом рушає далі.

— Викидай, блат, та тільки на м'яке, щоб не розбитися, — кричить услід Гнатові Латочка, у якого замість «брат» виходить «блат», бо він не вимовляє букви «р».

Але Гнат не розчув останніх слів і поїхав далі. У нього було ще два пункти, які він мав провірити: медпункт і школа.

Спочатку він заїхав на медпункт. Старенький фельдшер у білому халаті з рудими плямами на полах стояв на задньому ганку і годував курей. Забачивши Гната, він крикнув до когось у хату:

— Так на що ви скаржитесь?

— Ріже мене і пече попід боками, — обізвався із хати жіночий старечий голос. — Так мене мучить, голубчику, що хоч лягай та помирай.

Гнат зайшов до амбулаторії і побачив на стільці стару бабу з жовтим лицем. Біля її ніг стояв кошик, у якому тріпалася зв'язана курка.

— Хабар? — суворо насупив брови Гнат і показав ногою на кошик.

— Який там хабар, голубчику! На базарі купила.

— Так рано справилась?

— Раненько встала, то й побазарювала. Гнат лізе в кошик, витяга звідти присмирнілу курку і грудочку масла, загорнуту в ганчірочку, люто витріщає на фельдшера очі:

— Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!

Він кладе курку і масло в кошик і спроваджує бабу з амбулаторії. Переляканий фельдшер кидається до ша-ховки із спиртом, щоб як-небудь врятувати своє становище, але Гнат і слухати нічого не хоче; він сьогодні невмолимий.

— Зайдіть до мене в кабінет, — суворо каже він. — Я там з вами побалакаю. Фельдшер уже знав, що значить зайти в кабінет. Це значить принести туди спирту під приводом офіціальної службової розмови, бо в амбулаторії голова пити не захоче, оскільки він чоловік гордий і знаходиться зараз при виконанні своїх службових обов'язків.

З медпункту Гнат заїжджає в школу. В системі виховання він, звичайно, нічого не тямить, зате переконаний, що без нього там діло не піде, і вважає за свій обов'язок навідуватися туди майже кожен день. Цього разу він застав учительку посеред класу.

— Ну, як тут у вас? Перегибів нема?

— Ні, у нас усе добре.

— Цей ваш новий учитель не говорить, що Махно був революціонер?

— Ні, він такого не говорить, — усміхнулася вчителька.

— Дивіться ж тут...

— Хотіла вас запитати, як із ремонтом школи?

— Жду решенія...

Огляд порядку в селі не проходив без пригод. Так трапилося і цього разу. Проїжджаючи мимо хати Ганни Лященко, Гнат помітив, що в неї й досі топиться. Це здивувало його, бо було вже дванадцять годин дня, в цей час усі на роботі, а в неї дим з труби валить. Прив'язавши коня до воріт, Гнат пішов у хату. Ганна, молодиця рум'яна та білолиця, вправно орудувала дерев'яною лопатою, саджаючи у піч хліб. На голих ліктях її засохло тісто. Гнат набирає череп'яним кухлем води з відра, жадібно випивши, запитує:

— Ти чого не на роботі?

— Бачиш? Хліб печу.

— А робота на полі хай сама робиться?

— Не кричи. Ти не в лісі.

— Я голова сільради і маю право вимагати порядку.

В другій хаті щось заторготіло стільцем, і через поріг переступив Улас Хомутенко.

— А ти чого тут? — визвірився на нього Гнат.

— Прийшов написати листа тітці Ганні і дивуюся вашій поведінці. Вскочили в хату, кричите.. Вам не властиво розмовляти з людьми у спокійному тоні?

— А-а! Студент! Тебе витурили з університету, так ти, знаєш-понімаєш, письомця пописуєш? Скільки ж тобі за це грошей платять?

—