Твої листи

Твої
листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі,
тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер
мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують
вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій
друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер,
коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого,
пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло
заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з
сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе
обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і
раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана
дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи,
се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з
найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама,
тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.
Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою
тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти
проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких
очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх,
що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над
нами в'януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ,
новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і
воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я
не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу
мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай
троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою,
се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

7/ХІ 1900