Кость

http://www.samvydav.net
_______________________


Здалеку машина була схожа на жука, що лежить мертвим: притиснуті до боків надкрилля, скошена голова, зів"ялий вус антени, під огрядне черевце підібгані лапи з шипами суглобів. Кость пнув жука у бік, жук ікнув, затрусився і розчахнув двері.

Кость заскочив у машину. Струсонув воду з ворота і рукавів. Тут було також сиро і холодно, душа відривалася від губ і пливла під стелю, але не було дощу. Кость сів до вікна, скло помалу пітніло, Кость протер його, але все одно нічого не побачив: знадвору скло заплював дощ. Кость зітхнув.

У салоні було порожньо, біля водія стирчало двоє вогких голів, під ними коміри як таці, темні від води. Водій видихав дим у відкрите вікно. Дим випливав через скло у залиту водою околицю. По-одному підходили люди і тиснулися докупи, відсапуючись білим паром.
Вікна заплакали росою.

Дверцята хряпали, жук трусив із боків краплі на коліна Костю. Відкривалися, зачинялися; знадвору із дощем залітали речення — скалічені, відірвані від сюжету, набір речень для гри, як кольорові кільця без кілка.

Чоловік і жінка сварилися у світлі розбитого вітром ліхтаря. Він щось пояснював, вона не хотіла розуміти. Він брав її раз у раз десницею за плече, і раз у раз вона знімала його десницю, відвертаючи чоло. Він пригортав її до себе і знову говорив у вічі, і обличчя у них були винуваті, як у ангелів після гріхопадіння.
Любов. Нема де сховатися.

Аби все життя разом до смерті, і померти в один день.
Аби на якомусь із кіл скандінавського пекла вийти з гри, яку долає лише двогостре терпіння.

Машина рушила. Вона хиталася і далеко цвіркала водою з-під коліс. Кость закрив очі. Говорили анекдоти і сміялись на два голоси. Кость згадав людей під ліхтарем. Їм би не сперечатися. Їм би просто пробачити.

Вони з Оксанкою не сперечалися. Вони розійшлися просто. До кінця. Вони залишилися наодинці, але пусті. Пусто і порожньо.

Навіки проклята велика льодова пустеля.
Кость розплющив очі. У салоні горіло світло, вікна підтікали розведеною деревами синькою. Образа. Кость ніяк не міг від неї відв"язатися. Неприємно, наче необачно наступив п”ятою на скло — скалка у п'яті Ахіллеса.
Вони розберуться. Схаменуться.

Кость знову подивився у вікно.
Він повертався, дивлячись собі під ноги і заховавши голову у високий комір. Дощ пішов містом далі, залишився холодний вітер.

Каштани, такі ж сірі, як і стіни п"ятиповерхівок, ліниво ронили в мокрий грунт залишки лакованих кульок, вони падали в багнюку і лежали там, темні і блискучі, наче ситі очі їжаків. Кость ішов все повільніше, а за рогом підняв очі і зупинився. З глибини двору з-за нерівної дров"яної огорожі і темних хащів віт ледь видно було старий, самотній, покинутий, всіма забутий будинок. Вони постояли і подивились один на одного. Кость першим відвів погляд.
Оступився в калюжу, засичав і застрибав на місці. У Оксани тепло і чай. Вона його пожаліє, він пожаліє її. Але все так і залишиться. Осінь. Холодно що-небудь змінити.