Золота риба

http://www.samvydav.net
_______________________


-- Ти глянь, яка рибина,-- худющий довоногий хлопчина тримає проти сонця півторалітрову банку з каламутною водою, збитою нервовим рухом слизького лускатого тіла. Перелякана риба, тільки-но підступно вихоплена з облудно спокійного і теплого мілководдя озера, метляється, шкребеться боками об прозорі й тверді, як лід, стінки. Вона не така вже й велика, з пів хлоп’ячої долоні. Потроху заспокоюється, потім непорушно зависає і, розчепіривши плавці, повільно опускається на дно.
-- Дай подивитись.
-- Ох ти ж!
-- Здоровецька!
-- Дурням щастить.
-- Ти, помовч!
-- Не штовхайся!
-- Подумаєш!
Власника банки тут же обступають хлопці. Усі вони приблизно однакові – холоші до колін, а то й вище закотані, голі ноги блищать від води. У деяких мокрі навіть підібрані штані, низ і в”ялі рукава светра чи тонкої спортивної куртки, пов”язаної круг пояса. Але ніхто на це не зважає. Їм зовсім не жаль вимастити одяг вологим брудом, і не тому, що він занадто зажився на світі – кара в особі розгніваного батька і розсерженої матері (а також усіх родичів, що за законами сімейної ієрархії мають якесь відношення до хлоп”ячого виховання) невідворотна. Просто не жаль. Очі горять і голоси зриваються – зараз їхня зграя на полюванні.
Хтось обережно бере у вдатливого товариша слизьке зарошене скло і закручує в ньому воду. Тварюка оживає. Довгоногий хлопчина дивиться на свою полохливу здобич у чужих руках і з тремтливим відчуттям згадує, як вона в густому, настояному на корчах намулі ніжно покльовувала його шкіру.
-- Нічого собі. У тебе є акваріум?
Він хитає головою.
-- У банку випущу.
-- Здохне вона в банці.
-- От у нас є акваріум,-- хваляться два біляві хлопці-близнюки.-- І рибки усякі.
-- А золоті?
-- Таких нема.
-- У мене буде,-- довгоногий забирає банку і вибрідає на берег.
-- Золота, -- пирхає хтось.
Хлопці розходяться, уважно вдивляючись під ноги, вишукуючи і собі такого ж щастя.
-- Звичайний карась, -- підхоплюють близнюки.-- Ми таких коту ловили. На іншому озері. Вудкою.
-- Карась срібний, -- заперечує найстарший серед гурту лобань Саня, енергійно стукаючи їх по спинах. -- А ця якась жовта.
Вони мусять погодитися, подавлені його безсумнівним авторитетом.
Власник риби витирає банку светром і залишає її біля молодої жінки, що сидить на березі, вигріваючись на травневому сонці.
-- Може, досить? – безнадійно запитує жінка довгоногого хлопця.
-- Ну ще трошечки, Маріє Микитівно! – просяться з води. – Ще півгодиночки!
-- Маріє Микитівно, ви подивитесь? – говорить він. – А я ще половлю.
-- Звичайно, -- зітхає жінка, переставляючи його банку у власну тінь.
Марія Микитівна учителька терпляча. Можливо, тому, що їй лише дев’ятнадцять років і вона вперше цієї весни сидить на сонечку, мріє, напівдрімає, напівслідкує за своїми вихованцями. Взагалі планувалася екскурсія – у центр, до музею, дивитися картини і слухати завчену напам’ять високоінтелектуальну розповідь високоерудованого екскурсовода. Але прийшло аж п’ятеро. Культурний відпочинок з п’ятьма бешкетними хлопцями. Гіршого важко уявити. Тому хтось (напевне не вона) запропонував: „Давайте сходимо на озеро”. Марія Микитівна не відразу зловила – чому саме туди. Вони поблукали берегом, налазилися по салатних заростях верболозу і тогорічних покладах пластикових пляшок. Хлопчаки ловили яскраво-зелених ящірок, а потім відпускали. Саня вполював якусь чорну, із жовтогарячими плямами на голові (учителька пожартувала – наче в короні), засунув у підібрану пластикову пляшку, щоб віднести додому. По тому він розговорився і розповів Марії Микитівні, що в нього вже живе вуж і черепаха і що він таємно від батьків розширяє коло свого зацікавлення. „Хочете, подарую?” -- раптом розщедрився він. Учителька кивнула, і полонений саламандр перейшов у її власність, після чого їй довелося прослухати лекцію, як цю звірюку годувати мухами.
Поглянувши на вихованців, Марія Микитівна помічає, що довгоногого взяли в роботу близнюки. Ця трійця стоїть окремо і збуджено про щось шепочеться. Вона прислухається, і їй відлягає від серця – мова усього-на-всього про рибу.
-- Та це мутант. Жовтий карасюра.
-- А шо, завидно? У вас лише мальків трохи. Мальків хто хоче може зловить.
-- Ну, ти...
-- Давай махнемося. Ми тобі п’ять наліпок -- ти нам рибу.
-- Відчепіться. Не хочу.
Близнюки, стиснувши плечима, відходять, але Марія Микитівна добре їх знає і розуміє, що однією спробою справа не обмежиться.
Чесно кажучи, вона мало уявляє собі, як опише заплановану екскурсію директору і пояснить мокрі голови і одяг батькам своїх бешкетників. Їй би треба сказати своє суворе тверде учительське слово, заборонити неподобство, повидьоргувати дрібноту із води, вона ж ще як слід не прогріта – яка там теплінь у травні, хоча і казали ці шибеники (під великим секретом), що вже навіть купалися. До того ж сьогодні треба навести сякий-такий порядок у класі, хоча б поскладати зошити, бо завтра там у когось екзамен. Але поки що дванадцята, і сонце хороше, і хлопці ще не втомилися.
„Шкребешся?” – запитує Марія Микитівна в ящірки, витягаючи її з-під купи хлоп”ячих кульків.
„Плавай, плавай,” – стукає вона по банці, і ставить пляшку з плазуном поруч – щоб не забути, коли йтимуть додому.
І біжить рознімати хлопців, які раптом затіяли бризькатись.
-- Добрий день, -- каже Золота Риба Саламандру. – Знову?
-- Доброго здоров”я. Атож, -- відповідає той.
-- І хоч би хтось бажання загадав, чи що,-- жаліється Риба. – Ніякого поняття. Варвари. Не розуміють. Може, зі свого боку спробуєш домовитись?
-- Одружусь, -- замріяно каже Саламандр. – Я вже закохався. Така цяця. Буде русалкою, королевою змій, ящірок та інших хтонічних істот.
-- Аякже, аякже, -- єхидствує Золота Риба. – Їй дуже личитиме лускатий хвіст. Тільки у нас, у риб, автономія. І взагалі республіка. Хай живе. Геть чужинців і таке інше. Ну скажи, звироднілий шкаралупчатий нащадок динозаврів, у яку екологічну нішу ми втулимо таку королеву?
Саламандр тут же ображається і демонстративно прикидається мертвим.