Ніж у сонці

(Трагедія)



Не отблеск, отблеском рожденный,—

Ты по себе свой край оставь,

Твоею песней утвержденный...



А. Твардовский



ПРОЛОГ



Мої віки слідом за мною ходять:

Од вітряків до полиску ракет,

Фотон і Пишна паска великодня,

Усе — до лаконічності штиблет.



Надії бубнявіють цвітом вишень

У сонцем зацілованих садах.

Слова мої! Шикуйтесь сміливіше —

Пилюка зір хай шерхне на вустах.



Навіщо я? Куди моя дорога?

І чи моя тривога проросла

Од сивої печалі Козерога

До сивого чорнозему села?



Що маю нести в сиві-сині далі?

Пшеничну ласку в молодих руках

Чи чорний рак водневих вакханалій,

Що серце їсть п'яти материкам?



Я — переклятий ворогом не тричі

(Рубцями ран закутана душа),

Дивлюся зорям в мерехтливі вічі,

В оранжеве шептання: «Поспішай!»



Хрустить повітря вафлями сипкими,

Ковтаю з вітром чорнобривий спів...

Яку гіркоту корабель нестиме,

Бо я ж не наробивсь, не одкипів!



Збираю я в долоні сині тіні,

Прощаюсь із синицею, з Дніпром,

Бо в мене не Ньютонове тяжіння,

А галактичне — в безвість напролом.



Сковороду зустрів я у трамваї

(Блукає він по світу двісті літ).

Смушеву скинув і мене питав,

Чи можу Сонцю передать привіт.



Чоло в старого з жовтої розлуки,

Мільйони зморщок пов'ялили вид,

Меланхолійні філософські руки

Ціпком тривоги пробують цей світ.



Шепоче він: «Ти відлітаєш, сину,

На лобі в тебе знак неправоти.

Щоб корабель не став за домовину,

Візьми благословення — і лети.



Пройдись землею. В серце йди людське ти,

Питай у нього дозволу і права,

Бо якорі космічної ракети

Вросли в народ —

навічно, аж іржаво».



ПЕРША ЧАСТИНА



СЕРЦЕ НАВСТІЖ

Божевільна, Врубель і мед



Свій білий плащ накинув я на плечі

І сонячне кашне,

І дихав мудрістю

і сподіванням вечір,

І поїзд мчав мене.

Гойдались грона хмар

і нахилялись в руки,

Грибами віяв ліс.

Дуби тужили, як дозрілі муки,

І місяць тугу ніс.

В хиткім промінні прочинились двері —

І в віялі дощів

Із пляшкою холодної мадери

У чорному плащі

Ввійшов. Поставив. Збуджено застиг.

Простят мені.

Переливались в смугах світляних

Два келихи скляні.



Незнайомий:



Я — вічний чорт. І, лай мене й не лай,

Я поведу тебе в таку дорогу,

Що проклянеш ти свій священний край,

І замір свій, і молоду тривогу.

Ти перетрусиш кісточки дідів,

Ти корогву розірвеш на онучі

І тому, хто тобі так догодив,

У чорну пащу кинешся із кручі.

То буде з мукою, з печаллю в сто віків,

А нині можна просто, полюбовно..

Іди до нас, до наших трунарів,

У наше кодло, вічне і стомовне.

Ми кришим душі, цвіт б'ємо морозом.

Нас — чорна ніч, а вас — якийсь мільярд..



Це не погроза.

Чого ж ти варт,

Як віриш в справу липовую?

Ти ж хлопець свій!



Я:



Кінчай — вип'ю...

За твій упокій!



Ми йшли удвох. Ліси полум'яніли

Одспіваним, стухаючим вогнем.

Тополь дівочих золотисті стріхи.

Тримали сонце над блакитним днем.



Хатки біліли, чепурились стріхи

Дівчата в небо пісню понесли.

Хлоп'ята колесо котили і для втіхи

Пускали змія між осінніх слив.



Мій чорт був у модерному костюмі.

Плащ — на руці. Крізь скельця окуляр

Він розсипав очиці синьоглумі,

На призьб пекучий непростиглий жар.



Тут сива жінка вилетіла з хати:

«Ой діточки, коханенькі, сюди

Ідіть до мене. Я ж бо; ваша мати.

У мене свято нині. Бригадир

Щось загордився. Не вітають люди.

Та людям не до мене, боже мій.

Мене лиш цуцик й півничок не гудять,

І котик в мене в, і є бджолиний рій,



Синочки в мене — всі сьогодні дома.

Приїхали. Спасибі їм, спаси...»

Я бачив — бралась попелом солома

Під колір сивої красивої коси.



Така печаль бриніла в її зорі,

Що дуб од погляду німів і тріпотів.

Каміння розсипалося на порох,

І я ламав свої шаблюки брів.



Ввійшли у хату. На столі — горілка.

Хтось горло мені кліщами здушив:

Три ложки, три виделки, три тарілки —

І жодної душі.



Собака за столом, і кіт хлебтав драглі,

І півень звично сокорів на лаві.

«Ой діточки, синочечки малі,

Ну, випийте, красавчики ласкаві.—



Вона чарки підносила котові,

Собаці й півневі — на ймення звала їх.—

Андрієві це буде, це Петрові.

А це Ванюші — вистачить на всіх.



Ще й гості в нас. Просіть до столу, діти!»

І божевільна у танок пішла.

І навіжений, і проклятий вітер

Крутив її круг чорного стола.



Три козаки ридали над старою

І не могли зійти з кривавих рам.

Той під Берліном, той в сніжнім завою

Десь під Варшавою, і третій там...



Ридали козаки в порожнім домі,

А мати, сива і страшна, пливла

Над білим світом по святій соломі.

Кругом планети йшла — кругом стола.



«Ой синочки-синочечки,

Славні огірочечки,

Чубчики-любчики,

Маленькі голубчики.

Ходить Гітлер по Вкраїні,

Носить жорна при коліні:

— Якби вас перетовкти

Та од Сталіна втекти.

А я сиджу на рядні

Та рахую трудодні.

Сюди — кидь, туди — кидь,

А ти, старий діду, цить».



Тут двері розчинились. З того віку,

І з того світу в хату Врубель вбіг,

Завмер на мить, дивився на каліку,

І впав на збитий тугою поріг,



І прошептав: «До Третьяковки нині

Така печаль долинула відсіль,

Що Демон все розкидав на картині,

Всіх розігнав, відчувши дикий біль.



Його журбу оця печаль зв'ялила,

Від сорому себе він в груди б'є.

Горіли фарби, і тріщали крила...

Вклоняюсь вам — Страждання ви моє!»



А мати нам у ринку мед давала,

Густий осінній захолодий мед.



Медове листя за вікном кружляло,

Печаллю повиваючи свій лет.

«Тож, гості дорогенькі, на дорогу

Візьміть гостинець — ринку ж занесіть».

Я поклонився матері у ноги

І диких дум порвав жорстоку сіть.



Я сивіти почав у двадцять п'ять

Од тої хати, од скорботи тої.

Ця мати вміє сина виряджать,

Затужить тонко серцем і рукою.



Вона постане, чиста і тривожна,

Зіпершись на печаль свою внизу,

І дасть мені в космічне бездоріжжя

Мед — доброті і роздумам — сльозу.



Похорон голови колгоспу



Його несли на жилавих руках,

На гніві, на невизрілому смутку,

В кленовій жовто-білій домовині—

Сорокалітнього красивого мужчину —

Його несли на жилавих руках.



А я стояв із невідчепним чортом,

А я ішов дорогою з людьми.

І гнулися від горя їхні плечі.

Я захлинався музикою суму.

Ми шапки вітру одягли із чортом.



І слалась листом молода дорога,

Солом'яні брилі хати скидали,

І синій жаль світився в їх очах.

Жінки ридали, і тини, і коні —

І так поволі слалася дорога.



Востаннє він піднявся в домовиш,

Рукою сперся на ребро гембльоване,

В ребро життя втиснув востаннє руку

І смерть прокляв очима і губами,

Коли піднявсь востаннє в домовині:



«Одну легеню я віддав війні.

А вам віддав і серце, й мозок свій,

І злість свою, й легеню ту останню,

І сивий сум свій, і красу любові,

Яку зберіг в страховищі війни.



Ось хата Гапчина, похилена, низька.

Я завинив навіки перед нею,

Перед її убогістю. Прощай!

Мені ти не даси спокою на тім світі,

Вдовина хато, змучена, низька.



Прощайте, ферми! Й ви, воли розумні!

Й сторожкі коні в траурнім вбранні,

І чисте сонце, й люди, й лист кленовий!

І ви, машини, й ти, кринице вірна!

Прощай, дорого! Й ви, води розумні!



А ти, Бетховене, прости мені за те,

Що я не мав часу прийти до тебе,

Що знаю я симфонії полів,

Але твоєї жодної не знаю.

Прости мені, Бетховене, за це.



І ви, Родени, Моцарти й Ейнштейни,

Ходив я часто до людського горя

І повертав його очима в сонце.

Одним багатий, іншим бідний я.

Простіть, Родени, Моцарти й Ейнштейни.



А ти, Степане, п'яний і сьогодні.

Прости, що лаяв рідко я тебе.

Що в смуток твій я не ввійшов душею,

І ти, хмарино сиза, прощавай,

Дощем поплачеш по мені сьогодні.



Ми з вами хліб робили, цукор чистий,

І рідко ми дивились на красу.

Прости, Марино, що не надивився

Я на вуста твої і очі сині.

Ми з вами хліб робили, цукор чистий».



І він притих. Хрестами зводивсь цвинтар,

І голова ковтнув життя востаннє —

Кругом чола кружляв супутник в нього,

Утворюючи німб простій людині,

Що вмерла, бо хрестами зводивсь цвинтар.



Шептало Небо до Землі-сестриці:

«Візьми його у себе — славне серце.

Бо скоро я прийматиму у лоно

Твоїх синів, коли застане смерть»,—

Шептало Небо зверхньо до Землі.



І Мефістофель насміхався з мене,

І грудку шани кинув на труну я

І сивів я.

Збирались в небі сльози.

Ридали хмари, кутаючи сонце.

І Мефістофель насміхався з мене.



Мене хрестили всі хрести довкола,

Благословляли люди і дерева,

І голова червоною зорею

Мене благословив в дорогу синю.

Поля чорніли, як муар, довкола.



Невидимі сльози весілля



Гей, у коло, подорожні!

Чарку їм, бояри!

І кружляли, вирували, гупотіли пари.

Хто сміявся-заливався,

кого сон завіяв.

Молоденький барабанщик

булаву посіяв

І шукає на долівці.

Пахне кропом в хаті.

Кукурікають на стінах півні пелехаті.

Вітер голову просуне,

візьме руки в боки,

Пронесеться з сватом Гнатом

вивертом високим.

Садівник бере у руки квашені,

пахучі,

Жовто-сизі, повнощокі,

з хвостиком закрученим,

Кум в наливку губи мочить,

щось кумі шепоче,

Вус вихрястий, попелястий

щоку пролоскоче.

Молодий — красивий, гордий,

зверхньо очі мружить,

Сизим соколом вприсядку

по долівці кружить.

Дітвора багатоока стукав у шибку

До тонкої молодої

несуть тоншу скрипку.

Сутенів. Вечоріє. Блакитніють вії.

«Ти заграй нам, наша мріє,

пісне, Соломіє».

І заграла-затужила, розкрилила крила.

Зразу хрипко, потім скрипка

сльози проросила.



Скрипка-Соломія:



Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.

Я — ніжна ніч у зорянім вінку.

У мене тіло з білого туману,

Із сонця у хмарнннім сповитку.



Я — мерехтлива чорнобрива птиця

Із крилами жевріючих світань,

Переді мною м'якне синя криця,

Бо мука моя сива і свята.



Несу я ніжність у світи жорстокі,

її бджолою брала я з століть,

Щоб в ці скажені і трагічні роки

Коханому хоть хвильку пробриніть.



Я хочу дати зоряного сина

Тому, що рветься крізь ракетний грім,

І докором хай буде ця хвилина

Тому, що зветься судженим моїм.



Ви шлюбну постіль стелите грошима,

Зірки у вас не сіються з руки.

Даровані золочені зажими

П'ють кров душі, як золоті п'явки.



А в мене ж тіло з білого туману,

Із сонця у хмариннім сповитку.

Я — дівчина, я — скрипка тонкостанна.

Я — ніжна ніч у зорянім вінку.



Так квилила, так тужила,

сльозою росила,

Отак крила розкрилила дівчина красива,

Аж зірками проростала

темно-синя шибка.

На столі в риданнях билась

тонкостанна скрипка.



Українські коні над Парижем



Заслуженому майстрові народної

творчості Омелянові Залізняку



Цей світ живий витворював не бог,

А чоловік з Адамової глини,

Цей світ пофарбувався і просох —

Просився в серце зрячої людини.



Коти тут ніжились,

шугали тут жар-птиці,

Із глини ліплені, пропечені вогнем.

Жевріли зеленіючі очиці

В таких тварин, яких не відав Брем.



Я не звертав уваги на коня.

«Дитяча забавка»,—

подумалось недбало.

Козла дзвінкого тихо з шафи зняв

І задививсь на роги небувалі.



Я був сліпий — і кінь помстив мені,

Коли на нього позирнув я вдруге:

Мені він кинув душу в пломені,

І трісли неіснуючі попруги.



Зробив він з мене дикий сизий степ,

Байдужого жбурнувши літ на триста.

І мчала по мені крізь марево густе

Орда іржача, буйна і розхристана.



Він поводир був, імператор-кінь,

Він бив мене копитами некутими,

Щоб десь там через кількасот років

Не йшла байдужість в зорі п'ятикутні.



Я подивився вдруге. Він мене

Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном.

Я ждав — він зараз орди прожене

Нутром блакитним в розпалі шаленім,



А він прийшов і хмари з мене пив.

Вуздечка срібна вилася розгублено.

Із-за полинних гіркнучих снопів

Лоша він кликав — принца ніжногубого.



Я подивився втретє. І проріс

Палацами, халупами й мостами.

І Сена бігла по мені навскіс,

А в ній купались і дерева й храми.



А по мені на скіфському коні

І наді мною в строгім неспокою

Пікассо мчав крізь хмари срібляні

І голуба притримував рукою...



Прости мене, розумний коню мій,

За темноту, що з горя попеляста,

І поведи крізь цих рядків сувій

До свого бога, до творця, до майстра.



На тій майстерні не шукай табличок,

А просто йди із серцем під рукою,

Де сивий муж із глини коней кличе

Й воли в печі ремиґають юрбою.



Де по незвичній сум'ятній палітрі

Тривога йде з-за дальніх небокраїв:

Сидить корова в чорному циліндрі

І бомбу ратицями чорними ж тримає.



І скачуть коні через бюрократів

В Москву, в Париж — некуто і красиво,

Негнуздані і волею багаті,

Вкраїну мчать на вицвічених гривах.



Як задні ноги — біля стін Софії,

Стрибок — передні на столі в Амаду.

А Залізняк щось сумовито мріє

Й сіда до нього Вічність на пораду.



А скіфський кінь із мазаної хати

Чумацьким Шляхом зорі прогортає...

Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,

Про хуторянську долю мого краю?!



ДРУГА ЧАСТИНА



НІЖ У СОНЦІ



Радіограма японських рибалок



Ми витягли сіті,

на палубу сипали рибу.

Тільки сходило сонце,

як ми починали улов,

І меншали тіні

на висрібленій лусці,

І сум наш зникав,

спалений сонцем і рибою.

Ми знову закинули сіті

у води надії.

Чекали нас діти голодні

й вагітні дружини.

Ми витягли сіті,

на палубу сипали рибу.

Як раптом —

спинилися наші тіні.

Ми очі звели на чисте

блакитне небо.

Попадали ми на палубу,

колінами мнучи рибу.

І билися разом з нею, і теж

задихалися з нею.

Ми стали нікчемною рибою, хіба що

з ногами й руками.

Спинилося сонце на небі,

на небі спинилося сонце.

А потім пішло назад

і сипало іскри на землю.

Сонце пішло на Америку.

Ми били один одного —

Мо', сон навіявся звідкись,

і це нам лише наснилось.

Та сонце пішло на схід — і ми

божеволіли скопом.

Ми витягли сіті з води

і їх закидали в небо,

Щоб сонце зловити — спинити

цю золоту і єдину

Рибу неба, рибу предків

й нащадків наших.



Повідомлення агентства

Ассошіейтед пресе (Америка):



Слухайте, слухайте всі:

Кінець правді, кінець красі.

З мису Канаверал (знай силу нашу)

Вчора ракету пустили.

А росіяни безсилі.

Ех, заварили ж ми кашу —

В Сонце всадили ножа.

Гітлер би з радості заіржав.

Автомат ракети вдарив ножем

Сонцю в палаюче серце,—

Ми у всесвітньому герці,

Пальму першості ми несем.

Ніж Америки в сонячнім серці.

Комуністи безкрилі.

Комуністи безсилі



Інтерв'ю Хемінгуея

кореспондентові Франс Пресс:



Кров Сонця спалить все на світі,—

Кричить газет лякливий хор.

Так! Це кінець людській кориді.

Догралось людство-матадор.



Повідомлення інституту

пораненого сонця (Париж)



Вчена рада інституту вирішила на своїх

численних засіданнях



1. Сонце—це втілення людських прагнень до правди,

до краси, до сміливості, до ніжності і т. д.

Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі

людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина

звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина.



2. Чому Сонце не стоїть на місці?

Бо ж треба зібрати в себе всі прагнення і

помисли білих і чорних, жовтих і червоних

людей, в ескімосів і полінезійців, в академіків

і сміттярів і, крім того, треба ще світити.



3. Чому на Сонці плями?

Всяка людська підлість, дим війни і крик вдів

споконвіку осідають на Сонці Тому воно так

потемнішало



4. Смертельно зранене Сонце стікає полум'яною кров'ю

і заливає вогнем всю Америку. Атлантичний океан

обмілів уже наполовину. Атомні підводні човни

лежать з акулами і китами на суші. Людство

гине. Наші повідомлення йдуть з Парижа, з

підземелля. Невідомо, чому Сонце повертається

назад. З Москви повідомляють, що кожному

комуністові видно ніж неозброєним оком, а ми його

не бачимо і в найсильніші телескопи.



5. В Москві створено Комітет порятунку Сонця і

Землі: Голова Комітету — Ленін. В складі

Комітету кращі сини всіх віків і народів



ЕПІЛОГ



Чоло я витирав і мчав сюди,

Бо Сонце з Заходу летіло вже на нас,

Як Лев поранений,

воно неслось на небі,

По хмарах, по зірках і по супутниках,

І слід тягнувся золотий, кривавий,

Як шлейф печалі і близької смерті.

Я двері прочинив, я чув їх голоси.

Навшпиньках я пройшов до них і сів

За круглий стіл, кулястий, як планета,

Де засідав тривожний комітет.

Я витяг ринку меду, подаровану

Старечими руками божевільної —

Мудрющої праматінки-печалі,

Дихнуло поле медом доброти,

Хліб мудрості лежав тут на столі.

Я пам'ятаю, Ленін пильно стежив

За кожним моїм порухом і поглядом,

І він казав, як смертнику, мені:

«У Сонці Правди — ніж. Лети туди.

Врятуй планету — Сонце порятуй.

Народ недосипав, недоїдав.

Ракету ми зробили з хліба й сліз,

Із гордості і доброти людської.

Це найміцніший сплав — ти долетиш.

Назад не вернешся,

бо не простиш собі,

Собі — Людині — не простиш за те,

Що ти і досі не зробив планету

Квітучим садом, а терпиш двобій».

«Ніж у мистецтві»,— бурунив Бетховен.

«В науці чесній ніж!» —

Курчатов додавав.

І раптом ми почули дикий стогін,

І ми поглухли, бо Земля стогнала,

Напівобпечена, змордована і сива.

І тільки серцем ми почули стогін:

«Рятуйте мене, діти! Годі вам

У суперечках убивати роки.

Я ваша мати — з пальмами, калинами,

З березами, ялинами.

Мене вогонь оголює —

Я божеволію!»

І стало Сонце в небі, й ми почули

Його шептання, вогняне й суворе

(Воно спинилось просто над Москвою):

«Вмираю, люди! Вийміть клятий ніж!»

Я одягав спорядження і йшов

До сизої ракети-домовини.

І божевільна мати йшла за мною,

І півень йшов, і йшли собака й кіт —

її сини, народжені безумством.

Вона принесла меду на дорогу.

Встав голова з могили і прощався.

Він став землею вже наполовину:

«Ти вмреш у небі,

в Сонці вмреш, синочку».

І Залізняк приніс мені в дорогу

Свого веселого й наївного коня,

Що гривою патлатив і зорив

Білком прозріння на пекельне небо.

Йшла Соломія-скрипка. Біля персів

Вона тримала зоряного сина.

Він годувався молоком прощання

І дико й жахно позирав на сонце.

А стартовий майдан

був величезним серцем,

Навстіж одчиненим. Мене покинув біс.

Його ножа підлоти я пізнав

У зблідлому пораненому Сонці.

Дивилося воно в мої незрадні очі...



Спасибі вам за смуток планетарний,

Мої премудрі й нерозумні люди.

Спасибі вам за те, що я — ваш брат.

Дивіться серцем — спалахну я скоро.

А чорний ніж впаде на білі руки

Моєї матері,

Коханої моєї

Шовковим трауром.

На золотім щиті палаючого Сонця

Умру я переможцем.

Прощавайте!