Гітара Павла Нерунди

Поміж смертю і тим,

Що називають безсмертям,

Я вибираю гітару...

Пабло Неруда



І



Що може поет в цьому світі —

Напитись сонетом води,

Погладити сонце в зеніті

І бути, як хлопчик, радий, —

Що може поет в цьому світі?!



Я згадую дні весняні,

Спогадую Веймарський форум,

Як Пабло всміхався мені,

І квітці, і зірці в ту пору, —

І сонцем вмивалися дні.



Та ось Бухенвальд — і Неруда

Там серце своє натрудив.

В очах клекотала огуда,

А він повен гніву ходив

З гітарою в парі — Неруда.



Він був — наче той материк,

Твердий, незворушний флегматик,

І німо кричав його крик,

І я, непіддатний до паток,

Обожнював цей материк.



Гітара ж, мов хвиля ласкава,

Все била в його береги,

Аж гнулася дивом лекала,

Такий він був їй дорогий —

Музична ласкавка легкава.



Прокляті ці концтабори —

Мембранне вона тріпотіла

Й летіла йому догори,

То тіло тулила до тіла —

Любила над концтабори...



Та як же, та як він ожив,

Отой Бухенвальд, аж у Чілі?

Скажи мені, Пабло, скажи,

Про дні розкажи поночілі,

Де час Бухенвальдом ожив.



Як цвіль підіймається з дна

І честь віддав Піночету —

Новітній фашизм розпина

Гітару і душу поету,

Бо ж гнівом клекоче струна.



Що може поет в цьому світі?

А може він вмерти тоді,

Як душі замкнули у кліті

І хунта над виром подій

Павучо зависла в зеніті.



Та ні ж! Не помре він тоді,

Хоч смерть його в губи цілує,

Хоч губи у неї тверді —

Межа навіть чорному злу є,

Не може він вмерти тоді...



II



Обрубані руки у Хари.

На сонці — кривавий пил.

Змордовано душу гітари

На гітлерівський копил.

Гітару кладуть на мари.



Коли протира Піночет

Криваві свої окуляри,

Що може в розпуці поет:

Невже ж бо волати до хмари —

Гітари, гітари, вперед?!



III



«Інтернаціоналом» суремить спів

Над неподоланою труною,

Хоч кулемет люто косить з-під брів.

Встає правічною новизною

«Інтернаціонала» суремний спів.



Робітники із святих передмість

Лагодять струни в лихому підпіллі —

Хоч кулемет розлютовано їсть

Струни оті посивілі, аж білі, —

Альєндівську гвардію з передмість.



Пабло, мій Пабло, струна до струни,

Душа до душі — нехай руки закуті,

Віко дощенту розбий у труни,

Хай кулемет захлинається з люті,

Над смертю — гітарою нам продзвени!