Врубелівський етюд

Він мав печальні всевидющі очі —

В орбітах диких голубі дива.

В них світ буденний, темний і порочний

На полотні празничним оживав.



Він суть пізнав. Він розтинав основу,

Відкинувши ледачу простоту,

І барви дихали п'янким болиголовом,

І бризки сонця стигли на льоту.



Війнуло смутком зранених конвалій

З очей ним не породжених Купав,

І, ніби Демон, в надлюдській печалі

Митцевий розум у борні упав.



І, незмальована, шугала десь жар-птиця,

І глузував «знавець» з його картин,

Та мудрі очі перейшли границю,

Якоі розум ще не смів сягти.