Сновидіння - сповідання - сподівання

ПРИГОДА

Що і коли я зробила не так? Битись у здогадах мушу. Курячий Бог, Люциферівський птах вкрав мою радісну душу.
Півник і курка, і теплий курчак, — ось вони, кадри фінальні. Вже відбивається в моїх очах погляд його інфернальний.
Я перетворююсь! Жах і дива. В тиху молитву, в Божі слова на ніч лягаю, як в ложе:
Святий, прости! Милосердий, прости! Плачу, малюю в повітрі хрести. Чи допоможе?..

ПРИХОДИВ ВЕЛЬЗЕВУЛ

Перше видіння: яскравий екран
засвічує на території
колишньої стелі керуючий пан
з підземної лабораторії.
Він сам є професор і сам лаборант,
він демонструватиме свій лабіринт.
А ще — інсектарій, де повно комах...
Та чорт забирай! — і що він за птах?
Господар і лідер, і сноб, і гурман,
і досить шляхетного вигляду пан...
Це - ти!
Я впізнала по зойках інкуб.
по стогону їх напівсонному,
по шарудінню сполоханих куп
тхорів і віверів, по гомону
в підземних оселях, по гупанню ніг
на сходах повітряних, в арці,
в прогонах; по клеканню й гиканню тих,
що зовні безмовні, мов агнці,
та очі пекельнії мають, та зір,
що сфери небес пропікає до зір!
О ні, коханий! Я не вірю, ні!

КОЛИСКОВА, ПРОСПІВАНА НА ВУШКО

О ні, коханий, я не вірю, ні... У тебе очі карі і смішні — бджолині очі: теплі та пухнасті. Нехай омана, солодко мені — так солодко! — медовий погляд вкрасти і аж до рання пити... Навмання знайти криштальний келих на підлозі і лити мед крізь золоте гілля обіймів, крізь долоні, скрізь...
Невдовзі
почнеться інше. Фаза небуття, зомління, непритомності триває до третьої, і доти — вічний Раю! — тримай моє невпевнене життя міцніше, щоб за вінця не стекло, — допоки бачу през магічне коло небесне тло!
А звідти — голуби, зозулі, бджоли, перепелиці, горобці, фламінго — схилилися і дивляться на нас. Туди тече твоя таємна лінгва, мов лімфа, циркулюючи у час і простір... Отже, слухаю тебе! Так стомлене повітря голубе озерний протяг слухає, що лине в літанії, в левконії, в лафіт. Так молодий задумливий левіт паслін життя, отруйний, мов ціан, вбирає потай поглядом. Первинний, перлинний, бурштиновий голос твій спливає, мов із дна Левіафан. І котиться луна жагучих хвиль, вирує океан (це ми тримали рухомий світ!), з вологих пасовищ течуть отари, мляві, мов примари, їх вітер перетворює на хмари і, з часом, розчиняє у собі ж. Облиш, коханий! Солодко. Облиш...
Бо вже на сході, де є вхід до Раю, зоря — ні! — ignis festivus! — палає-

СЕСТРО МОЯ, СОЛОМІЄ!

Княже мій, крапле з моєї пам'яті — рани суцільної! Навіщо стікаєш з тієї пітьми сецесійної? Ти залишаєш ошатне панно — пелюсткове, барвлене, — марніють пейзажі з минулого, тебе позбавлені, і я — серед тих пейзажів. А ти — золотими краплями стікаєш, усотує тебе стеля, шпалери подряпані, в кожнім предметі довкола — твоє світіння, свічення, і кожний мій порух — офірування, а кожний подих —
освідчення!
Усі мої сновидіння — сповідання тобі, невідомому, невидимому, прихованому...
Ось вже й висока вода з підхмар'я прозорого падає... Княже мій, володарю мій, виноградарю! Жоден солодкий коханець не вартий твоего з'явлення. Радіє оселя моя — оаза в пустелі, галявина посеред космосу. Візьми мене звідси, під хмари свої піднеси мене —
лунає навколо благання моє, молінням знесилене, — за ложе нам стануть надхмар'я, сферична оркестра втішатиме. На ложі моєму вночі я шукала тебе і знайшла тебе!

ВІДПЛИВ

Меліса, м'ята, беладонна... І звідки ця безмовна втома? Спливає пам'ять невагома, як хвиля чиста і солона.Відходить пам'ять, ледь солона, і залишає дно життєве, спливає легко, мов солома, усе минуще і миттєве.
Вже є зів'яле і зім'яте моє сумне дворічне свято. Вже їх розчинено у крові, — оті спіткання випадкові,
оті екскурсії воскреслі. оті легкі, солодкі пута. І навіть небеса небесні тебе не можуть огорнути!
А втім, так просто і неважко забути наше ''бієнале''... Камінчик, мушля, черепашка — на ще вологій літоралі...

ПІЛІГРИМ

Ти не повернешся, бо мова не твоя крізь тебе йде і горнеться до слуху. В цім лісі звук скппається. Посуху породжує луна його, й щодуху зрікаються тебе твої ж слова.
І забуваєш літери й слова, і так ідеш — сліпий та недорікий. Тернова гілка відсахнеться вбік і повернеться. Ти — ні. Бо навіть ріки мішаєш, спраглий. Тепла течія
несе, немов гольфстрімська течія тебе Туди — і напрям не змінити — де з вишні і морелі ніжні квіти летять, мов білі літери. Сповитий, ти не повернешся, бо мова не твоя.
І так ідеш і знаєш: ідеал
іще осяє темряву поганську,
цю дивну мить — далеку, аж оманську,
мов богомільну тишу гетсиманську,
вважаючи собі за ідеал...