Коли зникаІ місяць

Анатолію Звіжинському -людині і пиволюбу.


Розділ 1

Трамвай неспішно везе нас. Він легенько похитується і ми похитуємось разом з ним. Чи то від випитого, чи то в такт йому. Скажений день - день відкриття моєї персональної виставки в Києві лишився позаду разом з ранковим потягом, що привіз нас до столиці, разом з літрами спожитого пива, вина і горілки. Навпроти мене сидить Толік, якому я завдячую своєю персоналкою. В руках у нього пластиковий пакет з горілкою, пивом і сякою-такою закускою. Ще не все скінчилося. На нас чекають гуртожиток і студенти Київського художнього інституту. Вистава повинна тривати далі. Я сиджу, дивлячись у вікно трамвая, з кишень моєї шкірянки стирчить по пляшці пива. За вікном пусті освітлені вулиці вечірнього міста, зачинені крамниці, чорні дерева. В небі, чорному глибокому небі блимають зірки. І над усім цим панує, царює, владарює великою ювілейною монетою повний місяць. Трамвай зупиняється на зупинках, входять і виходять нечисленні пасажири. Чути притишені розмови, і тільки ми з Толіком мовчимо. Цього дня вже досить було балачок, і їх ще буде досить, коли ми через кілька зупинок вийдемо з трамваю і доберемося до гуртожитку. Ми маємо право на відпочинок, хоча б і нетривкий. Отже ми мовчимо. І не тому, що нам потрібне золото, а тому, що ми створюємо собі ілюзію спокою, ілюзію безпроблемного існування. Хоча б на мить. На цей короткий відтинок часу, доки ми сидимо в трамваї, під захистом його сталевих стін і нечистих вікон. Бо незабаром це закінчиться і на нас знову звалиться брила життя. І доведеться докладати чимало зусиль, аби вона, ця брила, не розчавила нас, не пригнула до землі, не зламала. Трішки спокою, трішки відсторонення, трішечки чогось схожого на медитацію, трішечки самотності, щоб осмислити, віднайти, зрозуміти. А чи і не думати, не шукати, не намагатися зрозуміти, а просто ось так сидіти, похитуючись, і тупо дивитись у вікно на місто, на небо, на зорі, на місяць.
Я здригаюсь і розплющую очі. Хвиля здивування, дрібка паніки і вже потім обурення змішуються у моїй душі скаженим коктейлем. Трамвай порожній. Жодного пасажира. Навіть крісло навпроти мене, де хвилину тому сидів, похитуючись, Толік з пластиковим пакетом на колінах, порожнє. Я визираю у вікно, намагаючись зідентифікувати місцезнаходження трамваю, і нічого не бачу. Тобто бачу лише цілковиту темряву. Абсолютна чорнота. Я встаю, і тримаючись за поруччя, йду вперед, до кабіни водія, і раптом згадую, що я у другому вагоні, та все ж доходжу до кінця і дивлюсь у вікно. Попереду та сама чорна пітьма і жодного натяку на передній вагон. Гарячково починаю шукати пояснення, логіки, відповіді. І не знаходжу. І все це настільки схоже на сон, що я намагаюсь прокинутись, але не можу випірнути з цього виру, і підходжу до дверей з наміром відчинити їх, та раптом трамвай, чи то пак те, що від нього зосталося, зупиняється, і двері розчиняються самі собою. В обличчя мені вдаряє тепле повітря. Занадто тепле, як на лютий. За дверима пітьма. Світло з трамвайних вікон освітлює якийсь метр довкола, і все. Далі нічого не видно. З певним острахом я сходжу зі східців і ступаю на траву. Так - під ногами саме трава. Я присідаю і торкаюсь її рукою. Звичайна трава - волога і жорстка. "Я один серед трав вологих, дерев високих," - зринає в пам'яті рядок з чийогось вірша. Але дерев не видно, та й невідомо, чи сам я тут. Остання думка змушує мене стати на рівні й озирнутися. Марно - вгледіти нічого неможливо. Я проходжу вздовж вагона, минаю задні, також відчинені, двері і, обігнувши вагон ззаду, починаю шукати сліди рейок. Їх немає. Лише дві неглибокі колії від коліс у траві губляться у темряві. Я підіймаю голову і дивлюсь на небо. Воно теж чорне, як Sabbath. На ньому сяють зірки, складаючись у якісь невідомі сузір'я. І що найголовніше - немає Місяця. Я кручу головою в різні боки, обходжу трамвай довкола і пересвідчуюся таки, що Місяця дійсно немає. Він зник, розтанув, пропав. "Ну і де ж це я?" - зринає на диво спокійна думка. Я повертаюсь до задніх дверей вагона і сідаю на східці. Запалюю сиґарету і починаю шукати пояснення. Я не щипаю себе, аби пересвідчитись, що це не сон. Я вже знаю, що не сплю. Отже це: перше - якийсь паралельний світ, друге - інша планета ( ну це навряд чи, хоча…), третє - глюк (ні, на глюк не схоже), четверте… Що там четверте, я додумати не встигаю, бо раптом у темряві перед собою бачу два ока, що світяться жовтим світлом. Вони наближаються, і з темряви в пляму світла ступає здоровенний білий собака. Я так думаю, що це, певно, вовк. Але чи бувають білі вовки? Тут згадую, що бачив колись фільм із такою назвою. Він стоїть якраз проти мене і дивиться мені прямо у вічі. Я боюсь відвести погляд хоч на мить, тим самим давши йому шанс кинутися на мене. До того ж я десь читав, що тварини не зносять і навіть бояться погляду людини. Проте цей вовк, певне, цього не знає, бо дивиться на мене спокійно, ніби визначає, на що я здатний. Стоїть він майже нерухомо, лише іноді сіпає носом і поводить вухами. Раптом, наче дійшовши якоїсь думки, киває головою. Розвертається і зникає у темряві без єдиного звуку - ні шелесту трави, ні шарудіння. Я випускаю носом повітря - таке враження, що весь цей час я не дихав, і відчуваю, як пересохло в роті. Я згадую про пиво в кишенях куртки. Дістаю пляшку, відкорковую її об приступку і починаю жадібно пити. Випивши півпляшки, трохи заспокоююсь і вже далі п'ю неспішно, маленькими ковтками. Ну що ж - прикинемо, що мені відомо на даний момент. По-перше - тут немає Місяця, по-друге - тут на диво тепло, як на лютий і, по-третє - тут водяться білі вовки, які люблять грати в ігри "хто кого переглядить". Не густо, та все ж таки інформація. Я допиваю пиво і жбурляю пляшку в темряву, одразу ж пошкодувавши про це. З пляшки ж бо можна було зробити так звану "розочку". Яка-не-яка, а все ж зброя. Чути, як пляшка, падаючи, шурхотить десь у кущах. Потім знову настає мертва тиша. Згодом я помічаю, що починає розвиднюватись. Он вже видно силуети кущів, а далі чорні стовбури дерев. Незабаром світає достатньо, аби розгледіти, що листя на деревах і трава блідо-зеленого кольору, кора на деревах темно-червона. Небо над головою набуває світлого салатового кольору. На нього поволі виповзає велике, але якесь блякле сонце. Користі від нього щодо освітлення мало. Так, наче надворі похмурий день. А от щодо обігріву, то стає досить таки спекотно. Тут все якесь не таке. Я, звичайно, не спец у цих питаннях, але мені здається, що при такому сонці, мало би бути значно холодніше. Тим не менше, шкірянку доводиться зняти. Я витираю носовичком піт з обличчя і раптом бачу, що на мою галявину виходять троє. Судячи з їхньої впевненої і цілеспрямованої ходи - вони прийшли за мною. Доки вони долають кілька метрів, які нас розділяють, я встигаю ще раз пошкодувати за викинутою порожньою пляшкою. Правда, в кишені залишилася ще одна, але розбити повну пляшку пива - це понад мої сили.



Розділ 2

Здалеку вони видалися мені кудлатими двоногими істотами. Щось в їхніх постатях виглядало не просто химерним, ні. Якась дика невідповідність, чи там абсурдність їхньої будови викликала в душі сум'яття і відчуття нереальності. (Та хіба не повнилося відчуттям нереальності все, що відбувалося зі мною?). Вони підійшли ближче, і я зміг роздивитись їх краще. Ні, вони не були кудлатими. Таким виявся їхній одяг - короткі, до пупа, куртки і довгі штани, пошиті зі шкір якихось тварин, вовною назовні. Але голови! У них були не людські голови! Це також не були шоломи, чи там маски. Я відразу це відчув, побачив, усвідомив. У одного була лиса голова ґрифа, на голій, в складках шкіри, шиї, що стирчала з коміра куртки, другий мав голову цапа, кошлата борода якої лягала на груди, а третій мав голову гієни. Цей шкірив зуби, показуючи гострі жовті ікла, з яких капала слина, і невідривно дивився на мене жовтими злими очима, тим часом як двоє його супутників озиралися на різні боки. Причому цап крутив головою повільно, туди-сюди, а ґриф робив рвучкі рухи. Кожен з них стискав у руці чорну півметрову палицю. Коли до мене залишалося всього кілька метрів, з-під трамваю вискочив білий вовк (він, певно, був там весь час, а я й не знав), застигнувши поміж мною і трійцею. Я ні на мить не сумнівався, що це був мій нічний гість. Трійця зупинилася, ґриф і цап перестали озиратися, і всі вони втупилися у вовка, час від часу кидаючи погляди на мене, а потім знову на вовка. Він стояв між нами, широко розставивши лапи. Стояв цілком нерухомо, лише хвіст, що стирчав паралельно землі, іноді здригався. Мені захотілося випити. Страшенно захотілося. Чогось запаморочливо міцного, щоб пробрало аж до п'ят, вдарило в голову і надало сміливості, чи бодай якоїсь підтримки моїм, несподівано ватяним, ногам і рукам. Я почав подумки промовляти "Отче наш", плутаючи слова, букви і фрази. Хотів ще намацати хрестик під сорочкою, та руки міцно, не зважаючи на свою ватяність, вчепилися в приступку трамваю, не бажаючи її відпускати. Так минуло кілька хвилин - в цілковитій тиші і нерухомості. Раптом вовк, чи то загарчав, чи то загавкав, а, може, й заговорив. Бо дійсно - його гарчання швидше нагадувало мову. Якусь нечувану доти ніким і ніколи, дивну гортанну, з різкими звуками та куцими словами, але таки мову. Боже ж ти мій! Таки мову. Цей білий вовчисько щось говорив цим потворам. І як говорив! Погрозливо, впевнено. Коли він закінчив, гієна, який певно був за боса, щось гаркнув у відповідь і підняв свою палицю. З палиці вдарила блискавка. Вона влучила просто у вовка. Той на мить зник у яскравому сяйві. Почувся тріск електричних розрядів, мені в обличчя вдарила хвиля тепла, і сяйво зникло. Вовк стояв неушкоджений. Наступної миті він скочив на гієну. Що було далі, я бачив погано, бо від сяйва в мене в очах плигали чорні плями, і я на хвилю заплющився. Коли я відкрив очі, плями не зникли, але зник вовк. Цап і гієна схилилися над ґрифом, який розпростерся на траві. Його голова лежала окремо від тіла. Чорна кров з булькотінням витікала, чи краще сказати - фонтанувала із розірваної тонкої шиї. Мене занудило. Гієна щось гаркнув цапові, вони випростались і рушили до мене. Я згадав правило "бий першим" і щосили зацідив гієні в морду. Той сів на задницю і, вперше за весь цей час, в його очах, крім люті, з'явився інший вираз. Цей мерзотник був дуже здивований. Може в цьому світі його ніхто не бив по пиці? Але здивування тривало лише якусь секунду. Очі його спалахнули вогнем і він підніс свою чорну палицю. Цап, якому я намагався дати по яйцях, зробив те саме. Вдарили блискавки, і це було останнє, що я бачив.

Розділ 3

Я приходжу до тями від смороду, що пробирає крутіше за нашатирний спирт. Я зв'язаний і перекинутий через спину якоїсь тварюки. Саме вона отак смердить. Я бачу лише її чотири лапи, подібні на пташині, але вкриті густою рудою шерстю, що ступають по сірій потрісканій землі. Дуже душно і хочеться пити. Сушняк капітальний. В роті можна спокійно зберігати різне барахло, на якому пишуть "берегти від вологи". Одразу пригадуються цілі плеса пива, які я випив учора - "Оболонь" світла, "Оболонь" темна, знову світла, знову темна, плюс холодне вино " Ізабелла". Люба "Ізя", тебе хоча би ковток у моє спрагле горло. Тут раптом, наче хтось врубає звук, і я чую голоси. Багато голосів, а не два, як слід було сподіватися. Отже до моїх викрадачів приєдналося ще кілька приятелів. Я повертаю голову вбік і з жахом помічаю, що на цій тварюці я не один. Поруч зі мною, так само перекинутий через спину звіра, висить (чи лежить?) безголовий ґриф. Кров довкола рани вже запеклася і висить струпами. Кайф! Це ж треба мені так втріскатися. Чортзна-куди, в якийсь світ, де якісь мутанти вештаються по лісах і гаях і безкарно викрадають громадян нашої суверенної, відбираючи в них найцінніший скарб - пляшку світлої "Оболоні". Так, так - моєї шкірянки на мені нема, отже, нема й кишені, яку так приємно, ще зовсім недавно, відтягувала холодненька, зелененька, з біленькою етикеточкою, з гарненькою кришечкою, з золотавим вмістом пляшечка пива-ва-ва-а-а-а.
Підла тварюка починає дряпатись кудись догори, причому робить це невміло, так, що мене немилосердно підкидує. Я бачу, як вона ступає по камінні, сірому і гострому. Потім під нами з'являється трава. Тварюка робить ще кілька кроків і зупиняється. Приїхали?
Перед моїми очима виникають ноги, взуті у високі чоботи. Цей тип бере мене за плечі і грубо скидає на землю. Я гепаюся на спину і маю чудову нагоду роздивитися бліде небо. Та мені не дають насолодитися цим видовищем, бо якийсь покидьок боляче штуркає мене носаком під ребра. Я підводжу голову і бачу цього негідника. На відміну від моїх безпосередніх викрадачів, один з яких, хвала вовкові, вже не буде розмахувати своєю чорною палицею, цей жевжик має цілком людську подобу. Якщо, правда, не враховувати того факту, що він мурин. Чорний, як ніч. Хоча риси обличчя в нього чомусь цілком європейські.
- Do you speak English? - з якогось дива питаю я.
- No! - відповідає він і додає щось своєю гортанною псячою мовою, знову штурхаючи мене носаком під ребра.
- Thanks, - кажу я і пробую підвестися. Враховуючи те, що кінцівки мої зв'язані, мені це не вдається. Нарешті в його тупій голові щось клацає, він дістає з-за халяви ножа і розрізає мотузки на моїх ногах. Потім хапає мене за волосся і ставить на рівні. Голова мені паморочиться, в очах темніє. Але це швидко минає. Він бере за кінець мотузки і, наче якусь худобину на налигачі, кудись мене веде. Я, проте, встигаю розгледіти тварюку, на якій їхав (якщо можна так сказати). Це кудлата руда звірюка на чотирьох курячих лапах, з довгим тонким хвостом і головою хижого птаха. Такий собі ґрифон, блін. Безкрилий, щоправда. Мурин не дає мені намилуватися цим створінням, а шарпає за мотузку і тягне мене до багаття, що вже розклали його друзяки. Крім уже знайомих мені цапа і гієни, їх ще троє. Двоє з свинячими головами, а один із мавпячою. Мурин щось їм наказує, і всі п'ятеро, навіть гієна, починають метушитися, звільняючи для нас місця. Ага - отже мурин в них за боса. Що ж - певно, людська довбешка щось таки важить у цьому світі. Можливо моя власна голова ще зіслужить мені службу. Над багаттям висить казанок, у якому щось булькає. Цікаво, що. Може це бульйон з піхвочок маленьких незайманих дівчаток, або з яєчок маленьких незайманих хлопчиків. Зрештою там може бути і те, й інше. То ж їсти поки що не варто. А ось водички я б накотив. Наче прочитавши мої думки, мурин підсовує мені під ніс дерев'яну чашу з водою і починає мене поїти. Робить він це незґрабно, і вода (тепла і несмачна, мушу сказати, вода) лeється більше за пазуху, ніж в рот.
- Може б ти мені руки розв'язав? - питаю я. - Куди я від вас дінуся, до холєри?
Він якусь мить вагається, потім бере ножа і звільняє мої руки. Гієна загрозливо гарчить і щось говорить, показуючи на свій ніс. Таки добряче я його, певно, довбанув. Мурин слухає його, потім киває головою і знову зв'язує мені руки. Але вже спереду і за самі зап'ястя - так, що при бажанні я можу щось ухопити. Потім він тицяє мені в руки чашу з водою. Я випиваю все і віддаю чашу йому. Хоч трохи легше. Вода, звичайно, не фонтан, але горло промочив. Мурин намагається всунути мені ще й миску з варивом, яке він щойно зачерпнув з казанка, але, пам'ятаючи про невинних дівчаток і хлопчиків, я відмовляюся. Він знизує плечима і заходиться голосно сьорбати з миски сам, час від часу прицмокуючи від задоволення. Що ж він там у біса таке сьорбає? Мій почесний ескорт теж не відстає від свого боса. Складається враження, що вони грають в таку собі гру під назвою "хто кого пересьорбає". Річ ясна - про манери тут говорити не доводиться.

Розділ 4

Все колись закінчується. Закінчилась і ця, з дозволу сказати, трапеза, сповнена звуків - сьорбання, плямкання і, даруйте, пердіння. Мої поневолювачі розвалилися довкола багаття, повитягали з-за пазух глиняні люльки, набили їх, запалили, піднісши до них жарини з багаття, і, випускаючи в небо густі клуби смердючого диму, почали про щось варнякати своєю звірячою мовою. Іноді хтось із них зиркав у мій бік, щось гарикав, і всі вони аж заходились від реготу. Час від часу то один, то другий підводився, відходив кроків на два і від вогню і справляв малу нужду. А одна зі свиней, відійшовши на ті ж два кроки, всілася і почала випорожнювати свій шлунок. Все супроводжувалось голосним пердінням і гучним реготом її приятелів. Мене занудило, і я відвернувся. Але, тим не менш, все це нагадало мені, що й мені було б непогано десь злити.
- Гей ти, чорнопикий! - гукнув я.
Всі враз замовкли і втупили в мене свої закислі оченята. Мурин щось сказав в мою адресу. Інтонація його була явно запитальною.
- Що, що?! Злити мені треба, - сказав я, зображуючи сам процес.
Мурин кивнув головою, потім звернувся до своїх друзяк, чи хто вони там йому, показуючи на мене пальцем. Ці придурки знову почали голосно реготати, проте ніхто з них не зрушив з місця, щоб відконвоювати мене до вітру.
- Ви, тварюки! - кажу я і підводжуся. - Я йду зливати. Чуєте?
Вони ще більше починають реготати. А свині аж порохкують від захвату. Я підводжуся і йду в напрямку дерев. Роблю крок, другий, третій, четвертий. Регіт за спиною поволі вщухає. Я продовжую йти. За спиною мертва тиша. Я входжу в ліс і зникаю з їхніх очей. Чути страшенний ґвалт, який вони зчиняють, чути їх тупотіння - вони біжать до мене. Я спокійно стою під кущем, поливаючи його коріння теплим струменем, коли вони вбігають в ліс зі своїми чорними палицями напоготові. Побачивши мене, вони вклякають, широко роззявивши свої паскудні писки.
- Хеллоу, гайс! - весело, хоча мені зовсім не до веселощів, кажу їм я і защіпаю замок на джинсах.
З диким вереском цап кинувся на мене і заїхав мені з правої. Я припідняв плече, приймаючи на нього удар, трохи присів, а потім, розпрямляючись, викинув уперед ногу і щосили ввалив цього козлобородого по яйцях. Він хапонув, чи то пак - спробував хапонути широко роззявленою пащекою повітря і гепнувся на бік, притуливши коліна до грудей. Решта шалено закричала і кинулася на мене. Та несподівано мурин щось їм гаркнув, і вони стали, мов укопані. Він ще щось їм сказав, і вони пішли назад до багаття, тягнучи за собою цапа, що безперестанку скімлить, блискаючи злими очиськами в мій бік. Мурин подивився їм услід, а потім звернувся до мене чистісінькою українською мовою.
- А тобі, фраєр, я порадив би поводити себе стриманіше і не відходити від нас більше, ніж на три кроки. Бо інакше, - він підняв догори чорну палицю, - скуштуєш ось цього. Зрозумів? А тепер пензлюй на місце.
- Ну і як там у вас в Полтаві? - поцікавився я.
Та він чомусь зіґнорував моє питання, і я почвалав у вказаному напрямку, уважно дивлячись під ноги, бо, доки все це відбувалося, почало сутеніти і зробилося вже досить таки темно. Підійшовши до майже згаслого багаття, я всівся на своє місце. Мурин підійшов слідом, підкинув у вогонь хмизу і, коли полум'я розгорілося, кинув зверху здоровенну колоду. За якийсь час колоду обхопило полум'я, і довкола стало світліше, натомість довколишня темрява стала такою густою, що нічогісінько не вдавалося розгледіти. Було лише чути, як десь там, у темряві, ремиґають їздові тварюки. Мурин тим часом давав розпорядження і цінні вказівки. Коли він нарешті замовк, одна зі свиней підвелася, підхопила свою чорну палицю і зникла в пітьмі. Судячи зі звуку її кроків - вона заходилася кружляти довкола нас, раз по раз зупиняючись і, певно, прислухаючись до нічних шелестів. Очевидно цієї ночі була її черга нести варту. Решта повсідалася довкола вогню. Цап, що вже оговтався, витяг із мішка пляшку з якоюсь рідиною й розлив її по чашах. Вся компанія заходилася пиячити. Оскільки мене не запрошували, я вирішив за краще не витрачати марно часу, а поспати. Хто його зна, - може, прокинуся в трамваї, навпроти мене сидітиме Толік, а за вікном пропливатиме нічний Київ. Я вмостився якомога зручніше, поклав голову на якийсь мішок і вже почав було дрімати, як мурин розбудив мене, зв'yco??e iioocei? iiae. ? iineaa eiai iiaae?, a?i iiaa?aa iai? oiai ?, ia?aa??ea iaa?ei?nou aoce?a ? iiaa?ioany ai nai?? eiiiai??. ? ciiao e?a, ?ici??eiao??e iaa oei, ui ioa aia?oa o ?eoo? iooo niaoe ca'язаним і що тепер навряд чи засну. В голову лізли спогади про дитинство, юність, про рідне місто, в якому залишилися рідні й друзі, недруги і незнайомі мені люди, про Толіка у трамваї, про пиво та рок-н-ролл. У вухах лунали уривки якихось мелодій. Чи то чутих колись, чи то витворених моєю власною уявою саме зараз. Всі ці примарні звуки й образи кольоровими картинками наповзали одні на одних, переривалися, змінювалися раптово, як мелодії в ранніх альбомах PINK FLOYD. Потім крізь усі ці зображення проступило обличчя доньки, і поверх усіх звуків лунав її сміх. Я перевертався з боку на бік, товк головою до мішка, а сон не йшов. Раптом мою увагу привернули якісь повискування й важке дихання. Я розплющив очі і спочатку не побачив нічого, крім палаючої колоди та іскр, що разом з димом підіймалися в чорне небо. Я сів на своїй підстилці, аби глянути, що відбувається. Спочатку нічого второпати не вдалося, лише згодом до мене раптом дійшло, що це мої викрадачі бавляться в тиражну комісію. Тобто я хочу сказати, що вони всі по черзі грають ту потвору зі свинячою головою. Якраз зараз на ній зверху примостився гієна, гойдаючи своїм голим задом, що виблискує у полум'ї багаття. Мурин, видно, на правах боса був першим і тепер розлігся на шкурах, попихкуючи люлькою. Мавпа сидить біля нього, хитаючись взад-вперед і не відриваючи погляду від задниці гієни. Цап же, зі спущеними штанами, нетерпляче скаче довкола парочки, що постогнує і повискує. Його здоровенний кривий прутень стирчить, мов гармата, націлена в небо. "Слабо я йому врізав," - з жалем думаю я, повертаючись до них спиною, і несподівано для себе засинаю.


Розділ 5
Прокинувся я від того, що хтось шепотів мені на вухо: "Прокидайся, прокидайся. Володю, прокидайся." Володіючи здатністю моментально приходити до тями після сну, я розплющив очі і сахнувся, вгледівши перед собою освітлену слабким світлом багаття морду білого вовка.
- Не бійся,- мовив він. - Я друг.
" О, і цей земляк," - подумав я, а вголос прошепотів:
- Ти хто, блін? І що діється?
- Про це потім. А зараз слухай. Завтра тебе приведуть в Долину Чорного Стовпа. Ти зустрінешся з ним. Ні на що не погоджуйся. Не піддавайся на вмовляння, не бійся погроз, не спокушайся на обіцянки. Нічого не проси, нічого не давай. Відкладай все на наступний день. Вночі ми по тебе прийдемо. Ми будемо готові. Зараз ми ще не в силі тобі допомогти. Наступної ночі чекай. Пам'ятай мої слова. Білий Коваль до наступної ночі закінчить те, що має закінчити. Знай - ти не один. До зустрічі.
- Почекай. Який коваль? Що закінчити? Поясни хоч щось, - благав я. Та марно. Білий Вовк зник у пітьмі, наче його й не було.
Я сів на своїй підстилці. Сон утік від мене разом з Білим Вовком. Я понишпорив по кишенях, дістав сиґарети, припалив від запальнички і замислився. Що ж це відбувається? Мене, виявляється, будуть на щось намовляти, обіцяти якісь блага, щось від мене вимагатимуть, погрожуватимуть. З якої радості, для чого? І чому саме я став центральною фігурою якоїсь гри, в яку грають у цьому світі невідомі мені гравці. Білий Вовк, Білий Коваль, Долина Чорного Стовпа. Ну, припустімо, тут все ясно. Білі - це добрі, чорні - це погані. Але знову ж таки - мій знайомий цап, він - білий. Але цапина голова на людському тілі - це навряд чи від добра. Крім того - гієна. Все ж таки найогидніша тварина в моєму світі. Хоча мавпи і свині не такі вже й нікчемні тварини. Щодо мурина, судити не беруся. Расові питання не моя парафія. Для цього є Ку-Клукс-Клан та "Чорні Пантери". Та й, певно, світ цей не варто міряти земними мірками. Сиґарета скінчилась, я запалив іншу. Починало світати. Мої вороги спали довкола. Кроків варти чути не було. Певно, теж десь заснула слинявим вранішнім сном. Недалеко від мене лежав ніж. Я міг спокійнісінько до нього дотягтися, перерізати пута й чкурнути. Але куди? Краще вже бути слухняним хлопчиком і, виконуючи настанови Білого Вовка, дочекатися наступної ночі, а там його друзі (адже він сказав "ми") допоможуть мені повернутися в мій світ. Нехай не такий привабливий, як хотілося б, але мій. Світ, у якому я можу бути впевненим, що коли у безхмарну ясну ніч я погляну на небо, то обов'язково побачу там місяць і знайомі сузір'я. Світ, у якому хоча й повно людей, що поводять себе по-свинськи, але голови у них цілком людські. Світ, повний смачних речей, як то - ковбаси, шашликів, вареників, смаженої картоплі, відбивних, дерунів, голубців, смаженої риби, сушеної риби з пивом, борщів, супів з фрикадельками, печінки тушеної в сметані, телячих зразів, плову, чанахів, салату олів'є, фаршированих яєць, зрештою, просто вермішелі з сосисками, можна навіть без соусу. Боже, як хочеться їсти!

Розділ 6
Моя охорона починає прокидатися. Вони позіхають, чухаються, відригують, випорожнюються. Мурин віддає накази. Гієна підводиться на ноги, обтрушує штани, від чого вони не стають чистішими, й рушає до лісу. За мить його спина зникає між деревами. Інші тим часом розводять багаття. Мурин підходить до мене і розв'язує мені ноги. Я ґречно йому дякую. У відповідь він показує мені середній палець. З-за дерев з'являється гієна. Він тягне за за собою тушку якоїсь тварини, що зовні нагадує зайця, але значно більшого за розміром. Ну, десь так - з доброго сенбернара. Мій живіт радісно бурчить, а горло стискає спазм. Сподіваюся, мені дадуть поласувати м'ясом цього мутанта. Затерплі ноги вже відійшли, і я вирішую трохи розім'ятися. Я підвівся, потягнувся і походив туди-сюди. На мене, здається, ніхто не звертав уваги. Всі були зайняті - обробляли тушу зайця на прізвисько Сенбернар. Мурин давав цінні вказівки, а його підлеглі товпилися довкола тварини, розмахуючи ножами.
- Гей, Джек! - гукнув я мурину. - Я б злив, га?
- Три кроки, - лаконічно відповів він.
Я трішки постояв, поміркував і вирішив не спокушати долю. Повернувся до компанії спиною і зробив три кроки. Кроки були достатньо широкі - наскільки дозволяли обтислі джинси.
- Гей! - почувся позаду вигук мурина.
- Три кроки! - не обертаючись, відповів я йому і розщепив замок.
Відходячи від багаття, я не зовсім вдало обрав напрям і стояв десь так метрів за два від їздових тварюк. Їх троє. Вони уважно спостерігають своїми курячими очиськами за тим, що я роблю. Я підморгую їм, намагаючись виглядати спокійним і приязним (чув, що так треба поводитися з собаками), потім затягую зіпер і, задкуючи, відходжу від них подалі. Вони втрачають до мене інтерес і починають щось там видзьобувати із землі. Я повертаюся до них спиною і з радістю бачу, що зайцеві-мутанту вже застромили в задницю рожен, і цап повільно крутить його над вогнем.
- Як твої яйця, козел? - співчутливо питаю я в нього.
- Гар-гар-гар, - відповідає він.
- Було б природніше, якби ти мекав, а не гарчав, - втішаю його.
- Гар-гар-гар, - погоджується він.
Тут щось боляче врізається мені в спину. Я обертаюся й бачу мурина, який мовчки чорною палицею вказує мені на моє місце.
- О'кей, Джек, о'кей. Але ж можна було без цього, - кажу йому я, потираючи поперек і шкутильгаючи на свою підстилку.
- Мене звуть Грк, - раптом заявляє він.
- Гарік? Най буде Гарік. Нічого не маю проти, - знизую плечима.
Він поривається ще щось сказати, але тільки зітхає і полишає мене в спокої. Я лягаю на спину, закидаю руки за голову і втуплююся в салатове небо. Думки знову повертаються до того нічного епізоду і до слів, які мені прошепотів Вовк, білим привидом вигулькнувши з душної липкої темряви. Я пробую ще раз усе проаналізувати, наче це може щось змінити в моєму теперішньому становищі. Отже перше - закинуто мене сюди з якоюсь метою, певно, не вельми приємною особисто для мене, друге - закинули мене, чи затягли, явно ті, чи той, хто стоїть над всіма цими потворами, третє - в цьому світі є сили, які протистоять тому, хто захопив мене в полон, четверте - ці сили на моєму боці, що вже приємно і вселяє якусь надію, п'яте - ці сили щось готують в авральному порядку, аби порятувати мене і, отже, шосте - я пішак в якійсь великій грі невідомих сил, що вже не так приємно, але, вочевидь, я тут нічого не вдію, отож треба просто чекати, як розгортатимуться події, і діяти залежно від обставин. Ну, про причину мого викрадення я, певно, взнаю вже сьогодні, якщо Білий Вовк був правий. Головне, як він там казав - ні на що не погоджуватися, не піддаватися на вмовляння, не боятися погроз (легко сказати - ще невідомо, чим мені погрожуватимуть), не спокушатися на обіцянки (ну це запросто - я давно вже не вірю нічиїм обіцянкам), нічого не просити і нічого не давати. Стоп! Отже в мене є щось, що я можу дати. Цікаво, що? Півпачки "Marlboro"? Годинник? (До речі - зупинився.) Що ще? Добре - най буде все, як є, головне відкласти всі розмови на наступний день. Спробую. Але - чи вийде?
- Гей, ти! - це мене кличе Гарік. Я сідаю і дивлюся на нього. Він жестом запрошує мене до їжі. Зайчик вже готовий. Мням-мням-мням. Зараз ми його намнемо.

Розділ 7

Дорога вже якийсь час сходить донизу поміж чорних скель. Я бреду слідом за тварюкою, на якій сидить мурин Гарік і висить нещасний ґриф. Дві інші тварюки, навантажені якимись клунками, йдуть слідом за мною. Біля них крокують мої охоронці, з чорними палицями напоготові. Пусте - я зовсім не збираюся втікати.
Скелі поступово лишаються позаду, і моїм очам відкривається долина. Вона далеко внизу і нам ще туди перти і перти, але видно її, як на долоні. Серед долини стирчить висока чорна скеля, яка пальцем впирається в салатове небо. Це, певно, і є Чорний Стовп. Долина, судячи з усього, досить таки людне місце. Повсюди розкидані кособокі будинки. Поміж ними, мов мурахи, снують, смію думати, такі самі виродки, як і ті, що супроводжують мене. Горить дуже багато багать, дим від яких підіймається вгору і хмарою висить над долиною. Біля підніжжя Чорного Стовпа притулився палац із червоного каменю, а може й з цегли. Це, певно, єдина не кособока споруда у цілій долині. В кожному разі, в тій її частині, куди сягає зір.
- Ну що, фраєр? Ще трохи, і ми на місці, - підбадьорює мене Гарік і направляє тварюку вниз по дорозі.
- Радий чути, - відповідаю я, подумки додаючи: "Щоб ти здох, падлюко". Але, на щастя, він не чує моїх думок, то ж я плентаюсь за ним, відчуваючи, як холоне в грудях і зводить живіт, набитий зайчиком-мутанчиком.
Чим нижче ми спускаємось, тим чіткішими стають деталі, які були не доступні оку з висоти. Кособокі будинки, чи, вірніше сказати, мазанки, в основному одноповерхові, лише іноді трапляються оселі в два поверхи. Криті вони всі черепицею, колись червоною, а тепер позеленілою, як шмарки, певно, від дощів, хоча не певен, чи тут взагалі бувають дощі. Поряд з цими недолугими халабудами палац просто таки вражає своїми розмірами. Він височіє над селищем, наче величезний морський лайнер поміж довбанок. Гостроверхий дах його критий листами жовтого металу, і мені чомусь здається, що це золото. Задньою своєю стіною він впритул приступає до Чорного Стовпа. На двох його передніх кутах височіють вежі, конічні дахи яких також криті золотом. Але що найбільше дивує - параболічна антена на одній з веж. Ніколи б не подумав, що тут є телебачення. А, може, це просто якась прикраса.
Наша маленька валка нарешті спускається вділ. Гірська дорога переходить у нерівно мощену бруківку, і ми, власне кажучи, опиняємся в самій Долині Чорного Стовпа.
Будинки вздовж бруківки розміщені хаотично, без натяку на бодай якось організовану забудову. Вікна не засклені. Власне, вікон ніяких і немає - просто квадратові отвори в стінах. Наша поява викликала чималий інтерес. Не менший, аніж могла б викликати поява Елтона Джона на центральній площі провінційного містечка. У вікнах (буду для простоти називати їх так) з'являються різноманітні пики, які з цікавістю розглядають нашу процесію і шкірять зуби. Вздовж вулиці теж стовбичить чимало роззяв. Тіла у всіх людські, а голови найрізноманітніших тварин. Хоча переважають свині і цапи. Правда, трапляються цілком нормальні людські голови. Але у всіх щось не так. Чи то колір шкіри якийсь неприродний, чи зуби завеликі, чи очі надто булькаті. Словом - красені хоч куди. Весь цей набрід щось там гарикає в наш бік і час від часу голосно регоче. Мурин гарикає у відповідь, робить їм ручкою, теж регоче, і ми просуваємось далі, де все повторюється. Якісь потворні кривоногі дітлахи починають кидати в мене дрібними камінцями. Я роблю крок у їхній бік, і вони, мов горобці, з вереском пурхають у різні боки, зникаючи серед ніг дорослих. Натовп задоволено ірже і показує на мене пальцями. Я уявляю себе водієм танка. Я з кайфом врізаюся в натовп. Кістки тріщать під гусеницями, я тягну на себе важіль, і танк починає кружляти на місці, перідично пострілюючи осколковими снарядами в ці смердючі пики. Вони падають, тіла їхні розриває на клапті. Мурин з відірваними ногами повзе просто на танк, благально простягаючи до мене скарлючені пальці. Я додаю газу і лівим траком наїжджаю йому на голову. Мозок його бризкає в усі боки, і він говорить:
- Все, фраєрок, приїхали.
Я роздивляюся довкола. Ми зупинились біля одноповерхової халупи із заґратованими вікнами і міцними дверима. Обабіч дверей стовбичать два типи з чорними палицями в руках. Один з них має синювату шкіру, загострені вуха і налиті кров'ю очі. Вбраний він у щось на зразок шотландського кілта. На ногах сандалі, на боці висить ніж. Він неймовірно худий. Кістки стирчать в усі боки, і таке враження, що вони ось-ось прорвуть шкіру, скинуть її, немов пальто, і залишиться лише голий кістяк, набитий нутрощами. Другий, ну просто, як на замовлення, навпаки, дуже огрядний, з цілком нормальним кольором шкіри, лише неймовірно волохатий. Волохаті руки, груди, обличчя, на голові шапка переплутаного чорного волосся. Вбраний у джинсовий комбінезон Levi's, заправлений у високі ковбойські чоботи. Крім чорної палиці, іншої зброї у нього не видно.
- Тепер ти під їхнім наглядом, фраєр. Дивись, будь чемним хлопчиком, а то ці дяді зроблять тобі бо-бо. Ясно? - звертається до мене Гарік.
- Ясно, чорнозадий, - відповідаю я. За що одразу отримую удар палицею під ребра. Гарік щось гарикає цим огидним типам, і вони гигочуть, немов придурки. Я, тримаючись за живіт, заходжу до своєї темниці і двері за моєю спиною зачиняються. Ласкаво просимо в Алкатраз. Якби я знав, що моя персоналка закінчиться ув'язненням - ніколи б не почав малювати.
Моя темниця складається з однієї кімнати, досить просторої. В одному кутку стоять дерев'яні нари, біля них на підлозі глечик, як потім виявляється, з водою.
В іншому кутку, о, небо, ще одна ознака цивілізації - білий унітаз без кришки. За бачок запхана газета "Таваріщ". Цей світ не перестає мене дивувати. Ну звідки тут ця газетка? Я запихаю газету назад за бачок, підходжу до нар і сідаю. Дістаю сиґарети і закурюю. Сиґарет залишилось мало, хоча, я думаю, тут має бути якесь куриво. Ну раз є газетка "Таваріщ", мала б бути і "Герцоґовіна-Флор".
Я сиджу і курю, а Бон Скотт в моїй голові весело наспівує: "Highway to Hell, Highway to Hell!". ?an ?aa. I?i iaia ia?a an? caaoee. Cae?ee a ii?io oeoieo a?a ai?aaeau ia?ao?aaeany ? i?ineouny ia aeo?a. I??iai ?ioiai ia eeoa?ouny, ye in?aeaoe oi?oac ? iii'yoe a ?oeao a?euoiaeoueo aacaoeo. O?euee ia oa aiia e aiaeouny. ?a?ac ca??aoiaaia a?eii ciaaai?o eeioou aai??, e?eee, aa?ane, aeaoee, a?yi?aiiy yeiainu no?oiiiai ioce?iiai ?ino?oiaioa. Ooinu iaiaaa?ouny ni?aaoe i?ioeaiei oaeuoaoii "Wish You Were Here" Блекмора.
А час минає, і поволі починає сутеніти. В халупі стає темно. Я сиджу на нарах, притулившись спиною до стіни, і пробую дрімати, хоча нерви напружені і тіло дрижить в очікуванні невідомо чого. І ось це стається. Двері зі скреготом відчиняються, і мій приятель Гарік голосом професіонала проголошує:
- З речами на вихід!
Я підводжуся і йду на полум'я смолоскипа, який за спиною Гаріка хтось тримає у руці. Біля входу на мене чекає вже знайома їздова тварюка, впряжена у тачанку часів громадянської війни. Гарік підштовхує мене на неї, потім всідається поруч. За машталіра служить якийсь песиголовець. Він ляскає батогом по спині тварюки, і ми рушаємо. Тачанку неймовірно трясе на нерівній бруківці. Воно й добре - зуби в мене й без того стукотіли від нервового напруження, а ця трясанина дає змогу приховати від сторонніх мій неврівноважений внутрішній стан.
Судячи з усього, ми прямуємо до палацу, який світиться попереду всіма своїми здоровенними вікнами. На мене чекають. Це аж ніяк не втішає. Але нічого змінити я не в силах. То ж треба якнайкраще приготуватися до зустрічі з невідомим. Я ще раз прокручую в голові настанови Білого Вовка і, о диво, заспокоююсь. Зуби тепер цокотять лише від трясанини по нерівній бруківці. Хочеться сказати "з нами Бог", але...

Розділ 8

Палац нависав усією своєю масою над площею, мощеною величезними мармуровими плитами. Посеред площі палало здоровенне багаття, довкола якого сиділа купа різноманітного люду, горлаючи пісні і попиваючи з пляшок, смію думати, аж ніяк не кока-колу. Песиголовець направив тварюку просто до широких сходів. Якраз перед нами від них від'їхала звичайнісінька чорна іномарка з блакитним вогником на задньому склі. Пара, яка вийшла з неї, якраз зникала за дверима, завбачливо розчиненими перед ними швейцаром у лівреї і з головою спаніеля. Як я встиг помітити, вбрана ця пара була досить таки вишукано. Пан з товстою голеною потилицею вишивав у чорному смокінґу, а його супутниця у сріблястій вечірній сукні. Детальніше розгледіти я не встиг, бо вони зникли в глибині холу. З прочинених дверей долітали звуки музики і гамір.
Тачанка зупинилась, і швейцар побіг нам назустріч, низько вклоняючись на ходу.
- Ну що ж, фраєрок, ласкаво просимо на Свято Оновлення, - промовив до мене Гарік і зіскочив з тачанки. Я теж хотів зіскочити слідом, та перечепився і впав би, якби не швейцар, що встиг підхопити мене під лікоть. Я механічно йому подякував і поспішив навздогін за Гаріком, який підіймався сходами.Та швейцар виявився прудкішим і, випередивши нас, відчинив двері. Мурин пройшов повз нього, навіть не глянувши в його бік. Я винувато посміхнувся спаніелю і пройшов у двері. Ми опинилися в яскраво освітленому холі, де не було жодної живої душі. На протилежному від нас кінці холу знаходились велетенські засклені двері, які були розчинені навстіж. Саме звідти лунала музика і доносилися голоси. Мурин попрямував туди, і мені не залишалося нічого іншого, як йти за ним.
Тільки-но ми переступили поріг здоровенної зали (протилежну стіну можна було ледь розгледіти), як гамір і музика враз ущухли, лише один якийсь занадто ретельний музика ще рази два дунув у свою трубу. Потім настала абсолютна тиша. Зліва від нас вигулькнув маленький огрядний пан із сивим волоссям, яке росло так, що його голова нагадувала кульбабу, вбраний у малиновий фрак, черевики з великими бантами і білу сорочку з неймовірним жабо. У руках він тримав ціпок, у два рази вищий за нього. Гупнувши ціпком у навощений паркет, панок прогарикав довжелезну фразу, у якій я вловив своє ім'я. Коли він замовк, натовп раптом заревів, шалено зааплодував, а оркестр, що знаходився на балконі десь над нами, вшкварив щось настільки дисгармонійне і гучне, що мені стало млосно.
- Ти бач, як тобі раді, - штурхнув мене ліктем у бік Гарік.
- Я теж радію, коли до столу подають смажене порося, - відповів я.
Мурин нічого не сказав, лише підозріло зиркнув на мене хижим оком. Я тим часом розглядав натовп. Всі особи чоловічої статі, крім мене і Гаріка, ну і ще малинового пана, були вбрані у чорні смокінґи, білі сорочки, краватки-метелики і лаковані мешти. Плаття дам відрізнялись фасоном, але всі до одного були пошиті зі сріблястої тканини. Досить одноманітно, як на мене. Правда, я ще не бачив музик - можливо, вони всі у гавайських сорочках. Тут з натовпу вискочив здоровенний тип, з вухами, як у Мікі-Мауса, і, тягнучи за собою загорнуту в срібне гачкуватоносу швабру, затупотів у мій бік.
- Радий вітати вас на нашому Святі Оновлення, вельмишановний пане Володимире, - ще здалеку заторохкотів він несподівано високим і тоненьким голосочком, простягаючи мені здоровенну, мов ківш екскаватора, долоню. Мені нічого не залишилося, як зробити спробу її потиснути.
- Дозвольте автограф, - заскрипіла швабра, простягаючи мені авторучку і якусь фотографію. Я взяв з її рук фото і побачив, що на ньому зображений я з сиґаретою в зубах і пляшкою пива у руках. Хоч убий, не пам'ятаю, коли і хто мене отак зазнимкував. Знизавши плечима, я розписався поперек своєї фізіономії і повернув знімок їй. Після цього весь натовп, як з ланцюга зірвався. Всі пхалися до мене, штурхаючи один одного ліктями. Кожен намагався потиснути мені руку, тицьнути мені знімок (у них у всіх була моя фотографія!) і отримати автограф. Гарік стримував, як міг, найбільш завзятих, але було видно, що довго він не протримається. Я дряпав автографи, тиснув руки, дурнувато посміхався, а натовп усе напирав і напирав. Десь на дальніх підступах зчинилася бійка, ґвалт стояв неймовірний. А оркестр згори поливав нас якоюсь божевільно аритмічною музикою, де переважали ударні і духові інструменти, а іноді з фантастичним дисонансом вступав орган. Натиск натовпу дужчав. Я змушений був відступати, аж доки не опинився в холі, притиснутий спиною до вхідних дверей. Гарік вже не володів ситуацією. Його відтерли від мене. Він марно намагався пробитися в мій бік, роздаючи направо і наліво удари кулаками. Бризкала кров, кришилися зуби, але це не допомагало. Якась істеричка вчепилася в мою джинсовку, очевидно, намагаючись відірвати клапоть на сувенір. На щастя, це був справжній джинс, і вона лише обламала свої неймовірно довгі нігті. Хтось слиняво цілував мене у вухо, хтось розщіпав ремінь на моїх джинсах, хтось вчепився мені в шию з наміром чи то обійняти, чи то задушити. Раптом двері позаду мене розчинилися, і я випав назовні, прямо під ноги спаніелю. Зверху на мене почали валитися всі ці придурки. Дихати ставало все важче, в очах пішли темні кола. Здається, я навіть втратив свідомість. Не знаю, що там було далі, але коли я прийшов до тями, то сидів, притулившись до стіни, а хтось намагався розтиснути мені зуби, пхаючи до мого рота шийку пляшки. Запах спиртного вдарив у ніс, я розтулив рота і зробив кілька ковтків. Це було щось неймовірно міцне. Одразу став зрозумілим термін "вогняна вода". Я закашлявся, намагаючись вхопити повітря. Коли мені це вдалося, одразу стало легше, і в голові посвітлішало. Як потім я дізнався, Гарік (а саме він оце мене зараз відпоював), гукнув швейцарові, щоб той покликав на допомогу тих, що сиділи біля багаття. Та на той момент вони вже самі врубалися, що щось не так, і поспішали нам на допомогу. Спільними зусиллями вони звільнили мене з-під гори тіл, які не переставали верещати від захвату, і копняками загнали всіх цих снобів назад до зали.
- Ну, як ти, фраєр? - поцікавився Гарік.
- Дай Бог, не остання, - відповів я, вказуючи очима на пляшку. Він простягнув мені її і я зробив ще кілька ковтків. Але тепер я вже був готовий до міцності напою - так що пішло чудово.
- Ну тепер ходімо, - сказав Гарік, відбираючи в мене пляшку.
- Куди? - спитав я.
- Туди, - показав він пальцем на двері палацу.
- Ти що, здурів?! Знову до цих придурків? Та вони мене вб'ють.
- Тепер уже ні. Вставай, ходімо, - він схопив мене за плечі і рвучко поставив на ноги. Потім узяв за лікоть і повів у палац.
До зали я заходив оточений щільним кільцем охорони. Натовп у залі, побачивши мене, знову почав аплодувати і верещати. Оркестр, здається, не вмовкав увесь цей час. Проте на цей раз усе обмежувалось лише оплесками і криками. Ніхто з цих психів не наважувався наблизитись до мене. А жаль. Хотів би я глянути, як би його змолотили мої охоронці.
Раптом на дальній стіні зали щось заблимало і, перекриваючи весь цей бедлам, пролунав потужний голос. Що він промовив, я не зрозумів, але враз стало абсолютно тихо. Натовп розступився, притиснувшись до стін, а оскільки зала в ширину була не набагато менша, ніж у довжину, то поміж мною і дальньою стіною, котра блимала попереду, утворився вільний простір завширшки з дванадцятирядну автостраду. (Не знаю, чи й є такі). Мої охоронці також відійшли набік, а потім взагалі покинули залу. Біля мене залишився лише Гарік.
- Ходи сюди, - пролунав у моторошній тиші той самий голос. Якби перед цим мурин не пригостив мене випивкою, я б, мабуть, і з місця не зміг зрушити, а так я спокійно (ну майже спокійно) пішов на голос. Я йшов серединою зали і чув, як рядами глядачів прокочується шепіт, який нагадував шелестіння вітру у верхівках дерев. Я озирнувся і побачив, що Гарік йде на три кроки позаду. Він зробив рукою жест, що мав би означати "йди не озираючись", і я знову рушив. Якою великою не здавалася зала, я все ж підходив до її кінця. Хоча, здавалося, я йду уже десь з півгодини. І весь час уздовж мого шляху стояли глядачі, які щось тихенько шепотіли. Підійшовши поближче, я побачив, що вся стіна, висотою з п'ятиповерховий будинок, до якої я прямував, від підлоги до стелі заставлена телевізорами. Сотнями, якщо не тисячами. І всі вони працювали. Саме цим і пояснюється постійне мерехтіння, яке видно здаля. Телевізори демонстрували всі можливі (і неможливі теж) програми. Певно, від CNN до якогось периферійного телеканалу типу Patsickiw TV. Перед телевізорами стояв масивний чорний трон. Певно, з мармуру. А на троні сиділо, чи то пак висіло, чи лежало, словом, щось там таке знаходилось, схоже на чорний дим, або туман. Воно постійно змінювало форму, то приймаючи обриси людини, то велетенського птаха, то ще якогось дідька.
- Ну що ж, радий тебе бачити, - пробасило воно.
- Не хотілося б виглядати неввічливим, - видавив я з себе,- але я чомусь особливих радощів не відчуваю.
Воно набрало вигляду гігантського ока і почало мене уважно розглядати, а за мить розтеклося по кріслі і зареготало. Разом з ним почала реготати вся зала. Це був водоспад реготу, шквал сміху, тайфун хихотіння. Він бив по вухах, штурхав у боки, в спину і буквально валив з ніг. Раптом воно вмовкло. В ту ж мить урвався і сміх у залі. Знову стало тихо.
- Напевно, мені слід відрекомендуватись? - задало воно риторичне запитання. - Зараз, тобто в даний момент, мене звуть Флешзіф, хоча у мене сотні імен, і більшу їх частину ти знаєш.
- Сподіваюся, - бовкнув я.
- Я думаю, пора почати серйозну бесіду і пояснити тобі, смертний, для чого ти тут. Ти готовий?
Слово "смертний" мені не сподобалось, але що я міг зробити. Правильно - нічого. І тому я відповів: "Так".

Розділ 9

- Ти, напевно, розумієш, що потрапив сюди не просто так? Не для розваг і забав? Отже, ти, певно, міркував про це, зважував, робив якісь висновки, будував версії? - запитав Флешзіф, прибравший в цю мить вельми доречного вигляду великих губ, що артикулювали відповідно до слів.
- Ну, щось таке, - відповів я, хоча, чесно признатися, версій у мене було малувато. Тобто взагалі ніяких версій у мене не було, до холєри.
- Почну з того, - продовжували губи, - що я дуже зацікавлений у тобі. Не буду цього приховувати. Інакше для чого були потрібні всі ці зусилля. Буду відвертим - мені не все вдалося. Реально - ти мав би з'явитись разом з трамваєм просто у цій залі. Але щось не вийшло, і ми втратили трохи часу. Та нарешті ти тут, і нам ніщо не заважає зробити тобі пропозицію.
- Отже, ви теж не застраховані від помилок? - дещо зловтішно запитав я.
- Не тіш себе марними сподіваннями. Ти вже тут і тобі нічого не залишається, як пристати на мою пропозицію, - відрізав Флешзіф, проте я вловив у його голосі легке дрижання. Можливо, це було викликане роздратуванням, яке спричинило моє зухвале зауваження, а, можливо, і ще чимось. Адже він повинен знати про Білі Сили, що протистоять йому. Подумавши про це, я раптом злякався, що він володіє здатністю читати думки. Але він спокійно продовжував:
- Я маю знання, що шолудивий собака моїх ворогів намагався перешкодити моїм вірним слугам і навіть спромігся позбавити життя одного з них, але йому дали належного відкоша, і він не знайшов у собі сміливості з'явитися знову. Чи з'являвся?
Він знову перетворився на око і втупився в мене. Я відчув, як щось намагається проникнути до мого мозку, і злякався, що зараз все викриється. Проте щось не давало йому проникнути глибше, щось не пускало його. Око запульсувало і знову перетворилося на губи, які промовили:
- В тебе є дещо, що заважає нашій розмові. Подумай, що то є, і віддай Грку.
Я побачив, що Гарік стоїть поряд зі мною. Я і не помітив, як він підійшов.
- Ну, швидше! - гаркнув Флешзіф.
Я гарячково міркував, що ж то таке, що захищає мій мозок надійним щитом від проникнення. Кульчик у вусі? Та ні. То, може... Точно! Певно, так воно і є. Хрестик! Маленький пластмасовий хрестик, у якому я хрестився у віці двадцяти семи років. Та ні - не може бути. А що ж тоді? Обручка? Татуювання на передпліччі? Таки хрестик. Оце так-так. О-ля-ля. Як у фільмі про нечисту силу. Зараз запіють півні і вся ця мана зникне, мов дим. Хоча навряд чи.
- Я чекаю, - нагадав про себе мій візаві.
Я подивився на нього, потім набрав у груди повітря і, як у воду скочив:
- Я не знаю, що тобі відповісти, Флешзіфе. Поняття не маю, що нам заважає розмовляти. Тобто заважає тобі порпатись у мене в мізках. Але я волів би, чим би воно не було, аби воно залишилось у мене. Тільки так я готовий обговорити твою пропозицію, суті якої я до сих пір, зауваж собі, не знаю і, можливо, підкреслюю, - мож-ли-во, дійти з тобою згоди. Інакше я припиняю будь-які переговори та йду геть.
Закінчивши говорити, я завмер у недоброму передчутті. Я був не в тому становищі, щоб дозволяти собі так розмовляти з цим, певно, таки досить могутнім типом. В залі, здається, стало ще тихіше. Губи на троні беззвучно ворушилися. Пауза явно затягувалась. Я нишком зиркнув на мурина. Той стояв, стиснувши губи і поклавши руку на чорну палицю, котра висіла у нього на поясі. Десь в глибині зали хтось нервово засміявся. Але цей одинокий сміх так само, як виник, так само й урвався, і знову запала мертва тиша. Раптом губи ворухнулися і грізно промовили:
- Що ж. Най буде так. Гадаю, це не завадить нам дійти згоди. Зрештою, відібрати у тебе цю річ я завжди маю змогу. Та не маю бажання починати нашу бесіду з насильницьких дій щодо твоєї особи.
Його сповнені сарказму слова ясно дали мені зрозуміти, що поступка ця тимчасова і особливо вимахуватись мені не радять.
- Отже, - продовжив він, - у тебе є дещо, що потрібне мені. Навзамін я можу запропонувати тобі багато чого. На твій вибір. Хочеш багатства - будеш його мати. Влади - скільки завгодно. Слави - хоч відбавляй. Ти зможеш стати найзнаменитішим у світі художником, письменником, музикантом, спортсменом, політиком, коханцем. Біля ніг твоїх буде все, що ти лише забажаєш. Не вагайся - вибирай.
Тут мене наче в тім'я вдарили. Аякже - сотні імен, багато з яких мені відомо, весь цей диявольський антураж, ці запаморочливі пропозиції, а насамкінець - контракт, підписаний кров'ю.
- Ні! - зеперечив я. - Свою душу я відмовляюся віддавати в твої лапи. Категорично відмовляюся.
Флешзіф зареготав. Регіт прокотився рядами глядачів. Навіть Гарік порскнув - не втримався. Оркестр вшкварив кавалок якогось вальсу. Флешзіф ще трохи пореготав, а потім сказав:
- Фі - душа! Що душа - таке собі ефемерне поняття, майже фікція. Розмінна монета у великій грі. Щоб отримати твою душу, мені не потрібно затівати всю цю виставу. Зрештою шанс, що твоя душа все одно опиниться в мене, досить великий. Та й чи так вже й потрібна вона мені. Ви, люди, надаєте багато значення душі, навіть не маючи певності, що вона насправді існує. Та й живете ви так, щоб її якнайшвидше втратити. Мені не потрібно докладати ніяких надмірних зусиль. Ви самі виконуєте всю роботу. Отже, забудь, хлопче, про свою нікчемну душу і слухай сюди. Все, що я тобі пропоную - я пропоную за твоє тіло, а не душу. Тіло, чуєш? Ось що мені насправді потрібно. Твоє тридцятитрирічне тіло.
- Тіло? - ошелешено перепитав я.
- Так. Уяви собі.
- Але для чого? І чому саме моє? Хіба тут, - я обвів рукою довкола, - не достатньо найрізноманітніших тіл? До кольору, до вибору.
- А, вони? - зневажливо мовив Флешзіф. - Ці тіла належать цьому світові. Мені ж потрібне тіло, що є з твого світу. Твого паскудного, але такого ласого світу. Я маю змогу з'являтися там лише тоді, коли володію тілом одного з вас.
- Тоді дозволь спитати. На фіґа мені все твоє обіцяне багатство, слава і таке інше, якщо ти забереш моє тіло? Яка мені з цього користь? Це як груповуха у порнофільмі - бачити бачиш, а взяти участі не можеш.
- Мені подобається твоя зацікавленість, - задоволено промуркотів він. Були б у нього долоні, він би, певно, потер їх одна об одну. - Ти все це будеш мати і з насолодою користуватися. Я лише періодично буду навідуватись до тебе у гості, якщо можна так висловитись.
- І в ті моменти, коли ти, так би мовити, будеш у мене в гостях, я не зможу контролювати власне тіло? - поцікавився я.
- Ну, це дрібниці. Як кажуть - виробничі витрати. Зате скільки ти матимеш навзамін.
- А якщо я раптом помру?
- Раптом не буде. Ти помреш у глибокій старості, в оточенні онуків і шанувальників.
- Якщо мене не пришиють за твої подвиги.
- Ну, цього не трапиться. Це я тобі ґарантую. Я ж не є якийсь дрібний злочинець. Помреш ти своєю смертю.
- І що тоді?
- А тоді твоє тіло перейде у моє повне розпорядження.
- Для чого ж, не смію питати, тобі тіло старого дідугана, уражене всілякими болячками.
- О, повір мені. Від болячок я тебе вбережу, і в мене достатньо вміння, щоб повернути тілу молодість... На деякий час.
- На який?
- Кілька сотень років.
- А потім?
- А потім я знайду когось іншого.
- Як оце зараз знайшов мене?
- Абсолютно вірно.
- А чому саме мене?
- Підвернувся під руку. Чи ти гадаєш, що володієш якимись особливими якостями? Ні. То цілковита випадковість.
- Дозволь поцікавитися.
- Прошу дуже.
- А що сталося з попереднім тілом?
- Хочеш побачити? Будь ласка.
Губи перетворилися на велику чорну кулю, що почала шалено обертатися, потім у її глибині щось спалахнуло, і переді мною на троні опинився старезний голий дідуган. На вигляд йому було десь так мільйон років. На облізлій голові стирчали ріденькі пасма сивого волоссячка, рот чорнів беззубою ямою, загноєні оченята зиркали на мене з-під кошлатих брів. Він весь був у якихось виразках, шкіра звисала з нього клаптями. Якщо такого показати перед обідом, то апетит відіб'є надовго. Колоритна фігура.
- Ну і скільки йому? - спитав я.
- Власних сто три і моїх чотириста, - прошамкав Флешзіф ротом дідугана.
- Непогано виглядає, як на свій вік. Ще козак, - не втримався я.
- Гадаєш, ти будеш краще виглядати у його віці?
- А я ще ні на що не погоджувався.
- Тобто?
- Думаю - ми лише підійшли до цього питання.
- А я було вирішив...
- Ні-ні. Це була, так би мовити, попередня розвідка. Мені б хотілося уточнити деякі деталі. Гарнесенько все зважити.
- Які деталі? Конкрентіше.
- Ну, наприклад, мене цікавить, що буде, якщо я відмовлюся.
- Я б тобі цього не радив, - дідуган засовався на троні.
- А все ж таки. Ви мене з'їсте живцем? Чи віддасте на поталу цим? - я вказав великим пальцем правиці позад себе.
- Ні, цього ми робити не будемо. Ми повернемо тебе назад і знайдемо іншу кандидатуру.
- І все?
- Е-е ні. Не так все просто, як би тобі хотілося. Ми повернемо тебе у твій світ, але з того самого моменту тебе почнуть переслідувати невдачі...
- Ну я ніколи і не був везунчиком, - вихопилося в мене.
- Всі твої минулі невдачі здаватимуться найбільшими виграшами твого життя. Тебе обсядуть болячки. І не лише тебе, а твоїх рідних, близьких, дітей, домашніх тварин. Врешті решт ти загнешся, чи то від хвороби, чи то від нещасного випадку, і залишиш свою сім'ю в злиднях і при кепському здоров'ї.
- А таргани підпадають під означення домашніх тварин? - поцікавився я.
- Що? - дідуган звів брови.
- Нічого. Це я так - про своє. Непогана альтернатива у мене. І ніяк не можна без усього цього?
- Мушу тебе засмутити - ніяк. Або ти пристаєш на нашу пропозицію, або... - Флешзіф розвів руками.
- Мені потрібен час подумати. Я повинен все зважити.
- Ну ти дивак. Що ж тут зважувати? Добре, думай. Даю тобі п'ять хвилин.
- Але ж це все-таки моє тіло! Я хотів би мати трохи більше часу на роздуми.
- Скільки це - більше?
- Хоча б до ранку, якщо ваша ласка.
Я відчув, як він знову намагається влізти в мої думки. Однак, як і попереднього разу, у нього нічого не вийшло. Він почухав носа і сказав:
- Хотів би я знати, що в тебе на думці.
Потім зітхнув, а може мені здалося, і промовив:
- Добре, думай до ранку. І постарайся прийняти вірне рішення. А тепер відпочивай.
Він клацнув пальцями і зник. В той же момент залунала музика, в залі з'явилися столики, заставлені різноманітними напоями і закусками. Натовп кинувся займати місця. Гарік вхопив мене за лікоть (здається, це в нього почало перетворюватися на погану звичку) і потягнув до найближчого столика. В залі вже здійнявся неймовірний галас, стріляли корки від шампанського. Дзвенів посуд.


Розділ 10

- Що п'ємо? - питає Гарік.
- Один бурбон, один скотч, одне пиво, - відповідаю я, але натомість хапаю пляшку "Абсолюту", скручую срібну кришечку і швиденько наливаю Гаріку і собі.
- Пропоную тост за моє тіло, що гідне грека, особливо по пояс, а може й нижче, - проголошую я і перехиляю чарку.
Гарік, на знак згоди з тостом, киває головою і теж випиває. Я накладаю в тарілку побільше м'яса, смаженої картоплі та, вправно орудуючи виделкою, набиваю собі повен рот. Прожувавши, я знову наповнюю чарки, кажу "будьмо" і ми випиваємо. Потім знову беремося до закусок. Гарік неспішно жує, в той час як я швиденько пожираю все, що бачать очі. На мене напав страшенний апетит. Я їм, їм, їм, а закусок на столі наче й не меншає.
- Ви дозволите приєднатися до вашої компанії?-раптом чую я глибокий жіночий голос. Я полишаю горошину, яку мені ніяк не вдається наколоти на виделку, і, відірвавши погляд від тарілки, бачу перед собою дві юні особи, вбрані в коротенькі сріблясті шорти і куценькі сріблясті жилетики, з яких так і рвуться назовні чудові великі груди. Вони наче дві близнючки, але одна чорноволоса, а друга руда, аж червона.
- О, прошу дуже, - схоплююсь я і, не зважаючи на слабкі протести Гаріка, саджаю цих панночок за наш столик. Вони вдячно посміхаються своїми червоними, як кров, устами і я помічаю, що у них довгі і гострі упирські ікла. Але давати задній хід уже пізно і я роблю вигляд, що їх зубки мене анітрохи не турбують.
- За дам, за дам, - кажу я і наповнюю чарки, на цей раз уже чотири. "Дами" хвацько випивають, ми з Гаріком теж. Потім я беру зі столу пачку "Marlboro", розкриваю її, дістаю сигарету, запалюю і, відкинувшись на спинку стільця, питаю:
- Ну і як звати вас, чарівні створіння?
- Арра, - відповідає чорноволоса.
- Марра, - додає руденька.
- Просто як Зіта і Ґіта, - сміюсь я.
Арра і Марра теж сміються, хоча я не впевнений, що вони розуміють, з чого саме потрібно сміятись.
- Скажіть, будь ласка, - як це відчувати себе обраним, - несміливо запитує Арра.
- О, це дуже чудові напої і закуски. Давненько так смачно не їв, - кажу я.
- Та ні, я про ваше тіло.
- Пийте кров мою і їжте тіло моє.
- Прошу?
- Ти просто чарівна. А чому мовчить твоя сестричка? - цікавлюся знічев'я.
- Я не мовчу. Мені теж цікаво, що ви відчуваєте, - подає голос Марра.
- Отже ви таки сестри. А от у мене нема ні сестер, ні братів. За це треба випити, - кажу я і наливаю.
Ми випиваємо.
- А що ви відчули, коли потрапили у наш світ? - не вгаває Арра.
- Коли я був маленьким, дні були довшими і сонце світило яскравіше.
- Це, мабуть, так моторошно - опинитися в цілком незнайомому світі.
- О, якщо б я не зробив свого часу стільки хибних кроків, я напевно досягнув би більшого.
- А як вам подобається наша долина і цей палац? - Марра обвела рукою довкола.
- Цілком закономірно, що озираючись назад, ти бачиш деталі, які упустив, знаходячись там, у минулому. Але, на жаль, ти не в силах нічого змінити, - відповів я.
- Скажіть, яке враження справив на вас Флешзіф? Правда, він чудовий?
Ці упирки явно працювали на якусь місцеву газетку.
- Але, розглядаючи свої помилки в минулому, ми так на них зациклюємось, що мало звертаємо уваги на сьогодення і взагалі не думаємо про майбутнє і тому знову допускаємося помилок. Знову і знову. В результаті чого ми опиняємося чорт знає де і нема кого в цьому звинуватити, окрім нас самих. За що і вип'ємо.
Я роблю знак Гаріку, і він наповнює чарки. Випивши і, пережовуючи кавальчик відбивної, я продовжую свою думку.
- От якби ж ми були більш уважні до себе і до оточуючих сьогодні, то назавтра нам би не було потреби зазирати в учора і вишукувати там помилок, яких ми допустилися. І все б було чікі-пікі.
- А ви ориґінально ведете розмову,-зауважила Марра.
- Бо я люблю випити і закусити.
- До чого тут...?
- До того, що коли настає вечір, на небі з'являється місяць і ніч набуває казкового вигляду. Це час кохання і поезії, музики і вина, свічок і "July Morning". Це час, коли збуваються мрії, і руйнуються сподівання. Час злетів і час падінь. Час вмирання і час народження. Це просто час. Бо є все і нічого немає. І Сонце затемнене Місяцем.
- А що таке місяць?-в один голос поцікавились Марра, Арра і, здається, Гарік, який, виявляється, уважно мене слухав.
- Коли скінчиться час і не буде нічого довкола, і божевільні лежатимуть на траві, тоді засяє безумний діамант одкровення, і прийдуть троє, які скажуть тобі: "Устань і йди". А потім прийдуть четверо, і ти заспіваєш разом з ними про те, що кохання - це єдина річ, що потрібна нам у цьому світі, тому що помирати молодим так боляче. І моя кохана, яка живе на іншому кінці райдуги, скаже мені: "Я хочу тримати твою руку". І ми помандруємо з нею верхи на кентаврах до річки з мармеладовими берегами вітати Королеву Травня, що піднімається сходами на небеса, туди, де сурмач біля воріт світанку кличе вас об'єднатися з ним, туди, де можна вгледіти лінію, що розділяє добро і зло, і де сліпець стріляє золотими кулями в блакитне небо, якому ти шепочеш: "Прощавай". Прощавай, дорого, мощена жовтою цеглою, прощавайте, милі друзі. Небо стає ближче з кожним днем. Плач, дитино, плач. Мама весь час піклується про тебе. А ти, немов Аліса в Країні Жахів, оточений пластмасовими ляльками. Ти граєш на гітарі, щоб допекти мамі. Бери сиґару і не плач. Ти хотів надто багато, а отримав так мало. Так що мовчи, поки не почався джаз. Ти немов перекотиполе. Ти немов дурень на пагорбі. Ти наче людина нізвідки. Прощавай. Нам жаль, але час вичерпався. Бери сумну пісню і роби її кращою, бо все мертве, все мертве. Божевільний над райдугою. Хто покаже цьому чужоземцеві околиці? Кінець кінцем ми тільки звичайні люди, які сплять, п'ють, їдять, кохаються, справляють нужду. І тому, дорога пані, ви можете слухати подихи вітру, і ви знаєте, що я коли-небудь з'явлюся перед ваші очі і запитаю, кому ти потрібна, зелена гілко на дереві гінкго. Ніщо не змінить мого світу. Ти говориш мені - це розвиток. Добре. А чому тоді спека триває, зводячи тебе з розуму? Адже ти так вірив у своє призначення. А тепер ти кажеш, що гроші є корінь зла сьогодні. То віддай всі свої гроші. Подаруй всі свої мрії. І тоді я побачу тебе на темній стороні Місяця. Покличте до телефону Елвіса. Я скажу йому кілька слів. Це твоє обличчя я бачу постійно на кожній вулиці. Це ти переслідуєш мене навіть у снах. І я залишаю ці квіти тим, хто з'явиться тут після мене, бо я хотів любити, і я хотів, щоб мене любили, але ця довга ніч попереду, а я стою на розі Тулузи і Дауфіна на планеті Новий Орлеан і питаю всіх: "Чи можете ви показати мені, що я буду вбитий немарно?" Сотня божевільних голосів кличе мене на ім'я. Ти знаєш це ім'я? Хто знає це ім'я? Якби ж то я знав, що таке електрика. Що я маю робити сьогодні ввечері, коли ніч хмарна? Я прокидаюся від звуків музики, шепочучи слова мудрості, але це не те, чого я чекав, не те, чого я чекав. Бо завтра мене тут не буде. Де буду я-не відомо нікому і відомо всім. Далекий корабель димить на горизонті. Іноді ти щит від вітру, іноді ти жук, іноді ти ніхто - крокуєш без імені, плюючи в простір, іноді ти єдиноріг, іноді ти єхидна, іноді в тебе немає рук, іноді ти маєш лише одне життя і одну спробу. Ви можете зачинити двері і викинути ключ, але не покидайте мене. Куди ми йдемо звідси просто тепер, коли наші діти ростуть. Що я можу? Іти босим за вашою труною? Чи повертатись в країну мовчання? Я йду додому. Я був відсутнім надто довго. Самотні люди, порожні кімнати, безцільна сила, тиха могила. Це легко. Візьми ці поламані крила і навчися літати. Розправ свої крила і лети геть, над білою сердитою водою, розправ свої маленькі крила і лети геть, туди, де все є одним, а одне є всім. Ти вимастив кров'ю своє обличчя, живучи в домі розбитих мрій. Так що немає причин плакати, немає причин для сумних думок. Але це кінець, мої чудові друзі, це кінець. Бо початку нема й не буде. Подивіться, що вони зробили з нашою сестрою. Відкрийте очі. Я лише хочу сказати, якщо є шлях, то пронесіть цю чашу повз мене, тому що я не хочу відчувати смак отрути. Ви мене сплутали з іншим, пані, я не знаю його. Ні його друзів, ні його жінок. Я не знаю нічого. Я так стомився, я почуваюся таким засмученим. Здається-скажи слово - і ти будеш вільним. Але слово це - не кохання. І я втрачаю зміст своїх слів і знову повторюю: "Все, що вам потрібно - це любов." Прощавай, моє кохання, течія чекає на мене. Прощавай, жорстокий світе. Лишається тільки пам'ять - кілька знімків до сімейного альбому. Полум'я охопить все довкола, і ти побачиш, як обертається світ. Прощавай, прощавай, прощавай.
Я замовкаю і сиджу, втомлено дивлячись на порожню чарку, яку тримаю в руці. Мовчать мої сусіди по столу, здивовано витріщившись на мене. Першим порушує мовчання Гарік.
- Що це було? - запитує він.
Я підводжу голову і посміхаюся:
- Вважайте це ще одним тостом. Давай, Гаріку, розкорковуй шампанське. Шоу має тривати.

Розділ 11

Порожні пляшки дзвенять і перекочуються під столом. Стіл завалений обгризеними кістками. Попільничка давно вже переповнена, і недопалки вивалюються з неї на скатертину, залиту червоним вином. Оркестр лабає попурі з творів радянських композиторів. Люд витанцьовує, хто як може і на що здатен, абсолютно не слухаючи музику. Повітря в залі насичене міцним коктейлем із запахів тютюнового диму, поту, маріхуани й алкоголю. Іноді хтось падає просто посеред танцю і лежить, не рухаючись. Тоді з'являється малиновий пан у супроводі спаніеля. Вони беруть невдаху за руки й за ноги і виносять із зали. Але на це, здається, ніхто не звертає уваги. Куди вони їх виносять? Може, на свіже повітря, щоб відійшли? А, може, їх кидають у багаття, що палає на площі? Чи цих нещасних відносять на кухню, де з них роблять різні смачні штучки, які періодично, самі собою, з'являються на столах? Я не знаю. І, чесно кажучи, не хочу знати. Я зайнятий тим, що намагаюсь пояснити Аррі і Маррі різницю між Сартром і Камю, хоча вони ніколи не чули ні про того, ні про іншого. Але мене цей факт мало цікавить. Я насолоджуюсь власним красномовством, я кайфую від розумних слів, що злітають з моїх уст, я відчуваю себе Цицероном, Хосе Ортеґою-і-Ґассетом, Буддою і Борисом Ґрєбєнщиковим одночасно. Близнючки слухають мене, роззявивши свої милі ротики так, що їх білі ікла постають перед моїми очима у всій своїй красі. Гарік, здається, зовсім мене не слухає. Він присунувся впритул до Марри і його рука гуляє за вирізом її куцого жилетика, в той час як губи мандрують по її білій шиї. Але Марра ніяк не реаґує на це. Вона слухає мене. Гарік витягає руку з вирізу і починає повільно, один за одним, розщіпати ґудзики на жилеті. Перший, другий, останній. Жилетик розходиться вбоки і на волю вириваються великі тугі перса з коричневими пипками, що гордо стирчать догори. Я втрачаю нитку своїх роздумів, ще пробую якось звести докупи кілька фраз і вмовкаю. Гарік уже припав губами до грудей Марри. Вона починає посилено дихати. Арра, здивована тим, що я замовк, переводить погляд на Марру, бачить всю цю еротику і починає хихотіти. Спочатку вона хихоче, потім починає голосно реготати, відкинувшись на спинку стільця і задерши обличчя до стелі. Я наливаю собі ще чарочку і швиденько випиваю. Гарік уже сповз зі стільця і його голова слабо ворушиться між ногами у Марри. Я підводжуся і, прихопивши зі столу пляшку вина, хапаю за руку Арру, яка продовжує реготати. Вона вмовкає і здивовано дивиться на мене.
- Ходімо потанцюємо, - кажу я.
Вона киває головою так різко, що я дивуюсь, як це голова ще втримується на плечах, підводиться і йде за мною. Я розштовхую танцюючих, звільняючи для нас місце. Потім кладу їй одну руку на талію (в другій-бо в мене пляшка вина), Арра обіймає мене за шию, і ми починаємо танцювати. Вірніше, - починаємо тупцювати на місці. Я підношу пляшку до рота і роблю кілька великих ковтків. Потім пропоную випити Аррі. Отак ми танцюємо, попиваючи вино, і мовчимо. Її перса впираються в мої груди, її ноги труться об мої і мені починає здаватися, ніби все, що було до цього - моє викрадення, подорож через ліс, розмова з Флешзіфом, усе це сон, нічого цього ніколи не було, та й не могло бути. Варто лише заплющити, а потім розплющити очі, як виявиться, що я в Києві, що Толік привів мене в якусь богемну компанію, і я танцюю з якою-небудь художницею, чи там - поеткою, і ми скоро полишимо це товариство, і поїдемо через усе місто в гуртожиток, а завтра я сяду в поїзд і повернуся додому. Я заплющую очі, потім розплющую. Все залишається, як було - зала набита тисячами спітнілих тіл, столики заставлені пляшками, за якими п'ють і жеруть різні придурки, Гарік, що грає Марру просто під столом, пляшка вина у мене в руці і голова Арри на моєму плечі. Її губи в мене на шиї, вона цілує мене, у неї довгі гострі ікла. Боже! Я відштовхую Арру від себе. Вона відлітає на кілька метрів і штовхає спиною здоровенного типа, що танцює дуже повільний рок-н-ролл з гостровухою відьмочкою. Він мало не падає, та встигає вхопитися за сукню своєї партнерки, здирає її до самого низу так, що та залишається цілком голою, потім рвучко повертається і відвішує Аррі такого дзвінкого ляпаса, що бідака гепається на підлогу. Я, не довго думаючи, опускаю йому на голову пляшку. В ту ж мить хтось б'є мене у вухо. Я у відповідь заціджую у першу-ліпшу пику. Хтось боляче копає мене по нозі. Я починаю гамселити направо і наліво. За хвилю вся зала перетворюється на величезне побоїще. Ламаються ребра й стільці, тріщать зуби і столи, розбиваються пляшки і серця. Всім байдуже, хто на чиєму боці. Вони з задоволенням лупцюють одне одного і мене заодно. Я не настільки вправний у бійці, щоб довго ухилятися від ударів, і мені починає паморочитися в голові. Саме в цю мить на мене починає насідати здоровило в закривавленій сорочці, з ніжкою від стільця у руці. Кілька його ударів попадають мені по руках, якими я прикрив голову, і я вже подумки промовляю слова прощання, коли з натовпу вигулькує Гарік і одним ударом укладає здоровила спати. "За мною!" - каже він і, вправно орудуючи трофейною ніжкою від стільця, прокладає нам шлях до виходу. Цікаво, чи встиг він дограти Марру?
Я вже трохи оговтався і, рухаючись у фарватері Гаріка, із насолодою роздаю стусани й копняки по пиках і задах. Вже перед самим виходом я хапаю з найближчого столика пляшку горілки і вивалююся слідом за мурином у хол. Спаніель подає мені пальто з каракулевим коміром, а Гарікові шубу, здається, з лисиці. Ми вдягаємось, хоча я добре пам'ятаю, що прийшли сюди без цього одягу. Але, як кажуть: дають - бери, б'ють - тікай. Я дістаю гривню і запихаю її швейцарові в нагрудну кишеню лівреї зі словами "купи собі що-небудь". Потім ми виходимо надвір. Всі сходи завалено тілами, вбраними у смокінґи й сріблясті сукні. Деякі з них хропуть, деякі блюють. Отже здогад про свіже повітря був найвірнішим. Я обережно ступаю поміж тілами, боячись наступити комусь на пику. І не тому, що мені шкода чиєїсь пики - просто я відчуваю, що нетвердо тримаюся на ногах і елементарно боюся впасти, склавши компанію всім цим п'яницям, що валяються на сходах. Гарік свистить, і за хвилину перед сходами зупиняється наша тачанка. Ми всідаємося, песиголовець лупить батогом бідолашну тварюку, і тачанка рушає, залишаючи позаду палац. Я дістаю з кишені пальта пляшку, відкручую кришечку, потім роблю три великі ковтки і передаю пляшку Гаріку. Той також припадає до шийки і, як мені здається, занадто довго п'є. Потім він повертає пляшку мені. Я роблю кілька ковтків, і все кудись провалюється.

Розділ 12

Коли приходжу до тями, то бачу просто в себе під носом забльований унітаз, біля якого я стою навколішки. На бачку потріскує свічка. Організм вивів з себе зайве спиртне, і мені стало легше. Я встаю з колін і, хитаючись, підходжу до глечика з водою. Набираю води до рота, полочу його і спльовую просто на підлогу. Тут до мене доходить. Дивно - унітаз поставили, а рукомийник не здогадалися. Але ця думка як зринає, так і зникає. Я виливаю на голову залишки води й підходжу до вікна. За вікном глупа ніч. Не чути ніяких сторонніх звуків, крім дзюрчання води у бачку.
Я вже хотів було відійти від вікна, коли почув, що мене хтось кличе. Я обернувся й побачив, що за вікном стоїть Білий Вовк. Тобто я здогадався, що це він, бо в темряві вовк здавався просто білою плямою.
- Білий Коваль закінчив роботу, - промовив він. - Зараз я тобі дещо дам, одягни це на шию.
Він сперся лапами на стіну і просунув морду крізь ґрати. В зубах у нього висіло щось, що світилося м'яким білим світлом. Я взяв це щось у руки. Це виявився рівносторонній трикутник зі стороною сантиметрів три, з круглим отвором посередині й із петлею на вершині. Крізь петлю був пропущений ланцюжок з того ж білого металу, що світився у темряві.
- Одягай швидше, - прошепотів вовк.
Я одягнув ланцюжок на шию і в ту ж мить думки набули чіткості і довершеності.
- Вони зараз прийдуть, щоб забрати в тебе те, що заважало Флешзіфу читати твої думки. Будь готовий. Ось тримай, - він пропхав крізь грати палицю, подібну до тих, якими були озброєні слуги Флешзіфа, але білу.
- Як нею користуватися? - запитав я.
- Намацай біля руків'я маленьку кнопку.
- Біля руків'я?
- Так. Знайшов?
- Знайшов.
- Наводиш на супротивника і натискаєш кнопку. На торці є реґулятор. Ставиш на максимум - смертельний удар. Менше - різні ступені больового шоку.
- Ясно.
- Все. Вони вже йдуть.
Я почув, як у замку повертається ключ. Зайнявши позицію у найтемнішому кутку, я став чекати. Двері відчинились і до кімнати зайшло двоє. Не зважаючи на слабке полум'я свічки, я впізнав їх. Це Гарік і один з моїх охоронців. Той здоровань у комбінезоні Levi's. Здоровань залишився в дверях, а мурин попрямував до нар, де лежало скручене пальто. Не гаючи й секунди, я вистрілив у охоронця. Синій спалах ударив його в груди, і він без звуку гепнувся додолу, як мішок з лайном. Я перескочив через тіло і вискочив за двері. Навперейми мені кинувся другий охоронець, я вистрілив у нього, ще трохи відбіг і озирнувся. В дверях нарисувався Гарік. Він підвів руку, і в мій бік вдарила синя блискавка. Я приготувався до удару, але довкола мене виникло блискуче сяйво, подібне до того, яке утворювалось довкола Білого Вовка, коли в нього стріляв гієна. Проте тепер я був у центрі цього сяйва. Не знаю чому, я зменшив потужність палиці наполовину і вистрілив у відповідь. Удар блискавки відкинув Гаріка вглиб будинку, а я рвонув услід за Білим Вовком, що вискочив з-за рогу і помчав серединою вулиці.
Я давно так не бігав. Ноги ледве встигали ступати на бруківку, серце гупало у грудях, як басовий барабан, кров рейвом пульсувала в скронях. Єдиним орієнтиром у темряві слугував білий силует вовка, що, припавши до землі, мчав попереду. Якби не він, я б давно вже збився з дороги й забіг би чортзна-куди. Єдине, чого я боявся - це перечепитися і гепнутись на каміння бруківки. На такій швидкості подібне падіння могло для мене дуже погано скінчитися. Але Бог милував, і ми добігли до краю долини. Бруківка скінчилася, і почалася дорога, що вела вгору. Вовк одразу рвонув по ній. Я ж зробив заледве кілька кроків і впав навкарачки. Мої легені шалено протестували проти такого навантаження. Хапаючи ротом повітря, я ледве спромігся видавити з себе слабеньке "зачекай". Я не був упевнений, що Білий Вовк мене почує, але він почув і за мить вигулькнув з темряви.
- Підводься, - промовив він, тицьнувши мені мокрим носом в обличчя.
- Потім відпочинеш. Не можна гаяти час.
- Не можу, старий. Запас пального вичерпався. Навіть твій амулет не допомагає. Все - гаплик.
- Оберіг втратив багато енергії, захищаючи тебе від пострілу. Тепер тобі потрібно покладатися лише на себе. Сконцентруйся. Нагорі на нас чекають.
- Тобі легко казати, - все ще відсапуючись, відповів я. - У тебе чотири ноги, ти не п'єш, не палиш. Подивився б я на тебе після такої гулянки.
Тут я помітив, що язик у мене починає заплітатися, і я знову почуваюся не найкраще. Видно, амулет справді втратив багато енергії.
- Що ж з тобою робити? - вовк затупцював на місці. - Добре, сідай мені на спину. Рухатимемось повільніше, та все ж це таки краще, ніж сидіти на місці.
- Ти впевнений? - обережно поцікавився я.
- Там побачимо. Сідай.
Я ліг животом йому на спину, притулився до загривка щокою і міцно обійняв за шию. Вовк зробив кілька невпевнених кроків, звикаючи до ноші, а потім побіг швидше. Я заплющив очі і (неймовірно!) в ту ж мить заснув. Вірніше буде сказати - відрубався.
Прокинувся я від падіння на землю. Білий Вовк стояв біля мене, висолопивши язика, і важко дихав. Вже почало розвиднюватися. Знизу, з долини, доносився неймовірний ґвалт - нашу втечу помітили. Я, похитуючись, підвівся на ноги і лише тепер побачив високого бородатого чоловіка, вбраного у білу туніку, що сягала колін. Він стояв, тримаючи на налигачі двох білих єдинорогів.
- Швидше в сідло! - гукнув він, після чого просто з землі, не ставлячи ногу в стремено, скочив на спину тварини. Єдиноріг присів на задні ноги, потім вирівнявся і забив переднім копитом об землю.
- Я ніколи не їздив верхи, - сказав я, боязко підходячи до свого єдинорога.
- Нічого, навчишся, - чоловік потягнув за повід і розвернувся в бік лісу. - Не гайся.
Бурмочучи під ніс прокляття, я ледве втрапив ногою в стремено, а потім сяк-так всівся в сідло. Єдиноріг, відчуваючи, що у нього на спині сидить невіглас, сам вибрав потрібний напрямок і поскакав услід за своїм приятелем. Білий Вовк біг поруч.
- А не легше було б поїхати по дорозі, аніж оце продиратися через ліс? - поцікавився я, ледве ухилившись від гілляки, що мало не знесла мені пів голови. - Там би ми, по меншій мірі, змогли б їхати швидше.
- Не завжди легкий шлях найкращий, - відповів чоловік.
- Ориґінальна думка, - оцінив я його відповідь.
- Ти ще будеш мати змогу переконатися в цьому. Так що залиш свою іронію на потім, - він глянув на мене і скривився. - І ось цього п'яницю ми витягаємо з найбільшої біди в його житті, а він ще має нахабство насміхатися.
- Це у мене такий спосіб спілкування з незнайомими людьми. Щось на зразок упереджуючого захисту. Пробачте за може не зовсім вдалий термін.
- Мене звуть Сел, - назвався він.
- Дуже приємно. Моє ім'я, я сподіваюся, вам відоме.
Замість відповіді він пришпорив єдинорога і проїхав уперед.
- Приємний чоловік, - звернувся я до вовка. - Привітний такий.
Вовк нічого не відповів. Він продовжував мовчки бігти поруч, навіть не глянувши на мене. Я не став наполягати на розмові, натомість почав тихенько насвистувати "10 стрєл" БГ.
Так у мовчанні ми їхали досить довго. Нарешті дерева розступилися, і ми опинилися на галявині. Сел почав занепокоєно озиратися на всі боки, як собака, що втратив слід. Тут з-за дерев вийшла юна білявка. Сел одразу заспокоївся, скочив на землю і підбіг до неї. Вони обійнялися, а потім Сел, тримаючи її за руки, швидко заговорив до неї співучою, але абсолютно не зрозумілою мені мовою. Вона мовчки слухала його, вряди-годи киваючи головою. Вбрана була, як і Сел, в білу туніку. Якщо бути відвертим, то на ній туніка виглядала більш доречно, ніж на цьому кремезному мускулястому дядькові. Я вже хотів видати з цього приводу якийсь прикол, але втримався, щоб не наражатися на черговий Селів осуд.
- Це Луа, моя донька, - сказав він, підводячи її до мене. - Вона побуде з тобою, доки ми владнаємо деякі справи.
- Які проблеми, - мовив я. - Тільки дивіться, не забаріться, бо може статися, коли ви повернетесь, нас буде вже троє.
Білий Вовк завив, наче над мерцем, а Сел, глянувши на мене з-під лоба, з погрозою в голосі запитав:
- Що ти маєш на увазі, хлопче?
- Ну, просто, якщо вас довго не буде, Флешзіф спокійненько може скласти нам компанію, - швиденько викрутився я.
- А я було подумав... - Сел не закінчив фрази, підійшов до єдинорога і знову опинився в сідлі. Натомість я спішився і, признаюся, з превеликим задоволенням. Бо якби я ще трохи проїхав верхи, то натер би собі між ногами та на сідницях криваві мозолі.
Сел схопив мого єдинорога за віжки, вдарив п'ятами в боки свого, і вони з Білим Вовком зникли за деревами. Луа тим часом витягла з піхов, що висіли у неї на поясі, ніж і почала ним креслити посеред галявини велике коло. Закінчивши, вона запхала ножа назад у піхви, натомість зняла з пояса невеличкий мішечок. Розв'язавши його, вона почала обережно висипати з нього білий порошок, заповнюючи останнім ту неглибоку канавку, яку прорізала ножем у землі.
- Сподіваюся, цей порошок не заборонений законом, - незґрабно пожартував я.
Луа тільки холодно глянула на мене своїми зеленими очима, не перериваючи свого заняття. Так, вона була красива. Неймовірно красива. Як холодильник BOSСH. Тобто не викликала бажання підійти до неї, обійняти, залізти за пазуху. Її краса не кликала до себе, а примушувала триматися на відстані. З цієї відстані тобі було дозволено милуватись цією довершеністю. Подібні красуні, в більшості своїй, так до кінця життя і не виходять заміж, відбиваючи охоту женихатись у можливих кандидатів на посаду чоловіка. Така примушує чоловіків відчувати себе поряд з нею чимось мізерним і нікчемним. А кому хочеться все життя почуватися нікчемою.
Тим часом Луа закінчила розсипати порошок і, ставши в центрі кола, попросила мене підійти до неї і стати поруч. Я виконав її прохання. Вона підняла догори білу палицю, чи, як я назвав її для себе - "паралізатор", і почала робити нею кругові рухи, одночасно неголосно наспівуючи монотонну мелодію. Це тривало хвилини дві - мені навіть не встигло набриднути. Потім Луа поставила "паралізатор" на максимум і вистрілила в білий контур кола. Він одразу спалахнув синім сяйвом по всьому периметру. Наступної миті з нього піднялася стіна світла, верхній край якої зникав високо в небі, і ми опинилися всередині сяючого циліндра. Потім з легеньким тріском стіна пропала. Нічого не змінилося. Ми і далі стояли посеред галявини, довкола якої шумів ліс.
- І що? - поцікавився я.
- Ми зникли, - просто відповіла Луа.
- Як зникли? Ось ти. Ось я, - я припідняв поли своєї куртки і відпустив їх. - Ось галявина, ліс. Нічого не зникло. Все на місці. Чи я чогось не розумію?
- Для нас - ми знаходимось на тому самому місці, а для самого цього місця нас просто не існує.
- Це для мене надто складно, - визнав я.
- Дивися, - Луа показала на вже знайомого мені зайця-мутанта, який якраз вискочив на галявину. Він легенько так собі плигав (метри три за один стрибок) і пощипував травичку. Ось він наблизився до кола, а потім знову стрибнув. Просто на мене. Я сахнувся, мало не впав і приготувався прийняти удар цієї туші. Але ніякого удару не сталося. Зайчик пролетів крізь нас, як крізь порожнє місце, і спокійненько продовжував пастись за нашими спинами.
- Круто, - видихнув я. - Це ж треба. Класно ми зашифрувалися, нічого не скажеш. Слухай, Луа, а як це працює?
- Я не знаю. Працює і все.
- І де ж ми знаходимось, якщо нас тут немає.
- Це таємниця, невідома нікому, крім того, хто дав моєму народу вміння робити це.
- А він що, не хоче розкрити вам цю таємницю? А, може, він теж не знає?
- Він знає.
- То чого не спитати в нього.
- Бо дні його - не наші дні, і ночі його інакші. І слово його - це мовчання наше, і мовчання його - це дихання світу...
- І попіл його сиґарет - це попіл імперій, - перервав я її мантру, доки вона не впала в транс.
- Прошу? - прийшла вона до тями.
- Не переймайся, бебі, - я влігся на траві. - Раз я зник, то використаю цей момент, щоб трохи поспати. Чао, бамбіно.
- До побачення, - ввічливо відповіла Луа.
Я заплющую очі і одразу лечу, лечу вниз по спіральній гірці. Коли падіння закінчується, я вже міцно сплю, і сниться мені Толік, що сидить навпроти мене на сидінні трамваю й клює носом.

Розділ 13

Прокинувся я від того, що Луа голосно скрикнула. Я рвучко сів і глянув на неї. Вона сиділа на траві біла, як її туніка, втупившись у щось на галявині. Я прослідкував за її поглядом і... Спочатку мені здалося, що це в мене з бодуна якась чорна пелена перед очима, а потім до мене дійшло, що це Флешзіф. Він чорним туманом стелився по траві, переповзав через горбочки, займаючи все більшу площу і все ближче підбираючись до нас. "Вистежив таки, сучий син," - подумав я, хапаючись за "паралізатор", навіть не знаючи, чи той може щось вдіяти проти цієї безтілесної мани. Раптом я згадав, що ми ж зникли. Я одразу штовхнув ліктем Луу, вказуючи пальцем на контур кола. Мовити бодай слово я боявся. Те, що Флешзіф нас не бачить, було зрозуміло, а от чи й не чує, я не знав. Луа зрозуміла, що я хотів їй сказати, і кивнула головою. Але я бачив, що вона так само не впевнена у надійності нашого захисту, як і я. Видно, Флешзіф таки мав силу в цьому світі, якщо навіть захист вищих сил може виявитись безсилим проти нього. Тим часом туман доповз до краю контуру і зупинився, ледь коливаючись, наче принюхуючись. Потім почав швидко стікатися звідусіль, куди встиг добратися, в одну точку, якраз перед контуром. Зібравшись там у велику чорну кулю, він перекотився через білу лінію і зупинився біля наших ніг. Я мимоволі зробив крок назад. Луа залишилася стояти на місці, подаючи мені знак не рухатись. Я завмер. Чорна куля піднялася вгору, на рівень моїх грудей і почала літати всередині кола, відбиваючись від невидимих стін. Я бачив як вона пройшла крізь Луу, наче тої і не було. Луа лише здригнулася і міцніше стисла губи. Настав момент, коли Флешзіф пройшов крізь мене. Скажу, що це не дуже приємне відчуття - наче хтось проштрикує тебе величезною брилою льоду. Ні, болю немає, але холод, який проходить крізь тіло - це щось жахливе. Куля літала все швидше і швидше, поступово розпадаючись, і ось в контурі вже кружляв чорний смерч, наповнюючи душу і тіло холодом та страхом. Він відчував, що ми тут, у нього під носом, а вхопити не міг. Не міг він нас вхопити! Не зважаючи на неприємні і жахливі відчуття, мені хотілося сміятись. Мені хотілося реготати в його чорну пику, де б вона там у нього не знаходилася. Хотілося крикнути йому: " Ну що, вражий душе, вхопив облизня?! На, викуси!", і сунути дулю просто в чорний туман.
Зрозумівши, що ми недосяжні для нього, Флешзіф почав неймовірно голосно ревіти. Він ревів від безсилої люті. Ревів так, що закладало вуха. Ревів і продовжував крутитись, звиваючись у вузьку чорну спіраль, що підіймалася все вище й вище, а потім нижній її край відірвався від землі і весь чорний туман стрімко рвонув угору, просто в салатове небо і вже звідти донісся крик, сповнений такої люті, що кров захолола у жилах: "Я дістану тебе!! Чуєш?! Все одно дістану!"
- Спробуй! - зухвало крикнув я у відповідь і плюнув за межі контуру. Слина трохи пролетіла і раптом зупинилася в повітрі, а потім відскочила від невидимої перешкоди і впала мені на кросовку. Я хмикнув, дістав з кишені пачку Marlboro, i?eoiieaio c? neaaiica?nii? aa???ee, eeaoioa caiaeuie?ei? ? i?eeo?ea. Aeionoeaoe aei, y caa?ioany ai Eoe:
- Oa aoei uinu, aa?
Aiia aeyioea ia iaia ? ei?ioei a?aiia?ea:
- Oae.
- Nea?e iai?, - i?iaia?oaaa y. - ?eui a?i oaeee e?ooee ?oaae, oi ?iio a?i c? iii? iaiueaany, a?a ye?nu ?iciiae, oi?aoaaany? ?e ia i?ino?oa aoei a ocyoe ii? o?ei, aeo?oneoe c iuiai iaia, ia?a c iaeuoa, ? niie?ei?n?iuei iaoe oa, ui eiio oae iio??aii?
- An?ae ? iaai? i?aaeea ? caeiie. Ii?ooo??e ?o, oe ii?ooo?o caeiie ??aiiaaae, a io?a, oeiaeo nia?. Iaei ?c caeii?a ouiai na?oo oaeee: uia Oeaoc?o i?a ei?enooaaoeny oai?i o?eii ? ca?ac, ? i?ney oai?? nia?o?, eiio iio??aia oaiy aia?ia?euia caiaa. A ?ac? oai?? a?aiiae a?i i??iai ia aiaai aa?yoe.
- Що ж він тоді хоче від мене, раз зрозумів, що я не пристав на його пропозицію? Лишив би мене в спокої і знайшов когось іншого.
- Тепер йому вже не потрібне твоє тіло. Ти його обдурив, отже вразив його самолюбство, тому тепер він хоче забрати твоє життя.
- Тобто по простому - пришити мене?
- Не зрозуміла?
- Ну пришити, кокнути, замочити, завалити, прикінчити, закатрупити, вбити.
- Так. І вбити тут, у нашому світі, бо тепер у тебе є оберіг, викуваний Білим Ковалем, і він оберігатиме тебе в твоєму світі.
- Дуже добре, - я вистрілив недопалком у невидиму стіну. Недопалок відскочив від неї, мов ґумовий м'яч і впав мені до ніг, продовжуючи диміти.
- Ну припустимо, врятуєте ви мене. Що заважатиме йому знайти ще когось? Ви що, за кожного будете отак заступатися? Це ж означає постійний стан війни.
- Не знайде. Найближчим часом. Знову закони. Такий шанс випадає йому раз на кілька сот років. Якісь фази, чи процеси у Всесвіті, я погано в цьому розбираюся. І триває ця фаза днів десять, може, на день-два довше. Цього разу він забарився, і на іншу кандидатуру в нього вже не вистачить часу. Так що будемо в найближчі століття мати спокій.
- Щось не віриться. А як же одержимі злим духом там, у моєму світі?
- Це духи іншого ґатунку, і їх можна вигнати з тіла.
- Екзорцизм? Я думав, це вигадка. Хоча якщо вдуматися, то все це довкола виглядає, як ґрандіозна вигадка.
- Це не вигадка. Я себе вигадкою не відчуваю. - Луа смикнула плечима.
- Звичайно, ні, - заспокоїв я її. - Але повернемося до наших баранів. Він що, не може, як ці інші духи, вселятися в тіла, так би мовити, без згоди власника.
- Ми тупцюємо на місці. Він може, але... - вона раптом урвала розповідь і показала за межі контуру. - За нами прийшли.
На галявину вибіг Білий Вовк, а слідом за ним з лісу вийшов Сел в оточенні чотирьох, таких самих, як він, кремезних дядьків у туніках. Луа підняла догори "паралізатор" і вже почала було співати, але я перервав її:
- Зачекай, якщо може, то чому ж...?
- Все це надто складно. Я тобі вже казала про певні закони, які не слід порушувати, бо буде гірше для тебе самого. Від такого вселення він більше втрачає, ніж здобуває. А тепер помовч, якщо не хочеш назавжди залишитися в цьому колі.
Я замовк, а вона знову підняла палицю і почала свій монотонний спів. Сяюча стіна з'явилася довкола нас, а потім почала стікати, наче вода по склі, аж доки не зникла зовсім. На нас навалився шум довколишнього світу. Ніколи не думав, що у лісі може бути так гамірно. Ми переступили контур і попрямували до людей і вовка, що чекали нас неподалік.
- Все спокійно? - спитав Сел.
- Чорний був тут, - відповіла Луа. - Він почув нас, перейшов контур, але до нас не добрався.
- Це добре, що не добрався. Але його зграя вже, певно, мчить сюди. Так що швидше рушаймо.
Він свиснув, і на галявину виїхало чотири вершники, верхи на різномасних конях, ведучи за собою ще чотирьох коней і трьох єдинорогів. Четверо, що були з Селом, скочили на коней, а я, Сел і Луа сіли на єдинорогів. Сел щось наказав, і четверо вершників помчали вперед, зникнувши серед дерев. Потім ми троє і Білий Вовк рушили слідом за ними. Четверо інших вершників залишилися на галявині, прикривати наш тил. Тільки-но ми в'їхали в ліс, як на галявину вискочили Флешзіфові потвори верхи на "ґрифонах". Затріщали "паралізатори", а що було далі, я вже не бачив, бо Сел пришпорив свого єдинорога, а мій рвонув услід за своїм товаришем. Добре, що мені вдалося втриматися у сідлі. Ото був би прикол, якби мої захисники мене загубили. Флешзіф би сміявся до всирачки.

Розділ 14

За якийсь час ми виїхали на дорогу і помчали ще швидше. Промчавши кількасот метрів, ми проминули чотирьох білих вершників, наскільки я зрозумів, не тих, що скакали попереду нас. До того ж ці були на білих конях. Вони пропустили наш загін, а потім я почув тупіт їхніх коней позаду. Тепер їм випало завдання прикривати нас ззаду, замість тих, що залишилися на галявині. Тут до мене дійшло, скільки людей ризикують своїм життям, щоб врятувати мене. Від цієї думки стало ніяково. Як би смішно не виглядали ці кремезні дядьки у своїх кумедних туніках, це були мужні і сміливі люди, готові вмерти за зовсім незнайомого їм типа. Звичайно, у них в цій справі був свій інтерес - не дати Флешзіфові заволодіти новим тілом і тим самим зменшити його могутність, та все ж, та все ж.
Попереду залунали звуки битви. А згодом ми побачили й саму сутичку. Дорога була встелена тілами звіроголових потвор, а з чотирьох білих вершників залишилось тільки троє. Та й ті вже не були вершниками. Мертві коні лежали тут же. "Паралізатори" вже були відкинуті (певно, в тих також існував ліміт енергії), і сутичка йшла на ножах. Нападників було разів у п'ять більше. Ми з ходу врізались в їхні ряди, стріляючи з наших "паралізаторів" і, не зупиняючись, помчали далі. Це виглядало якось так, наче ми покинули друзів у біді, та ми знали, що позаду нас їде ще четвірка білих воїнів, вони і допоможуть своїм.
Це були шалені перегони. Згодом, коли ми вискочили на пряму, я побачив, що попереду нас знову мчить четверо вершників, а, озирнувшись побачив позаду ще чотирьох. Система охорони працювала бездоганно. Ми вже давно проминули місце, де мої викрадачі разом зі мною зупинялися на ночівлю, і продовжували мчати далі. Я дуже пошкодував, що в мене не було нагоди навчитися їздити верхи. Це лише збоку здається легким заняттям, а насправді... Словом, тіло моє боліло неймовірно, а внутрішню сторону стегон пекло, як вогнем. До того ж переповнений сечовий міхур здавалося от-от лусне. А що я міг зробити? Тільки мчати, припавши до гриви єдинорога і проклинати все на світі. Не знаю, чи довго я ще зміг би витерпіти, щоб не обмочити штани, та раптом ми побачили, що нам назустріч прямує вісім вершників. Сел різко зупинив свого єдинорога, а слідом за ним зупинилися й інші. Вершники під'їхали до нас. Їх білі туніки посіріли від пилу. Пилом були вкриті обличчя й волосся. Вони щось швидко заговорили до Села. Вислухавши їх, Сел повернувся до мене:
- Попереду засада. Кілька сотень воїнів на чолі з твоїм приятелем Грком. Вони будь-що вирішили не пустити нас до трамваю. Видно, і Чорний там.
- Грк живий? - здивовано запитав вовк. - Я ж бачив, що ти вистрілив у нього і він упав.
Мені й самому був незрозумілий мій вчинок там, біля в'язниці. І тому я, мугикнувши: "Певно, не влучив", швиденько скочив на землю і побіг до найближчого дерева, тим самим врятувавши себе від неприємних запитань. Вже прилаштувавшись під деревом, я згадав, що серед нас дівчина, але міняти позицію вже було пізно. Лишилося лише подякувати собі, що я стояв спиною до всієї компанії. Процес був довгий і приємний. Одразу полегшало, і наче тіло вже не так боліло, і ноги не так пекли. Закінчивши свою справу, я повернувся до інших. Вони вже забули про загадкове "воскресіння" Гаріка і гарячково обговорювали, смію думати, ситуацію, що склалася. Оскільки я не розумів ані слова з їхньої розмови, то вирішив не встрявати, а просто перекурити. Тим часом під'їхав загін, що був позаду. Їх виявилося шестеро. На двох конях їхало по два вершники. Отже там, на дорозі, четверо з ар'єрґарду підоспіли вчасно. Вони зіскочили з коней, їх швидко ввели в курс справи, і вони також підключилися до обговорення. Я стояв і курив, розглядаючи салатове небо, на якому починали збиратися хмари. Військова нарада затягувалась, і я вирішив втрутитись:
- Я, звичайно, прошу вибачення, але здається, що мені б уже час знати, до чого ви тут добалакалися. І, гадаю, що може б і я зміг внести кілька своїх пропозицій.
Сел і решта глянули на мене, і я помітив на багатьох обличчях іронічні посмішки. Мене явно мало цінували тут яко воїна чи стратега. Тим не менше Сел поблажливо вирішив посвятити мене в їхній стратегічний план. Як на мене, план був прямий, як дошка, до того ж нестругана. Все зводилось до того, щоб почекати ще деякий час, доки під'їдуть додаткові сили, десь так чотири десятки воїнів, потім зібрати весь загін в один кулак, поставити мене в центрі загону і ударити у фланг противнику, намагаючись прорватися до трамваю. Я не сумнівався, що у цих людей стане мужності й сміливості здійснити задумане. Але до скількох жертв це мало б призвести... До того ж, не виключено, що однією з жертв можу виявитись я. План був відчайдушний і занадто вже ризикований. Я уважно його вислухав і рішуче відхилив.
- А ти можеш запропонувати щось краще? - поцікавився Сел, змірявши мене з ніг до голови насмішкуватим поглядом.
- Можливо, - відповів я. - Але спочатку одне питання.
- Слухаю.
- Скажіть, ця штука, - я витягнув з-під сорочки трикутник з білого металу, - ще може захистити мене від пострілів з цієї вашої зброї? Чи її енергії вистачає лише на один раз?
- Лише на один раз, - відповів Сел. - Тепер їй треба кілька днів, вірніше кілька ночей, щоб, вбираючи світло зірок, накопичити в собі достатньо енергії. В твоєму світі протягом ночі вона б могла підзаряджатися кілька десятків разів завдяки світлу Місяця, а тут це неможливо з очевидної причини.
- Вам відомо про Місяць? - здивувався я, пригадавши, що мої знайомі слуги Флешзіфа нічого не чули про це світило. Хоча, можливо, Гарік і лукавив.
- Ми всі діти Місяця, - відповів Сел. - І метал, з якого зроблено твій оберіг, також з Місяця. Але повернемося до твого плану, якщо такий є. Так що ти там казав?
- Оскільки ця штука зараз просто кавалок металу, то перший варіант плану ми відкинемо, - продовжив я. - Перейдемо до другого. Скажіть, робити цей фокус з колом ще вміє хтось, крім Луи.
- Ні, тільки вона, - відказав Сел. - А що?
- Ну, не знаю, - зам'явся я. - Все тепер залежить від вас як батька. Чи погодитесь ви...
Я замовк, твердо дивлячись на Села.
- Кажи! - наказав він. - Якщо вирішувати мені, то повір - я прийму рішення.
- Я не маю сумніву. Але... Словом, ідея така. Луа створює магічне коло. Я та ще з десяток воїнів залишаємось разом з нею в контурі. Перед цим ви з іншими вже повинні зав'язати сутичку зі зграєю Флешзіфа. В запалі сутички, я сподіваюся, вони випустять з уваги появу контуру. Вступивши в бій, ви не нариваєтесь на велику бійку, а, бережучи сили, відступаєте, виманюючи за собою противника, тим самим залишаючи нас у нього в тилу. Як тільки це стається, Луа швиденько знімає чари і ми рвемо до трамваю. А далі, як пощастить. Оце і все. Правда, є одне "але", - подумавши трохи, виправився я. - Навіть два. Перше - не думаю, що Флешзіф випустить з уваги цей момент. Але сподіваюся, що в запалі бою його вояки не одразу зреагують на його накази. А друге - мене непокоїть, що коли я чкурну трамваєм, ви залишитеся тут перед сотнею розлючених ворогів. Як бути?
Сел помовчав, уважно дивлячись на мене. Потім переклав своїм воїнам мої слова. Вислухавши їх відповідь, Сел сказав:
- Ну що ж. На нашу думку, план твій досить таки дурний. Достатньо дурний, щоб спрацювати. А що стосується другого твого "але", то нехай це тебе не непокоїть. Ми впораємось. Ми вміємо це робити.
Я з полегшенням зітхнув. Було приємно, що бувалі воїни прийняли мій план.
- А тепер моє "але", - продовжив Сел. - У колі з вами залишуся я.
- Не думаю, що це хороша думка, - заперечив я йому. - Розумію, що ви хотіли б бути ближче до доньки. Та мені цілком вистачить його.
Я поклав руку на голову Білого Вовка.
- Ви ж потрібні на чолі бойового загону. Коли вас там не буде, Флешзіф швидше допре, що до чого.
- Я думаю, ти маєш рацію, - після паузи мовив Сел. - Ну, що ж, хай буде по- твоєму.
- Добре. Тепер мені хотілося б з'ясувати одне. Яким чином трамвай рушить у зворотну путь? Наскільки я розумію, це теж питання якоїсь магії, чи чого там.
- Тобі достатньо потрапити в трамвай до заходу сонця. Як тільки сонце зайде, трамвай рушить сам.
- О'кей. Що ж, - як тільки прибудуть додаткові сили, починаємо операцію.
Сказавши це, я дістав чергову сиґарету і, припаливши від запальнички, став чекати. Вовк примостився біля моїх ніг. Певно, вирішив не відходити від мене ні на крок. Собака - він і є собака.

Розділ 15

Спереду до нас доносилися звуки бойовища. Воїни, очолювані Селом, вступили в бій. Я, Білий Вовк і ще десять воїнів знаходилися в центрі окресленого кола і слухали монотонний спів Луи, що стояла всередині нашої групи, звівши догори руки з "паралізатором". Потім вона вистрілила в контур, стіна сяйва рвонула угору і щезла. Це означало одне - ми зникли. Одразу зникли й усі зовнішні звуки.
Через деякий час ми побачили білих воїнів, що, відбиваючись від нападників, почали проходити крізь нас. Ще за хвилину ми опинилися, в буквальному розумінні, всередині ворожих лав. І саме в цю мить рознісся лютий крик Флешзіфа: "Вони за контуром! Вони серед вас! Припиніть наступ!". Я аж здригнувся. Це було неймовірно, але його крик прорвався через захисні чари.
- Пора! - гукнув я, і Луа розпочала свій монотонний спів.
Тим часом у рядах ворогів почалося щось схоже на паніку. Вони почали озиратися, махаючи мечами і "паралізаторами" в різні боки. Воїни Села скористалися цим, косячи їх, як траву. А тут і ми з'явилися серед них, одразу ж відкривши вогонь.
- До трамваю!! - крізь крики і стогони донісся до мене голос Села. - Сонце сідає!
Я рвонув з місця, мов спринтер на старті. Білий Вовк мчав попереду, розчищаючи мені шлях своїми зубами. Для ворога це було так несподівано, що ми прорвалися. Майже прорвалися, бо саме в цей момент зверху на вовка впав чорний туман. Власне, він цілив у мене, але вовк помітив його раніше, ніж я, розвернувся до мене і штовхнув лапами в груди. Я впав, покотився по траві, випустивши "паралізатор", одразу скочив на ноги і озирнувся. Вовка охопило чорним туманом, але він не здавався і боровся з останніх сил. Я не став гаяти час і побіг уперед.
Вискочивши на галявину, де стояв трамвай, я завмер. У мене на шляху, тримаючи в руках чорну палицю, стояв Гарік.
- Ну от і все, фраєрок. Відбігався, - промовив він, направляючи "паралізатор" на мене. Я приготувався до удару блискавки, але Гарік на мить завагався, і одразу з-за моєї спини вдарив синій спалах, розірвавшись у нього на грудях. Це один з білих воїнів прорвався слідом за мною і врятував мене від неминучої смерті. Він махнув мені рукою, щоб я біг далі, а сам обернувся обличчям до двох десятків потвор, що гналися за нами. Над ними чорною хмарою висів Флешзіф. З останніх сил я перескочив через труп Гаріка, подумавши "пробач, старий, але ти був не на тому боці", і вскочив до трамваю. І саме вчасно, бо двері одразу зачинилися, і трамвай рушив. Очевидно, сонце, бліде велике сонце цього світу, сіло. Флешзіф липкою чорною масою обліпив вікна вагона, і було видно, як він безсило б'ється об скло, і було чути, як він люто реве від свого безсилля. У небі спалахнула блискавка, за хвилю загуркотів грім, і полився дощ. Перший і останній дощ, який я бачив у цьому, не своєму, світі. Потоки води змили з вікон трамваю залишки чорного туману, і вагон, хитаючись, почав набирати швидкість. За вікном було темно, хоч в око стрель. Я підійшов до сидіння, взяв з нього свою шкірянку, яку залишив тут, здається, сто років тому, вбрав її, намацав в кишені пляшку пива, всівся і поклав собі за будь яку ціну не пропустити момент переходу у мій світ. Я все ще не міг заспокоїтись. Руки і ноги трусилися, чи то від страху, чи то від надлишку адреналіну в крові. Я був упевнений, що в такому стані я точно не засну.
А трамвай все їде і їде. І здається, цьому не буде кінця. А я сиджу, втупившись у темне вікно і чекаю, чекаю, чекаю...

Епілог
- Вставай, нам виходити, - чую я голос Толіка і розплющую очі.
- Ну ти і масу давиш. Що, перебрав, га? - сміється він.
Я розгублено озираюсь і підводжуся. Трамвай стоїть на зупинці. Ми виходимо в нічну вулицю. Я підіймаю голову і дивлюся на небо. Великий білий місяць дивиться просто на мене. Проходжу кілька кроків і лапаю себе по кишенях куртки. В одній кишені пляшка пива, друга кишеня порожня.
- Чекай! - кажу я до Толіка. - А друга пляшка де?
- Яка друга пляшка? - дивується Толік.
- Ну, було дві пляшки пива, - кажу я, - а тепер одна. Може, це ти її випив, доки я спав?
- Та не пив я ніякого пива, - обурюється Толік. - Може, ти її в магазині лишив?
І не зрозуміти, чи то він насміхається з мене, чи говорить серйозно.
- Може, й лишив. Але мені здається, я таки її брав, - невпевнено кажу я.
- Пити треба менше, алкаш, - мовить Толік.
Ми рушаємо, обходячи ззаду трамвай, щоб перейти вулицю. Я йду попереду, а Толік позаду. Коли я вже збираюся вийти з-за трамваю на дорогу, щось на грудях починає мене сильно пекти. Від болю я зупиняюся, і в ту ж мить в сантиметрі від мене, на величезній швидкості проскакує чорна іномарка з блакитним вогником на задньому склі. Ще півкроку, і я б зараз лежав на асфальті. Мертвий шкіряний мішок, наповнений розтрощеними кістками і розчавленими нутрощами. На грудях уже не пече, а приємно гріє. Я лізу за пазуху і дістаю звідти дивний предмет. Рівносторонній трикутник зі стороною сантиметрів три, з круглим отвором посередині. Він висить у мене на шиї на ланцюжку. І ланцюжок, і трикутник зроблені з білого металу, що світиться спокійним білим світлом.
- Ну чого ти став, як вкопаний? - питає Толік.
- Нічого, - відповідаю я, переходжу дорогу, затиснувши в кулаці цей дивний предмет, що зігріває мою долоню, та дурнувато посміхаюся.

Квітень - червень 1998 р.
Івано-Франківськ