Апофеоз

П Е Р Е Д М О В А

Чи не ліпше буде, братіє, почати ці словеса з того, що «Апофеоз» не є п’єсою.— Це радше сукупність фраґментів-текстів, різноманітних за тематикою і авторством (пізніше скажемо про той специфічний спосіб, у який вони сполучаються). При сценічному втіленні твору виникає не суто театральна драма, а літературне читання-рецитація, виконана й розіграна лицедіями. По-друге, opus не є художнім текстом, а радше публіцистично-сатиричним з елементами епістолярного жанру та домішкою анекдотів і посібникової інформації. Усе вищесказане стосується літератури, у якій «Апофеоз» посідає осібне місце.
З респекту бачення драматургії є сенс говорити про нього як про постмодерну драму ідей. Кожен її герой має свою ідею-фікс і зайнятий виключно її пропаґандою. Оратори ПАСТОР, МОСКАЛЬ, ІНЖЕНЕР, АДМІНІСТРАТОР виголошують великі монологи з дидактичними настановами, між ними не може бути діалогу, компромісу й порозуміння. Персонажі «Апофеозу» — це зомбі 20 ст., говірливі папуги, відразливі своєю сліпою вірою, аґресивністю та смиренністю.
У творі відсутня чітка фабула. Натомість є гра у різноманітні тексти і ситуації. Наприклад, КАТЕРИНА у СКРИНІ 1 є звичайною селянкою, проте у СКРИНІ 4 їй «призначено роль» християнського Апостола і навіть Ідеолога-Будівничого марсіанських колоній. Це амплуа надається й знімається з однаковою легкістю.
Ідея Мутації-зміни проходить через весь твір. Мутанткою є п. КАТЕРИНА, його головний персонаж. Законам Мутації (лат. «зміна») — у сенсі біологічно-екзистенційному підлягає кожен її крок і вчинок. Кольоровість (зміна кольору, запаху, звуку, інтонації, лексики) надає дійству мінливості, мозаїчності, вибуховості. Думка то виблискує, переходить у патетику, то замикається на сухому переліку. Монотонне читання раптом конденсується у вигук, латинську сентенцію, інколи у лайку. Іронія вивергає зі свого нутра глибокий трагізм, і ці два стани утворюють єство трагікомедії.
Opus не має «повноцінного» автора, але не має й «неповноцінного». Доза інтертекстуальності і цитування є надмірною і вбивчою для авторства традиційного, але не для (пост-) модерного. Можливо, варто говорити не про автора, а про упорядника текстів.
Частина твору стилізована у формі листів (зі звертаннями, привітаннями, скаргами чи проханнями) від химерних відправників для не менш химерних одержувачів. Але здебільшого лист є листом досить умовним — бо він запечатаний у конверт. Конверт відкривають, і написане претендує не на епістолу, а на чиєсь одкровення.
При постановці листувально-вертепного дійства майже весь opus запечатується в окремі конверти. На сцені відбувається отримання листів, написання і прочитання. Це роблять персонажі модерної вертепної драми Чорт (ЛИСТОНОША), Москаль, Жид (ПАСТОР)), Диякон (АДМІНІСТРАТОР). Селянку-професорку Катерину можна вважати Матір’ю українців, а український народ — її Сином (звичайно, з певною долею іронії). Цар Ірод втілюється у МОСКАЛЕВІ, ПАСТОРОВІ (він є проповідником-сектантом), які нав’язують гостинним і толерантним українцям Дресуру як спосіб вишколу і виживання. Проте «Апофеоз» є безмежно близьким до вертепу і безмежно далеким від нього.
Головним предметом, навколо якого обертається дія, є СКРИНЯ — гібрид поштової скриньки і вертепної скрині. З неї з’являються персонажі трагікомедії, з неї дістають листи. Крім того, СКРИНЯ є трибуною, святковим столом, домовиною, сховищем-бункером. З неї подають страви поминання (пам’яті, згадки) МЕТЕЛИКА з Червоної книги, а згодом — призи для тих, хто знає (відає) — і тим заслуговує на ласку всевідаючої Професорки. СКРИНЯ у творі є стратегічно важливою, недаремно Господь Бог заронив ідею цього «предмета» у мозок автора на заняттях з військової підготовки.
Тема твору стосується України. Це ґрандіозний організм, який навіть у географічному вимірі сягає космічних масштабів. Його серце пульсує у «степу безкраїм за Уралом», у шуканні черепів і амфор («може, пізнаємо когось свого, а може, знайдемо вино чи рукопис»), воно у білій хаті, вишневих рушниках і райських фруктах України-Флоренції (від лат. «та, що квітне»), воно розквітає «цвітом апатичної нудьги і чорнильного мороку» на дні моря, у череві Великої Риби, приреченої на довічну ізоляцію і марноту.
Інфернальний часопростір «Апофеозу» — від архаїчних смоли і кайданів Дантової Юдолі Печалі до яблук із Землі, смак яких завдає найбільшого болю душам марсіанської пустелі. Український Едем, спланований на Марсі професоркою КАТЕРИНОЮ, стає гіршим за пекло земне. І найбільшим ворогом України-Флоренції стають, на диво, не чужинці-загарбники, а техногенна цивілізація. КАТЕРИНА предстає перед публікою немов перед Судом Божим за успіхи у НТП та селекції бездушних виконавців-рабів, за тріумф у заселенні Марса. Присудом для Матері Нації стає страх перед земною мізерною комахою, від якої вона ховається.
Невтішним є віщування ЛІТЕРАТОРА (заключний епізод), який створює для андроїдів постіндустріального суспільства візуальний вірш з маразматичною настановою «гриби суши роби до скону до гробу». Адже нео-неандертальцям більше робити нічого... Грибово-збирацький рух розгортається знову ж таки в Україні, але вже після видіння Атомного Гриба. Завершується opus молитвою, яка для людей-зомбі стає незрозумілим пустим промовленням.
У порівнянні з такими «ґлобальними проблемами» дрібнішою виглядає тема літературної творчості (інсценізації текстів, плагіату і пиятики) і Скрині 1. Нерозгаданою лишається особа автора, чиє ім’я стає предметом майже барокової навкололітературознавчої дискусії.
Зазначу, що автентичні різдвяні у певній мірі мною перероблено, дані Марса взято зі студентського підручника з астрономії, відомості про Метелика — з Червоної книги України. Подібна ситуація з «Записками кінолога» та анекдотами. «Дело № Ратушник К. М.» є по суті біографією my grandmother Ратушник Катерини. Видіння пекла змальовано у трохи ґротескованій народній і Дантовій традиціях. Наказ АДМІНІСТРАТОРА «Жуй!» належить Є. Йонеско, а слова Катерини «десь там бачу людину з хрестом» — Вічному Жидові. Проте не варто звинувачувати автора «Апофеозу» у плаґіаті. Твори класиків — Шекспіра і Шевченка — густо просякнуті ремінісценціями, а Гомера дехто вважає лише умілим співаком. Fama est Homerum caecum fuisse...


К О Л Ь О Р О В А М У Т А Ц І Я
листувальне вертепне дійство

Діють:

АДМІНІСТРАТОР, у зеленому костюмі.
ЛІТЕРАТОР, у лікарняному халаті, босий.
КАТЕРИНА, у національному вбранні, у червоній касці з зірками на тонких дротиках, на лівій руці ґумова рукавиця.
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ, в одежі арештанта.
МОСКАЛЬ, у формі рядового.
ПАСТОР, з гачкуватим носом і чорним капелюхом на голові, до нього прив’язаний ХЛОПЧИК-КОЛЯДНИК.
ІНЖЕНЕР, у спецодязі, заплямованому мазутом, синьою і жовтою фарбою.
МЕТЕЛИК, див: «Червона книга України», розділ «Метелики», стаття «Бражник Мертва Голова».
ЛИСТОНОША, з ганчірною головою, ріжками, конячою ногою, хвостом, крилами кажана, довгими нігтями, поштарською торбою.


Другорядні АКТОРИ.

У правій половині сцени знаходиться:
СКРИНЯ (має форму куба, у світлі прожекторів змінює колір);
окремі аркуші, газети, плакати, залишки книжок (деякі з них горять), попіл;
листи у конвертах різної величини і кольору;
листя дерев, звичайні та екзотичні плоди, квіти.
У лівій половині сцени:
пісок, черепи, амфори,
згодом хімічна лабораторія Листоноші з мензурками, аґреґатами, запахами і димом.

У центрі:
Райська Груша (величезна розтягнута спіраль із колискою-квіткою нагорі та «гілками»: на них зображення святих, видатних науковців та письменників, фрукти, ляльки, ґірлянди).

СКРИНЯ 1
ХОР. Пінію врем’я і молитві час,
Христе рожденний, спаси всіх нас.
АДМІНІСТРАТОР. (говорить баритоном)
Восстаньте от сна і благо сотворіте,
Вистави початок повсюду возвестіте,
Сіє вам, людіє, охотно глаголю;
І благословіте: піду та подзвоню.

АДМІНІСТРАТОР підходить до дзвона, який звисає з Райської Груші, і дзвонить, у той час нагорі загоряється ліхтарик-місяць і освітлює порожню колиску-квітку.

ХОР. З’являється місяць пред літи,
Хотяще землю просвітити:
Щоб нас із тьми ізвести
І до світла привести,
Заблудших.

Нове він літо починає,
Новий Цар царя побіждає.
Убого ся уродив,
Багатого засмутив,
Ірода.

Як Сина породила Панна,
Падає в Єфезі Диянна.
Пізнай його, храмино,
Веселися, дружино,
Христова.

Пойми же, Йосифе, Панну,
В Єгипет твори стезю странну,
Даже вразі погибнуть
І кончину воспріймуть,
Буди там.

Де лабораторія била,
Там Діва на місяць дивила.
Цілую ніч світити,
Волю Його повнити
Мусіла.
АДМІНІСТРАТОР. Представляємо першого нашого Артиста — шановного... вель-ми-ша-а-а до чого тут миша? — вельмишановного члена... Спілки пись-менників України, лауреата (зазирає у листок і махає рукою, у СКРИНІ чути шарудіння і нерозбірливу мову) пана... ІНКОҐНІТО.
ЛІТЕРАТОР. (вилазить зі СКРИНІ, маніакально озирається і заспано позіхає). О, я написав геніальну річ (читає з аркуша). Називається «Творення Всесвіту». Дирижабль (він же — повітряна куля, галюцинація, тарілка, НЛО) плавно сідає на Ніщо. З нього виходжу Я, обгорнутий у білу льолю, позичену на тому світі у Тараса Григоровича, поверх якої накинуто чорний фрак Міцкевича (гадаю, Адам не змерзне вночі, — врешті-решт, він може зайти до готелю «Жорж»). Трохи не забув — на моїй голові лавровий вінок Верґілія. А взагалі, дідусю, ти би щось легше на голову одягав.
Хоч мої руки трохи обтяжені (Я той, хто має ключі від Пекла, і сам у ланцюгах), але ось Я трухнув лівим рукавом Шевченківської льолі — і розлив солоне, як крокодилячі сльози, о-огромне озеро Сиваш. Колихнув білу, як лоно незайманої орлеанської діви, воду — з неї простелилась берегом сіро-бура полинова земля. І щоб моє новостворене майно не спливло до лап різного роду гуманоїдів з тридцять третього виміру, то Я, проливаючи градом піт, на віки вічні застромив сей бідолашний край лебединим пір’ям тополиних дерев. Добре.
Флояри і бандури грають. Козаки гопака витинають. Місячне сяйво і доріжка на озері. Срібна альтанка.
Що ж... Я, Господар і в’язень Пекла, вийшов до тебе, публіко, лише на одну ніч. Я буду робити Поезію. Ти вивезеш звідси повні вози з кришталевою сіллю моїх сліз та ароматні фрукти, що стануть для одних кислими смоквами фіґового дерева, а для інших — нектарними плодами з дерева Життя. Я відкрию тобі шлях у самісіньке Пекло, до лисого Велеса. І на наш гучний бенкет злетяться птахи і духи з усього Арійського континенту. Слухай і вдихай у легені аромат трипільської амріти, яку я розіллю для тебе.
От я трухну правим рукавом Шевченкової льолі, і полетять у нічне піднебесся птахи!.. Ой, щось, крім кісток, з цієї задрипаної куфайки ні-чо-го... От оказія...
Придурку, ти зібрався у мандри? Не вір більше Григоричам. Всі вони проходимці. In poetis нон Шевченко locus est. Ходи за мною. Хлоярки і пан-дурки храють. Хопалки витинають. Гопала говінда рама, о-ля-ля!

ЛІТЕРАТОР кладе листок на СКРИНЮ і пише.

О ви, натхненні Музи Парнасу! О Музи Лисої гори! Хай не залишиться моя праця без уваги й ласки вашої! Хай папір (газети, журнали, книжки), на якому розтечеться моя думка (і кров із носа), матиме вагу, так необхідну для опалення Пекла. Вже весь Хвостатий і рогатий персонал, що так ревно протягом двох тисячоліть обслуговував грішників, перелетів, як метелик, на Сонце і там уже встиг звити свої перші (а може, й не перші) лялечки. Молюся тобі, о Музо, щоб на нашу землю не впало хробачливе денне світло! Хай омине нас покара сія! Чур мене, Чур!
Звертаюся до Тебе, Пане Редакторе, о Наглядачу голодного гарему Муз, Подателю гонорарів і зашморгів! Годував єси, Батьку, лошат, немовлят і журавлят (і виросли свині, ну просто метаморфози Овідія). Та збудував єси, яко Ейфелеву вежу, серед прожектів, прожекторів прокажених, культмасової роботи культурний Культ! То зустрічай тепер Того, чий ґрандіозний прихід буде навіки схований від очей людських! Того, Хто прилетить на повітряній кулі і вразить вас ілюмінацією блискавок і благовонієм тухлих яєць.
О Батьку! Готував єси мармелад, годував лошат і малят. Так прийми, мій любий пане Редакторе, від гадюки, що сам пригрів за пазухою, тобі належну гремучую смєсь! Ух!

Запечатує конверта і кидає у СКРИНЮ.
ЛІТЕРАТОР співає «Колядницю», «Щедрик-бедрик» і танцює. Раптом з зали лунають крики «ховайся», «алярм», «ловіть пляшку».

ХОР. Бутилка летить чудне
З восток на полудне,
Над театром сіяє,
І нам абсурд являє.

Аз, шед, поклонюся,
Пред бутилкою смирюся,
Воздам честь обичну,
Бутилці приличну.

Згори по протягнутій нитці повільно опускається Пляшка, ПАСТОР бере її в руки, обережно і ніжно, як дитину, і ставить на СКРИНЮ. На алкогольний флюїд, що його випромінює пляшка, зі СКРИНІ виходять ПЕТРО ПАВЛОВИЧ і КАТЕРИНА, тримаючись під руки, як порядне подружжя. Вони танцюють вальс навколо СКРИНІ, ЛІТЕРАТОР відкорковує Пляшку.

Слава буди вишніх Богу,
Дающему бутилку премногу,
Оковитою налиту
І летючими чортами оповиту.
Щоб дарував ще многія літи
Нам з бутилки медової пити,
Співайте, іграйте,
Всі людіє бутилку восхваляйте.
Ти, Театре, звеселися,
Се-бо в тобі бутилка приземлися,
Во струнной Псалтирі


Бутилку слівте во всім мирі.
Вол і осел її вітають,
Пастиріє її прославляють,
І царі государи
От Перс і Індії принесоши дари. ЛІТЕРАТОР наливає Катерині і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ у шклянку, ті п’ють, а потім помічають у Пляшці аркушик у фользі.

ЛІТЕРАТОР (розгортає аркушик). Шановні (малошановні, ні на грам сиру не шановані) Щурі! Здрастуйте і живіть довго-довго (аж до 2-го пришестя Христа). Під вашими файненькими, тонюсенько-ґраційними, рожевими ніжками — нікчемний, безпритульний, наполовину погнилий і згорілий Текст. Крім того, невідомо чий (був принесений до мого дому у вигляді окремих листів, у глуху ніч, лисим листоношею). Отже, він повністю Ваш. Читайте, гризіть гостренькими зубками, насолоджуйтесь. Привласнюйте опус, який не тоне, не тліє і вже не горить синім полум’ям. А нехай горить у вогні і вкриється гидким струпом труп плагіатора і тих, хто вітають його і п’ють з ним в оселі своїй.
Олександр Пасічний.
Леополіс.

Крики із зали: “Ганьба, фак ю, смичок тобі в дупу, ad patres, ad bestias, ad leones!” ЛІТЕРАТОРА волочуть по підлозі, а потім розрубують сокирою його муляж. Шматки «актора» кидають у СКРИНЮ, АДМІНІСТРАТОР осіняє «скорботну домовину» хрестом.

АДМІНІСТРАТОР. О шановні, славні глядачі і глядачки нашого театру імені... (не може прочитати) О ви, що були з нами у хвилину радості, тож будьте з нами у лиху годину. (Гнівно, роздратовано) І нехай кров цього козла.... цього агнця (урочисто, поштиво) Божого, жертви невинноубієнної, нехай омиє вона і освятить олтар Храму Мистецтв!
Минули часи минулі... минулі часи минули... минулі... минули... (бавиться словами, задумливо жестикулює) часи поневолення України, геноциду, тоталітаризму, тотальної русифікації, мілітаризації і режисерства. Вже не прийде ворог України у вільну нашу хату, а якщо навіть ступить за її поріг, то не вибереться живим. (Крик із зали: “На сало ворогів України, на сало!”) Вже не буде замаскований совітський енкаведіст видавати себе за театрального режисера (ха-ха), дириґента або порадника-суфлера. Ми, навчені гірким досвідом руїни України, руйнації конфедерації, кажемо прилюдно, геть, посіпаки Совпедії, гомо совєтікуси, уславлені актори театру погорілого — геть вимітайтеся з храму модерного українського театру!
Текст зазнав деструктації, розпався на абзаци, речення, окремі слова і букви. Колишні його компоненти вкрилися іржею, зайнялися корозією і утворили амфорну і безформну суміш, подібну до танучого льоду у шклянці з бренді.
Можливо, актори не матимуть бажання з’єднати шматки Тексту (доволі гіпотетичного), щоб зліпити крижане опудало Музи. А можливо, матимуть, але тоді Муза не дорахується доброї половини свого тіла, своєї первісної вагомості. Тоді поети і драматурги будуть закликати до себе і оспівувати бабусю на інвалідному візку. Але, можливо, краще реальна Муза-каліка, ніж ефемерний спогад про неї. Та, з іншого боку, чи не залишиться від тої реальної Музи у спекотливому Мегаполісі мокре місце, радіоактивна калюжа?
Загадковим персонажем залишається міфічний творець міфічного Тексту комедії-міфу Олександр Пасічний. Саме прізвище (псевдо, «клікуха») наштовхує на думку про його марґінальність, асоціальність, бо мешкає він, очевидно, на вулиці Пасічній, у притоні для волоцюг-студентів. Дехто висунув думку, що наш Поет має звичку до потєрі пульса напиватися у львівських кнайпах. Після того його волочуть кільканадцять метрів по бруківці на площу біля Галицького і дають вказівку водієві «Пежо»: «викиньте оцей непотріб на Пасічній».
Можливо, він є невдахою-актором, і його щезнення з театру, можливо, ніхто не помітив. І тепер він хоче створити свій Театр. Або його зруйнувати.
Є друга версія, що О. Пасічний — псевдонім колективний, що приховує всіх (або не всіх) Олександрів, які проживають на вулиці Пасічній. Існує і третя, найбільш фантастична, версія, що О. Пасічний — це одна з тих історичних постатей, яка обрала своїм притулком наш славний час, славний Львів і славну (здивовано) вулицю Пасічну. Славну — бо ж названа його іменем.
Нарешті прихильники четвертої версії стверджують, що О. Пасічний є не студентом, а порядним громадянином з Пасічної, який займається бджільництвом і має восени зливки золотого меду. Навіть ця наївна дитяча гіпотеза посідає своє місце в пасічництві, окремому розділі літературознавства.
Але що мав на увазі О. Пасічний, говорячи (пишучи, телеграфуючи) про лисого листоношу, який приніс Текст у вигляді окремих листів? (АДМІНІСТРАТОР говорить пошепки, притуливши долоні до щік, зображаючи страх).

Напівтемрява. Світло свічок. По залі блукає ЛИСТОНОША, чіпляється до глядачів.

ЛИСТОНОША. Ви не хочете відіслати листа? Прошу отримати. Холодно? Ви думаєте, що в пеклі зігрієтесь? Вам місце зарезервовано. Кого зігріти на пательні? Подайте на упокій душі. Чи не йде вже людина з хрестом?

Зі СКРИНІ виходить ЛІТЕРАТОР. Трохи згодом, за допомогою грушок і Пляшки, він виманить зі СКРИНІ Петра Павловича і Катерину.

ЛІТЕРАТОР. Як фантастичне видиво, як неземний міраж, виходить до нас блакитноокий сад, цей чарівний юнак у білому, як у янгола (не плутати з «янголами», що прилітають на швидко-крило-колесному фаетоні з дому життєрадісних), халаті, підперезаний златотканим поясом (який, до речі, ме має аж нічого спільного з удавкою) й уквітчаний трояндами-маками (ці маки, однак, не з городу тітки Марусі; наш Янгол не нюхає... й не впадає в божественну екстазу, не впорскує... і не пише поем, і (навіть Три літа) не сидів (і взагалі, бере до рук літжурнали, коли припре). А за ним шкандибає рожевогруда млада діва (где-та малалєтку успєл падхватіть), зодягнута в ясну зорю. Ідуть вони, сміються (гомерично), радіють світу Божому. Хоча, звичайно, nihil est ab omni parte beatum.

На галявину (яка символізує креативну завершеність) виходить ПЕтро Павлович, високий і сивий. Він обнімає Катерину, вітає її з Радуницею.

ПЕТРО ПАВЛОВИЧ О, моя мила! Не зведу з тебе очей. Багатенько квітів у діда-пасічника, але для бджіл найсолодшим є квітуче манго!
ЛІТЕРАТОР. Десниця Павловича, яка тримає графинову чашу з вином, жахливо тремтить.
КАТЕРИНА. Багато п’єш, голубе мій сизий!
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. уже готується копнути дружину (а вона, а вона... заносить над ним кулака).
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Ах ти... О ти... що стала ясним квітом мого серця!.. Та ні, п’ю мало, більше проливаю.
ЛІТЕРАТОР. Катерина веселенько сміється, а Петро Павлович хоче стягнути з її руки золотий перстень. Та це йому не вдається — Катерина хапає Павловича за широку штанину козацьких шароварів.
КАТЕРИНА. Куди, куди, шельма? Вішала б я вас, шароварників. Всю Україну отак розтащили, ой горе...
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ Катрю, нині Абодьє, треба ж мені на щастя... На, випий.
ЛІТЕРАТОР. Старі, тримаючи в руках кришталеві чаші, про

ходять мимо високої тополі та вишень. Стоять, схиливши голови, перед порогом хати. Жовта, трохи почорніла від снігу і дощів солома на стрісі... Маленькі віконця, наче очі... Білі-білі, як перший сніг восени, — стіни. Дверцят на горищі давно вже нема, і згори погляда домовик-сусідко. Сміється, лукавий, кривить маленьке личко.
КАТЕРИНА. А там сад, і стара груша. Бувало, збере бабуся восени жовтобокі рум’яні плоди, заховає у клуні в солому. А як принесе з холоду до хати — грушки ароматні, солодкі, смачні. Надкусить першу грушку, а сік так і бризне — аж їй на лице, і потече по руках... Стара плоди похвалить та піде в сад — дереву поклонитись. Ставок біля хати, маленький ставок. Вода чиста, кришталева, прозора, наче хтось наповнив озерце повітрям-аером. Лілія червоно-рожевим вогником загорілась над ставом. До неї схилила гілки плакуча верба, як дівчина довгі коси.
Подує весняний з-за моря вітер, і похиляться, зажуряться дерева в задумі, і до самої землі нагнеться верба, і полетять над селом, над Святою горою сполохані, бентежні лелеки.
Плавають по тихому ставу світлогруді лебеді і плещуть крилами по воді. Над хатою, на стрісі, воркочуть сизі голуби, а лелеки... Лелеки мої! Ау, Панове з Діяспори! Ви звернули увагу на муй творчост і мую personu?
ЛІТЕРАТОР. Вбачаю у Катерини властиве для пострадянської свідомості роздвоєння особистості: 1. монументально-мілітарного та 2. орнаментально-елітарно-реліктарного стилів. Вибачте, панове, неконтрольовані прояви її alter ego.
КАТЕРИНА. О лелеки!
ЛІТЕРАТОР. Знову починає.
КАТЕРИНА. Як тяжко без вас на чужині, в недолі, у турецькій неволі.
ЛІТЕРАТОР. Постраждала за тебе, Ненько.
КАТЕРИНА. Для нас, людей з України.
ЛІТЕРАТОР. Видає, що патріотка.
КАТЕРИНА. Рідними стали ваші крилонька білі та голівоньки. Ви живіть над нами су(на мису)покійно, виводьте пташенят, лелечаточок маленьких о, як сентиментально! А прийде осінь — злетить високо над світом ваша сім’я, і закурличете ви.
ЛІТЕРАТОР. Кур-курли, кур-курли.
КАТЕРИНА. Змахнете крилоньками (ой, крилоньками) та потягнетеся ключами.
ЛІТЕРАТОР. Може, підкинете їй з-за моря гуманітарку, га?
КАТЕРИНА. Ген аж за самий небокрай, в сторону полудневу.
ЛІТЕРАТОР. Бач, куди захотіла, падла.
КАТЕРИНА. Чи добре вам там буде (чи не добре), чи повернетеся всі, чи часом не забудете мене. Згадаю вас серед снігу та морозів — і тепло на серці стане (може, потепліє на плянеті, то й Богу душу не віддам).
ЛІТЕРАТОР. А ця ваша Катерина — конкретна ідіотка.
КАТЕРИНА. Тьфу на тебе!
ЛІТЕРАТОР. Тьфу! Тьфу! Тьфу! ПЕТРО ПАВЛОВИЧ зв’язує ЛІТЕРАТОРу рукави і заганяє у СКРИНЮ.

КАТЕРИНА. “Те, що не згоріло, або флорентійські фраґменти”. Який чудовий наш край — Флоренція! От біла хата, а в ній пічка-грубка та столик з вишневими рушниками... На нього ставить Катажина восени великий бутель з червоним, аж чорним вином, кладе зелені та краснобокі, великі, як голівка дитини, груші-дулі. А як лято видалось чепле, то на столі займуть почесне місце кавуни, а між ними заховається жовта маленька динька, яку Катажина чомусь називає не диня, а мелон... Та ще любили зимою до нашої теплої хатини приплентатись мандрівні люди з України, а часом із країв далеких — Прусії, Анґелії. А в іншій стороні, де широко розливалося Біле море — там і сніг білий, і день білий, та такий довгий — на півроку, і зима півроку, і ніч. Живуть на тому морі люди дикі, що по-людському й говорити не можуть (тільки рикають), і в шкурах мамутових ходять. Такий сей світ — великий, незнаний...
А місяченько... Місяцю не весь вік молодим бути. Спочатку-то молоденький, вихваляється на весь світ, біленький, тоненький. Та як подивишся через дві ночі — вже гнила кватира на небі. Ой, як возьме Бог до рук своїх місяць, поріже на маленькі шматочки та й повісить зорями на небі. А місяць — зліпить з крижаного піску Нового.

Двоє акторів приводять в рух (за допомогою мотузок) «руки» дерева, вони плавно коливаються. Інші ходять колом біля Райської Груші під музичний супровід.

ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. О, яка зваблива для мандрівникового ока прекрасна Флоренція. Се, погляньте, сонечко ясне сходить над Озівським морем (Меотійським болотом), щоб, ніби булька мидляна, пролетіти над шовковими травами, зеленими гаями і рясними садами: закінчити свій лет за мідними Карпатськими горами. Грається сонечко у кольорову мутацію, переливає у собі, як у реторті алхіміка, червоність, рожевість, жовтість і зафарбовує свій диск розмитими гранями фіолету. О мальви біля мальованих хат на молочних ріках, кисільних берегах, о хрущі над вишнями гудуть і соловейки щебечуть. Під мінливим кольоровим сонцем погляньмо на великий православний люд, що веселенько танцює і співає, — все так гнучко, барвисто, вусато, оксамитно... О не щебечи соловейка на зорі раненько... не щебечи малюсенький... ота-кенький (показує руками), тоненький, гарненький, сіренький, натхненький птах. А чи долетів би ти до середини Дніпра? А ти долетів до середини? (Крик) Фак ю, фак ю! Фак ю...
Тільки у Флоренції вишня одночасно квітне і стікає соком достиглих ягід. Тільки у Флоренції тростина, встромленна у землю, навесні поростає зеленню і дурманно квітне. Тільки у Флоренції є такі файні білолиці молодиці... молодиці білолиці... на яких клювали французькі королі і турецькі султани. Тільки у Флоренції є парубки моторні та ідейні, з яких живцем здирали шкіру, оскопляли та смажили у мідному бику на повільному вогні. О геєнна вогненна! (зі сміхом, іронічно). Душі убогій де знайти притулок. О де сховатись за зітлілими декораціями з картону і пап’є-маше?
Для нас є таким солодким липовий чай і є таким яскравим мильне сонце. Ми носимо позичені у ґримера вуса і одержані в костюмера шаровари, які після спектаклю треба буде здати. І ми здамо у комору мильне сонце, рушники, вуса і шаровари, трембіти і кептарики, і підемо у світ босі-голі, як первісні люди у первісну свою демонстрацію осіннього листя, яке належить належно пошанувати і зафільмовувати, поки воно не перетворилось на гниль.

У пустелі з’являється ЛИСТОНОША. Він виголошує твердим і лунким голосом, присутні актори, вишикувані в ряд, урочисто повторюють. ЛИСТОНОША кожен раз викидає вперед ліву руку, подібно до «хайль Гітлер», тільки більш невимушено.


А
АБ
АБР
АБРА
АБРАК
АБРАКА
АБРАКАД
АБРАКАДА
АБРАКАДАБ
АБРАКАДАБР
АБРАКАДАБРА


Актори благоговійно падають на коліна і простягають до Листоноші свої руки. Він читає «абракадабра» у зворотному порядку, актори немов меншають, схиляють голови на коліна і завмирають. З-під його плаща (після виголошення) на світло (промінь ліхтарика) виходить маленька дівчинка з віником, яка починає замітати листя. По цьому світло згасає.

СКРИНЯ 3
Актори за СКРИНЕЮ розпивають пляшку. ЛИСТОНОША палить тексти, листя, проводить хімічні досліди з порошками, рідиною різних кольорів у мензурках і колбах.
Результатом цього є різноманітні запахи й аромати.

АДМІНІСТРАТОР. Я припиняю цю п’яну вакханалію. (до КАТЕРИНИ) І ди сюди. Панове! ми раді вас вітати на празнестві нашої ювілянтки пані Катажини.
Прошу всіх встати і плескати в долоні. Нині їй виповнюється дві тисячі років. Вона ніби сонце, яке не світить і не гріє. (КАТЕРИНА з цікавістю вибирає грушку). Господь не дає їй притулку на небі ані могили на землі, і вже дві тисячі років її житіє являє собою звичайне старіння і раптову дивовижну зміну, мутацію столітньої бабці на двадцятилітню дівулю. І так вештається вона «серед степу широкого, по Вкраїні милій», і ніде її не поховають. Бо лягає у свій столітній ювілей до скорботного гробу немічна і розтлінна баба-яга, а встає, немов з чарівної скрині, краля мальована. І цей безглуздий проклін (чи то пак, благословення) триває тільки тому, що наша ювілянтка відмовила Спасителеві, коли той ішов своїм via dolorosa (хресним шляхом) на Ґолґоту — відмовила йому у солодкій полтавській грушці.
І так вони йдуть по стежині екзистенційної невмирущості — Вічний Жид і Вічна Українка — Той, хто підганяв його батогом, і Та, що не втамувала його спраги. Блукають серед нас і наших малих дітей, присипляючи їх тисячолітнім співом, найбільші Злочинці і Свідки Ісуса Христа. Стережіться Злочинця, ховайте від нього діточок, затуляйте йому рота, а їм вушка. А не то ляпне стара баба-Свідок чергову заповідь або ж напише Євангеліє від Катерини чи всіх нас до біса пошле.
АДМІНІСТРАТОР. Жуй! Жуй! (КАТЕРИНА їсть грушку)
КАТЕРИНА. Десь там бачу людину з хрестом!

Актори прикривають руками голови і схиляються до землі.

АДМІНІСТРАТОР. “ДЕЛО №”
РАТУШНИК КАТЕРИНА МИКОЛАЇВНА

Р. Н. 1900
М. Н. м. Маріуполь, фруктовий сад.
Ім’я Міґрантка.
Нац. Вічна Українка.
Школа 1 Українська.
Вчитель Тинда Федір Дмитрович.
Мати Торгувала борошном.
Батько Перевізник.
Освіта Вища технічна
Кавун Мелітопольський, 10 кг.
Чоловік Херсонець.
Портрет Стара Діва.
Комс. путь за Урал Ля.
ФАХ люді ґібнут за мєтал.
Доза опром. найвища.
У саду абрикоси, вишні.
Дитина померла.
Могила №
Вид мутації Відьма-перевертень-літунка.
Гаманець украли.
Опєрєніє Співачка.
Чоловік помер.
Всі померли.
Миска з варениками.
Курс міґрації Україна, Озівське море, о. Бирючий.
Зас. ураження білі лебеді.
Супутники балістична ракета.
Примітка непошкоджена.
Спецзавдання вистежити і вбити.
Москаль з лопатою.
Феномен воскресла.
Чудо зад вєрь жді но
Міри держбезп. Ювілей з нагоди...


Список
деґустаторів: ............
Псалом Тобі, КРНО: Во здравіє!
АДМІНІСТРАТОР. Во здравіє! Хором! Всі співають: Во здравіє, во спасеніє, многая літа, многая літа (кілька разів). Під час читання листів лунають урочисті католицькі гімни, на екрані періодично з’являється і зникає тінь МЕТЕЛИКА. КАТЕРИНА гойдається на Райській Груші, у колисці-квітці.

ЛИСТ
Здрастуй, Катерино, здрастуйте, діти! Пише вам М. В. Гоголь зі світу потустороннього, підземно-підводного. Якщо вимагаєте конкретності, то назву себе душею хохлацькою колишнього імператорського письменника. Можете писати епістоли на адресу: Locus Inferus, Limbus, Гоголю М. В. Через оту плутанину Автор «Мертвих душ» тримає у своєму сейфі добру половину моїх листів. А у тих листах засушені рідкісні птахи, квіти, флора нашої неньки Сивеньки. Н. В. постійно погрожує спалити старі папіруси і липові грамоти (перші зразки нашої літератури), продати китайцям скромні останки русалок із «Майської ночі», а редактору «Пан+Пані» за безцінь віддати ілюстрації страсної смерті Остапа, сина Т. Бульби. Та хіба можна так продешевити з ПОРНО? Для чого (у чорнових варіантах повісті) його крізь анальний отвір ґвалтували троє поляків, для чого йому відрубали руки й ноги і повісили його скривавлений тулуб на сосновому дереві? Для чого горіла сосна, палала? Для чого крізь... ґвалтували Остапа троє поляків, для чого йому, нарешті, відрубали... Для мастурбальної екзистенції дешевих журнальних глядачок? Смичок тобі в дупу, Ніколай Васільєвіч.
Комфортним є місце найтепліше і найчорніше. Місце, заглиблене у брюху Великої Риби. Там, у високій і вологій залі, голі люди розпалюють вогнище з очерету і водорості, напиваються до несхочу з плодів манго і кокосів, обмацують новоприбулих з землі під сонцем. У той день, на фруктовому бенкеті, запитують мало, хіба що про враження від нових апартаментів, про зовнішній вигляд і довжину вуса пливучого господаря, який смоктав у дитинстві молочко і от тепер, щоб збагнути щось людське, або ж зайнятися чревовіщанієм, він (воно) засмоктав(ло) плавців і тонучих. Може видатись символічним, що гості з поверхні падають крізь вузьку гортань разом із камбалою і соковитими овочами, оплутані хмизом океану і з сірниками в кишенях. В той день гість мав світло, вогонь і солодкий сік. Він певно тримається на ногах (на двох ногах), говорить, вишкіряє зуби і видає гортанні звуки. Їхні тіла, як у старовинному африкансько-арабському малярстві, мають бронзовий відтінок, їхні руки могутні і корпуси повні. Від них тхне вином, або ж горілкою і тютюном, вони часто нетверезі і говорять дурниці про загибель світу і несплачені борги...
Від них випромінює мінливим кольоровим маренням морфію або ЛСД, вони є наркоманами або самогубцями з ланцюгом на шиї. Від них тікали всі, допоки вони не втекли. Вони тікали від усіх, та це не вдалося. Вони хотіли одружитися з Іспанією, а одружилися з великою рибою. Вони робили капітал, а зробили собі підводну дрейфуючу могилу.
— Як називається цей корабель?
— «Іспанія» називалось їх судно, аж поки не пішло на дно.
— Куди прямує наш човен? Хто зна?
— А я вперше на субмарині. Знали б вони.
О котрій годині приходить листоноша? Чи буде цензор у листа? А зворотна адреса? Без сумніву, уряд добре контролює кореспонденцію найглибших і найбільших океанових риб — поселень наших громадян. Україна має найбільшу і найглибшу у світі, впливову, пливучу діаспору. Слава Україні! Китам слава! Підводникам слава! Урра!
Звершується час вогню. Згасає світло, згасають очі, губи і руки. Згасають плоди з солодким соком. На попелі згорілої години росте і розквітає задушлива чорна квітка — цвіт апатичної нудьги і чорнильного мороку. Проковтнувши мінути людей, фруктів і риб, ВОНО йде на самісеньке дно, у дзеркальну часом глибочінь акваріумну.
Тривати цьому вічно, і вічно сперечатися мені з душею своєю про найбільшу з двох тіней автентичну, природну тінь гоголівського носа. (У світлі синьої лампи вони однакові. А синьою лампою добре лікувати нежить). Стояти мені вічно у врат пекельних, у самій пащі чудо вись ка. Хтось врятувався (во здравіє, во спасеніє!), хтось загинув (упокій, Господи) не від ворот но. Хтось молиться, хтось кляне. О братику! Поміг Бог. Підморгнув Диявол. І нехай рибка плаває по морю-океану без думок суїцидального характеру, жива і здорова. Вона ж теж колись смоктала молочко...

ЛИСТ
Здрастуй, люба моя доню пані Катажино!
Радий привітати Тебе з Ювілеєм і повідомити, що Епідемія, якою вперше захворів І. П. Котляревський, носіями якої були Т. Г. Шевченко, О. Пчілка і Л. Українка, — ця Епідемія нині приймає Тебе у своє лоно, у свою всепоглинаючу утробу.
Це вельми делікатна, вельми шляхетна і витончена Шиза. Її атрибутом (у початковій стадії) є нав’язливі марення на кшталт співучих соловейків, квітучих троянд і непорочних дів (вже потім з’ясовується, що перші відспівали і відцвіли своє, а «непорочні діви» мали стільки кайфових запаморочень під час оргазмів, скільки Ти нєвінних іспражнєній в університетському кльозеті, де і ті, і ти роблять свою справу.
Шануймо ветеранів Епідемії — неголених і босих Шевченків і Гомерів, у певний день року приносімо квіти до їхнього останнього на цій землі притулку — тихого Кульпаркова. Слухаймо уважно звуки тихого тривання Декламації, початої колись у 311 аудиторії і закінчуємо тепер у палаті № ... Заховуймо у теплій душі аромат кульпарківської Декламації, леліймо у серці тендітні зеленаві паростки з насіння кульбабкового божевілля. То є ЦВІЛЬ ЕПІДЕМІЇ, квітування останньої її ФАЗИ.
Нині наказує Тобі Сіяч Останньої Вирішальної Віршувальної Епідемії за те, що насмілилась займатися віршописанням і закликати світлі душі Класиків, задля продовження Епідемії нашої, задля благоденства Твого та інших Тобі подібних.
ТРИЧІ перепиши цей Текст і відішли ТРИ листи ТРЬОМА особами, які потенційно підлягають Ганьбі і Славі цього Писання.
Епідемія не загине!
Відомий літератор.
м. Львів, Кульпарківська, палата № ...

АДМІНІСТРАТОР. Оце наша ювілянтка пані Катажина, довгожителька з «Книги рекордів Ґіннеса» і «Міфологічного словника». Наш релікт — пані Катажина! (КАТЕРИНА з надмірною урочистістю кілька разів вклоняється)
А. Пані Катажина, що ти їла?
К. Фрукти їла.
А. Пані Катажина, що ти пила?
К. Молочко пила.
А. І це тобі принесло...
К. Ой, пронесло...
А. І це тобі принесло

А. і К. говорять одночасно

К. пронесло
А. Великий
К. О великий.
А. О-го-го-го-нор


К (опускає голову, киває тихо). Великий гонор.
А. Хтось кинув літачка згори (розгортає і читає листа).
АДМІНІСТРАТОР.
ЛИСТ
Мамо Катерино, О Ти, що їсиш сало і дихаєш киснем! О блаженна, Тебе лякає вовче завивання у димарі, Ти годуєш цукром-рафінадом нічних метеликів і чхаєш від алергії на запах троянд і конвалій. Ти переховуєшся вночі від комара, великого і тонконогого, з червоними жилками комара, боїшся по старості літ його спраги і гріховної думки його вбити. Тому Ти тікаєш, спасаючи своє тіло від малярії, душу від пекла, а фауну Землі від наглого вимирання. Комашине царство лишається недоторканим, психіка твоя неушкодженою, а Червона книга України дещо обмеженою. Велику маєш нагороду на небесах, добродійко!
Ми оту нагороду отримали. Спасибі Тобі, о Мамо України-2, о Ти, що блукала по Марсу у сонному маренні, сіяла насіння сон-трави і яблук. І вже кілька століть пересуває вітер, здіймає у повітря холодний пісок і насіння, яке не проросло. Ти колись казала про це, як і те, що у планах Творця великий дощ. Тільки от у графік, мабуть, забула подивитись... Наразі на Україні-2 жодної флори і фауни. Лише пустеля з піщаними бурями. Бліде сонце над підземними мегаполісами. Фриґідні дівчата. Сіра уніформа. Тюбики з рідким харчем. Нам добре.
Яблука з Землі привозять нечасто. Їх прагнуть великі юрми... О, клята гадюко. Нам хріново. Спокуса вилізти на поверхню. Зняти скафандр та уніформу. Бліде сонце кигиче над морем. Ой горе тому сонцю-небозі. Хтось бачив на піску твої сліди. І навіть колібрі нам снились... Ціла планета належить Білій Расі. Ми переможці. Наші діти, нова популяція ростуть у мензурках. Страх і Жах (Фобос і Деймос) зависли над нами, але ми незнищені. Ми не говоримо, не сміємось, не дивимось в очі. Це звичка слабких людей. Ми — цифри без власних ознак, і ми пишаємось цим. Цифри єдиного Алґоритму великої Марсіанської цивілізації.
Р. S. — пані Катажино, якщо зловиш, то пришли мені, № 666, малярійного комара. Якщо на Марсі вимруть люди, то вважайте, що Шива на цей раз втілився у комаху. Magna res est (велика річ є) міфологія.
Ми як миші у скляному резервуарі. Ти експериментуєш з нами, інколи Ти тішишся і смієшся, то замислюєшся, згадуєш щось своє, то втрачаєш будь-який інтерес до всього експерименту. Спасибі, що Ти є. Многая Тобі літа, Ініціяторко марсіанських колоній. Твій день, день професорки Катерини — найбільше для нас національне свято. Ти займаєш чільне місце у скульптурній групі першопроходців (хоча Ти бачила Марс хіба що у телескоп Коперніка). Ти на голову вища за них, бо не опустилась до такого ..... ґрунту. А твоя лиса голова свідчить про ту дозу радіації, яку Ти отримала у лабораторії і яка призвела до геніальних розумових мутацій і зрушень, плодами яких ми є.
О Всевідаюча, хто експериментує з Тобою?
КАТЕРИНА. (на райській Груші, говорить замріяно, а потім тривожно і істерично) А Фобос... Фобосу не весь вік молодим бути. Спочатку-то молоденький, вихваляється на весь світ, біленький, тоненький. Та як подивишся через дві ночі — вже гнила кватира на небі. Ой, як візьме Деміурґ до рук своїх Фобос, поріже його на маленькі шматочки та повісить їх зорями на небі. А потім зліпить з крижаного піску Деймос.
А Деймос... Деймосу не весь вік молодим бути. Спочатку-то..... (розповідь циклічна)
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ С каменным ножом месяц поднимается не небо, бредет на запад, затем спускается по дереву на землю. Наевшись фруктов, месяц увеличивается в размерах (полнолуние), утомленный, принимает вид серого кенгуру; в этом виде его убивают юноши, но один из них сохраняет кость кенгуру, из которой снова вырастает месяц (новолуние). И тогда с каменным ножом новый месяц..... (розповідь циклічна) ПЕТРО ПАВЛОВИЧ ховається у СКРИНІ, МЕТЕЛИК читає з аркуша фактори загибелі, ПАСТОР читає розділи 3, 6, 9, 16, 20 Одкровення (див. Примітки), МОСКАЛЬ — параметри собак, ІНЖЕНЕР — дані Марса та історії України, АДМІНІСТРАТОР — уривки з листів. ПАСТОР зв’язує акторів мотузкою і веде навколо Райської Груші.
Звучить «Круговая порука» групи «Наутілус Помпіліус». Поступово голоси тихішають, переходять у шепіт, рухи нагадують уповільнене кіно. КАТЕРИНА і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ сміються з піднятого пальця ПАСТОРА, ІНЖЕНЕР показує дулю, МЕТЕЛИК — зігнуту у лікті руку з долонею на ній. АДМІНІСТРАТОР збирає в акторів аркуші з ролями, зошит ІНЖЕНЕРА і книгу ПАСТОРА.

СКРИНЯ 4
locus amoenus
КАТЕРИНА і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ у звичних декораціях. Два горнятка кави на СКРИНІ.

ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Не будемо згадувати сумне. Подивися, Катю, з вікна затишної кав’ярні на проспекті Квітів: бачиш, там цвітуть фіолетові і кремові петунії. Вони пахнуть Україною, волошками, хоча волошки навряд чи пахнуть...
Ти не знаєш, коли припливе теплохід із Каспію? Може, зустрінемо земляків. Ти питаєш, чи довго треба пливти до Одеси-мами? Нам, народженим отут, на чужині, не вистачить і цілого життя. А якщо вони припливуть завтра? Підемо завтра в порт, може, й принесе уральська сіра хвиля Арго з берегів Понту.
О горе нам... тутешні дні, як вуличні жебраки, канючать золоту монету сонця, та Господь Бог не закине в цю помийну яму ані жодного промінчика. А небо тут — як чорна кава у твоїй чашці... Кажу тобі, ти найкраща кобіта серед тих, хто не вмер від радіації. Жарт, звичайно. Все наше життя — жарт. Не сумуй, моя зозулько, випий кави, розслабся. Нічку перебудеш у мене, а рано підемо в порт — шукати черепи й амфори. Може, пізнаємо когось свого, а може, знайдемо вино чи рукопис. Ах, morze, morze...

КАТЕРИНА і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ на березі Уралу. Хлопці і дівчата у плавках, купальниках і протигазах. Амфора з вином (розпивають її), кості, рукопис. ПЕТРО ПАВЛОВИЧ піднімає з краю сценічного майданчика грушку, дивується з неї, притуляє до вуха і довго прислуховується.
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ імітує рухи вчителя, збирача фруктів (ділиться уявними плодами з КАТЕРИНОЮ та іншими), свист птаха. Потім тримає долоні над головою у формі дашка. КАТЕРИНА підходить до нього зі спини, ліву руку притискає йому до грудей. ПЕТРО ПАВЛОВИЧ осідає на землю. КАТЕРИНА лікує уявні рани і цілує.
Стіл перетворюється на труну. КАТЕРИНА і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ удвох.

ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Згадай, голубко, нашу кімнату, ізольовану від світу чорними шторами, напоєну смолистим ароматом вінків, які я приносив з кладовища (взагалі-то я надаю перевагу хлопцям, але тебе, орхідеє, не міг зіґнорувати). Ти запалювала свічку, але світильником для нас залишався златосяйний місяць... Морок ночі ставав густим і теплим, як лоно Марії. Свіча миготіла і стікала, наче сльозами, воском. А ти, опромінена оком смерті, робила останні кроки свого вальсу і повільно, як поранена біла птаха у кадрах чорно-білого кіно, схилялася над чорною домовиною. Ти вмерла. А коли блідий промінь пестив рожеві ланіта і перса, то я звільняв тебе, горлице, від шовкових одеж, і ти ставала собою. Ти танцювала у труні, дивно заламуючи руки, і щось шепотіла у нестямі. Але раптом у вікно вривався холодний вітер і засипав тебе пелюстками й снігом. У труні шаруділи миші... Так, це НЕКРОФІЛІЯ.

Десь чутно легке шарудіння. У мороці з’являється силует.

ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Хто ти?
МЕТЕЛИК. Я Метелик.
ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Метелик, Метелик! Катю, спіймаємо його, будемо годувати вином і медом.

КАТЕРИНА і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ з сачком повільно бігають за МЕТЕЛИКОМ.
На сцену викочується клубок мотузок. ПЕТРО ПАВЛОВИЧ тягне мотузку і витягує опудало МЕТЕЛИКА. Лякається і відпускає клубок. Далі тягне ЛИСТОНОША. Цілує опудало, розрубує на частини, палить, цілує попіл і шматки, що горять.
На стіл виносять ритуальне поминання: помаранчі, морелі, оковиту. Приходять КАТЕРИНА і ПЕТРО ПАВЛОВИЧ, актори, АДМІНІСТРАТОР. ЛИСТОНОША

подає страви на пательні. ЛИСТОНОША у пустелі палить листя, аркуші з текстом, всю макулатуру, змішує речовини у мензурках. ЛІТЕРАТОР. “ЗАГАЛЬНА ОБСЕРВАЦІЯ ПЕКЛА”
Сей світ — як маків цвіт, вдень цвіте, а вночі опаде (так міркував я, сиДячи на бережечку Червоного озера). Реальним було відчуття кінця землі, краю наших епілепсійних думок і спогадів. Північне сяйво! Тебе порівнювали зі спалахами пекельного вогню. І тут, у таврійських степах, я бачу твоє невгасиме фіолетове полум’я. Правильно казали римляни: «Omnia mutantur, nihil interit».

ЛІТЕРАТОР позіхає та йде. Запис звучить.

Все змінюється, нічого не гине. Дехто уявляє його у вигляді величезної вирви (точніше, перекинутого верхівкою вниз конуса), оперезаної всередині кругоподібними уступами, які утворюють дев’ять смуг, що нагадує своєрідний амфітеатр. У цій Юдолі печалі, як живиця у котлах венецького арсеналу, кипить і бушує смола. Тут панує запах горілого м’яса, а мухи й оси вельми заважають гостеві. Свист батогів, брязкіт залізних тяжких кайданів, триголовий пес Цербер (у якого гадюками грива їжиться), нарешті вогненні води Флегетону — все це і взагалі, помилився Той, хто казав, що широкими є ворота до Пекла. Лише стара Дубиниха, ключниця, знає шлях до вузької (але глибоченької!) ями в степу. Думаю, це буде те, чого ви й прагнули. У фіналі додам, що з тої ями часом валить клубами чорний-пречорний дим, що має запах (лат. odor) свіжоприрізаної гладенької курки, продезінфікованої над вогнем.
Ой то не орли над синім морем заклекотали. То над чорним мороком безодні, тяжко виючи, немов сіре смутне птаство, пролинула зграя безталанних душ. Вона з надривним плачем майнула в каламутний вирій одвічного холодного дощу. А над глибоко розверстою прірвою плине далекий човен. Він відвезе мене в краї, де не сходить сонце, де лютують вічний холод і морок.
Я бачу, як у темних урвищах Стіксу, у пекельному жевриві муки і сліз, гниють сотні ні в чому не винних людей. Вони нестямно волають і простягають до мене поранені, скривавлені руки: — Нас, невинних жертв, у цій геєнні огненній повісили за руки і шию до гнилих стовпів, на яких тримається Пекло. Ми, діти Сонця, перетворилися на снідь повзучих змій і хробаків, які гризуть наші кості, висмоктують мозок. Нас, смиренних, застромили навіки залізними прутами, нас ссе лютий Змій.
Вимоклий і худющий, як жердина, дід наказує рогатим чортам: — Любив він на білому світі митись і ніжитись на м’якому ложі, то ведіть його тепер у мою лазню вогненну і покладіть на ложе вогненне!
Ой поклали ви мене, чорти, на полум’яний одр, смолу кипучу мені в нутро вливаєте, палаючими віниками парите. Не простили ви мені, що співав про неньку Україну і дотримував звичаї старі, тепер вбиваєте, душу святу виймаєте.
Плине по темній стумині корабель Харона, блаженного старця. Він відвезе мене на скорботний берег, де ані світу білого, ані сонечка ясного в очі ніколи не зобачу. Та, може, отут, під землею, хоч рідненьку матусю зустріну і тата свого... Жити мені в Пеклі, з душами праведними перебувати. Бо зайняли ви наш світлий Рай, юродивими та посниками заселили. Печіть же мене на незгасимому вогні, на пательнях розжарюйте до Кінця Світу вашого. Допоки не скінчиться псячий псесвіт.

СКРИНЯ 5

ГОЛОС (у темряві). Чи обіцяєте ви говорити правду, лише правду і ще раз правду?
ВІДПОВІДЬ. І ще раз.
ГОЛОС. Чи визнаєте ви ООН та її конвенції нейтралітету у правах садомазохізму?
ВІДПОВІДЬ. Визнаю вогонь і вітер.
ГОЛОС. Чи вірите у друге пришестя Христа і воскресіння мертвих.
ВІДПОВІДЬ. Не вірю у воскресіння живих.
ГОЛОС. Чи не побавитись мені у гру з глядачем? Хто відмовиться від фруктових призів? Хто зможе перетворити інтелект і кмітливість на власний обід? Отже, відгадуйте.

Глядачі відповідають, актори стоять, зв’язані мотузкою, немов перед Судом Божим.

ГОЛОС. Чому Адміністратор у зеленому костюмі? А Літератор босий? Чому СКРИНЯ має форму куба та у світлі прожектора змінює колір, ніби хамелеон? Ви вважаєте себе патріотом УКРАЇНИ? Чи не містить лексема «Флоренція» прихованої алюзії з латинським flos, floris — квітка? А може, з florentis — той, що квітне? З якою метою актори ховались у СКРИНІ? Чого вони досягли? Хто є ідеологом листувально-вертепного дійства? Звідки було імпортовано екзотичні фрукти? Чи було належним чином оформлено митну декларацію? Хто піде на митарства? Чи є повним наступний перелік предметів бутафорії: пляшка, МЕТЕЛИК, звізда, біла льоля, чорний фрак, лавровий вінок Верґілія, курячі кістки, чарка, миска з варениками, мед абрикоси, кава, яйце, амфора з вином, рукопис, черепи, грушка, свічка? Чи не можна до нього щось додати? Відняти? Чому Господь Бог не випив сам? Оунлі фор експорт? Чи розповсюджуються на Метелика права людини? А навпаки? Чи станемо засуджувати канібалів? Може, то була людина з екологічного товариства? Чи не тепліша шапка Мономаха за вінок Верґілія? Якої породи була курка? Скільки знесла яєць? Скільки б знесла? За місяць? За рік? За сто років? Скільки вареників було у мисці? Скільки мисок було в Україні? Скільки мисок украли? Скільки пельменей нам винні москалі? Хто останній у черезі? Чи потребує ретельного розгляду наукова діяльність Катерини? Чи антинаукова? Чи господарська? Чи бездіяльність? Кого б вішала пані Катажина? У чому КАТЕРИНА відмовила Спасителеві? Від чого відмовилась? Де народилась пані Катажина? Хто був її шкільним вчителем? Яку мала освіту? Якому народу належить? Що з гаманцем? Хто переховувався вночі від комара? У що втілиться Шива? Хто не вмер від радіації? Чи виправдана некрофілія? У чому полягає заслуга професорки п. Катажини перед людством? Чи змутувало воно? Хто виготовив пляшку, голову Листоноші, хто пошив убрання Метелика? Хто пошився в дурні? За яким рецептом готувала КАТЕРИНА вареники? Чи вміла п. Катажина грати у шахи? Розкладати пасьянс? До чого вона дорозкладалась — до атомів і молекул? Яке змістове навантаження несе образ пустелі у Тексті? Чи живуть у сучасних пустелях пустельники? Хто вперше вжив слово «Оаза» в українській літературі? Що символізує лабораторія Листоноші? Чи вірите ви у листування з померлими? Чи не хочете відіслати листа на той світ? Отримати листа? Зазирнути у СКРИНЮ? Чи не було серед речовин лабораторії галюциногенів? Чи принюхувались ви? Хто звів вас, необережних, у самісіньке пекло? Коли там починається опалювальний сезон? Окріп і смола за графіком? Добре мати у Пеклі приятеля? У Пеклі приятелів? Як ви розумієте танець Метелика. Чи розуміє Метелик ваш танець? Чи бачили ми агонію Метелика, який уповільнював свій рух і нарешті впав за лаштунками? Чи впадання у сплячку? Чи не помітили ви, що хтось із ваших друзів дуже подібний на Метелика? Чи не пробували ви підгодовувати його цукром і медом? Що з того вийшло? Ця людина часом не з товариства охорони метеликів? Чи побачили ви кольорову феєрію? Ви збожеволіли? Або хоч трохи звар’ювали?
Чи вражаючими були варіації запахів? А яскравість вбрання акторів? Чи вдалася пантоміма? Коли квітка-колиска колисала Катерину — то не видалося вам недолугим? Чи не була би

кращою вистава, якби КАТЕРИНА на годину перевтілилась у маґа-телепата-ворожбита-цілителя і т. д. або у факіра, який розбиває цеглини, ковтає мечі, видмухує з себе полум’я і т. д.? Чи правильно роблю, зарезервовуючи місце для подібних штучок?
ЛІТЕРАТОР. Треба щось лишити нащадкам. Але звернімось краще до рахманної Австралії, бо ж випробовувати нові технології та ідеології ліпше на чужій землі, подальше від шовкової-совкової корівки, нашої старенької молочниці.
Австралійці колись знову будуть жити у печерах неандертальців та австралопітеків, і будуть зайняті лише збиранням грибів. У кожній печері буде висіти величезний плакат (доречі, цю сторінку ти можеш вирвати та розмістити над ліжком):


удень
гриби сушу
сушу вночі гриби
чуйним ножем тупим
дрібно ж наріжу ж дрібно
відкрию конвертор і закину
віддам вогневі ясному на снідь
колись ви так маестро нам казали
печериці
сироїжки
опеньки
маслюки
копійку
бережи
греби
роби
збирай не мухомори не збирай
печериці
сироїжки
опеньки
маслюки
гриби
суши
роби
до скону
до гробу

Ідемо збирати гриби, діти! Їх багато, вони зросли на тому, що давно вже погнило. Уважно подивіться на цей величезний, з чорних букв складений, гриб. Перша його буква — «у», друга — «д», третя — «е», четверта — «н», це знає і малюк. З «ь» справа складніша, але ми, люди печер, не влізаємо у тонкощі філологічної науки з її занепадницькими ъ і ь, для нас це пустий звук. З букв складаються дні і ночі збирання і сушіння необхідних для людства грибів: печериць, сироїжок, опеньків, маслюків. Великими червоними буквами засторога: мухомори не збирай. Не бери у кошика гриба, якщо він червоний і від нього мруть мухи. Хоча колись від Червоного здихали люди, але ми того не помічали. І ще раз збирай ті самі гриби: печериці (то є символ печерних людей), сироїжки, опеньки, маслюки. Суши. Роби. І ще раз суши. І ще раз роби. До скону. До гробу. Остання фраза — архаїчний вислів, який вже давно втратив первісну семантику. До ями. Спільної для всіх. Оживеш у грибах — говорять на могилі лідерів збирацького руху.
Тренуйте зір, діти, дивлячись на зображення великого Гриба. Щоб так чітко, як бачите кожну букву і крапку над «і» — щоб так чітко бачили кожний гриб у палітрі його тонів, вкраплень і плям. Тренуйте очі, ушляхет нюйте душу, діти, бо ідемо скоро збирати гриби. То є наша споконвічна традиція, всі наші предки ходили до лісу збирати гриби. Або сушити гриби. І наш Великий Літератор, його ми називаємо Долісу, більше за все, що було у старому світі, любив долісу гриби. І за це був не бесами нагороджений — він уздрів архікрупний, з вогню і попелу, Великий Гриб, який закрив хмарою усе небо і зруйнував усе, що було крім нього. Бо навіщо інше, коли все гуманне, смачне та естетичне містилось найповніше у ньому? Коли то все содержать найповніше печериці, сироїжки, опеньки, маслюки долісу, які з часу вибуху великого Гриба значно збільшились і охопили міцелієм цілу Аустралію? Великий Літератор отримав найбільше щастя у житті, зобразивши на папері Великий Гриб вибуху і з’єднавши свою душу з Великим Грибом вибуху. Оживеш у другому Великому Грибі вибуху — сказали наші предки на його могилі, хоч і не відали, що казали.

Отче наш іже єси на не бесах
Дасвятиться ім’я твоє
Да прийде Царствіє твоє
Дабу деволя твоя
яко на небі так і на землі
Гриб наш насущний дай нам днесь
Тинепростивнам
іоставивнам Гриб вибуху
Так і ми колись оставимойого
винуватцям нашим
Да введи нас долісуживого з грибами
птахамиме теликами
і наповни будь ласка ущерть
кошики наші
Ще раз подивімось
на Великий Грибвибуху.
Ідемо у пустелю
збирати гриби долісу.