Олег КРИШТОПА |
Спрагомор 9-9-9-1 |
(ЛИСТ ПОМИРАЮЧОГО ОД СПРАГИ ДО ДЕПАРТАМЕНТУ ВОДИ) Від самого усвідомлення безводності спрага хапає тебе за горло, потроху розчленовуючи тіло та свідомість, засохлі мізки неприкаяною каменюкою метаються в потрісканому, мов ґрунт у пустельну засуху, черепі; найтрагікумедніше, що знаєш: якби знав, що вода є, пити не хотілося б зовсім, намагаєшся себе переконати, що теперішній твій стан усього лиш злий жарт захворобленої психіки, така собі сухофобія, але докази розуму запікаються і останні його краплі випаровуються, тебе охоплює дивовижне патологічне збайдужіння, сеанси апатичного лежання навзнак перериваєш лише все безнадійнішими, вже майже звичковими ривками до крана: інколи здається, що почув, буцімто впала крапля, немов повитуха-акушер зазираючи в чорне лоно крана, уявляєш собі її народження: он вона вистромлює свою замутнену голівку, бачиш свою сверблячу нетерплячку в її оченятах, засвічадених іржавістю люфи крана, ось вона росте, набрякає, мов ракова пухлина, видовжується, як сталактит, засліплює заломленим світлом, і така вона приваблива, така люба й зваблива, що хочеш її понад усе, лиш жадоба ледь стримує: ще не час, ще можна урвати більший шмат, проте губи вже не коряться ницим забаганкам, вони простяглися назустріч коханій волозі, видовжилися, як шланґ порохотяга; пристрасті всередині тебе вирують: щоб лиш не проґавити, не впустити її, вхопити за хвіст обірваної ґравітацією пуповини і зжерти, засмоктати, наповнивши себе по вінця її життєдайним сенсом; кілька разів передчасно смикаєшся і ледь спиняєшся за міліметр від новонародженої, напружено і мрійливо зазираючи в її багатообіцяючі глибини, прозираючи крізь неї... крізь? вона якось раптово зникає, а ти лиш зачудовано проводжаєш поглядом її останній політ, вільне падіння ґраційних молекул, якісь сили окулюють краплю, бачиш дрож, що мініхвильками перекочується її крихітно-дитинним тілом; нарешті кидаєш навздогін свої натомлені нервовим очікуванням уста, але запізно, бо от вона, розігнавшись, як метеор (чи «Метеор», що, до речі, також несугірше), врізається в металічне дно умивальника, наче прошиваючи його наскрізь, просочується, немов у пісок Західної Сахари, а тобі зостається лише торкатися язиком і губами шерехатого, холодного, але надзвичай сухого металу; потім ще зазирнеш під умивальник, сподіваючись, сам не знаєш на що, крапля настільки стрімко прорвала дно раковини, що виникло враження, буцімто вона і справді полетіла далі додолу, розтікшись вологою плямою на підлозі, але ні: ніде нічого, міраж, все то було оманою комунального апокаліпсису; похнюпившись, повертаєшся до ліжка, ні про що не думаючи, ні на що не сподіваючись, а може, — знов спалахує вогник життя в збайдужілих було до всього очах, — може є люди, що завбачливо підготувалися, запаслися вологою... зітхаєш ліниво і спрагло, пити! — струмує одна-єдина думка, чекова вимога цим брудним гуртожитковим стінам і кадебістським (подвійним) дверям; а якщо води більше не буде ніколи? — знову прискорюється серцебиття, а клей-слина намертво схоплює твої потріскані уста, тріщини збільшуються, вони охоплюють міцними путами псевдопавутини все тіло, лущиться шкіра, а ти й далі витріщаєшся у вікно, яке монотонно і п'янко розхитується біля зів'ялого від спраги, засохлого до нерухомості листя дерева, пити! пити! — аж стогнеш, і стогне дерево, уявляєш вже, як помиратиме поряд: ти й воно, потріскані, зі здертою шкірою, висолопивши заціпенілі, мов ватні, язики; пити! Пити!!! І знову вчувається тихе крапотіння крана, мав би спітніти, але ж піт — це також волога, щось рідке, чим можна втамувати цю шалену задушливу спрагу, насититись, та поту нема, організм — не perpetuum моbile, не фабрика з виробництва вологи, може справді крапає? — уважно, надуважно слухаєш, крап, справді? та ні, не може бути, вчувається; сиди й не рипайся, бо ж кожне схоплення, кожен крок висмоктуватиме з тебе останні міліметри вологи, той недоторканий запас, на якому тримаєшся, завдяки якому дихаєш... Щось треба діяти, пити! здається, що відчуваєш наближення смерті, муки стають все нестерпнішими, ти вже не можеш нерухомо лежати, ті ж страждання, що годину тому (годину?! видавалося, що минуло з десяток вічностей) кинули тебе в простирадлові обійми апатії, Тепер змушують до активності, життя не хоче так просто вступитися, воно верещить, нуртує в тобі, збурюючи й тебе, спонукаючи до роздумів: негайно, якнайшвидше слід щось вигадати, пити!! води! води! схоплюєшся на ноги; встанеш, а там видно буде, там якось буде; це, мабуть, схоже на малювання: варто розпочати, і безвихідне коло роздумів проривається рішучими і впевненими мазками, сама собою виникає вистраждана, підступна тема, постзадум ускладнюється... до дідька малювання! пити! пити! пити!!! Бісять своєю подвійністю двері, сухі до неможливості, торкаєшся потрісканої фарби губами, цілуєш пустельний холод... безнадійно це все, жодних шансів на порятунок, на виплекану з нічого краплю, питипитипитипитипитипитипитипитипи-типити!!! І довгий стогін у засохлому коридорі, торкання стін і п'яні кроки, пити!!! помічаєш під ногами зсудомлену перешкоду, обличчя спраглої без кровиночки, мабуть, виссала собі всю кров, кляте самоупирство, тепер неясна ціль віддаляється ще на крок, пити! тяжкий же цей крок, питипити-ити!!! а попереду ще кілька засушених експонатів, обережно переступаєш, сповзаєш, скочуєшся донизу крутими сходами, пити, випереджаєш ще кілька напівтрупів, що вилизують власну сечу (щасливці!), але спинитися, щоби приєднатися до бідолах у калабаньці не можеш, щось тягне донизу (чи просто штовхає в розпечену сухістю спину?), нарешті двері, знову двері, пити!! кидаєш тьмяніючий погляд на встелену тілами землю і падаєш, приєднуючись до паркого килимка жертв спрагомору, стрясається затуманений світ, зростає над тобою, обступає тебе своєю ворожою сухістю... аж раптом (щось шепочуть твої уста, чи не якесь заклинання? пи...ти...пи... — ворушиться частина губ, — п...) крапля рятівного дощу зволожує твій набряклий, зрадливо-нечутливий язик... Долина, 07.09.99 р. |