Про двох придурків

Комедія світоглядів
на кілька дій з багатьма антрактами


Він
Людина не може бути духом: від тіла далеко не втечеш. Ти хочеш, щоб людина була прекрасним безтілесним духом. Але ж подумай, ненормальний, адже мірило краси для людини - антропоморфність. Людина не може бути гарною й безтілесною, бо нема чому бути гарним, коли тіла нема. Тепер тобі бажається, щоб людина була духом, але виглядала б як людина. А який у цьому сенс, якщо всі органи людського тіла перестануть виконувати будь-які функції, крім естетичних? Яка естетична функція у носа? у печінки? Зізнайся просто, що ти хворий. Ненормальний. Людина не брудна істота, людина прекрасна істота. На світі є прекрасні люди, просто чудові. Є генії, які так само їдять і ходять у сортир. І все одно вони генії, тобі до них далеко. Ти знаєш тільки бридитись. Ти кончений.
Так я говорю собі щоранку, коли їду на роботу в тролейбусі. Щодня я витримую мінімум дві поїздки в тролейбусі в години пік. Салон забитий пасажирами, всі вони смердять. Літом - потом, лепом, узимку - мокрими шапками, нудотним тютюновим духом. Контролери, як один, - перегаром. Щоранку я переконую себе, що людина прекрасна; іноді бувають свіжі аргументи, але, як правило, оце. На жаль, ефект прямує до нуля.
Людина зовсім не прекрасна. Людина бридка. Звісно, є генії, є божественна іскра. Якби ти бачив, як вони геніально длубаються в носі!
Ну от, наприклад, візьмемо он ту жінку. Хоче взяти таксі, значить, має гроші. Але я вже звідси бачу, що в неї стрілка на колготах і неакуратні залишки лаку на нігтях. До речі, знаєш, навіщо вони їх фарбують? А щоб потім не чистити. По своїй першій жінці суджу. Можна три дні не чистити. Та, врешті, це не має значення. В людині шість метрів кишок. Там стільки бруду, що бруд під нігтями блідне. Тричі на день людина запихає в себе шматки мертвих тварин і риби, нажирається, сито відригує, це все розкладається у неї в шлунку і гниє в зубах. А потім, виходячи зі сральні, людина кривиться: фу! Їй це не подобається! Насправді туалет - храм людства. Сакральне місце, розмальоване сакральними символами, найдорожчим. У людського буття - триєдиний сенс: їсти, смердіти, розмножуватися. Про розмноження просто мовчу. Як подумаю про цю гидоту, мене просто вивертає. А сам? - спитав би хтось. Я - стерильний. Майже. Я, мабуть, найчистіша людина в Києві. Чотири рази на день чищу зуби, аби не смерділо з рота. За руку намагаюся не вітатися. Мені стає погано, коли я уявляю частинки чужого поту й епідермісу на своїй долоні. Звичайно, не тримаюсь за поручні в громадському транспорті. На таксі не їжджу, бо збираю гроші на машину, до якої більше ніхто, крім мене не буде торкатися.
Єдине, правда, - немовлята не брудні. Але це ненадовго. З'являються гормони - колишнє немовля стає прищавим підлітком, потім масним мужиком, пліснявим дідом ... або бабою - ще гірше. Баби ...
В принципі так, я хворий, звичайно. Я хочу, щоб людина була чиста, а це неможливо. Моє бажання ненормальне. Я повинен любити своє лайно, а заразом і ваше, бо ваша природа така ж сама, як і моя. Але я не люблю ні своє, ні ваше. Звичайно, якби всі були б такі, як я, вимерло б людство. А не дуже й шкода! Вимерло б людство з гнилими зубами. Може, десь би відродилося в іншій формі. Хоча... не уявляю собі, кому треба відроджувати оцього бомжа, до якого я намагаюсь не доторкнутися. Он бач, потекло з-під нього. У цьому його суть, як дух, він не матиме ніякого сенсу.
Я звик говорити з уявним співрозмовником, бо, розумієш, друзів у мене нема, а я, як будь-яка людина, істота соціальна і повинен з кимось спілкуватися. З колегами я не можу говорити про свої проблеми, бо... ну, тупо, коли лікар розповідає лікарям про бридоту людського тіла. Я лікар-офтальмолог. Колись хотів відкрити людству очі... не пригадую вже - на що. Змінив би роботу, так не вмію більше нічого. Коли вступав до медінституту, не усвідомлював, що на мене чекає. Бачив раз бабу, у якої шкіра на животі розпливалася по всьому ліжку і накривала її, як ковдрою. Бачив відкритий перелом стегна і кесарів розтин, епілептичний напад. Після цього я не вірю в брехню, що людство гарне. Де, дозвольте поцікавитися? Може, його краса в розумі? Та в якому розумі! Людство дурне як пень. Людство голосувало за Гітлера, Лукашенка, Жириновського; саме, без примусу. Людство в гробу бачило завтрашній день. Воно скаржиться, що зникла "духовність", а молодь пішла у "наркомани". "А от за тих часів", - каже людство. Мені краще за цих часів. Я пам'ятаю дефіцит мила і зубної пасти. Мене лихоманило від страху, що нічим буде митись. Я знайшов блат на базі й закупив собі з переляку стільки індійського мила, що насилу доніс. Потім роздавав пенсіонерам, коли почало висихати.

Вона
Світ ділиться на дві половини: одна їздить у таксі, інша - у тролейбусах. У метро їздить бідніша половина першої половини і багатша половина другої половини, до якої і я належу. Я страшенно люблю їздити на таксі. Курити там. У таксі немає бабуль, зате їх повно в тролейбусах. Ось якраз одне лізе на задні двері. Думає, що посуне купу п'яних з самого ранку мужиків, старе трибло. О, ти гля... посуває. Двері зачиняються, мужики падають на бабулю, придавлюють до дверей. Бабуля каркає, як ворона, тикає найближчого мужика в спину і крекче: "Ти, хамло, я же нє могу дишать!" Мужик їй тут же резонно відповідає: "А ти, бабка, вибирай, шо нужнєє - єхать ілі дишать!" Уся задня площадка регоче.
Мені пощастило: я сиджу. Жуйку жую. Якби на кожному світлофорі на мене не падав оцей маладой челавєк, читала б зараз Камю. (Страшенно люблю Камю, особливо те, що розумію.) Ось біля мене звільнилося місце, і тут же - черговий політ валькірії. Я люблю давати людям корисні поради, тому раджу маладому челавєку: "Ви краще сядьте". Хитає головою, сідати не збирається. "Тоді тримайтеся за що-небудь," - продовжую я мудру думку. У нього починає сіпатися щока. Не хоче триматися. Мабуть, болить рука або бридко братися за поручень. Остання філантропічна спроба: "Тоді поставте ноги у четверту позицію і на світлофорах присідайте". О, гля: подіяло. У цього чувака такий вигляд, ніби його зараз знудить. І очі в нього божевільні, он як він дивиться на бухих мужиків. У нього на лобі написано: "Що я тут роблю?" Відчуває себе істотою вищої раси, собака.
У мене колись був такий заскок, що мені було противно торкатися до чогось, за що бралися інші. Причастя приймала - трохи не вмирала. Потім пройшло, як білих яблунь дим.
Дивиться на мене і кривиться. Ну бля! Кажу йому: "Я розумію почуття омерзіння до людського суспільства, але його не виправдовую". Він так здивувався! Явно не чекав такого. Точно проблеми в нього.
Все, метро. Ніяк не встигаю за сім хвилин доїхати до Льва Толстого і дійти до Жовтого корпусу. Ну то прощавай, пара у декана; ми не дуже хотіли одне одного. Їду на Золоті Ворота і йду в Академію Наук пити каву.
Хворий товариш теж явно направляється в Академію Наук. Правда, там хто тільки не тусується, крім академіків, - наркомани, молодші наукові співробітники, я, мої друзі...
З наших нікого нема, бо ще рано. Мені зразу знають, що давати: це називається "дві подвійні половинки в одну чашку на три чверті води", а простіше - кава "ядерна війна". Зараз витягну Камю, відсьорбну кави і постраждаю над тим, що буття не має сенсу.
Бачу, хворий товариш теж хоче постраждати. Ось його ноги стоять. Явно йому заважає сісти фобія стільців у громадських місцях. Цікавлюся у нього: "Вам заважає сісти фобія стільців у громадських місцях?" Махає руками так, що видно - я маю рацію. Сідає з розмаху, трохи не падає. Шкода його, психа, симпатичний товариш... на моє нещасливе кохання схожий дуже. Зараз заговорить...
- Ну, розумієте, я не знаю, як з цим боротися. А в глибині душі й не хочу боротися. Розумієте мене?
Киваю головою, з понтом розумію.
- Людство гидотне; не знаю, як пояснити. Я знаю, що так думати не годиться. Але не можу примусити його любити. Воно брехливе.
Ага. Проблема зразу з усім людством. Я як частина людства, виходить, теж брудна й брехлива. А я, між іншим, чесна, як телеграфний стовп. Та все одно його шкода. Хто з ним буде спілкуватися, з таким маразматиком.
- Немає, - кажу, - у вас сфери спілкування, адже людство таке галіме! Але все одно воно вам необхідне, інакше чого ви зі мною тут говорите?
- З вами, - бо ви чистите зуби, нігті й ботинки.
Блін, виходить, я сиджу в кав'ярні й захищаю людство перед маньяком з тролейбусу, який на мене всю дорогу падав. А чому? Бо я чищу зуби. Цей псих видивлявся на мої зуби й нігті. А на самого подивитися... Та ні, чисті нігті.
- Я ще й голову мию, - кажу.
- Я бачу, - відповідає. Він бачить, - здуріти!
- І шию, і ноги, - нагнітаю атмосферу. - І вуха, і руки після туалету, і в душ ходжу, а ще в мене є носова хусточка.
- До речі, це не таке поширене явище, так що даремно ви блазнюєте.
Ви розумієте, блін, я маю отаке слухати, бо в мене добре серце! Я аж психонула:
- Та ви, блін, нахабне й нарване створіння! Заважаєте мені пити каву і, користуючись моєю добротою, намагаєтесь відновити своє атрофоване вміння розмовляти. Знайдіть такого ж хворого, як ви, і морочте йому голову.
- Та що ви зразу ображаєтесь, - кривиться товариш. - Ви ж явно людина недурна, розумієте, що я не зовсім у порядку. Може, ви порадили б мені щось? Мені набридло щоранку самого себе мирити з суспільством на час проїзду в тролейбусі. А ви, між іншим, перша до мене заговорили. Потім - так, я хочу повернутися в соціум, а мене від нього нудить. Які ж погані ваші контактні лінзи - з самого ранку очі червоні.
До чого тут мої лінзи?
- Ви що, окуліст? - питаю.
- Окуліст, - каже і кривиться.
От тобі й на. Псих-окуліст.
- А чому тоді українською говорите? Я думала, ви з філософського факультету, з такими заморочками.
- Не всі ж окулісти кацапи, - логічно зауважує товариш. - Я з Луцька родом. Та й ви, мабуть, десь звідти...
- Я киянка якраз. Просто український філолог. Що мені дорого обходиться...
От чорт, не люблю про це згадувати, як згадаю, так розкисну. Конфлікти з батьками на мовному ґрунті добряче підкосили мою нервову систему. Батьки, вихідці з Обухівського району, хотіли, щоб їхні діти гаварілі па- рускі. При нас з братом гаварілі тоже па-рускі. Коли я підросла, почала говорити українською. Звісно, з протесту. Баба з дідом заздрять сусідам, у кого внуки по-городському балакають. Коли я в університет вступала, це був цирк. Вони ніхто не знали, що на українську філологію. Думали, що на історичний. Потім, коли вступила, півроку доводила, що філолог - нічим не гірше, ніж бухгалтер (батько - бухгалтер). Знайшла роботу в газеті "Київський в....." і поселилася в гуртожитку з подругою з Житомира. Даю комендулі на лапу десять баксів і у батьків майже не буваю. Ніби нема родини. Взагалі нікого нема, одні казли навколо. Як же мені себе шкода ... а тут ще цей псих, його, бачте, від людства нудить. Погано йому!
Мені теж погано, ніхто мене не жаліє! І я страждаю! Та, правда, мені хоч не бридко до людей торкатися. Можу в тролейбусі сидіти, хоч там і бомж сидів до мене, каву в кав'ярні пити з горнятка з мікробами. Можу сексом займатися ... ну, правда ... але теоретично можу. А він ще мужньо сидить і ворить зі мною, майже не кривиться.
- Як тебе звуть? - питаю. - Вас, тобто.
- Василь. Вася. Можна на ти. А ...
- Мене звуть Марія. Машою не називати.
Ну звичайно, його звуть Вася, як же ще. Прийду, хоч контактні лінзи зроблю нормальні, раз він уже окуліст.

Він
Нарешті нормально виспався. Страхіття майже не снилися, тільки двічі прокидався. Відлежав, правда, ребра з правого боку, болять тепер.
Навіть потом не покрився, взагалі практично чистий. День хмарний - дуже добре. Комусь така погода не подобається, а я іншої не зношу. Коли сонце - в мене голова тріщить. Літом мало не здихаю. Дощ - теж противно; брудняться штани, іноді промокають черевики, тоді мені здається, що мої ступні - дві холодні слизькі жаби у пліснявих шкарпетках. Найкраще, коли хмарно, сухо і не дуже холодно. В принципі, вчора я дивно себе поводив - поперся, щось пояснював... Знайшов аудиторію. Вона ж настільки органічна частка цього світу, як камінь, яблуко чи собака ... Та вона перша почала.
Можливо, колись людство стане природним. Повернеться до природи, пройшовши через цивілізацію. Може, це буде й не гірше, ніж якби воно перетворилося на чистий інтелект; ну, звісно, воно буде жерти, спорожнятися й трахатися, але перестане брехати про це. Людство буде монолітне, як зграя. Тоді не буде таких, як я. Правда, таких, як я, може, більше й нема.
Ні, я не став, звичайно, любити це мерзотне суспільство. А чому я думаю, що зграя монолітна? Є ж там вожаки і якісь аутсайдери. Бувають, правда, й одинокі вовки чи там слони. Це як я. Або я як пустельник, навіть напевно. Правда, пустельники, вони усамітнюються із-за брудних душ, а я - із-за брудних тіл. Правда, душі мене теж не влаштовують. Нічого не влаштовує.

Вона
Блін, сходила в кіно, така тоска напала. Аж серце болить, якесь невротичне явище, як завжди. Згадала своє перше і, мабуть, останнє кохання. Сиділи ми над озером на весняних канікулах уночі. У Харківській області на кінофестивалі, в якомусь санаторії. Щоб дійти до озера, йшли крізь ліс. Усі чобітки були в грязюці. Про що говорили - нічого не пам'ятаю. Думала, от дурна: повернемося в Київ, і все пройде. Не в тому ж сенс життя, щоб любити одруженого, на дванадцять років старшого музиканта. Бо я тоді нічого не знала про сенс життя. Якби мене хтось запитав от зараз, то я б сказала: якщо життя має сенс узагалі, то він безумовно саме в цьому. Бо от пройшло шість років, а я сиджу в своєму забиченому гуртожитку, дивлюся в стіну... Тоді у мене руки замерзли, а він їх грів. Так у мене серце так калатало, що, здавалося, на весь ліс. Актор у фільмі був на нього схожий. Ясно, що не в тому сенс життя, щоб стати доктором галімих філологічних наук. Нема його, мабуть, зовсім.
Вася цей мені його так нагадує... Вася, блін... таке воно, больне, нема йому спокою. Найприкольніше, він точно не знає сам, що ненавидить. Людство - так що ж людство? Все людство - це ніхто. Не бачить він сенсу в існуванні людства. Так правильно не бачить, бо нема його. Можна тільки вибрати пудру для мізків і пудрити їх собі щовечора, там, хочу спастися чи увірувати і так далі, чи хочу квартиру двохкімнатну, чи переспати з Юрком Юрченком, чи щось там погаліміше. Зате, які класні в мене тепер контактні лінзи! Очей не муляють, ще й зеленого кольору. Вася своє діло знає. Хотіла йому руку потиснути, так він же маньяк... І грошей з мене не взяв, мабуть, зі своєї кишені зібрався башляти. Та нічого, я на більшу суму маразмів наслухалася. Блін, що він молов про геніальність... Видно, не дає йому спокою, що він не геній. Каже, генії брудні, в носі длубаються. Так всі длубаються. І ти длубайся. Але він правий у тому, що людство брехливе. Всі брешуть, як собаки, вивертаються, прикидаються... перед собою, як правило. Здається, я теж.

Він
Нарешті ввели маршрутку від Теремків до Либідської. Нарешті, нарешті за гривню в день я позбувся тролейбусних памороків. Тут немає хворих варикозних бабушок з ногами, як відра. Ще півроку - вистачить грошей на стареньке "Ауді". Але тоді з'явиться новий страх - як не розбитися. Я боюся смерті. Мене категорично не влаштовує, що моє тіло їстимуть хробаки. Хай краще мене кремують. А ще краще - померти, коли мене це перестане хвилювати. Проживу своє непотрібне життя, раз комусь цього хотілося. Та й не хотілося цього нікому.
Не бачу різниці, в якій якості доживати - лікарем, генієм чи психом. Хробакам усе одно, кого доїдати. Китайці вважали, що мета життя - залишитися в пам'яті нащадків. А мені, по-перше, їх пам'ять до лампочки, а, по-друге, в мене й нащадків не буде ніколи. Не хочу. Першу жінку вигнав, бо боявся якихось венеричних сюрпризів, друга сама пішла - через людство, ображалася на нього.

Вона
Блін, весна прийшла. Пригоди на мою задницю принесла. По гороскопу - нєожиданниє поступкі. А що, напишу листа цьому казлу, хто там у нас прем'єр. Що ми погано живемо, бо ти казьол. Ні, не годиться. Підірвати МакДональдс? Жалко, люди будували, старалися. Ні, ні, тьху, що це в голову лізе. На третю пару не йду, йду в бібліотеку. Ні, не йду в бібліотеку, треба в газету. Блін, так не хочу в газету, піду пити каву в Академію Наук.
Іду, по дорозі купую запальничку і газету "День". Оце газета солідна, не те що мій туалетний папір. От якби мене туди взяли, я б ходила, вимахувалася: розійдись, мусора, я журналіст з газети "День"! Цікаво, хто їх фінансує? Заходжу у кав'ярню, аж там - здрастє! Сидить Вася і п'є! каву! з чашки! Весь світ уже став із ніг на голову. Кажу йому:
- Там же мікроби!
Вася кривиться у відповідь.
- Та, може, швидше здохну. От, проходив тут ... думаю ...
Тут-то мене й відвідала ця геніальна думка. Прийняти на душу алкоголю і побільше. А тоді довго скаржитися на життя десь у кухні. Все одно практично ми в цьому світі нікому не потрібні: хіба що іншим таким же придуркам. Обоє намахані. Інакше що, говорила б я з ним про людство його галіме?

Він
Боже, як же ж воно так вийшло несподівано. Мене ще зранку нудило від самої думки про... уве... та й зараз нудить... зараз від коньяку. А де ж була ця думка, коли сам процес відбувався? Не було цієї думки! Умм... ніякої не було...
Я - був - з жінкою. Знаючи, що вони брудні і галімі... блін, де я це слово підхопив. Думки докупи неможливо стулити. Чувак критикує людство, а сам накирявся... та не сам, а з подругою накирявся... Блін, та що за слова до мене поприлипали. Людство критикую, а в голові порядку не наведу. Засинаю.
Куди вона пішла, як вона збирається вночі добиратися? Вона й сама намахана. Тепер подушка нею пахне. З якого це часу "пахне", а не "смердить"?
Треба встати і піти в душ піти в душ покупати...ся.

Вона
Оце я погуляла! Через годину вставати, а сну - ні в одному оці. По суті, я сама чувака трахнула. Не шкодую. Абсолютно не шкодую.
Оце ж, мабуть, зараз хлоркою всю квартиру перемиває, собака.
Що коньяк робить з людиною! Зранку лаяв геніїв за длубання в носі, а сам у той же день ...
Пташечка затьохкала.

Він
Якого чорта я тут сиджу, якого чорта не встану й не піду звідси.
Бо маю сказати їй одну річ. Одну річ важливу. Чорт забирай, от вона йде, а я забув, якого дідька припхався сюди.

Вона
Сидить, красавєц. Мовчить. Мовчу і я. нарешті питаю:
- Ну що, про людство будемо говорити?
- Ні, - хитає головою. - Про людство - більше ні. Тепер - тільки про сенс життя.