Рідному колгоспові

І
Ти повзеш по землі уперед,
ти чекаєш нового врожаю.
Я ж стою, бо для мене це мед
я у нього вгрузаю.
Не для мене сільська ця краса,
я занурююсь в нішу бездонну,
наді мною густі небеса,
ніби перса із силікону.
Ти лаштуєш поламану зброю,
ти чекаєш на манну з небес.
Я ж кінчаю поруч із тобою,
я кайфую від слова "прогрес".
І, доповзши, мов справжній боєць,
попри спеку, морози і зливи,
ти побачиш, нарешті, кінець,
та, на жаль, нещасливий.

ІІ
Складається таке враження, ніби
це не колгоспи, а глибокий ліс,
обшарпані стіни, ікони без німбів,
що комуністично нас рухали вниз.
Заліза зужитого купи безкраї
ці жертви окислень, порослі травою,
лежать тут іще з часів світової
війни за високі врожаї.
Відносини тут досить незвичні
не зовсім статеві, не економічні.
Тут мов останні світу межі,
яким за край піти належить.