Місія жінки в білому

МІСІЯ

Ожилий метелик над Миколиною головою,
над розпашілим жаром
серед снігів...
Закіптюжений казанок
з риб'ячими кістками:
найсмачніший шматок —
приблудному псові;
найвишуканіші слова —
воскреслому метеликові;
найміцніший трунок —
другові з попелу —
очі у нього
горять, як рубіни
в пітьмі,
коли ми йдемо дерев'яними ногами
крізь хащі
до мотузяного мосту через Дніпро,
ніби крізь звалище іржавих велосипедів,
припорошених снігом —
у горлі у нього клекоче пісня вигнання.
...То нічого, — плескає його по плечах Микола —
ось вбереться затон у кригу —
і ходитимемо навпрошки...
Він, як птиця,
що відлетіла
у вирій —
тільки й того, аби влучити час повернення...
...у голові —
найсмачніший шматок
вирію найміцніший трунок
метеликові
зісклілому
на трупі
самоти.


ДЖМІЛЬ ПРОГУДЕ


Ліні Довган


Запахло літо вже димком осіннім,
і дички вже на мед влежались в сіні,
і оси, й комарі перетомились
ламкими зблисками
висять над шумовинням
в передчутті
передосіннім.
За греблею, де води непроточні,
розкрились лілії
холодні й непорочні...
Лиш очерети, як козаки до бою,
стоять стіною перед осокою.
...Джміль прогуде, і каченя закряче,
вуж проповзе опасисто й ледаче...
Ані тривоги, ні жалю за день урочий...
Лише димком війне — і тонуть в ньому очі.




НАШ СЕЗОН

Задер поділ спідничок
в неї вітер,
а там — в обтяжку плавки —
мов кавун...
Я й не помітив,
як
скінчилось літо,
і осені настав канун.
І ти, до слова, з напівслова —
вже готова,
із напівоберта — до
шалу почуттів...
І сунуть баржі плавнями дніпровими,
міцних, смугастих повні упирів.
До бджіл нічних спада за видноколо
гір Київських медовий сонця диск...
Ти нетутешня, наче Пристань —
...гола...
Ти неземна...
А я такий артист!..
Я й не помітив, як минуло літо,
і попід вікнами зів'яв ґазон...
і можна обривати
жовті
квіти...
Скінчився їх сезон...
Почався наш сезон!


ПІВДЕННА АЛЬТАНКА

Коли я перепочивав у Східній альтанці,
несподівано увійшли дві дівчинки,
сіли навпроти
і почали перешіптуватися, сміючись і зиркаючи у мій бік —
неначе білі троянди...
Мусив я знятися і —
міркуючи над цією пригодою,
діставатися до
Північної альтанки...
Але
ще й не встиг поринути в насолоду,
котру тільки й може
подарувати
затінок диких плющів пополудні,
як з'явилися ті самі дівчатка —
мов дві думки, два почуття, дві принади, що
випереджають одна одну —
та ще мав я відваги повернути на південь,
заспокоїти серце видіннями
таких недосяжних гір...
Однак — це неймовірно! —
у Південній альтанці
ті чарівні красунки вже чекали на мене —
навіть приязні усміх осявав їхні обличчя... Хто б повірив:
одна з них простягла до мене розпростерті долоні!
Я волів би не зупинятися й летіти на захід,
понад поле червоних маків, полину й стокроток
до країни Синіх Озер.
...Та зрозумів: навіщо? — коли майже перетворилося життя
на казковий сон — бути в ньому лише метеликом...
І я сів на долоню.