Колесо вперед, колесо назад

Ти розплющуєш очі і бачиш погано побілену стелю, всіяну розчавленими трупиками забитих тобою комарів. Якийсь час ти рахуєш ці крапки, чи робиш вигляд, що рахуєш, збиваєшся на роздуми про життя, про смерть, згадуєш читану колись, в якійсь забутій уже книжці, фразу: "Ведмідь іде лісом і йому байдуже, скільки комах він розчавить". Збиваєшся думками на щось зовсім протилежне - скінчилася зубна паста. Потім відкидаєш ковдру, всідаєшся в ліжку, намацуєш ногами на холодній підлозі капці, знаходиш, встаєш і, човгаючи ногами, здригаючись від вогкості, яка наповнює кімнату, сунеш до ванни-туалету. Довго стоїш над унітазом, випускаючи з себе сечу, яка нагромаджується в тобі цілу ніч. З унітазу підіймається пара. Нарешті ти закінчуєш цю процедуру і натискаєш пипку бачка. Бурхливий водоспад, вириваючись із вузької труби, змиває жовту рідину. Ти повертаєшся вправо і крутиш крани, гарячий, холодний, регулюючи температуру води. Вмиваєшся - обличчя, шия, груди, руки, під пахвами. Набираєш до рота води. Спльовуєш. Береш зубну щітку і повністю витиснутий тюбик з-під зубної пасти. Скручуєш його, мнеш, перегинаєш, аж доки з нього не виповзає трішечки залишків цієї самої зубної пасти, розмазуєш залишки по щітці і починаєш чистити зуби. Ретельно, мало не кожен зуб окремо. По тому, витираючись вологим рушником, розглядаєш себе в дзеркалі. Цю червонувату шкіру, ці набряки під очима, рідкувату руду чуприну (тобто її залишки), бороду, що швидше нагадує щетину. Робиш губами і щоками рух, наче смокчеш цукерку, вішаєш рушник, вдягаєш старі спортивні штани з відвислим задом, діряву футболку з написом "Ворошиловоград" і йдеш на кухню ставити чайник. День почався.

Ти сидиш у кімнаті й дивишся на мокру шибку, на облуплену раму вікна, теж вологу і вкриту якоюсь пліснявою. Чай випито, ліжко застелене, в руках тліє сиґарета. Саме тліє. В цьому вологому помешканні вона може лише тліти. Тління, розпад. Шпалери повідставали від стін, понадимались пухирями. Книжки вкриваються зеленавою пліснявою. Нею ж і тхнуть. Пізня осінь, а опалення не працює. Та й скільки там того опалення, навіть якщо воно запрацює. Так - сама назва. Ти ж мріяв про окрему квартиру. Ось і маєш - однокімнатну вогку нору в панельному будинку. Ти радів їй, коли отримав. Та не довго. Через деякий час на тебе почала тиснути стеля. Ця низька стеля нестерпно тиснула на тебе, звиклого до високих чотириметрових стель у квартирі твоїх батьків, де ти прожив, без малого, тридцять років. Старий, сухий, ще австрійський будинок, збудований на совість майстрами, які ще цінували професійність, ще мали професійну гідність, а тому не могли збудувати погано, будь-як. Ті старі будинки зводились для того, аби в них жити. Ці сецесійні печі, цей паркет, ці світлі вікна, ці справжні різьблені двері між покоями, засклені справжніми витворами мистецтва - на склі були вирізьблені різні екзотичні птахи і рослини (ти дитиною так мріяв потрапити в цей загадковий і казковий скляний світ), цей простір, ця маса повітря, ці кімнати, якими спокійно можна було їздити велосипедом, що ти з успіхом і робив років так до чотирнадцяти. А що ти маєш тепер? Вогкі стіни, двері з ДВП, кімната-клітка, низька, погано побілена стеля з трупами комах, замість дубового паркету казенний лінолеум, від якого тепла не більше, ніж від кахляної підлоги моргу. Хочеться заплющити очі, щоб не бачити всього цього. Але це не допоможе. Не бачити чогось - не означає щось змінити. Отож краще пригни понижче голову і чекай, доки в тебе влучить рикошетом. Бо це недолуге приміщення вже всередині тебе (inside). Воно, як метастази руйнує клітини твого тіла, твого мозку. І ти встаєш, хутко вдягаєшся і вибігаєш геть, защіпаючи плащ на сходах. Ти втікаєш, втікаєш, втікаєш, наперед знаючи, що насправді втеча неможлива, бо повернення є невідворотним. Втеча - це ілюзія, адже ти несеш із собою цю квартиру, як равлик тягає свій будинок-мушлю. Ти довічно ув'язнений. Ти в'язень. Ти сторожовий пес. Ти символ тління. Ти знак занепаду. Ти людина нізвідки, що сидить на нічиїй землі, будуючи всі свої ніякі плани для нікого. І ти вже йдеш мокрим, просто таки просякнутим, наповненим вологою містом, піднявши комір плаща, зіщулившись. І ніс твій стає червоним і щоки твої стають синіми, і волосся твоє стає вологим і тьмяним, і руки твої ховаються глибше в кишені плаща, стискаючи - в лівій запальничку, в правій ключі, і ноги йдуть самі по собі, незалежно від тебе, і ведуть тебе, і йдеш ти, і приходиш ти.

Ти приходиш у "Blues". У маленькій кав'ярні накурено, але тихо. На стінах картини І-ка. Це тебе тішить. Ти любиш І-ка, любиш його картини, музику, вірші і прозу, але не навпаки. Відвідувачів ще мало, і тому здається дивним цей тютюновий дим, цей кумар, цей сморід, цей запах, цей аромат, ці міазми. За столиком у кутку ти помічаєш знайомого. Такого собі київського парубійка, який півжиття змарнував на те, щоб стати художником, але так і не захотів ним стати. Тепер він сидить у "Blues"'і і п'є щось там таке, виблискуючи своєю голеною (абсолютно ретельно, гладенько голеною) головою і привітно, чи лукаво, дивиться на тебе своїми великими щирими (ой чи щирими) очима. Ти підходиш до нього, простягаєш руку. Він простягає свою. Потиск долонь. Привітні усмішки. Він пропонує тобі присісти. Ти сідаєш. Ви балакаєте ні про що. Виявляється, він чекає одну знайому дівчинку. Потім ти підводишся і йдеш взяти каву. Коли за кілька хвилин ти повертаєшся, він сидить, заплющивши очі, ледь похитуючись під орієнтальну музичку, яку ввімкнули саме тоді, коли ти брав каву. Це він медитує. На устах його блаженна посмішка, наче він оце якраз уздрів Будду, чи там Вішну, а мо' й Крішну. Ти сідаєш навпроти, пробуєш його підколоти, але він залишається байдужим до твоїх підколок і не виринає звідтіля, де він є. Тобі не залишається нічого іншого, як сьорбати каву, розглядаючи свого візаві. Він одягнутий у все чорне - чорний светр, чорний шалик, чорна шкіряна куртка, з-під стола стирчать ноги в чорних джинсах, взуті в чорні черевики. На шиї в нього теліпається довге, до пупа, дерев'яне намисто, не чорне, правда, а брунатне, до якого вчеплено портрет якогось сивого бороданя (тут ти лукавиш - ти чудово знаєш, що це Ошо), у плетеній шапці (в таких полюбляють ходити жіночки пенсійного віку, як правило, - дружини відставних енкаведистів та інших визволителів). Кава повільно, але впевнено допивається. Ти закурюєш сиґарету і теж закриваєш очі, але не для того, аби помедитувати, а просто тому, що втомився дивитися на все це, навіть на картини І. Залишається тільки музика і бажання жахнути так грам п'ятсот. Щоб перші п'ятдесят обпекли, щоб другі п'ятдесят зігріли, щоб треті п'ятдесят викликали бажання закурити, щоб четверті п'ятдесят розвеселили, щоб п'яті п'ятдесят розв'язали язик, щоб шості п'ятдесят відібрали обережність, щоб сьомі п'ятдесят надали сміливості, щоб восьмі п'ятдесят додали нахабності, щоб дев'яті п'ятдесят дезорієнтували, щоб десяті п'ятдесят звалили в сон, або погнали за наступною пляшкою. Це вже, як вийде. Ти розплющуєш очі. Сиґарета дотліла сама по собі - ти навіть ні разу не затягся. Закурюєш іншу й випускаєш дим у погано побілену стелю, всю в цяточках мертвих комарів. Відчуваєш, як по ногах тягне холодом - балконні двері погано зачиняються. Ти підходиш до вікна і дивишся на мокру вулицю, на перехожих під парасольками, на будинки навпроти. Потім підходиш до столу, на якому лежить чистий аркуш паперу, сідаєш, пишеш кілька рядків, закреслюєш, куриш, встаєш, викидаєш недопалок у попільничку. Підходиш до шафи, відчиняєш дверцята, береш у нижньому відділені теплі шкарпетки, сідаєш на канапу, знімаєш старі спортивні штани з відвислим задом, одягаєш нові сині джинси, міняєш білу футболку з написом "Ворошиловоград" на чорну без жодних написів, вдягаєш теплу картату сорочку, светр під шию, потім у коридорі взуваєш кросівки на липучках і світлий (сіро-жовтий) плащ. Мацаєш кишені - в лівій запальничка, в правій ключі. Сиґарети у внутрішній нагрудній зліва, гроші в такій самій, але справа. Заглядаєш у кімнату, щоб ще раз глянути на пухирі шпалер, на мертвих комарів, на аркуш паперу з кількома закресленими рядками, на дим від сиґарети, що все ще не розвіявся й висить у повітрі, на це ненависне, просякнуте пліснявою й затхлістю житло, а потім ідеш геть, грюкнувши дверими, защіпаючи плащ вже на сходах. Ти просто йдеш прогулятися, хоч зовні це нагадує втечу. І в цей момент ніхто не знає, де ти є, як близько, чи як далеко. На вулиці не так холодно, як тобі здавалося, коли ти визирав у вікно. Дощ припинився, і навіть вигулькнуло сонце, сліплячи очі, то ж ти шкодуєш, що не взяв темні окуляри немодної форми, якими дуже пишаєшся, цитуючи подумки когось там: "Модним є те, що ношу я". Ти вирішуєш трохи пройтися містом, а потім зайти кудись випити кави, може, навіть з коньяком, уявляючи, що п'єш кальвадос. Шкала твого настрою сіпнулась і потихеньку поповзла догори. Цьому не стане на заваді навіть зустріч зі мною, яка станеться за мить, коли я вигулькну з-за рогу, тарабанячи на плечі торбу з компактами. Побачивши мене, ти ще здалеку починаєш дурнувато посміхатися. Зрештою, те саме роблю і я. Ми йдемо назустріч один одному, неначе два побратими, два брати, два дуелянти. Ми сходимось і незабаром має пролунати фатальний постріл, і я вб'ю тебе, потім розтрощу твою руду голову до бруківки і, піддавши твоє вилізле око ногою, піду собі своєю дорогою. Можливо, що все це зробиш зі мною ти. Лише голова буде русява. Мені здається, ми дуже подібні з тобою. Але не зовні - зовні нічого спільного. Ти коротко стрижеш своє ріденьке волоссячко - я збираю своє у хвіст на потилиці, в тебе коротенька борода - швидше навіть щетина, а мою бороду вже давно треба підрізати. Ти закінчив школу із золотою медаллю, а мій середній бал - 3,8. Ти здолав з відзнакою столичний вуз, а мене поперли з третього курсу місцевого. Але незважаючи на всі ці непорозуміння, ми подібні. Мабуть тому, що народилися в один день, тільки ти на два роки раніше. Ти щиро тиснеш мою простягнуту руку, говориш ніякі слова, хоча відчувається, що хочеш сказати більше і душевніше, але щось тобі заважає і ти обмежуєшся загальними фразами. Те саме роблю і я, хоча дійсно хочеться говорити й говорити про щось вагоме і рідне нам обом, та немов якийсь бар'єр (до бар'єру!) стоїть поміж нами (можливо, це ті два роки), не дає прорватися крізь целофан відчуження. Тому ми дружно прощаємося, бажаємо один одному всіляких гараздів і розходимося. Ти йдеш далі, і так тебе муляє ця невисловленність, так тобі труть душу ненароджені слова, що ти обертаєшся, аби подивитись мені вслід, але не бачиш нічого, бо сонце сліпить тебе, і ти мимоволі заплющуєш очі, а коли розплющуєш їх, то нема вже ні мене, ні навіть вулиці, де ми зустрілися. Довкола лише дим, орієнтальна музичка, картини І., а навпроти медитуючий Чорний Лицар Нетаємного Ордену. І ти йдеш, і замовляєш коньяк, і п'єш його маленькими ковтками, і закурюєш чергову сиґарету, і сивий бородань у жіночій плетеній шапці підморгує тобі з медальйону, і приходить одна знайома дівчинка, але не медитуючого лисого адепта, а твоя одна знайома дівчинка. І ти посміхаєшся. Ти завжди всім посміхаєшся. Навіть тим, кому щиро хочеш дати в пику. З усього розмаху, з хрускотом носового хряща, з вибитими зубами, з потоками крові, з кривавими шмарками до землі, і бити, бити, бити ногами. Бити так, щоб джинси твої до колін були в їхній поганській крові, в їхніх шмарках, в їхніх шматках шкіри, в їхніх стогонах, в їхніх плачах, в їхньому приниженні. На щастя, ця одна знайома дівчинка належить до тих, кому ти посміхаєшся щиро, і тому ніщо подібне їй не загрожує. А що їй загрожує? Ти запрошуєш її до столу, просиш не звертати уваги на медитуючого киянина, питаєшся, що їй взяти і, отримавши замовлення, крокуєш до шинквасу. Саме крокуєш. Широкою впевненою ходою щирого і доброго хлопця. О! Ти любиш крокувати. Центром вулиці, так, щоб поли плаща (сіро-жовтого, бо іншого не маєш) майоріли, мов крила, мов прапори на щоглах твоїх довгих, затягнутих у джинс, ніг.

Потім ви сидите, чергуючи ковток кави з ковтком коньяку. Медитуючий починає мугикати якусь мантру. А, може, то він лише легенько постогнує. Бо хто його зна, чим він зараз там займається у своїй нірвані. Може, створює собі карму на десять життів вперед.

У ході розмови виявляється, що у цієї твоєї однієї знайомої дівчинки вдома є пляшка справжнього французького коньяку, і вона ласкаво запрошує тебе розпити з нею цей екзотичний напій. Ви, посміхаючись, встаєте з-за столу і, взявшись за руки, кинувши прощальний погляд на медитуючого, покидаєте "Blues". Ви йдете вулицею, про щось там балакаєте, і слова відлітають, як нескінченний дощ у паперовому горнятку, а дощ з неба маленькими краплинами осідає на ваших обличчях. Ви йдете, побравшись за руки, і дорога веде вас туди, де безмежна, безсмертна любов освітлює все довкола...

Вона живе недалеко, йти недовго. Ви входите до під'їзду, залишаючи мокрі сліди на написі SERAFINI, підіймаєтесь сходами на третій поверх і заходите нарешті в її помешкання. Тебе огортає тепло, запахи чужої оселі, і тільки тепер ти усвідомлюєш, наскільки замерз. Мабуть, вона відчуває те саме, бо каже, що з радістю прийняла б зараз гарячу ванну. Ти пропонуєш їй потерти спинку, і вона, сміючись, нагадує тобі про пляшку французького коньяку, яка чекає на вас у старому креденсі, прихована саме для такого дня. У ванну ще треба напустити води і, доки вода з шумом тече, ви п'єте коньяк маленькими келішками, зовсім не призначеними для цього напою. Гаряча хвиля тепла все піднімається й піднімається у твоєму шлунку й урешті-решт вибухає, ніби сто тисяч бомб, - тепло вдаряє в кінчики пальців рук, у кінчики пальців ніг, у вуха, щоки і ніс. Потім ви йдете глянути, чи набігла вода. Вода набігла. Одна знайома дівчинка, тобто твоя одна знайома дівчинка, закручує крани, ти стоїш у неї за спиною, потім кладеш руки їй на плечі, потім опускаєш їх нижче, ніжно стискаєш її груди і навіть крізь бюстгалтер та гольф відчуваєш, як твердіють пипки; вона несподівано вислизає (так вміють лише жінки), повертається до тебе обличчям, і ви цілуєтесь, одночасно роздягаючи одне одного, наосліп, по пам'яті, вміло й безладно. І ось ви вже у воді, і вона помічає, що ти в годиннику, і ви смієтесь, і ти знімаєш годинник, жбурляючи його на купу одягу, що височіє поряд з ванною. Потім ви милите одне одного, трете губкою, не забуваючи про потаємні місця, цілуєте й облизуєте. У цій купелі тісно, але вам це не заважає, а навіть зовсім навпаки, і ви починаєте кохатись у воді. Потім не припиняючи свого заняття, вам вдається вилізти. Вона охоплює тебе ногами і ти, тримаючи її за сідниці, несеш до кімнати, де ви, мокрі, падаєте на канапу, застелену гуцульським ліжником, і кохаєтеся, кохаєтеся, коха... Все. Вона шепоче, що йде помитися, і це звучить смішно, бо ви щойно з ванни, і ви смієтесь, і вона підводиться й іде. Ти вдоволено посміхаєшся, простягаєш руку і береш сиґарету з пачки, що лежить на журнальному столику. Потім, трохи подумавши, сідаєш у ліжку і тягнешся до пляшки з коньяком. Робиш кілька ковтків просто з шийки, ставиш пляшку на місце і знову лягаєш. Зламавши один сірник, припалюєш за допомогою наступного. З насолодою затягуєшся і випускаєш дим у стелю. Мрійлива посмішка розтягує твої губи, ти закриваєш очі, здригаєшся від холоду і розплющуєш їх. По босих ногах тягне - балконні двері перекосилися й погано зачиняються. Пухирі здутих шпалер здаються живими, вони пульсують від протягу. За вікном сірий, безрадісний, дощовий день. Сиґарета дотліла до фільтра і згасла. Попіл купкою лежить на килимі. Ти розтираєш його капцем, підводишся і йдеш до столу, на якому лежить чистий аркуш паперу. Лежить ще від учора. Тобі хотілося написати щось таке - ТАКЕ. Але в голову нічого не лізло, і ти облишив це заняття. Тепер ти хапаєш олівець і швидко пишеш. Списавши піваркуша, зупиняєшся, перекреслюєш написане, кидаєш олівець на стіл. Від удару графітовий стержень ламається, котиться по столі й з легеньким стукотом, чи навіть клацанням падає на підлогу. День почався невдало. Чи недбало? Закуривши ще одну сиґарету, ти підходиш до вікна, за яким стіна, і ще раз стіна. І сіре місто, і холодний дощ, і північний вітер, і надто багато "і". Написати щось таке - ТАКЕ ти не можеш. Все вже написано, перенаписано до тебе і без тебе. Є речі, від яких ти у захваті. Тобі здається, що ти сам хотів би написати саме це і саме так. Це твої думки, твій стиль, твоя манера, твої слова. Хтось вкрав їх у тебе. Коли і як? Ти знайшов, ти думаєш, що знайшов пояснення. Колись ти вигадав собі таку теорію про сансару. Дійсно людина живе кілька життів. Скільки - годі й сказати, аби багато. Проте всі ці життя є суть одне і те саме життя. Тобто, помираючи, людина народжується знову сама собою, в той самий рік і день, в тому самому місці чи місті, у тих самих батьків і проживає це життя так само, як і попереднє, один в один, не підозрюючи, що все це вже було, не пам'ятаючи нічого. Правда, іноді блоки в мозку дають збій і щось там таке зринає в пам'яті. Звідси всі ці дежавю. Ти дуже тішився цією своєю теорією, а потім з одного фільму Тарковського довідався, що про таке саме, чи майже таке саме писав Ніцше. Але, зрештою, ти вирішив, що Ніцше Ніцшем, а до цього ти допер сам. Ти був розумним хлопчиком. Згодом ти припасував до цієї теорії доповнення, з якого випливало (чому випливало?), що не все в другому, чи то пак у кожному наступному житті відбувається так само, як у попередньому. Є певні зміни. Тому цілком можливо, що тексти, які тобі так подобаються, дійсно написав ти, але там, у попередній реінкарнації, а тут щастя їх написання Невидимий Деміург віддав комусь іншому. Ось так. Тому тепер ти знову проганяєш, прокручуєш у голові цю свою теорію і міркуєш, що було б добре народитися знову, але з пам'яттю про попереднє життя. Скількох помилок можна було б уникнути. А скільки б можливостей лежало перед тобою. Тобі хочеться випити. Ти знаєш, що в домі немає ніякого алкоголю, крім ста грамів спирту, який ти тримаєш у скляній аптечній пляшці з ґумовим корком. Тримаєш для протирання головки магнітофона. Ти рішуче береш цю пляшку, прямуєш на кухню і розчиняєш спирт водою з-під крана. Заткавши одразу пляшку корком, щоб перекрити доступ кисню (від цього суміш менше нагріється під час хімічної реакції), але все одно відчуваєш, що пляшка стає теплою. Але то пусте. Ти виливаєш утворені майже двісті п'ятдесят в горнятко, з якого зазвичай п'єш чай, і ковток за ковтком випиваєш цю гидку теплу суміш, що тхне ґумою. Потім, ледве стримуючи рвотні спазми, швиденько набираєш з того ж крану в ту ж чашку води і п'єш, п'єш, намагаючись змити з рота цей гидотний присмак і заштовхати до шлунку те, що рветься назовні. Спирт несподівано швидко вдаряє в голову, і це лише посилює твій депресивний стан. Ти повертаєшся в кімнату якийсь притихлий, з порожніми очима, сідаєш на неприбране ліжко і закурюєш чергову сиґарету. Довго дивишся на своє відображення у дзеркальній задній стінці серванту. Твоє обличчя виглядає досить таки кумедно серед цих келішків, фужерів, філіжанок і тарілок. Ти розумієш, що зайвий у цьому серванті, у цій вогкій квартирі, серед живих шпалер, у цьому холодному панельному будинку, у цьому сірому бездушному місті, у цій забутій усіма богами країні, у цій Європі, яка ніяк не хоче прийняти тебе в свої обійми, у цій Євразії з її рафінованими бюрґерами на заході і дикими ордами Чингизхана на сході, на цій планеті, що повільно вмирає, отруєна і занедбана, у цій системі, у цій галактиці, у цьому всесвіті. Ніде тобі немає місця і ніде ти не знайдеш ні порятунку, ні спокою, ні втіхи. Й тобі здається неймовірним, що лише вчора всі твої біди були такими далекими, а тепер проявилися настільки, наче знаходяться просто ось тут, коло тебе, під цією погано вибіленою стелею, що стала останнім притулком для сотень мертвих комах. Ти дивишся на стелю, і погляд твій зупиняється на люстрі. Ти рвучко встаєш і крокуєш, крокуєш, рішуче і впевнено, до комірчини, довго там порпаєшся, перекидаючи порожні пляшки, які падають на підлогу й розбиваються, розтрощуючись одна об одну, розсипаючись на гострі уламки, і твої босі ноги вже стікають кров'ю, але тобі байдуже. Ти виходиш з комірчини, тримаючи в руках кавалок мотузки, прямуєш до кімнати, невміло робиш на мотузці зашморг, потім знімаєш люстру, обриваючи дріт, і кидаєш її у сервант. Знову б'ється скло, летять додолу келішки й фужери, філіжанки і тарелі. Ти прив'язуєш мотузку до гачка в стелі, стаєш на стілець і одягаєш зашморг на шию. Ти готовий відлетіли. Розправ свої крила і лети геть, лети геть, далеко-далеко, розправ свої маленькі крила і лети геть. Ти закриваєш очі і вже готовий зробити останній рішучий крок, як раптом гучний звук автомобільного клаксону і скрегіт гальм вривається в твою свідомість. Ти розплющуєш очі і бачиш, що якимось дивом стоїш посеред вулиці, навпроти готелю "Україна", і на тебе пре переповнений людьми автобус. Ти знову заплющуєш очі - краще висіти замість люстри, ніж бути розмазаним по асфальту, робиш рішучий крок, відштовхуючись від спинки стільця, і мало не падаєш на підлогу. Розплющуєш очі, в останню мить хапаючись за стіл, що і не дає тобі впасти. Орієнтальна музичка заспокійливо вливається в твої вуха, зі стін привітно дивляться картини І., твій, вбраний у чорне, візаві в с е щ е медитує - одна знайома дівчинка в с е щ е не прийшла. Ти допиваєш охололу каву, підводишся і йдеш до виходу. Саме в цю мить закінчується прогулянка небесними садами, голомозий адепт Крішни-Будди-Вішну розплющує очі, і бачить, як ти входиш до кав'ярні, роззираєшся довкола, помічаєш його й поволі наближаєшся, ще здалеку простягаючи руку для привітання.

1997