Станція метро "Золоті ворота"

(мозаїчна новела № 101)


З риб лізла піна, і з піни лізли риби. Чого було більше?! Збагни кінцями пальців. Риби були пінні, пітні, великі й маленькі. Доплисти сюди можна було тільки так — з'їхавши в піну. Ситуація, коли відчуттів не обирають. Металеві плити на дні цього байкальського озера дивилися підозріло. Дозріли вже до того, що без страху стрибали разом з іншими рибами і знали, що хтось напевне заплутається у водоростях і вже не попливе далі. Далі, під кам'яним високим муром — стічна канава. Не канава — жива м'ясорізка. Ніхто не наважувався, але всі знали напевно: кісток не залишиться. Суцільні тире вздовж муру — то напрямки. Без аналогій. Вздовж чиєїсь незапланованої смерті-одиначки. І виру нема — а перетяг натякає. Дурить і змінює керунки. Бігаєш за ним, як за повітряним змієм і думаєш: котрий із них останній?! А він знай, сміється собі — крутить пальцем коло скроні. А пальця не видно — прозорий він. З вітру.
Маса застигла — і ти разом із нею. Піна хилитається на хвилях, хоче спокій заперечити. І не може. Часу мало.
Маса випливає назовні, заповнює щілини, розтікається увсебіч і стає видно канаву. Тепер уже нема сенсу в неї стрибати.
Підводне озеро — глибокий видих. Невже не страшно?! А я думала — злякаєшся, заволаєш на стіни, аби мозаїка випала з них... Тут не зупиняються. Тут не лежать і не скачуть. Бо то ж озеро, розумієш, озеро. Просто швидкість вимагає. Вимагаю пояснення, але риби тільки піну хвостами бурять. Бурю й я собі. Собі так страшно бурити, мов остання якась. Якась маленька пудельова собачка хапає піну широким писком і ламає тишу. Тишу зламати не так вже й просто. Просто нема кому що сказати тій собачці. Собачці добре — поводом за собою волочить, волю чує. Чує хтось той гавкіт і летить на звук. Звук розчиняється — і вже перетяг несе пудельову у другий кінець тунелю. Тунелю-тунелю, сховай мене, рибу, від очей недобрих, від людей непевних, від риб нерозчавлених. Де ж мені податися?!
Як тільки вимовила "де" — все стало золотим, ніжним, урочистим.
А більше й нема про що писати. Виросли з-під стелі золоті квіти — доторкалась до них — і вони ставали живими, природними. Сюди впускали без квитків, без особливих запрошень. Із кожної розкритої природно квітки випливала риба — дзенькала об землю — чи, радше, об підлогу — і ставала лю-ди-но-ю... Просто кимось, хто вже не хотів плисти у піні і піну пускати. А як остання квітка розкрилась, то всі інші щезли. На їх місці розмалювалась мозаїка. Дивно, чому більше нікого, окрім риб, тут нема.
Мушу зазначити, шановне панство, що жарти цього періоду видаються мені злими і безпідставними. Оскільки поняття дружби у наші непевні часи трактується як явище пересічне і незначне, то говорити тут про довготривалість та особливість не варто. Натомість...
брама розкрилась. МУДРИЙ. Книга йому із руки на підлогу упала.
... якщо врахувати й те, що потужна система мережі інтер нетворк вдосконалила поняття комунікацій між людьми, то слід...
слід не залишився. Стерла їх часу рука. Така вже вона — КНИГА.
... Не секрет, що стан пересічного українського обивателя...
ля-ля-ля-ля-ляляляляляля-ля знову цвітуть каштани, пиво в бу...
Найбільша хиба сучасної літератури у тому, що українська книжка не має солідної підтримки держави і обкладена великими податками, а рівень так званої естради залишає бажати кращого...
... ого-ого-ого... Грудку землі на долоні залишила. Думала, візьмеш. Сховаєш на пам'ятку. Ти ж обернувся — пішов. І не згадував. Довго ще бачила в присмерку Києва твій силует, що від брами відкочував. Віршів не пишу. Не вистачить простору. Просто без тебе якось мені пишеться. Пишеться, любиться, ходиться, дивиться. Дай-но мені фотографій на спогади. Буду тримати їх разом з іншими. Брама замкнулась — у місті порожньо. Більше нікого не впустить до себе за обрії.
Варто також зазначити й те, що повальна русифікація заполонила ятки дешевою продукцією, яку абсолютно не контролюють.
Вийти із підземелля. Сидить такий мудрий Ярослав МУДРИЙ. Книгу з рук йому забрали — тепер нема. Купив би собі морозива — але ж безробітний. Тому й сидить. Ворота пильнує. А риби! А піни! Дивлюсь йому в очі — а він і не моргне. Каже, що треба б ту браму закрити від татарської навали. Золота ж вона, як і станція метро.