Клуб шанувальників когось

(незапланована новела № 96)



М і с я ч н е ч о р н и л о

Господь із ангелом літають по гуртожитку. Тут би й казочці кінець...
Дуже хочу засвітити лампочку у твоєму під'їзді. А ще — просто піти спати. Або додивитись цей страшний фольклорний фільм і вловити лампочковість відблисків на дозрілій траві.
Чорнило роблять із суміші місячних трав; ними пишуть запрошення і розсилають шанувальникам Когось.
Шанувальники рохкають од задоволення, втішаючись неофіційною клубною частиною.
Ми говорили про дорогі цигарки і суспільні відрижки. Ти вмієш красти час — так легко, невимушено, притишено. Немов з-під капелюха діставати абажур із лампочкою. А на тій голові капелюшок фетровий. А та голова світла — вона світиться. А ще — там є дротики — і вони так хочуть, щоб голова світилася. Ну, що зробити такого, аби ти повірив, що клуб шанувальників Когось існує?!
От живеш собі й гадки не маєш, як можна естетично і прозоро вкрасти час. Харчуєшся телевізором, як здохлою піццою із мікрохвилевої пічки. А запиваєш бензином А-96.
"Я не їм вівса, ні сіна — дайте випити бензину," — іронізую. Там... Десь там, он там, лежать папери...
Знаєш, якби їх купили раніше (переді мною), вони могли б навіть стати бестселлером... Але — ні-і-і! На них я розписала і розіпхала по конвертиках запрошення до клубу шанувальників Когось. Це у них в крові. Їм треба живого спілкування. Вони стомились закривати двері на всі замки. Вони хочуть живого слова!

Ч и з' я в и т ь с я Х т о с ь?

От дивне запитання. А чи так вже обов'язково повинен з'явитися той Хтось — для пошанування клубного масштабу. Та, люди добрі, шануйте ідею — і, зрештою, просто шануйтеся. Бо нашо вам тоті титули і благодітелі, здані зі старими паперами на макулатуру? Воно прийде само — як весна. Його не треба робити. Розумієш, коли в людині живе щось Прекрасне — воно не вмирає ні при якому режимі.
Невже у сорок років розмінюються на сентиментальну сльозу? Може, то як сороковий день? Бо ж на третьому році все заперечують — ні, він не був; ні, я не хочу. На дев'ятому — усвідомлюють неминучість шкільного рабства + ретельність граматики, а на сороковому — плачуть. Але то так, приховано... Аби колорадський жук не видів, бо з'їсть сльози, як бульбу.
А я вчора так само плакала — бо місячне чорнило. Закінчилось. А таке воно пекуче — як цибулю ріжеш.


Д о п и ш е ш і н ш о ю р у ч к о ю

Дати на запрошеннях проставили червоною гелевою ручкою. Але шанувальники захитались, наче яворівські дерев'яні іграшки... Обдзвонювали один одного і проголосили зраду Шануванню.
Я знала — це мине; то відрижка винна — тоталітарне виховання і спрощення у подвоєнні.
О, бідне БароККо! О! Нещасна МадоННа! О! Черства ПіЦЦа! За що вас так врізали?!


Д о м і н о

Пропонують релігійні журнальчики, мов анашу — наче суперпотужні презервативи. Хочуть бути добрими до Бога. Вони не знають і ніколи не дізнаються через свою впертість про існування клубу шанувальників КОГОСЬ.Там, десь там, є маленькі квартирки-келії. В них би потрапити. Де часником пахне так звинно, що без часника ті приміщення вже б і не мислились.
Хтось же доручив йому розвішувати запрошення до клубу... Старі просторі аудиторії відригують фарбами. Тоскно їм без свіжого пензля — ніхто їх не лоскотав синтетичною бородою по збабченому підборіддю. Їм би сміятися — вони плачуть. Ідеї народжуються із першим вогником цигарки і згасають із останнім недопалком. Ну, кому це цікаво? Кому — на грошик більше...
Меркантильні вони. Писати вірші — зі злості, зробити собі персональний гарем віршів — кладовище мертвонароджених дітей. А приїдуть іноземці — подумають — то їхні предки і щедро розкишеняться на букетик і свічечку. А поки вони там молитимуться, шанувальники відшкрябуватимуть місячне чорнило з натруджених пальців.
Певно, мушу йти. Втікати у парк і з парку. Парк — то така велика шпарина для дизобмеження. Тут є свій клуб шанувальників Когось!
Які критерії підбору? Психотипні. Не всяка собака може бути собакою, бо собаками не народжуються — ними стають.
Мусимо дочекатись, аж поки зійде сніг. Зійде дощ, зрештою... То ж по цілому місту бігати...
Пластуни готуються в похід. Що взяти у наплечники? Які речі найпотрібніші? Диво-диво-дивина — вже понад 10 років сусідую із пластунами, а згадала про них тільки тепер. Чи ж то про все так згадуєш через понад 10 років?! Як добре, що є каварня і є те місто — його збудували для мене. Певна річ, я маю на увазі Львів — той Львів яко квінтесенцію доброго духу, що пахне кавою. Я пила каву в Сієтлі й Варшаві, у Братиславі й Києві — але то інша кава. Звичайно, інша. Що то за глупе порівняння?!


Д о к а в и

Чого я хочу найбільше? Срібну цукерничку? Ні! Ще одну пару взуття? Ні! Три метри колючого дроту? Ні! Тому й не дивно. Взагалі-то, нічого не дивно в тому світі. Перша згадка про Львів датується 1256 роком.
Всі пластуни чимось трішки нагадують гіппі — творчі прикраси, мирний і зацікавлений погляд — з них виростуть файні люди! Вони носитимуть вишиванки не лише на паради. Вони вишиватимуть їх на полотнах своїх очей...
"Ще один конкурс..." — це гасло могло би слугувати за окрему новелу. Написати б її посередині білого аркуша паперу і медитувати. Кожен, хто вміє, дописував би у своїй уяві про конкурси і власні звитяги...


З о с т а є т ь с я м і с я ч н е ч о р н и л о

Треба ж було такого... Листівки видерлися зі сумки і розлетілись по місту. Папір дурний — він на дощі м'якне і рветься... замість гуснути і гартуватися... Наступного дня двірники розгортали сміття, а місячне чорнило на асфальті зосталося...
В новинах передали, що довкола калюж з'явилися "нальоти" у вигляді срібно-сірих порошин — цього не слід лякатися — радіоактивний фон у місті Львові не перевищує норму...