Жінка в білому

Це ніби Іммануїл Кант і годинник на ратушній вежі в Кеніґсберзі. Так роблять спортсмени і ґардеробниці. На таке здатний мій дядько, долаючи несподівано злиденні роки старості. До цього інколи змушують вдаватися хвора на дощ нога, кутній зуб, ліве око, четвертий хребець, або дружнє напучування по телефону. Так чинять збирачі грибів і зелених пивних пляшок. Так приймають холодний душ... Це відбувається будь-де: біля озера, за лаштунками оперного театру, серед пустиря, в підземному переході, уві сні, на іподромі. Це ніби очікування, чатування, засідка, ловитва. Те, що властиво закоханим. Цього вимагають дипломатичний протокол і всюдисуща "онората сочієнта".

Божевільна пунктуальність, що виходить за межі природності через свою надмірну повторюваність. Зациклені до безуму ревнощі. Тебе там ще не було, але вона вже з'являлася з дня на день неподалік трамвайної зупинки, завжди на заході сонця, за кілька хвилин до того, коли світлове реле увімкне неонові ліхтарі біля нічного стриптиз-бару. Уся в білому — білі шовкові штанці, блузка, білосніжна прозора накидка, черевички... Тієї ж миті під'їздило біле авто, і вона, не збавляючи темпу, застрибувала у прочинені хапливо дверцята. Таким і має бути ритм пристрасті — і втечі, і досягнення мети — для іншого нас не існує.

...Цього разу — не нога, а серце. Закалатав трамвай, наче муедзин, оповіщаючи настання сутінків. Авта не було. Я вперше міг вільно, без поспіху, роздивитися цю примару. Вочевидь, вона була приголомшена. Ходила туди-сюди, ніби невправна модель, у виклично білосніжному вбранні прямісінько переді мною. Так, ніби у бездоганно відлагоджений механізм сипонули жменю піску. Залізли на вежу — і сипонули.

Я купив вершкового морозива і насолоджувався її біганиною. Хтозна, яка колотнеча здіймалась у неї в серці. Хіба хтось був хворий? Кант? І в білій торбинці — пака стерильних шприців? Що я міг їй сказати? Кілька надзвичайно важливих, або насилу вичавлених, нікчемних слів. Тільки й того. Потому нам не було б про що розмовляти. Ритмові її життя конче потрібні стрімка їзда, двиготіння двигуна, насолода великого мовчання, волосся, розвіяне на вітрі, безпричинний сміх... Я мав лише серце — те, що потребувало його, чи потребувало безперервної балаканини.
Нарешті вона зробила рішучий відрух... Як я її розумів! Її відчай, її гнів. Ми одночасно рушили до рядів телефон-автоматів. Ми були поруч. Пахло прив'яленою травою. Липкі від морозива пальці. Нас розділяло лише напівпрозоре скло перегородки. Чув, як шурхотять номерні диски на наших апаратах. Третина кола, півкола, зеро... Ніби ми дзвонили в одне й те ж саме місце — де нікого не було, і нічия рука не могла зірвати білий лотос слухавки. Ніби дзвонили до самих себе. Довгі гудки самотності. Її схвильований віддих. Чітко й виразно, ніби заклинаючи протяжні звуки порожнечі, я промовляв до самого себе, промовляв до неї: це — ніби Іммануїл Кант і годинник на ратушній вежі... тебе не було там, але вона вже з'являлася... божевільна пунктуальність... за лаштунками... біля озера... онорета сочієнта... для іншого — нас не існує...

Це все. Ми розійшлися. Вона знову опинилася, наче на подіумі, на придорожньому хіднику, а я навпроти, біля клумби з чорнобривцями. Залягли густі сутінки. Небо наповнив білий повновид. Вона повернулася до мене спиною, і на відстані було відчутно, як напружилось її тіло. Вона перетворювалася з людини на щось інше. Майже безвиразна форма. Її клуби росли і здіймалися, мов на дріжджах. Її поглинала ніч. Лошиця. Білої масті. Палка й норовиста. Зазивна й вільна... Нічия..

Це — ніби Кант, що сомнамбулою ліз на шпиль вежі: о! зоряне небо над головою й моральний закон всередині нас.
Розминаючи в пальцях чорнобривцеву квітку, я ступив крок назустріч. Певно знав, що чекало на мене: безмовний, нескінченний політ крізь безодню попід циферблатом місяця із затертими символами часу.