Вірші

***

Датований
днем першим
від сотворення світу
перепохований у неоновий
вакуум і скло
лежить цей кістяк
вирізаний разом із шаром
кам’янистого ґрунту
з краплями поту копачів
і якимось віршем Старого Заповіту
У статечній позі
з руками, складеними там,
де був колись перший ковчег людства
що входив до першої гавані
над головою золота табличка
з коротким і порівняно
маловживаним ім’ям

Вже переписуються підручники
і монографії
папа римський осяяно усміхається
у кожному інтерв’ю
дехто шукає фамільної схожості
зі собою

Ось я стою
над цим артефактом
біля якого зашкалюють усі прилади
і думаю
так, ти правий,
мій допитливий друже,
череп Олександра тхнув
так само

питання в іншому
як
із цієї струхнявілої
кістяної дужки
вийшла
он та
п’ятнадцятирічна
з надутими губками
чиясь найбільша
сексуальна фантазія?
весна 2000

* * *
Прожектори на воротах раю
світять нашим сліпим
зорельотам
ангели
у шкіряних шинелях
з крилами стриженими
по-військовому
відслідковують нас
на синіх екранах радарів
Ми скрадаємось —
кілька сталевих комет
повні спасенних праведних
ветеранів Армагеддону —
між левових грив
перших сонць, тримаючись
за пуповину всесвіту,
туди, де останній порт,
де кожному почеплять нагороду —
«За прожиті дні».
Плац перед райським палацом —
як ще довго до нього!
Тільки прожектори
світять нашим сліпим зорельотам...
травень 1998

* * *
Христос
сидить собі на осонні
надвечірньому
на голові прохолодний
вінок з польових квітів
(не буде вінка з тернини)
гарні дужі руки
вільно лежать на колінах
(не буде цвяхів)
йому тридцять три
і він усміхається —
так добре бути
господом цього сонячного світу
батько таки знав що робив
а ще добре бути
пожильцем ось у цього
хорошого чоловіка
(його дружина пере
синій дорожній плащ)
сьогодні тут робили вино
(не доведеться проголошувати
його кров’ю)
а цілий ранок він майстрував
ошатного столика для господи
можна було б просто забажати —
і ось він столик за словом його
але так легко від липової стружки
а ще він навчив когорту римлян
двом чудовим пісням
зброю вони полишили ще вчора.
Скоро вечеря
хліб вино і звичайно
риба

Чому ми не прийняли
чашу цю
вересень 2000

***
Здогадуюсь: нерівність тіл дерев —
відбиток доедемської події —
підземний хтось до рук своїх бере
насіння ріст, первинність симетрії

порушує, і розмаїття флор
впроваджує своїм бажанням згину,
гризе щоночі сонця луїдор,
покірні ліпить коренів коліна...

***
Гіркий мигдаль розкушує Господь.
На бриючий політ — холодне сонце.
Лечу у вирій. Лину в бронзу вод —
вікно моє, морозяне віконце

повіки змежило. Холодний дме Стрибог
від мене котить днини-чорносливи.
На долі дереві — гортанний хор тривог,
ламкі гілки обсіла галич сива...

***
Сонце — азіатське око Мітри —
темношкірих скіфів з нас кує —
має монополію палітри.
Може, ліньки Сонцю — а встає.

А надвечір жовто виповзає
Місяць-пес, погризений атол.
Сонце за Атлантику спадає —
В Гарлемі ним грають в баскетбол.

***
…і раптом
із темряви
спис…