Салаїха, НераІ

(з нового роману "Аве Маріє, аве")

Невже, невже неможливо?.. - Литвиненко мордувався ЦИМ повсюдно і повсякчас. - Уживаються ж якось навіть найдраматичніші (здавалося б зовсім безнадійні) пари. Ще й як уживаються! Шукають компромісу, навзаєм чимось жертвують - життя триває. Легше всього - як у морі кораблі... А ти спробуй з нічого зробити цукерочку. І не сам-один, а залучивши і її: жити разом в мирі-злагоді - повсякденне мистецтво. Багато кому вдавалося... І вдається, не зважаючи ні на що. Деякі пари умудряються навіть - на грані фантастики - "душа в душу". Як, наприклад, ха-ха, імпотент з фригідною. Що не кажи, а Біблія права: кожній тварі знаходиться пара. Он баба Яга, вже яка страшна й бридка, має достобіса залицяльників: домовик, лісовик, перелесник... Чорт забирай, та не на рожевому ж кавалку ерогенного м'яса тримається шлюб з усіма його атрибутами! Любов і ніжність, повага і дбайливе ставлення, врешті-решт, виховання дітей! Чи ж тільки трахання єднає?
"...Що думає жінка, варячи борщ с в о є м у чоловікові? Чому вона в той борщ вкладає душу; чому не вкладає в щось інше (з подібною ревністю)? Наступне запитання - відповідь на попередні: звідки в жінки душа починається (де визріває, формується, плодоносить)? Чи не тому про них написані поеми, створені леґенди, відшліфовані влучні прислів'я і приказки? Філософи також не обминали тему потки. Художники малювали, не завжди прикриваючи фіґовим листям, скульптори увічнювали в мармурі і бронзі, автори-інкоґніто скромно обмежились анекдотами, стінами ліфтів і туалетів. Одначе хто сказав про цих святих і грішних всеньку правду - відверто, безстрашно, анічого не утаївши? Сміливим не ставало мудрости, прозорливцям - рішучости, фізіологам - пієтету й т. д. Загальна концепція пуританів зазвичай зводилась до Незнайомки, "вічної загадки". Замість того, щоб нелукаво-безцеремонно задерти спідницю і незамутненим оком (без рожевих окулярів) прискіпливо обсервувати заідеалізовані ерозони, запрограмовані ще до того, як молекула вуглецю доленосно поцілувала молекулу кисню в ім'я народження СО2. Те негучне, так нечасто згадуване цьом-цьом - на різних рівнях життєвого розвитку, починаючи з цвітіння папороті й поділу амеби... І якщо високочолим тут якась загадка й бачиться, то її слід шукати у Божому Замислі, дійсно таки незбагненному. А тайна жінки не більша, ніж тайна будь-якої самки. Хіба що - розумом розцяцькована, уявою розбещена, "романтично" спотворена. Як і кожна людина, жінка має свободу вибору, - тим відповідальніша за реалізацію свого призначення. Тим більше заслуговує нагая!
Феміністичні запити з чоловічими не зрівняти. Хочеться просторішої хати, кришталевішої люстри, як не слави, так популярності. А тут... Пірвані колготи, піхва незадіяна, вискочив чиряк..., - вічно щось не так. Все НЕ ТАК! Авто, video - далеко не престижної моделі, ключа у замку заклинює, шпалери заяложені-доісторичні, грошей - скільки б не заробляв (хоч би й мішками крав) - недостатньо. І все ж знаходилися безголовці, котрі наївно сподівалися ЖІНЦІ ДОГОДИТИ: і на кухні, і в ліжку, і на терені суспільного життя, - хто з кохання, а хто і з відчаю. Зусібіч підходили, з шкіри вилазили, самовіддано і запекло старалися, не покладаючи рук, ані решти членів своїх, денно і нощно дерзали, не присідаючи, - тільки б їй услужити уповні. І що? Кому те вдалося? Де бодай одна, що призналася щиро: "Милий мій і жнець, і на дуді грець"? Не чути, не видать. А тепер, як мамонти, перевелися і поодинокі диваки-ентузіасти: вже ніхто й не намагається догодити - вередливим, недооціненим, ображеним від народження (щоденну свою молитву мусульмани-чоловіки розпочинають словами подяки Аллаху за те, що створив їх не жінкою...). Пересолений борщ, не розкривається парасолька, всю ніч коти нявчать, як навіжені, ерозія матки, підгоріли котлети, кран протікає, - завжди знайдеться щось, що доводить Еву до нестями. І це чудово! Будь вона усім задоволена (хоч трішки щаслива), не пиляла б свого законного з ранку до вечора, не шпинала в'їдливо та й при кожній нагоді, не провокувала на глибокі (найнесподіваніші) роздуми, - не було б ні гомерів з боянами, ні відкриттів епохальних, ні ціолковських з ейнштейнами, ні прекрасних безумств найвигадливіших".

***

Тиняючись містом (найефективніше заспокоювала хода), Литвиненко якось помітив Дяківа: той розмахував транспарантом, щось вигукуючи в сторону велетенського Кабміну, що супроти зграйки мітинґуючих видавався безмежно впевненим у собі монстром, непорушним і недосяжним. Пригадався анекдот, чутий у шпиталі від Харитона ж: "Звалив Котигорошко столітнього дуба, зробив замашну булаву - рушив на Змія Горинича. Прийшов до високої гори, відважно засунув голову у печеру і гукнув: "- Гей ти, виходь сюди! Хочу з тобою битися, а не миритися!". Нараз усе довкола окутав сморід. "- Що, з переляку наклав у штани? - здогадався народний месник. - Виходь, харцизяко! Попив ти нашої кровиці - час розплати настав". У відповідь ще смердючішим тхнуло з печери. Закрутилася голова, очмарів богатир, та не впав. І знову заволав щосили, демонструючи Змієві свою рішучість, твердий намір битися аж до смерті. Та на грізні вигуки героя печера відповідала черговою порцією смороду, і тільки. Врешті-решт гора... розверзлась, і Змій, позіхаючи, мовив Котигорошку: "- Я знаю, що ти сильний і відважний, визволитель нездоланний. Все це добре... Лиш одне поясни: чому ти кричиш мені в задницю?". Йосип розсміявся - довго не міг загасити усмішку, яка вперто розповзалася обличчям: надто вже кумедно виглядала затія мітинґуючих - докричатися до членів уряду, а то й до самого прем'єра, котрий... перебував з офіційним візитом в Японії - за 12.000 кілометрів "від місця бурхливих подій"; політично-економічні вимоги і люті погрози найсвідоміших представників трудового народу цвиркали і лопались, як мильні бульбашки, оглушуючи хіба що самих крикунів, - на розмову до них з-за масивних кабмінівських дверей так ніхто і не вийшов: усі були заклопотані масштабними - державними! - справами.
"- Як давно, мій друже, ти "почервонів"? - не сподіваючись перекричати Харитона, Йосип нахилився до самого його вуха. - Невже тут щедро платять?", "- А жити за що? - огризнувся бунтівник, рвійно змахнувши транспарантом. - Їсти нічого-о!!! - апелював уже до прем'єра. - За квартиру нема чим платити! За що купити валідолу?! Я здоров'я поклав під Чорнобилем! - пінився ліквідатор згідно зі сценарієм. - Де моя пензія?! Пензію мою, віддайте пензію!" Міліціонери стояли осторонь, позираючи на запінених горлопанів: нудьгуюче перемовлялися, окрадьки лузали гарбузці, "травили" анекдоти. Безнадійно маяли червоні прапори. Змій не появлявся... Гора не йшла до Магомета. Грозою у повітрі так і не запахло.
Полишивши с в о ї х, Дяків дріботів за Литвиненком, сподіваючись на пригощення пивом: і не підозрював, що друг уже вирішив пригріти "озвірілого лівого" у своєму "Чугайстрі".

Новоспечений прес-секретар окупував стола біля вікна (подалі від усіх), о 10.00 правим вухом прилипав до приймача, замаскованого між підшивками "Галицьких контрактів" і "Ділового життя", - по першій програмі радіо розпочиналася трансляція із сесійної зали Верховної Ради. Вдаючи перед колеґами, буцімто конспектує статтю з "Фондового ринку", Харитон стенографував найгостріші виступи народних обранців. Заклопотаним, байдужим до політики співробітникам і на гадку не спадало, що ота нерозбірлива тріскотня - весь інтерес Дяківа, його найсолодші хвилини, ба - сенс повсякденного існування. "- Я не можу збагнути ні уряду, ні Президента. Економічний абсурд, вакханалія у сфері права, тотальне безголов'я!" Ми живемо у корумпованій, можна сказати, бандитській державі: кожен краде стільки, скільки йому дозволяють його посада і "совість", - хотілося відповісти Литвиненку, та згадував Пахома - змінював напрям: "- Допустимо, збагнеш ти... Легше стане?", "- Я не шукаю легкого... Я хочу зрозуміти, куди ми прямуємо", "- Ну, зрозумієш... А що зміниться?", "- Ясно, що нічого... в масштабах держави. Та я для себе хочу уяснити, куди пливе наш човен, що мені робити, чим я можу допомогти", "- Наш державний човен - як "Титанік". Єдине, що ти можеш зробити (навіть зобов'язаний) - врятувати САМОГО СЕБЕ. А більше, до речі, й не вимагається... "Якби кожен виконував те, що йому належить, - переконаний мій друг Пахом, - не було б ні війн, ані проблем соціальних, економічних..." Анахорету байдуже, червоні правлять чи жовто-блакитні: "стати собою не допоможе ніхто, як ніхто не може й завадити", - щедро цитував директор і радив своєму підлеглому. - Озирнися на себе з осені, з висоти Четвертого Реактора, з унітаза і жіночої сльози. Чи замислювався ти, хто поховає тебе? Хто за тобою заплаче, коли грудка землі торохне у домовину? Хто прийде на могилу твою?".
Литвиненко викликав Дяківа ("на килим", як вважали чугайстерці) лиш тоді, коли метався кабінетом: де Марія, з ким вона тепер? Пуста балачка заспокоювала - відволікала від гризот сердечних.
"...Тільки в останній день Творінь Господніх появляється людина - підсумок усіх Його Діянь, вінець природи. "І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, - вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, - день шостий". Мойсей, натхненний хронікер Творця, не мав найменшого сумніву, що Всевишній задоволений Своєю Роботою: на першій сторінці БУТТЯ кілька разів, у незначних інтерпретаціях, повторюється: "І побачив Бог, що добре в о н о". Та чи дійсно в о н о таке вже добре (досконале)? Навіть не як єретик, радше симпатик, а точніше невіглас ("о люде-люде, люде темні, святим хрестом непро-свіщенні!"), я осмілюсь тут засумніватися: наскільки добре все те, чим Господь наділив людину? Дозвольте не погодитись, панове, що усе доцільно й оптимально, особливо стосовно жінки. Згадаймо хоча б оспівані ерогени, - чи ж тільки на благо в о н и? Що - причиною злодіянь, де корені повсякденних маразмів? Хай непрямо, опосередковано-замасковано та саме жінка затьмарює розум, штовхає на крок відчайдушний, вкладає у руку ножа... Знаю по собі, як бракує того ножа, коли голову завертає підозра, каламутиться мозок. Не раз почувався так, що ладен був не лише роздерти Марію- стерти з лиця землі міста і села, мільйони примітивних самовдоволених самців, котрі щохвилини випорскують статистичні тонни сперми. Самому собі соромно признатися, та факт є факт: іноді я заздрю вузьколобому кнурику, який щовечора закидає в пельку сорок вареників, спроквола запихає у жінку свою... Та повернімося до початків.
Чому Господь, - не раз я замислювався над цим ночами безсонними, скніючи обіч Марії гнилою колодою, - наділив людину такою потужною пристрастю: принизливо приголомшуючою, вулканічно то дрімаючою, то вибухаючою, наркотично жаданою до нестями? (Зливаючись у "плоть єдину", спробуй не забути батька-матір). Чи конче було уподібнювати ероген сліпуче палаючому електроду, що перетворює закоханого в безумця і посміховисько? Безумовно, с о л о д к е (себто, чортяче?) - запорука продовження родоводу: не будь сексуального задоволення, різностатеві особи не тягнулися б навзаєм, людство могло б і вимерти. Могло б і взагалі не започаткуватися, якби Ева не зірвала яблуко, проіґнорувавши Божу Засторогу. Все це зрозуміло. Та чому, чому ТЕ ЯБЛУКО, дозрівши, зависає над нами, фатальній сокирі подібне, а тиск його і навала - всесильні? Чи ж не мудріше - якби те лібідо вмикалось лиш тоді, коли Homo sapiens добровільно-свідомо виявить бажання здійснити статевий акт виключно з метою запліднення? Помірковано, шляхетно, цілеспрямовано. Піднесено, високочоло. Без усіх отих зітхань й еротичних прийомчиків. До жінки - як до авта: оглянув, чи всі колеса на місці, зручно вмостився, завів, трішки прогрів (навіть неодухотворена бляшанка потребує ніжності?), відпустив педаль зчеплення - покотився: не від нічого робити чи задля розваги - в ім'я народження дитятка. Що ж тут надзвичайного? Міксера ж, праску чи газову плитку вмикаємо лиш тоді, коли виникає потреба. Не для отримання додаткового кайфу припасовано статеві органи - для репродукції. Аби світ був заселений. Це тепер дешевеньку еротику слинтяї звели у ранґ науки з найширшою популяризацією вельми сумнівних засад через бульварні газетки на кшталт "Гульвіси", "Батяра" і "Панни", похеривши усі ті принципи, котрі сповідує Пахом. А Пахом - не просто флегматичний споглядач хмаринок, - вщерть наповнений ерогенонебезпечною вибухівкою, стримуваною глибоким розумом і кармелітанською аскезою. Пахом, відчуваю нутром своїм, колись ще вибухне.
Отже, - включення libido, як впихання у розетку штепселя, натискання певної кнопки перед початком запланованого, обопільно схваленого запліднення; я не думаю, що для Бога така програма була не під силу. Чому ж її та й не закладено в людину? Кому потрібна sex-анархія, непередбаченість поведінки (дай серцю волю...), романтичні ескапади як заскоки, найжорстокіше ґвалтівицтво? Чи не чорт найбільше зацікавлений у тому повсякденному безумстві? Його присутність відчувається в усьому, диявольські ріжки - як шило з мішка: скільки б не маскував їх добропорядними шатами, н у т р я н е будь що вилізе назовні. Отже, таки чорт... Звідки він? Теж творіння Бога? Чи - сам по собі? Якщо так, то... незалежний? А то й - навіть страшно подумати -- рівновеликий Творцеві, тільки з протилежним знаком? Рівнопотужний, але - Руйнівник? При нагоді завести з Пахомом розмову про це, загнати велемудрого на слизьке. Якщо з абстракцій йому вдається вислизнути (нагородить сім мішків вовни, і усі повні), то щодо ВКЛЮЧЕННЯ МЕХАНІЗМУ LIBIDO неодмінно проколеться. Бо й справді, що тут відповісти? Ну що, що-о? Стривай, здається, я вже сам намацав, звідки ноги ростуть... Звичайно! Дай людині можливість вмикати лібідо, як електрочайника, багато хто захопиться так, що не витягуватиме штепселя з розетки: буде злягатись до повного виснаження, а то й до смерті. Найсвіжіший приклад - Василь Обрубок: без рук, без ніг, а невтомний прутень денно і нощно мантачив нев'янучі ерогени коханої. Тому й ридала за ним, як за атлетом-велетнем...".

***
...Батько бив Марту - що трапляло до рук: замашна ломака, пірваний чобіт, уламок голоблі; бив нещадно і люто, заганяючи бідолашну у кут, бив по спині, голові і крижах, не зважаючи на мене, пуцьверінка. По тих екзекуціях я ще довго не міг отямитися: йшов до річки, ховався у бур'янах... Картина, що стояла в очах, переслідувала невмолимо: щось жорстокіше, здавалось, неможливо й вигадати. Якби на місці батька був хтось інший, чужак, я ТЕ переживав би легше. Та зло оселилося у близькій людині, дорогій і рідній...
Норовлива корівчина, "заприндившись безпричинно", траплялося, не хотіла віддавати молоко і мамі - лагідній і ніжній, поміркованій і тихій. Батькові - це зрозуміло: його крутий характер відчувала за версту... Та що на неї, Марту, н а х о д и л о, коли чинила опір своїй ґаздині? Те лишалося таємницею. Передусім для мене. Якби не бачив на власні очі, не повірив би: з кожної дійки чвиркнуло кілька разів - і тільки, замість 4 літрів - півкухлика... Мама припрошувала - говорила якісь особливі слова, чухмарила межи рогами лоба, хлібом з цукром задобрювала -ніщо не могло похитнути Уперту, що сама собі ж і шкодила: невидоєне молоко перегорало.
Доїла Марту зазвичай мама, та коли на обід не приходила (з поля колгоспного), чи затримувалась у райцентрі, тоді з дійничкою до хліва йшов батько, а за ним, так само неохоче і з тривогою, затаєною в грудях, ступав і я, озброєний вільшиновою гілкою - широколистою, замашною, в половину мого зросту: проганяти мух під час доїння - обов'язок, найтемніша з картинок дитинства. Щоразу я переступав порога якщо не зі страхом, то з гнітюче важким передчуттям. Поспішав піймати погляд Марти - прочитати в очах її настрій. Наче не знав, що той буває хорошим вранці, коли ще прохолодно, і пізно ввечері, коли уже не спечно. Пообідішня с і є с т а - пекло: мухи роїлися чорними клубками, вологе повітря облипало шкіру невимовно гидко, - я почувався, наче вимазаний дьогтем. Взимку хлів був холодний, попри всілякі утеплення, а влітку нагрівався, мов пекельний казан; корова тіснилася в глухому закапелку, обливаючись потом, що не встигав просихати: мокрі плями лиснилися жалюгідно, викликаючи біль і безпомічне співчуття; бідолаха не могла й обмахнутися, як слід, хвостом: той перше вдарявся об стіни, шерхаючи сучки і нерівності, чіпляючись за них розпушеним кінцем, - поки Марта смикалась, намагаючись вирватися, мухи розкошували, безбоязно обліпивши тулуб. До нашої появи корова була вже знеможена, вкрай вимучена, сливе навісна. В коротких штанцях і майці я також одразу ж ставав об'єктом атаки: мухи кружляли довкіл голови, облипали руки й ноги.
- Ну-у, та у тебе тут, як в парилці, - вдавано безтурботно починав батько, сподіваючись настроїти коров'яче серце на легковажний лад. - Не біда-а... Зараз подоїмо - підеш на пашу, під три вітри, - хлюпав на вим'я водою, намагаючись обмивати, як мама, та навіть я бачив, що ця робота не для чоловічих рук. - Приступаємо? З Божою поміччю, - хрипко просив благословення, підтримки згори. - Ну, що ти?.. - з дійки чвиркало, як на сміх, те саме - з другої і третьої. - Не хочеш доїтися?! - голос - на грані зриву: не стільки погрози в ньому, скільки безсилля. --Давай, давай по-людськи... Бо буде гірше, - та і з четвертої дійки - лиш те, що було в самій дійці, решту корова т р и м а л а. - Що, зно-ову?!, - не встиг дояр закінчити, як задня права нога несподівано різко вдарила - перевернулася дійничка, роздрипавши і ту убогу дещицю молока, яку вдалося нацяпати. - Ах ти ж!!. - відскочив батько, ледве увернувшись від наступного удару. - Вийди, - штовхнув мене до дверей, сам вилетів слідом, роззирнувся; вхопив якусь штахетину - і назад у хлів. - Ах ти ж!.. - подальших слів було не розібрати, я чув лишень, як гепає штахета по хребту і крижах, як Марта схарапуджено метається, зацьковано перебирає ногами, н у т р я н о мичить, не встигаючи хапнути повітря між ударами, що сиплються невідь звідки (і по голові, по голові!), креше зубами, дзеленчить іржавим ланцем, не в силі його відірвати від ясел...
Тому, здавалось, не буде кінця, і серце моє не витримає - вирветься із грудей, покотиться подвір'ям з кизяками й острівцями споришу на вулицю, за село, у широке поле... до неба високого.
Впавши на ноги, Марта уже не сподівалася вирватися, втекти, - кволо здригалася, майже не реаґуючи на ударию А екзекутор, весь мокрий від поту, розчервонілий, виходив з хліва, жбурляв уламок штахетини, поганьблений і принижений прошкував до хати, тремтячими руками наливав у чашку теплого самогону, випивав і валився на лаву. Мами не було, Марта залишалася нездоєною.


***
- Отче, я... грішний. По вінця у гріхах душа моя. Смердючий слиз і брид, не вміщаючись всередині, як опара сунуть вгору, до горла мого підступають і душать, цвиркають через ніздрі і вуха, як сперма... у молодого жеребчика. Перепрошую за отаке порівняння - просто я намагаюся перейти "ближче до тіла". Духу не стає признатися навпростець, ЩО в мені закипає щоденно. Смола диявольська не у казані пекельному - в кістках моїх і жилах, у кожній клітинці ненависного організму. Я не маю спокою ні вдень, ані вночі. Вдень - безрезультатний пошук пояснення-виправдання її поведінки, вночі - прокидаюся "безпричинно", і першою думкою: де вона, з ким? - хоч достатньо простягнути руку - переконатися: тут її тіло, поряд. Це так, я не маю підстав звинувачувати... Жодного факту її невірності - самі підозри. Та вони мене доймають дужче, ніж би я застав перелюбців у найсолодшу мить порушення Шостої заповіді. Пекло ревнивця так уже вимучило мене - малодушно бажаю, аби ТЕ пошвидше сталося: підозри підтвердились, розв'язалися руки мої, отруйний туман розвіявся. А може, може... - думав я не раз, - це Бог мене гартує, готує до чогось Великого? Помилився адресою. Навіть свого ІМПОТЕНТА я не здатний зліпити в Єдине Ціле, як ліпиться плоть навзаєм, - дикі ревнощі розум затьмарюють, перекреслюють як помилкові особисто мною вистраждані тези. Наче вжалений скорпіоном в найінтимніше місце, я крешу зубами блискавиці, скаженію від безсилля, врешті-решт лечу у ніч - подалі від гріха, що може статися, коли жінка вийде з лазнички, змивши, як їй здається, усі провини передо мною. О, то вельми криміногенна ситуація! Не будь на столі РУСАЛКИ, задушив би гадину й руками, - т а к а моя реакція на її щасливе лице. Самообманів катма - змушений дивитись правді в очі. Ніхто не закине, що я не намагався, не пробував, не шукав. З того, що мені доступне, перебрав усе: колекціонував перетинчастокрилих, бавився мікроскопом, досліджував поведінку двох жабок у несприятливих умовах. Усе - не те... Артем познайомив з преферансистами, збиралися реґулярно: віст - чотири центи, чай, коньяк, приємне товариство, зелене сукно, комфортні фотелі, притишена музика, бра, обов'язкові канделябри, моторошні безкінечні розпаси... Поет правий: приїдається все. Будь-які хобі, захоплення, гербарійні мімози, два тузи у прикупі - цікавий оживляж, весело і хмільно, коли є щось іще - вагоміше, більше, значуще. І повернувся я на кола Марії, і знову мене закрутив еротичний шал початкуючого ревнивця.
- В стражданні душа очищається - лине до Господа. Невипадково кажуть: кого Бог любить, того випробовує - Собі на вірність. Ваше серце наповниться благодаттю, Його неуявним світлом. А ще, сину мій...
...шлях би все це трафив! Разом з вашими солодкоспівами, завченими казочками. Подібні єзуїтські штучки-дрючки не для мене. Як я - не для Марії. Зліпити нас докупи не спроможна жодна церква, наймудріший священик. Сам Господь безсилий перед тим, що не тримається купи. Не допоможе ніхто...

***
"Янус", відомий більше як "Бермудський трикутник", вечорами був переповнений: завсідники і зайди, підстаркуваті повії і початкуючі курвочки, перекупки без товару і офіцери без погонів (без війська і зарплатні), вічно убогі студенти і прищава наволоч з претензією на "золоту молодь", збанкрутілі вчорашні "круті" і казна-хто; відповідно - одяганки: тісно облягаючі светри і потерті (засмальцьовані) шкірянки, декольтовані блузки і "хакі", бушлати і вельветки, - щось картатіше важко й уявити. Випивка на столах - в тому ж дусі: коньяк і пиво, наливки і лікери, навіть "міцне рожеве". Тут запросто знайомились, одразу переходили на "ти"; відвертість не знала меж: легше висповідатись - вихлюпнути наболіле, найсокровенніше - "приятелю на вечір", ніж близькій людині.
Тиняючись вечірніми вулицями, без надії сподіваючись випадково зустріти Марію, що затримувалась на роботі з поважних причин ("Що ж вона вигадає нині?"), Йосип завертав у "Бермуди". Врятувати може тільки добра чарка, - з чистим сумлінням віддавався Бахусу, тікаючи від безумства, що наздоганяло, дихало в потилицю потойбічним холодом. - Ліпше спитися, ніж здуріти.
Миготливі прожектори прочісували залу, вихоплюючи з напівтемряви: півголови з півусмішкою, мідну сережку у вусі, руки, екстазно викинуті вгору, (звабливо до непристойності) професійно вихляючий зад, розгарячілі від випитого плямисто-червоні пики, з викликом випнуті груденята... Цілісних Тіл (особистостей) не було. Аморфні кавалки єдналися, розпадалися, перемішувались, краялись ще і ще, і Литвиненко подумав, що нічого безглуздішого досі не бачив: межи столиків, що тіснили зусібіч, у жахливих конвульсіях, ламаючись навпіл, і сяк, і перетак, наркотично звивався новітній Шива - стоокий, вельмирукий, безлічногий: здавалося - десятки хробаків, поставлених вертикально, вигинаються найвигадливіше, скоряючись р и т м у тисячі децибел. Щоразу першим бажанням - тікати геть, мерщій, подалі. Та хто переступив порога "Бля... Трикутника" ("Янус" мав з десяток неофіційних назв), той уже собі не належить.
Нагледівши вільне місце, Йосип рушив у кут, гидливо обминаючи зварйованих, що сатаніли від захвату, хрипіли і пінились, вигукували і зойкали, падали ("танець на животі") на запльовану підлогу - смикалися, як рептилії з перебитими хребтами.
Сусід по ліву руч - сивуватий, з гачкуватим носом - нагадував підстреленого орла: "- Когось виглядаєте?" - озвався першим. "- Угу... - буркнув Литвиненко, вражений спостережливістю Орла. - Але вона тут не буває", "- А де?.." - безпосередність межувала з безцеремонністю. "- Розподіляє гуманітарну допомогу, "дуже відповідальна справа", - згадав, що Марія говорила вранці, марафетячись перед дзеркалом.
Після першої соточки нудота відступила, стало прояснятися. Навіть хробаки у децибельних конвульсіях вже не здавались такими відразливими. Та й вухо трохи адаптувалося до "сучасного Ваґнера": звуки без мелодії, слова без змісту "- Сподіваєшся її напоумити? - наголосив Орел на останньому слові. - Звідки у жінки візьметься ум? Чим жінка думає? Чим вона керується у повсякденному житті?", "- Здоровим глуздом, - вперся Йосип. - Жінки не дурніші...", "- Та ну?!. Якби це дійсно було так! - глузливо-мрійно. - Що ж, тоді вип'ємо: за жінок мислячих", "- За жінок п'ють стоячи", - нагадав Литвиненко, підводячись. "- Подай он милиці, - кивнув Орел у куток, - я без ноги. Як тільки ампутували, моя відреклася від мене. А клялася в любові до скону, щиро...", "- Не в нозі причина, - Йосип згадав Обрубка. - Я знав одного ц в я х а - без рук і ніг, а наречена провідувала щодня: судно подавала, сиґарету прикурювала - доглядала за ним, як за малою дитиною", "- Мала якийсь інтерес, - Орел наліг на милиці всім корпусом, потягнувся до чарки. - За курв, шлях би їх трафив, сук ненаситних! Скільки не годи - все мало. І правду слухати не хочуть - подавай самі компліменти. Замість розуму Бог нагородив їх нелюдською хитрістю, якої цілком достатньо... - милиці знову опинилися в кутку, інвалід закусював, дзьобаючи виделкою залишки вінеґрету. - Ти ніколи не звертав уваги, як вони їдять? Не вражався, як вони пакують, скільки в них влазить? Готуючи обід, напробується так, що остання пампушка в горлі зупиняється - далі нікуди; вертає чоловік з роботи - сідає і з ним обідати: не задля компанії - вминає аж ніяк не менше. А потім дивується: ну чому я не худну? Та ти, корово, радуйся, що тебе ще не рознесло, як Пинчеру! Та, в електричці, сідала - займала всю лавку (на три місця!), черево - на все купе: навпроти сісти неможливо, навіть якби хто й одважився, - гострий сморід немитого тіла пробивав найбезнадійнішу нежить. Пасажири тікали в інші вагони, я ж, заінтриґований, спостерігав, як вона розпаковує торби і похапливо наминає: смажене сало з черствим хлібом, картопля в кожушках, салати казна-якої с в і ж о с т і, сир у сметані і пиріжки з лівером, нажебрані булочки і яйця... Все те поглиналося впереміш, без будь-якої послідовності, запивалося кисляком з трилітрової банки, заїдалося різносортними яблуками, сливками...", "- Ця твоя Пинчера - аномалія", "- Звичайно. Та придивись до решти, буцімто нормальних. Юшку сьорбають - вуха мокрі, олів'є напихаються - по саму зав'язку, маслака з борщу обгризають з такою пристрастю, наче готові зжерти й кістку! Більшість з них жере лише тому, що ні в чому іншому не знаходить відради: ні в роботі, ні в дітях, ні в сексі. Ні голова, ні руки, ні потка вже не дають того, що давали раніше, - сплеск позитивних емоцій. Залишився тільки шлунок, органи травлення й виділення: пережовування, як і акт дефекації, декому заміняє оргазм. Тому й напихаються. Хоча і знають, що для нормального функціонування організму достатньо і десятої частини того р а ц і о н у. Моя сусідка, пенсіонерка, "аристократична кість", не лягає спати, не ум'явши вісім шніцелів-підошов: саме стільки вміщається на сковороді півметрового діаметра. Плюс баняк товченої картоплі. Запиває все те подвійною кавою з вершками, - Орел нервово пихнув димом. - Та після такої вечері нею орати можна! А вона лягає спати. Всю ніч бухтить, сопе і стогне, перевертається й пихтить, пітніє і смердить, а вранці скаржиться, що безсоння замучило. У неї давно припинилось жіноче, та звичка напихатися лишилась. Немає в світі ненаситнішої тварюки, як жінка", "- Законна, - додав Литвиненко. - Всі решта - привабливі, кожна по-своєму", "-- Виглядати звабливо, дурманити - чи не єдине, про що вони дбають направду, - випивши, феміноненависник тернув долонею синюшні губи. - Чоловік живе і мислить головою, чого не скажеш про жінку: що б не робила - потка на умі; епіцентр Всесвіту. Усі галактики ніщо - порівняно з тим, що кобіта має між ногами, - стишив голос, наче посвячував співрозмовника у найсокровеннішу таємницю. - Хочеш знати, у чому загадка доморощеної Джоконди? Задери спідницю і зазирни їй в задницю".

***
Гортаючи свого Щоденника, Йосип наткнувся на розділ КІЛЬКА ТЕЗ НА ЗАХИСТ АДЮЛЬТЕРУ. - "...Отже, вона вам зраджує, і останні сумніви щодо цього уже розвіялись. Як триматися, щоб не розбити голову - чи свою, чи її? Звичайно, треба шукати..., захищатися..., вистояти - будь-що! Боже, поможи- не зайве, та цього замало. Найперше - sub specie aetergitatis: (погляньмо на проблему) з точки зору вічности. Вдалося? І вже немає ні проблеми, ні трагедії, - все ТЕ бачиться дрібним, нікчемним. Досить розплющити о ч і - відкривається інший світ, світ непідозрюваних можливостей, чарівний і манливий. О, незрівнянне знеболююче sub sресіе!.. Подивися, хробаче, на себе очима Альфи-Центаври, - чи зауважиш ти гнояка: рогатий? Вгамуйся, шановний, у космосі..." - автор викинув сиґарету, що здиміла до фільтра. - "Аспект історичний: муки ревнивця на тлі порубаних шаблями, списами продірявлених, колесованих й четвертованих, на палю посаджених. Безкінечний серіал "Страждання", замішаний на сльозах, озвучений стогоном і зубовим скреготом, голосінням безрадним і зойками... Не для втіхи народжується людина. Пекельні кола - з невмолимою реґулярністю. Що там якісь р о г и?!." - на цьому рукопис урвався. - Третя важлива теза: чим не влаштовує мене поведінка Марії? Н а ш у проблему вирішує самотужки - а що бідоласі лишається? Одні їй заздрять, інші співчувають, осуджують, перемивають кожну кісточку. А я - осторонь стовпової секс-еротичної дороги, лежу на узбіччі, як тріснуте колесо, не придатне і до ремонту, завидющим оком проводжаю авта, що пролітають мимо, шукаю заспокоєння у старозаповітному: час обертатись довкола осі, час валятися у канаві, іржавіти час. Незавидне моє становище має свої плюси: крах уже пережито, ганебне й найболючіше позаду, непорушність - незворушність, перспектива нірвани. А тих, що котяться, аварії, гай-гай, підстерігають. Перевага мертвого шакала над живим, - не бажаючи формулювати неяскраву тезу, автор був готовий забракувати її. - Коли п р и п е ч е (принизливо захолоне під серцем: де вона?), п о г л я д о м в і ч н о с т и не зарадиш. Не допоможе й аспект історичний - усвідомлення мізерності проблем Отелло на тлі континентальних епідемій, безкінечних війн, природних катаклізмів, - свій чиряк дошкульніший, ніж моровиця, напалм у джунґлях, голодомори. Як же приборкати кишенькового чортика, який змушує стискати кулаки, шугає в мозок отруєну кров: де вона? Як не кинутись до ножа, з ножем - до невірної? - до кінця робочого дня рукопис поповнився тезою, народженою експромтом. - "Звідки ці феєрверки злоби, всеспопеляючі протуберанці гніву? Ніхто ж тобі, небораче, не наступив на улюбленого мозоля, не зацідив привселюдно у пику, не копнув у пах, навіть щиглем по лобі не тріснув. Чому ж ти - марал зацькований, баран свіжокастрований, в'юн, іще живий, на сковорідці?.. Вгамуйся, безумцю зварйований. Що особливого сталося? Ну, сміється вона, коліна йому демонструючи, ну, закочує очі, мовляв, готова й віддатися, ну... віддається, - і що? Світ перевернувся, тріснула Земля? їй хороше - і ти втішайся, що самотужки вирішує спільну сімейну проблему. Якщо ти справді любиш (її, не лише себе), чому серце твоє не переймається радістю жінки, тим паче, тобі не чужої? (Чи приємніше тобі дивитися на її незмінно кислу фізію: повну образи, докорами спотворену?) Тож порадуйся, нерозумний, що знайшовся нарешті інший - сумлінно виконує твій подружній обов'язок. Це ж чудово! Ліпшого розв'язання годі й шукати, - природа не потерпить жіночої порожнечі. Не скреготіти зубами - втішатися треба: лакуна заповнена! Тільки новоспечений, адюльтерським вогнем не загартований імпотент може позаздрити виконавцям сумнівно блаженної дії, котра дурманить голови еротично зварйованих", - ту "блаженну дію" подано так, щоб остаточно розвіяти традиційні ілюзії щодо величности й приваби акту сексуаліс; автор скористався формою монолога, утверджуючись як стиліст багатобарвного спектру.
"Любцю моя, любцю! Сонце ясне і повен місяць, роса на траві і листок зотлілий. Твої оченята - бездонні, як вигрібна яма для потопаючого у ній; серце шляхетне, а тулуб - що стіл бенкетний, повен трунків й солодощів. Губи твої - невигойна рана, в якій зникають безслідно мої найгіркіші печалі. У новій оселі просторо й затишно, сонце не пряжить, їсти маємо доста. Півень сюди не ввірветься, не переб'є гострим дзьобом хребта ні тобі, ні мені. Можемо віддатися коханню, використовуючи найстаровинніші рецепти, всеможливі контрацепти. Хай цзян, і ші, і ху довічно будуть з нами, як Верховний Жук - з відданим йому електоратом. Розслабся, моя дорогенька, розслабся: вища космічна енергія махом наповнить усі твої члени, з піховки починаючи. О, як чудово розпорядилася доля, звівши нас докупи, в Єдине Ціле сплітаючи. Вже не треба мені чекати на тебе в умовному місці, страждаючи: прийдеш чи ні? Тепер я можу на тебе вилазити вранці і ввечері, не шукаючи курву на стороні: коли заманеться, тоді й запихаю. Аякже! Сімейне життя повинне ж мати якісь переваги. Ми народжені одне для одного - тільки смерть може нас розлучити. Але... не будемо про сумне. Перші с о к и вже цвиркнули, просто чудово. От-от і матка твоя стрепенеться, веселим дзвіночком озветься клітор, усі ерогени кинуться в дружній танок - наввипередки: діткнутися Жениха Довгожданного, одного на всіх, одного - на все квітуче в болотяних пахощах. Краков'як, гопак і чардаш - до оргазму. О, як ти будеш корчитися на фекаліях створінь двоногих, що віддають перевагу - о нерозумні! - чистій білизні, спиртному, дезодорантам... - звертався жук-гнойовик до жучихи-гноячихи, що аж слину пустила в передчутті блаженства. - Розсунь же, серденько, свої задні лапки, бочком повернися: камасутру спробуємо нині дещо іншим способом".
Назбирати каштанчиків зо дві жмені, мнєцкати їх в кишені, заспокоюючись. А потім... викинути? Нікому дарувати. Навіть Світланка таким вже не бавиться. А Марія... Ліпше й не згадувати про неї, - отруєне інтермецо штовхає: або додому, або в "Бермуди".
Орел імпресіонічно бовванів у задимленому кутку: суворий, набурмосений, по-царськи неприступний; помітивши Йосипа, клично махав рукою, наповнював чарки. "- Знову її нема? - співчутливо. - Нічого дивного - всі вони такі. Усі без винятку. Плюнь і розітри, як я: раз і назавжди. Повір, так легше... - Досвідчений Практик переконував Аналітика, пропонуючи заяложену тезу. - Викинь їх усіх з голови і серця - нічого доброго не втратиш. Навпаки, очистишся від зайвого гівна. Перейматися ТИМ - нерозумно і навіть принизливо", "- Дуже мудро пиячити? Може, й благородно?", "- Та чи ж ми причащаємось тут з власної волі? Чарка вибрала нас, не ми... Вибору у нас немає. Своє уже відцугикали. Та й гріх оцей досить невинний - порівняно хоч би з їхнім, - кивнув на сусідній куток, де шаліла "молодь золота". - Жеруть "колеса", колються, "травичку" курять... Ще зовсім зелені, здорові - їм-то чого бракує? Кайфу, кайфу і знову кайфу! Ще кайфовішого кайфу! З жиру бісяться, - таврував Мораліст. - Жирують, бісенята, на батьківські гроші", "- Легше гудити інших, ніж допомогти їм, - вставив Йосип. - Важче в собі розібратися", "- Що нам?.. Допустимо, розберемося. А толку?", "- Толк не тільки в тому, щоб трахатися. Не доступний секс, тре' шукати інший сенс. Мій друг Пахом здоровий, як бик, та з жінками не спить. Принципово", "- До чого тут принципи? Я в молодості жодну спідницю не пропускав", "- Чого мудрий соромиться, дурень тим пишається", "- Бути здоровим і не злягатися - це не просто збочення, це уже якийсь ідіотизм", "- Пахом або споглядає хмари, або ж рятується вогнищем. Пояснював якось мені механізм сублімації (перетворення сексуальної енергії в духовну), та я, признатися, мало з того второпав. Одного разу, при мені, прогнав молодицю, ладну йому віддатися, головне - сам був готовий виграти її (красиву з біса), як Сидорову козу. Одначе, стримався. А ти кажеш, "які там принципи?". Залізобетонні!", "- Диваками світ повниться. За них і вип'ємо: заслуговують. Якщо вже велетні іґнорують зміїне плем'я, то нам, підтоптаним нівроку, сам Бог велів зневажати звабливу задницю, ерогенне лайно, замасковане модними одяганками. Пригадай свою Сьому Тезу: "Б л а г о жінки - звичайна ганчірка, просякнута еротичним сопухом; зневаж смердючі катрани - водномить розвидниться, ширші відкриються горизонти: не закаканий анус - високе і синє...".
Наступного дня Йосип, натхнений цитуваннями Орла, формулював чергову тезу - хворобливий виплід безсонної ночі: "У МЕНЕ ЖІНКИ НЕМАЄ. Формально, звичайно, є. А насправді, реально? Фактично - фантом. По суті - фікція. Ми обидвоє - планети у різних галактиках, кожен - по своїй траєкторії: незалежно, самотньо, холодно. Фантом не залоскоче душу, не розвеселить спорохнявіле серце, не зігріє. Що є він, що нема. Я не відчуваю відповідальності, нічим не зобов'язаний: за спиною - крила свободи. Я НЕ МАЮ ЖІНКИ, - вільний, незаанґажований... перекотиполе. Як чудово!".
Невипадково Пахом тягнеться до води: озеро - гартування тіла, потічок - занурення в нірвану. І вогнище в саду, і сад, і молочно-пухнасті хмари, і засніжені грона горобини - синонімічний ряд, в якому немає місця хіба для жінки. Сікстинська Мадонна - радше ікона, що стало нагадує: ідеал не досяжний. Схожість з Марією ілюзорна, просто вигадка. Знову Марія? Геть!.. Викинути з голови і серця. Немає! Немає жінки: у мене, для мене... Фантом - і одразу те все відлітає. Фантом - універсальна Гекуба. Якби Шекспіру ще грам геніальності, він би спромігся і на рядок: що мені фантом, що я фантому? Та чомусь цей грам відміряно мені. Можливо, тільки грам...
Повернувшись додому, Йосип застав Світланку біля телевізора. "- Це дитяча програма?!" - перехопило подих. "- Так, еротичні мультики для дітей", "- Зараз же вимкни! І щоб не сміла вмикати цей канал". "- А мама дозволяє", "- Де вона? Ти коли її востаннє бачила? Вона тобі не казала, що телеглядачі тупіють? І не скаже. Бо їй самій хочеться дивитися, не замислюючись. Телевізор не змушує думати - все подає у готовому вигляді, навіть пережовувати не потрібно, лиш ковтай. Посади вундеркінда перед цим ящиком - забуде і табличку множення. А ти, погодься, далеко не вундеркінд... Покажи, як ти виконала домашнє завдання. Телевізора перше вимкни!". Демонструючи незалежний вираз обличчя, дочка підійшла до "ящика", мало не з викликом натисла потрібну кнопку: "- Будь ласка..." - таким тоном, що батька пересмикнуло.
Вся в матінку!.. І хода її, і колючий характер, і блиск очей... Також курва зріє? - стрепенувся, вибіг у коридор, на кухню... - Тісно мені в цих стінах. Тікати! Негайно. В село, куди завгодно. Хоч би й у Цапівку, до Пахома, - поставив на плитку чайника, сірники ламалися, гасли, заледь спалахнувши. - Ч-чорт, все проти мене! У цій квартирі (т а к а хазяйка!..) сірники постійно відволожені: бере їх мокрими руками; і вічно повна раковина - з верхом! - брудного посуду; плями на столі, крихти хліба... Не зважає на безлад, не помічає? ІНШЕ в голові. Не ґаздиня - гостя, квартирантка. Вже перехотілося вити затишне кубельце. Перегоріла усім, до чого так рвалася попервах. Та що стіни? Дитину занедбала! Свою кровиночку! А що для матері дорожче, якщо та мати не курва? Отже... - один сірник таки загорівся, голубим спалахнув газ. - Логіка тут проста... - умовивід, що напрошувався, не міг задовольнити Литвиненка: прийдешнє бачилось в невеселих тонах. - Треба щось міняти. Що саме і як?.. Можливо, це буде матеріалом тези № 9? Чому так довго не йде Світланка? Не виконала домашнє завдання - тепер доробляє? - рушив у "дитячу" - застав дочку у кріслі, сонну. -- Сирота при живих батьках, - серце прониклося жалем, та ненадовго - потужна хвиля злоби заглушила сентиментальне, таке нечасте.
- Не буду переносити у ліжко - хай мати-хвойда подивиться на плоди своїх амурних "реанімацій". Чоловік зневажений, знеславлений - проковтну (чи ж мені звикати?), а що дочка недоглянута - це вже вибачай... Тут я мовчати не буду! Не маю права, - мимоволі прислухався до кожного звуку, сподіваючись, от-от рипнуть вхідні двері. - І не дзвонить, стерва. Байдуже, як почувається чоловік, плювати, що дочка заснула не в ліжку. "Якою ж благородною справою сподіваєшся виправдатись нині, курво презентаційна?!" - цими словами зустріну, лиш переступить порога. Доста гратися в інтеліґентність. Час б а т о г а настав. Тези, методика - все це добре, та геніальність у простоті, - план "бурі і натиску" спокушав і відлякував; накочувались традиційні сумніви - руки опускалися, непомітно розтискались кулаки. - Якби тепер тут був... ну, Авґустин Аврелій (на моєму місці), як би він вчинив? Стривай, - мало не підскочив автор ІМПОТЕНТА, - це ж матеріал для тези № 9: замінити себе ким-небудь з великих і спрогнозувати ситуацію; поведінка достойника - взірець, керівництво до дії. Немало повчального можна винести, уявляючи тут, на кухні, Антонія чи Феодосія Печерських, Амоса чи Єзекіїля... весь сонм святих. Кожен вчинив би індивідуально, та жоден з велетнів духу не кинувся б з кулаками, щоб самовдоволений писок жінки трансформувати у відбивну. Отже, я також мушу тримати свої емоції в шорах, згідно з порадами читачам ЯК ВИЖИТИ... Утвердившись у владі над собою (своїми нам'єтностями), владарюєш і в царстві духу, - кожен імпо... має пройти цим шляхом, обравши собі учителем безсумнівного авторитета: хто Сковороду, а хто Савонаролу. Та на кого завгодно рівняйтеся, тільки ж руки не розпускайте, зустрічаючи с в о ю, Богом суджену, щасливу і усміхнену... о другій ночі. Волі рукам не давайте. Рукам, що належать не вам, а Стефану-великомученику, - згадали? Не забувайте, ким ви стаєте в критичну (криміногенну!) хвилину, - теологом Томою, що з Аквіну, Прохором-чудотворцем, палким проповідником заповіді любови, жертовним бараном, попросту небожителем... Все це - для рукопису. А реально?.. Жоден з подвижників Церкви Христової не є для мене компасом, ідеалу (ідола?) не маю. Добігає третя (влітку - пора передранішня), Марфи немає... - міряючи коридора від лазнички до вхідних дверей і назад (відстань щоразу виявлялася іншою), ґазда обмірковував РИТУАЛ ЗУСТРІЧІ. - Пришпилю її так, що одразу пропаде надія відбрехатися. "Ліпше чесно в усьому зізнатися!" - вже не вдаватиму, ніби вірю в її недолугі наївні вигадки, намагаючись упіймати на слові. ПІЙМАТИ НА СЛОВІ - давно забраковано: ця "методика" не дає позитивного результату. "Признавайся, курво, де була і з ким!" - ніж зі столу притьмом стрибає в розгарячілі пальці правиці, розворот, короткий змах блискучого леза, удар - нержавійка влітає в серце. Якщо цей сюжет переслідує мене з такою впертістю, приходить навіть у сни (потаємне бажання?), значить... має реалізуватися? - Литвиненко боявся і водночас наче й хотів, аби все ТЕ закінчилося чимшвидше. - Досить мені зірватися - уявне стане фактом. А зірватися я можу будь-коли. Хоч би й тепер... - сипонули спиною холодні мурахи. - Не віриться, що я зважуся... Втім, зважуватися не доведеться: в такі моменти не до розмірковувань і сумнівів - рішення приймається водномить. Навіть не рішення - сліпучий спалах, імпульс... Доста іскри, щоб коло замкнулося - накопичений заряд злоби і ненависті вибухнув. Світланка спатиме у кріслі, не підозрюючи, що мати її - на паркеті, залита кров'ю - уже нежива. А може прокинеться (від якогось поганого сновидіння) - зупинить руку мою? Навряд... Хоч би й вибігла у коридор з недитячим криком, - не зупинить. Мене тоді не зупинить ніхто. Ніхто і ніщо. Ні Бог, ні чорт, ні Голубий Метелик.


"...Ніколи ти, ітро-мізерабль, не заспокоїшся, якщо не знатимеш напевне: скочила т в о я, Долею Суджена, в гречку УЖЕ, а чи тільки збирається там повалятися, розкошуючи медоцвітно. Щодо критерію... Хто спроможний переконати і як? Не довіряй почутому з г о р и, навіть якщо завітає до тебе Янгол Господній, - де певність, що то не сон чи вертеп, диявольський маскарад чи хворобливе марево (маячня)? Докопатися до правди - самотужки, ґрунтуючись тільки на фактах: незаперечних, стовідсотково переконливих. І зробити це - чимпошвидше, не відкладаючи на позавтра. Інакше, марно шукати ладу і тиші, - сумніви і підозри самі не вивітряться, як не всихає на грядці бур'ян, допоки 3 КОРІННЯМ його не вирвеш. Ніщо так не шкодить здоров'ю, тим його жалюгідним решткам, як невпевненість щодо вірності жінки. Зрада - фактична, ймовірна - що отруєна кров: точиться тіло, вурдиться мозок, трухлявіє душа. Страх узнати правду - моральна і духовна деґрадація, організм приречений. Страх пахне трупом. "Пізнаєте правду, і правда визволить вас", не раз цитував Пахом. Незнання правди не означає, що за її рахунками не доведеться платити, як не звільняє від відповідальності незнання Закону. Зустріч з правдою неминуча: сам не шукаєш її - вона тебе знайде, і то знайде, коли найменше готовий до цього. Несподіване лихо втричі дошкульніше, ніж очікуване. Тож чи не ліпше завчасно підготуватися, вийти назустріч? Покірного доля веде, неохочого волочить. Хто-хто, а наш брат імпотент змушений бути активним, як ніхто: не маємо змоги урвати суєтного кайфу - дай, Боже, вистояти чергу за істиною; не суджено веселитися межи блазнів і недорік, впиватись вином, обжиратися гусаками з яблуками - не запізнитися б на скромну учту у колі вибраних, інтелектуалів і різномасних достойників. Хто проміняє Останню Вечерю на сабантуй Лукулла? Як бачите, вельмишановні, ми приречені здобувати фортецю правди, будь-якою ціною. Малодушно й негоже дивитись крізь пальці, як хтось невтомно, з дня у день (щоночі!), несамовито, з ніжністю й любов'ю, натхненно шліфує вашу крислату крону. Та ми просто зобов'язані вивести перелюбців на чисту воду! Можливо, це максимум (і єдине?), що нам ще під силу", - поставивши крапку, директор підвівся - рушив до вікна так енергійно, мовби сподівався побачити перелюбців якщо не в кущах, то на лавочці; увагу привернув лише пенсіонер, що тупцявся біля урни, зазираючи до неї, та не одважуючись поритися відверто, іґноруючи перехожих. - Я не можу вдавати, що плин (чи млин) мого життя мене влаштовує, втомився дурити, себе та інших, видушуючи пампушками щік найнещиріше все о'кей! Буде! Я повинен узнати правду, як то раджу, закликаю, переконую читачів свого ІМПОТЕНТА. Безстрашно пізнати правду... Хоч би ту, що доступна. Зайнятися цим ґрунтовно, з використанням НОП, НТР, інтернет... Розраховувати на халяву не доводиться - минулись ті часи безповоротно, маркетинґ-менеджмент проник у кожну шпарку. По-хлопськи (підстерегти невірну в кукурудзі) вже не вдасться. Науковий підхід, моніторинґ, чітко окреслена і комп'ютерно прорахована система пасток і ям, замаскованих фіґовим (найспокусливішим) листям, пейджер-капкани, досконала аудіо- і відеоапаратура et cetera. Аякже! З пантерою жити - пантером вити.


***

Вранці Йосип зателефонував мені в редакцію: "- Де ти швендяєш? - накинувся, навіть не привітавшись. - Коли не дзвякну - "був, пішов". Чому тобі не сидиться на місці?", "- Годують вовка ноги, - слухавку я тримав лівою рукою, правою правив текст у завтрашній номер. - Незавидне репортерське ремесло", "- Я бачив твої статті і в газетах недемократичного спрямування. Там ліпше платять?", "- Не думаю, що ти подзвонив, аби тільки це з'ясувати, - загубив я редаґованого рядка. - Преса тепер незалежна", "- Як не залежний чоловік від жінки? Як - "незалежна Україна"? - в'їдливо, знущально. - Ти, незалежний... коли звільняєшся? Є тема... - заінтриґував самим лиш тоном. - Ополудні в "Термосі", добро?", - поклав слухавку, не дочекавшись моєї відповіді.
Коли я влетів до напівзаповненої, звично задимленої кав'ярні, Йосип допивав другу філіжанку; удавано байдужий вираз обличчя видавав хвилювання. "- Давай свою тему, - вибачившись за запізнення, я непомітно ввімкнув магнітофона. - Слухаю уважно", "- Так поспішаєш, мовби здогадуєшся, наскільки приємний сюрприз тебе чекає. Невже і випити не хочеться? Нині я пригощаю, замовляй що завгодно", "- Ловлю на слові, поки ти такий щедрий. Але спершу відхекаюсь", "- Щедрий - слабо сказано, - друг сипав афоризмами, прислів'ями, плутався в банальностях між трьома прописними істинами - незґрабно торував стежку до загадкової т е м и. - Коротше, ти не хотів би стати коханцем Марії?".
Тут не тілмьки в мене відібрало мову - заклинило, здавалось, і магнітну стрічку: безкінечно довго (при пізнішому прослуховуванні) чулися тільки шипіння, тріск, далекий дзенькіт кухлів. Отямившись, я дивився на Литвиненка, нічого не розуміючи:
пив лише каву, тверезий, а... Що за дива? "- Ти ж мені друг, - скорчив я глибокодумну пику. - А друзям я ні в чому не відмовляю. Особливо стосовно жінок", - міг ще довго продовжувати в цьому тоні, але Йосип обірвав: "- Отже, ти згоден? - майже офіційно. - Згоден?", "- А ти?" - не здавався я, вимучуючи усмішку: балансую, усвідомлював, над прірвою. І враз, наче блискавка пронизала - аж до п'ят: ану ж це провокація?!. "- Чи згоден я? - замислено протягнув Литвиненко. - Пропонуючи таке, мабуть, встиг не раз усе обміркувати. Зважитись на ЦЕ, погодься, непросто", "- Власне. Чому я і з'ясовую, чи добре ти подумав", "- Добре. Вважай, ти з'ясував. Що скажеш?", - тиснув директор, наче я був його підлеглим, а чи партнером, який зволікає з підписанням Договору.
Що за поспіх? Що з тобою, друже? Звихнувшись від надмірних ревнощів, у кожному вбачаючи спокусника, вдався до перевірок на вірність? І чомусь розпочав з мене! Так, ніби саме в мені побачив найбільшу загрозу. Щось кумедніше годі й придумати. "- Якщо говорити всерйоз, то я нічого не розумію, - намагався я вивудити додаткову інформацію. - Кому це треба? - хмурив чоло, удаючи стурбованого. - Між іншим, як Марія ставиться до моєї кандидатури? - прискалив око. - Сподіваюся, ти погодив з нею це питання. Чи вона з тобою?", "- Це неістотно", - сухо відтяв Йосип. "- Але ж вона мене як чоловіка не сприймає, - нагадав я, ані крихти в тому не сумніваючись. - Я для Марії - писака-невдаха, тінь пам'ятника самому собі, і тільки", "- Як же це я забув? Дійсно, ти їй не пара...", "- От бачиш! - наче гора звалилася - плечі мої розправились. - Не пара я твоїй...", "- Та тихіше ти! - присадив Литвиненко. - На нас уже ззираються, - пригубив каву і дістав чергову сиґарету: нюхнув, без потреби розминав - розгублено, відчужено, мовби й не мав наміру прикурювати. - Гм, хто ж може підійти? - ковзнув по "Термосу". - Я так на тебе розраховував! А ти мене підвів, - дорікнув, не приховуючи розчарування. - Друг, а...", "- Даруй, що я втручаюся, але... Ти з такою ревністю шукаєш Марії коханця, ніби важливішої справи не існує", "- А що я зробив значущішого? На що більше я здатний у цьому житті? Задовольнити жінку, особливо рідну, погодься, не так вже й мало. Врешті-решт, хіба хочеш? Мусиш", "- Так, звичайно, - пробурмотів я. - Випадок неординарний. Але... Наскільки я знаю, жінки самостійно розв'язують ці проблеми. І небезуспішно", "- Саме тому й вирішив я втрутитися, - пояснив Турботливий дещо туманно. - Справа делікатна, інтимна - легковажно пускати її самопливом: закрутити може так, що схаменешся, та вже нічим не зарадиш, - відчувалося, безсонними ночами Йосип не байдикував - обмірковував проблему зусібіч. - Де-де, а тут має бути контроль, і ще раз контроль потрійний. Тим паче, задіяна жінка - непрогнозована, вибухово-спонтанна, потенційна фурія", "- Не драматизуй. На все Господня Воля", "- На Бога надійся, - фольклорно почав Литвиненко, та завершив несподівано, - а друга не забувай, - недавнє розчарування мною штрикало, не давало спокою. - А ти, виявляється, не пара... Друг, а допомогти не хочеш. Вибач, не можеш. Не зможеш, хоч би як старався", "- Та чи ж на мені світ клином зійшовся? Поглянь за вікно: он скільки їх, некастрованих... Тільки свисни", "- Та мені ж не огир потрібний... Тільки роль виконати: спровокувати, зафіксувати її реакцію - клюне чи ні. Тепер ти врив? Жодних коітусів! - поділившись таємним задумом, Йосип відчув полегшення. - Але ж ти, - згадав, - не підходиш! На таку н а ж и в к у, Артеме, як ти, Марія і не гляне", "- Так ти не коханця шукаєш - хочеш тільки випробувати її?", "- Дійшло нарешті і до твого журналістського розуму, - потішився Литвиненко, пригублюючи охололу каву. - Я не раз дивувався, чому це ваша кореспондентська братія настільки нездогадлива, делікатно кажучи, вражаюче примітивна і тупо цілеспрямована. Тобі довбениш-довбениш, а ти витаєш казна-де, казна-що думаєш", "- І таки придумав, - діткнутий до живого непоштивою характеристикою "кореспондентської братії" (професійна гордість відома кожному), я прикидав, як ефективніше відігратися. - Кандидатура є, - не поспішав розкривати карти, інтриґуючи Велемудрого, що так неґречно потоптався по "тупо цілеспрямованих"; вистоявши довжелезну чергу, повернувся до столу з пивом і пересмаженим позавчорашнім хеком. - На роль Спокусника підходяща кандидатура є, - цмулив з гранчастого кухля "фірмовий" напій, смакуючи кожне слово. - Дивно, що ти, нелюдськи здогадливий, маючи потужний НЕ-журналістський інтелект, самотужки не допер", "- Хто?" - вистрілив Йосип, згоряючи від нетерпіння. Замість відповіді я рушив по чергову порцію пива, іґноруючи змієподібну чергу. "- Пригощайся, - не минуло й півгодини, як я поставив кухлі на стіл, пригубив розбавлену каламуть - холодну і по-своєму смачну, особливо з перепаленою рибою, що радше нагадувала активоване вугілля, ніж "дари моря". - Смакує тобі ця бурда після кави? Може, повторити?" - зумисне зволікав я, граючи вар'ята. І не тільки тому, що ображене серце жадало повної сатисфакції за нещодавно отримані ляпаси, - внутрішній голос настирливо радив стриматися: не кажи, Артемчику; подумай добре, не поспішай (з цим ти завжди встигнеш); мовчи, мовчи... Та хто з нас, нині сущих (зурбанізованих, інтернетованих, НТР-забембаних), вміє розпізнавати, коли підказує Бог, а коли нашіптує диявол? Відвикли ми прислухатися до найглибших душевних порухів - завельми довкола звуків пустих, достобіса руйнівного дзень-теленькання.
"- І до чого ж допер твій інтелект? - кусаючись, допитувався Йосип. - Що за кандидат?". Еге ж, так одразу тобі й скажи! "- Поворуши своїми звивинами, - обмежився я порадою, - здогадаєшся нараз", "- Вже не першу ніч я тільки те й роблю, що ворушу... - прикурив чергову сиґарету, хоч попередня, майже ціла, димувала у попільничці - забута. - Пам'ятай, це має бути не просто звабливий козел, а передусім людина, якій би я зміг довіритися, як... як тобі", "- Цьому кандидату зможеш довіритися більше, ніж мені", - запевнив я, не називаючи однак ні прізвища, ні імені. "- Але й не пуцьверінок, до якого Марія залишиться байдужою, - окреслив Йосип головні вимоги, тамуючи нетерплячку. - Не пуцьверінок і - щоб з пуцькою", "- Ще й з якою! - випалив я. - Марія не буде в претензії", "- Впевнений?" - Турботливий страхувався від помилки. "- Настільки, наскільки правдиві твої розповіді про н ь о г о, - натякнув я досить прозоро. - Щодо пуцьки - не ґарантую, а от що не пуцьверінок - ручаюся. І покластися на нього можеш, як на друга", "- Пахом?! Він? - мало не підскочив Литвиненко. - Як же це я про нього забув? - дивувався, неабияк заскочений. - Справді, він підходить, як ніхто. По-перше, друг, якому дійсно можна довіритися... більше, ніж тобі (даруй за відвертість); по-друге, не пуцьверінок - факт незаперечний; по-третє, Марії має сподобатися... - вчасно зупинився Йосип. - Я просто вражений!.. Признатися, чогось подібного від тебе не чекав. Беру назад свої слова, що ваш брат журналіст нездогадливий, примітивний, тупо цілеспрямований. І нецілеспрямовані ви, і не такі вже й тупі, і відносно здогадливі. І звивини в мізках ворушаться, як хробаки у яблуці снують, - заплутався у тому панегірику - махнув рукою. - Але як це все організувати? Чи погодиться Пахом на т а к у роль?", "- Звісно, що ні. Особливо, якщо ти розкриєш йому всі карти. Роль не з приємних. Радше принизлива", "- Ну, це як подивитися... Радиш - у с е не казати? Пахому? Він же бачить наскрізь. Як на рентґені. З ним цей номер не пройде", "- А який?.. Чим ти можеш його купити?", "- Нічим. Золото, влада, будь-яка слава - тьху. Лиш заважає людині. Обмежує свободу, відволікає від ГОЛОВНОГО. До речі, як і жінки, - додав Литвиненко уже від себе. - З жінками, щоправда, не зовсім ясно", "- Ти ж казав, що він феміноненависник", "- За переконаннями. Але ж є ще серце, якому не накажеш. Хто хоч раз піддався едемській спокусі, той навіки став її заручником", "- А як у них... тепер?" - видушив я. "- Та ніяк. Бачились тільки раз, відтоді - анішелесь. Що було - вмерло", "- А може тільки пригас той вогонь? Дмухни - і розгориться", "- Ну, це ти вже задалеко забіг... Моя мета простіша - побачити її реакцію: готова зрадити, чи ні. Сексуальна індиферентність філософа - запорука, що до ліжка справа не дійде. Веґетаріанець - ідеальний варіант: підходить по всіх статтях. Оптимальна кандидатура. Тобою запропонована - от що насторожує. Та й чи погодиться він? Теж проблема", "- Вирішувана, - заспокійливо кинув я. - Кожен має ахіллесову п'яту. І в найпринциповішого є слабинка", "- Знати б, де вона, -- мрійно зітхнув Литвиненко. - Ще одна безсонна ніч мені забезпечена. Та й чи одна?..".
Коли ми вийшли з "Термоса", вечоріло. Довго прогулювались, не бажаючи розставатися. Наче обоє передчували, що розкошуємо о т а к... востаннє.

***
Вигнана з хати - вдень чи серед ночі, влітку а чи взимку - Салаїха брела за село, стараючись не попадатися на очі зловтішних сусідів: побита, боса, в якомусь лахмітті, котре лиш умовно можна було назвати одежею; продиралась крізь хащі терену й глоду, обдираючи до крові і лице, і руки. Під заспокійливе шарудіння мишей засинала в скирті прілої соломи. Наступного дня совгалася полями, ярками-чагарниками, шукаючи щось їстівне. Бідолашна звикла до своєї долі, примирилася настільки, що й не вважала себе нещасною: нікому не заздрила, на чуже не зазіхала, ні про що не мріяла. Перебуваючи переважно серед природи, стала її частинкою, уподібнившись невибагливому споришу, цвіту молочаю, стеблинці непримітної череди. На відміну від Пахома, Салаїха не знала, що таке пантеїзм (ніколи й слова того не чула), і леонардівська заповідь transmutarsi nella propria mente di naturam (перетворитися на самий дух природи) не слугувала їй дороговказом, керівництвом до дії. Стихійна пантеїстка невимушено влилася у природне середовище, котре стало її другим, якщо не першим, домом: дерева і кущі - стінами, стелею - небозвід. Минали два-три тижні, і Керзов знаходив жінку в бур'янах чи десь у рівчаку, гнав додому, як неслухняну корову, раз у раз цьвохкаючи повітря замашною лозиною, що мало засвідчувати його правоту. На лозину жінка не реаґувала, як не зважала й на односельців, котрі безцеремонно витріщалися, наче вулицею вели циркового ведмедя. У ветхому, який дивом тримався купи, одязі, немита і нечесана, зі збитими ліктями і колінами, утікачка справляла гнітюче враження, викликала не співчуття добропорядних шевелівських ґаздів - радше осуд. Йшла д о д о м у без ентузіазму, добре знаючи, що її чекає; залишала хату без жалю, без радості поверталася.
Після першої чарки старий вмощувався на покуті (замість ікони чи портрета Шевченка у рушниках - "Дніпрельстан"), закурював "Яву" і смакував, спостерігаючи: жінка миється в іржавих, колись плямисто-"срібних" (оцинкованих) ночвах, як на сцені - серед світлиці; спохопившись, кидався до вікон - метушливо затягував фіранки, змушуючи нас, дітлахів, спинатися на штахети - зазирати крізь горішні шиби. Забувшись, ми часто зривались і падали - хто на вулицю, хто у квітник. Та спокуса підглядання виявилася дужчою: електризувала тіло, будила страшливо приємне відчуття причетності до найбільшої з таємниць. Після кожної вистави - наче облиті помиями: кожен був готовий присягнути, що ніколи більше..., це востаннє... Минав, одначе, місяць-другий, бридке забувалося (влягалось, як збурений мул), - з нетерпінням чекали повторення...
"- Конспірація, - пояснював колишній партизан, заслонивши вікна. - Конспірація - велике діло, - патетично, мовби виступав у клубі напередодні свята Перемоги. - Не дотримуйся ми конспірації, - товкмачив неграмотній жінці, - фашисти передушили б нас, як рудих мишенят", - булькав з бутлика у гранчак, випивав, не кривлячись. Коли Салаїха ополіскувалась - тією ж водою, в якій і милася (черпала кухлем і лила собі на голову) - для Великого Конспіратора то було сиґналом до рішучих дій: метушливо, плутаючись в холошах, знімав штани, стягував труси... Лишившись у самій сорочці, залазив у тісні й незручні ночви, сам не знаючи, за чим і пощо: чи то горілка штовхала на "подвиг", чи сподівався на чудо. Старечо сухими руками обмацував жінку, вражаючись її здоровому духу, первозданній свіжості; відтягував перса, м'яв, занурювався в них синюшним носом, колошкав так і пересяк, наче хотів зав'язати у вузол; прелюто вгризався в соски, ними ж водив по очах і лобі, тер свої груди, порослі дрімучою сивиною... Безрезультатно. Та примиритися, визнати свою поразку не дозволяв самогон, що надихав, як і тоді, в незабутньому 42-му: кількома ґранатами зупиняли колону автомобілів - гала-драла в нетрі лісові; тепер же об'єктом атаки стала законна жінка - невередлива, смирна, готова на все телиця: найменшої небезпеки, загрози, підступності... І водночас, - вражався Ветеран, - як дзот: легше обійти, ніж взяти, - пихтів і сопів, хробаком звиваючись довкола. - Та мені у тому жахливому пеклі, - згадав оточення (без надії прорватися), - не було так зле, як тепер. Ніч у снігу (в потаємній засідці) не вимордовувала так, як оця л а з н я.
"- Ану повернись попкою, - зовсім не владно командував дід, гикаючи в охололій воді. - А тепер нагнися, ще..." - тулився бідака ззаду, кректав і пінився - булька з носа вискакувала. І тільки. Поганьблений, тьопав до столу, залишаючи на підлозі мокрі сліди, хапав рятівного бутлика. Салаїха стояла у ночвах (встигла уже й просохнути), як натурниця образу великомучениці: покірна долі, без тіні протесту чи ненависті з несподівано одухотвореним обличчям. Її прекрасне тіло доводило Керзова до шаленства: одурілий від перваку, безнадійно атакував безборонного в о р о г а, - в ночвах і довкола творилося казна-що. Найчастіше л а з н я закінчувалася тим, що жінка - гола - опинялася надворі, ховалася у дровітні. "- Курва! Де ти?!. - волав Партизан, забувши про конспірацію, іґноруючи сусідів. - Курва ма'!.." - валився на порозі, відчайдушно хрипів, намагаючись підвестися, блював, довго і страшно блював, аж поки не засинав, ткнувшись носом в свою ж блювотину. Для нас, жовторотих піонерів, котрих організовано водили на зустрічі з Почесними Ветеранами, як і для решти односельців, "некоректне ставлення" Керзова до жінки не було таємницею. Та ніхто не міг втямити, що об'єднує цю загадкову пару, притягує навзаєм.
"- Якщо він садист, не виключено, що вона мазохістка, - підслухав я одного разу версію двоюрідного брата - фельдшера, який кохався у літературі з психології. - Або ж спокутує гріхи - не тільки свої, а й предків, - сипав Начитаний. - Карма...", "- Та їй просто дітись ніде, - вставив бриґадир. - Нікуди йти", "- Як це - н і к у д и? - не погодились застільники. - Та хоч би й світ за очі! Їй не звикати, - все життя поневіряється. Для неї кожен кущ - і дім, і постіль. Що б не сталося, гірше, ніж тепер, не буде", - резонно пригадували, як роздягнену, в мороз, Керзов ганяв Салаїху довкола хати, розмахуючи голоблею, жбурляючи усім, що трапляло під руку; на ніч ставив, як дітлаха, що провинився, на горох: у неї з колін кров сочилася, а Ірод вимагав, щоб співала йому, поки не засне. "- А в нього беруть інтерв'ю, запрошують у президію", "- Чому ж вона терпить? Либонь, їй до шмиги усі ці знущання, знаходить у них якусь втіху, - брат повертався до мазохізму. - Інакше, не терпіла б", "- А що їй лишається? Що вона може?.. - виходив бриґадир на друге коло, наповнюючи "соточки", що зачекалися. - Мазохізмом ти нас не проймеш. Корова Мазоха - це зрозуміло. А до чого тут Салаїха?". Занишкнувши в кутку, боячись видати себе хоч би жестом (вуха, здавалося, ворушилися, як мембрана, поверталися, як локатори), я ловив кожне слово, завмираючи від солодко-пронизливого відчуття близькості Таємниці, котра небавом, от-от (можливо, ще цього вечора) відкриється уповні.
...Влітку ми пасли корів, змагалися "в ножика": хто програв, біг завертати всю череду. Кидати ножа з долоні, ліктя, коліна, плеча (майже 20 вправ) - забава не для мене.
"- Йоська, біжи!" - і я підхоплювався, летів коровам навперейми: це приємніше, аніж дзьобати землю іржавим лезом, - відчував, як за спиною виростають крила, ширшають горизонти, вищає небо. Світ прекрасний!
Не розплющуючи очі, розімліла від сну і навскісних сонячних променів, Салаїха вслухалася у пташині концерти, що радше нагадували жартівливу репетицію: випадкові соло заглушувались іншими, такими ж стихійними, обривалися несподівано, ще несподіваніше - дубль, - пернаті хотіли чи то нагадати про себе, а чи тільки горло прочистити. Якась комашка збиралася по нозі - вище коліна, плуталась у волоссі - приємно-хороше лоскотала. Пахла трава. Пахла сира земля. Хмелило чисте повітря, густо настояне упродовж ночі на трунках цілющого зела. О, так би лежати й лежати, ні від кого не ховаючись, не здригаючись на кожен шерех: він? іде по мою душу?
Голод нагло нагадав про себе різкими спазмами в животі, - неохоче, та все ж розплющила очі - втопилася у небесній синяві, що враз упала, як велетенська - від обрію до обрію - невагома ковдра: закутала, підхопила і понесла-а-аа... На хмарах, вище хмар - заспокійливо, обнадіююче, легко. Та голод - не тітка, - повернув Салаїху на грішну землю: м л и н всередині жадав зерна для роботи. В д о м а наїдалася досита, хай і потайки від старого (мало не крала), а тут, в чагарниках, вже другий тиждень - ані рісочки... Нараз долинули пахощі хліба, смаженини... Підхопилася, як вовчиця, вчувши здобич; ставши на четвереньки, розгледіла вдалині пастушків: на димуючому вогнищі підкопчували шматочки сала, нанизаного на вільшинові прутики, - легковажно і пустотливо, не підозрюючи, яке блаженство їм доступне, яка-а смакота-а-а! В жінки закрутилась голова, перед очима попливли оранжеві кола... Отямилась, коли з трапезою було покінчено: хлопці кидали ножа - хто азартно, хто знічев'я. А Йоська - той взагалі сидів осторонь, мовби гра його й не стосувалась: дивився вдалеч і гриз огірка. Та і той, жовтяк, недосяжний. Погляд потягнувся до корів, що паслися в конюшині: у Мазохи вже повне вим'я, вертатиме додому - цвиркатиме на землю з чотирьох дійок. Чи ж не ліпше, - подумала Салаїха, - якщо те добро дістанеться мені? Мазоха - корова смирна... Але як до неї підкрастися непомітно та й нассатися вволю?
Головне - вигнати з конюшини Кундельську, - прикинув я стратегічно, - решта, задерши хвости, полетять слідом, лиш зачувши посвист мого дрюка, - замахнувся, наче й справді мав намір кинути. - Бояться не так самого удару, як його загрози, - обходив гурт утікачок зі сторони ярка, густо порослого вільхою і кущами. - Хто це?.. - вкляк на місці, уздрівши розкучману жіночу голову. - Салаїха?.. "- Ну, чого ти?.. - озвалася першою, не зводячи очей з недогризеного жовтяка. - Дай мені... - прошамкотіла безгучно, самими вустами. - Дай вкусити... - либонь, зауважила мою розгубленість (можливо, дурнуватий вираз обличчя) - розсміялася, блиснувши сліпучими зубами: красива і страшна, бридка, як відьма, як мавка - манлива і таємнича. - Я тобі віддячу..." - потягнула догори зашмуляну сукенку, під якою...
Наче заворожений, забувши про корів у конюшині, я дивився незмигно, затамувавши подих: от-от відкриється тайна, що вже не раз обпікала вогнем невидимим - вві сні і наяву, пробуджувала в серці (в усьому тілі) тривожно-солодке жадання. Що здавалось майже неможливим, недосяжним - враз постало перед очима: близьке і доступне. Приголомшений, безвольний (наелектризована сомнамбула), я рушив у гущавину: будь що буде!
Не зронивши й слова, розщепила верхнього ґудзика моїх штанів: з рештою сам упораєшся. В повітрі запахло грозою. Лементувало птаство - десь далеко, мовби й нереальне. Загойдався барвами світ, земля вислизала з-під ніг.
Покірно, хоча й недоладно, я робив усе, до чого схиляла жінка; відчув на собі її руки, весь аж затремтів - не в силі й продихнути.
Огірок шелеснув у траву - грубезний красень з незрілим сім'ям.
Вона постогнувала, заплющуючи очі (відчути насолоду якнайповніше, не відволікаючись на стороннє?), щось невиразне бурмотіла - все пристрасніше, надихаюче... Повітря, ще хвилину тому наелектризоване, пронизливо дзвінке, в найсліпучішу мить розрядилося, вибухнувши. Притихло птаство. Зупинилися метушливі комашки. Анішелесь... ТЕ - сталося.

***
Те, про що мої ровесники тільки говорили, мусолячи подробиці, знані з чужих уст, стало для мене звичним, легкодоступним, - досить залишити гурт, непомітно щезнути в ярку: надійнішу схованку важко й придумати. Сама природа потурбувалася про нас.
Долаючи крутосхили, я поспішав до Салаїхи, несучи їй все, що мама наготувала обідати: сало і варені яйця, огірки й цибуля, банка молока і хліб - мені одному, наче косареві. Я пам'ятав, що зможу наїстися й вдома, вечеряючи, а для Неї - чекати аж до завтра. Тож не стільки їв, скільки грав роль активного співтрапезника. Втім, те вдавалося без проблем: жінка жадібно (левиця!) накидалася на їжу, поглинала шматок за шматком, сливе не пережовуючи, на мою пасивність не зважала. Такою ж простою і безпосередньою (природною!) була і в любовних забавах: як тільки я засвоїв ази, перейшла до вищої математики, називаючи речі своїми іменами, не вдаючись до натяків чи спеціальної термінології. Втім, говорилося мало, - найнеобхідніше. Слинявих сентиментальностей "мій ненаглядний", "рибонько", "ум-ум-ум, я тебе з'їм" - не було. Повертаючись до хлопців (плечі мимоволі розправлялися найкрутіше), я ступав неквапно, кожним кроком фіксуючи, як лишаю позаду отроцтво, - у ранню юність входжу... передчасно зрілим. Слухаючи хвалькуваті заяви мастурбованих без міри (колективно, потайки на самоті), я прикривав долонею іронічну усмішку досвідченого батяра; прикривав не зі скромності - остерігався видати н а ш у тайну. А вдома, боячись, що можу проговоритися вві сні, спати лягав на горищі. Життя роздвоїлося, роздвоїлося прекрасно. Моя впевненість у собі, насмішкувато зверхнє ставлення до хлоп'ячих забав не залишились непоміченими. Першим затривожився Олег - старший поміж нас, авторитет і безумовний лідер: ніяк не міг зрозуміти, в чому секрет росту мого впливу на "шмаркачів". Непомітно визріла операція "НЕРА". Коли Олег розповів про свій намір, наголошуючи: сука вже стара, нікому не потрібна (без хазяїна), а головне - користі з неї немає, самі лиш збитки, - хлопці, вражені почутим, згнічено мовчали. Відводили очі. Я дожовував огірка, демонструючи незворушність.
Підготовка до операції непередбачувано затягнулася: раз у раз виникали тактичні проблеми, вимагаючи спільного рішення, - говорив переважно ініціатор, виконавці ж - принципово мовчали: набурмосені, стало чимось невдоволені, претензійно скривлені; тон задавав я, безпомильно визначивши, як і чим діткнути Ґенератора Ідей. Той відчував, що досить мені будь-коли (хоч би й в останній момент) сказати NO - "шмаркачі" залюбки підтримають. Але я мовчав, знущально залишаючи ровесникам право (обов'язок?!) свідомого вибору, і незґрабна машина під кодовим шифром НЕРА поволі, одначе рухалась.
Добряче висушивши, обшурхували сірчані головки, драїли іржаві люфи, змащували солідолом й протирали, підбирали к у л і підходящого калібру, монтували самостріли з ревністю хутірських едісонів, покликаних примхою долі до виконання високої місії, що все частіше кваліфікувалася як санітарно-епідеміологічний захід. За будь-якої погоди я щодень провідував Салаїху, відбуваючи весь ритуал...
Красне літечко догорало - найсолодше в моєму житті, ложкою дьогтю - "НЕРА". Дата проведення операції - "на Спаса". У свято, мотивував Олег, подібні заходи проходять найефективніше. Відступати було запізно.
День видався погожий - ні хмаринки. Не підозрюючи лихого, Нера легко далася в руки: ошийник, такий незвичний для неї, запнувся воднораз, переможно дзенькнувши;
полонянка, мовби усвідомлюючи свою безвихідь, смиренно скорилася долі: не гавкала, не намагалася вирватися, характером і поведінкою нагадуючи... Салаїху. "- Стривайте, вона ж іще... целка! - вигукнув Олег на пасовищі. - Жаль добру пропадати. Ну, хто бажає стати справжнім чоловіком? - нервово-збуджено - аж закашлявся.- Що, слабо? - витріщився на мене, та за хвилю відвів очі, напоровшись на мою зухвалу зверхність. - Коліна тремтять? - соромив "шмаркачів". - Зараз я покажу вам клас! - наче жартома став розстібати ширінку. - Тримайте суку! - роздратовано. - Вперше чую, щоб відмовлялися від "дівчинки", жодним кобелякою не чіпаної. Потім пожалкуєте, слабачки. Лікті будете кусати. Ну!?. Йоська тримає праві лапи, Мицьо - ліві. Хтось візьміть її за вуха, щоб не вертіла головою. Хвоста я сам задеру, - опустився на коліна, прилаштовуючись до "коханки" ззаду. - Вона ж, дурепа, сексуально темна, й не підозрює, який балдьож її чекає. Тримайте міцно, хто за що вчепився", - екс-лідер, либонь, сподівався, акт поверне йому втрачений авторитет, а мій вплив на пастушу компанію безповоротно пропаде, забудеться.
Нера зацьковано роззиралася, не розуміючи, до чого її готують; розімліла від спеки, спрагою вимучена, бідолашна тільки приглядалася, де б заховатися у тінь. А тут ця метушня, знервованість, всі наелектризовані: тримають за лапи щосили, вхопили й за вуха, тягнуть вгору хвоста... Та що це?!. - жах стиснув суку, як довжелезну пружину, в невеличку грудочку; наступної миті, невідь ким відпущена, п р у ж и н а розгорнулася, вистріливши концентрованим відчаєм; внутрішня катапульта підкинула Неру сливе на метр вгору: кілька разів перевернувшись, полетіла в чисте поле. "- Доганяйте! А то я вас ви(...)!" - ревнув Олег, підтягуючи труси.
Хлопці розбрелися - хто куди; як звично, я подався до Салаїхи - не навпростець, а манівцями, замітаючи сліди, хоча і накладав дороги. Ловити суку, хай і з довгим повідком, приємного мало. Та й для чого? Дати можливість Поверженому підвестися, відвоювати втрачені позиції? Мало йому того, що замислив? Мало, подавай ще й скотоложество! Ладен стати зоофілом, тільки б реабілітувати втрачене реноме. Його проблеми. А в мене є свої обов'язки, почесна місія - приємна, бажана. Кожному своє. Одному - сука, іншому - русалка, мавка найчарівніша.
Коли я повернувся, всі були на місці. "- Ти вчасно, - кинув Олег, заклопотаний останніми приготуваннями. - Я стріляю першим". Нера металася довкола стовбура старої грушки: то закручувала повідка, то розкручувала; врешті-решт збагнула, що відірватися неможливо: лягла, виставивши вперед короткі лапи, зверху поклала голову, призаплющила очі. "- Ліпше не придумаєш, - заспішив Олег, виставляючи руку вперед (пробно цілився). - Ну що, з божою поміччю... - тернув сірниковою коробкою по головках сірників, закріплених так, щоб вогонь - через отвір - проник до заряду. - Суці - суча смерть!" - самостріл здригнувся в недосвідченій руці: куля, не зачепивши й хвоста, дзьобнула кору дерева. "- Мазило, - презирливо оцінив я, займаючи бойову позицію. - Стріляємо всі разом", -- великодушно погодився розділити славу з "шмаркачами". Ті з трепетом чекали моєї команди, зиркаючи на суку, що ніяк не могла вгамуватися, налякана пострілом "коханця". Я змушено вичікував, розуміючи, що влучити у рухому мішень значно важче, тим паче з нашої примітивної зброї. Повідок - уже вкотре - обмотав стовбура грушки, розмотувати його знову Нера не стала, - знеможена, ткнулася писком в траву, наче щось винюшковуючи. Завмерла, прислухаючись... "- В-вогонь!" - цілився я в голову, та влучив у спину - куля, схоже, перетяла хребта.
Не в силі підвестися, розпластана, як пляцок, Нера повзла, відчайдушно загрібаючи лапами пересохлу землю, росила ту кров'ю, повискуючи.
"- Стріляйте! - верескнув Олег: не горлом - самими нервами. - Стріляйте, сцикуни! Всі разом! - схопив чиюсь руку, допомагаючи прицілитись; пролунало недружне бах-бахкання - все мимо. - Беріть лопати! Якщо стріляти не тямите, - змахнув з обличчя піт, лишивши на носі чорну смугу. - Добивайте її, швидше! Сама не здохне".
І справді, сука греблася щосили, всіма чотирма лапами, наче сподівалася утекти; розбухлий живіт, втративши концентруючу вісь, мов прилип до землі, втоплюючись непримітно, та неухильно. Рух якщо і був, то ілюзорний: рух на місці. Дивитися на те безпорадне борсання - не для слабких нервів. Тому-то всі й кинулись до нещасної, сподіваючись, що достатньо одного удару... Хижо блиснули гостряки занесених лопат...
Я приєднався до гурту останнім, - справа мала бути вже скінчена. Дзуськи! Без передніх лап (відрубані, ті валялися обіч), мало не вся перетворена у криваве місиво, безвуха, з розсіченою головою, Нера... дихала. "-- Бийте!" - несамовитів Олег, і сам гатив, надихаючи інших. Захмелілі від крові, хлопці молотили суку, як снопа, молотили гарячково, невпопад... Передня частина жертви нагадувала сиру котлету, виваляну в землі, задня - майже неушкоджена. Кожен цілився в голову: швидше б уже смерть! Що та - нарешті! - настала, сумніву не було: Олег також відкинув лопату як уже не потрібну. Я ледве тримався на ногах, та все ж тримався; хлопці повалилися в траву, знесилені до краю, відверталися, аби не бачити плоду колективних старань. Організатор завершеної акції переможно закурив, - сука мертва. Залишалося тільки зарити в землю, щоб не смерділа, не псувала краєвид, не нагадувала... Та що це?!. - недокурена "прима" вислизнула межи пальців. "- Хлопці, дивіться!.. - кинувся Олег до суки, затим - до мене. - Ти бачиш? Вона, вона... жива! Бач, ворушиться. Ну?". Задня частина тулуба то піднімалася, то опускалася, неспокійно схилитувалась врізнобіч, як драглистий холодець, і що не встиг добряче захолонути; здавалось, якийсь таємничий дух зсередини рветься на волю. Нера - безсмертна?
"- Тепер ти можеш виграти її, - повернувся я до Олега. - На двох уже не втече. І ви, - до "шмаркачів", - можете стати чоловіками. Чи вже перегоріли? - підняв лопату над собою, готовий остаточно утвердити своє лідерство. - Вирішуйте, поки не пізно. Лічу до трьох... Щоб до мене потім не було претензій. Ну?.. Раз, два... три!" - блиснувши проти сонця, гостряк лопати увігнався в черево: те розпоролося, як гнилий гарбуз. "- Та тут... цуценята", - пробелькотів Олег, приголомшений побаченим.
Всі були вражені, всім немов заціпило: ніхто не міг видушити й слова... "- Копайте яму, швидше!" - зірвався я, помітивши, як від ярка біжить Салаїха, щось вигукуючи і розмахуючи руками. Олег, закинувши лопату на плече, рушив навперейми, готовий будь-що зупинити "безумну". Я кинувся межи них - також озброєний лопатою. Вгамували "відьму", щось набрехавши... Коли повернулися, "шмаркачі" згортали криваве місиво у неглибоку яму. Залишки землі згребли докупи - така-сяка могила. Мицьо запропонував зв'язати пару вільшинових прутиків і ткнути зверху замість хреста, ніхто на те не відгукнувся. Не хотілось й ворухнути пересохлим язиком. Не моглося...
Мицьо розцінив нашу мовчанку як знак згоди: єднав дві гілочки навхрест. Святковий день Спаса котився за вечірній пруг. Ми відводили погляди, остерігаючись, аби й ненароком не глянути один одному в очі. Залишаючи місце злочину, я не втримався - озирнувся на свіжу могилу. Та наче ворухнулася, ще і ще... Привиділося? - не встиг я те подумати, як хрестик гойднувся - похилився на бік.
Земля д и х а л а. Нера ж и л а.