Листи

ЛИСТ

Щось відбувається з часом,
який мертво лежить в кишені моєї куртки,
що я її придбав недавно
зовсім дешево у маґазині коло порту,
повного човнів, вітрильників і
великих кораблів,
які відстукують секунди щоглами на східному
вітрі,
котрий дощ приносить зимою,
лагідною й спокійною в цій частині світу,
де люди не поспішають і бажають мені
доброго дня, чи вечора,
кидають копійки у відкритий футляр,
дякують за музику, йдуть далі
з мелодією в голові
вузенькими вулицями старовинного міста,
де час на зиму відлітає у вирій.

Щось твориться з жінками,
які тепер живуть далеко від мене,
чомуcь зовсім інакше в Новому Році,
хоча, здавалося б, нічого не мало змінитися.
Голова кудись літає, не дає відчувати радісно
події кожного дня:
наприкінці квітня розквітла мімоза,
море міняє забарвлення з самого ранку,
що дихає спокоєм, миром, достатком,
і я в ньому живу.

Якісь дивні настали дні -
зовсім не подібні один на інший, -
що вітер їх приносить із півдня, де легко, і сонце
міняє вагу мого тіла, наповнює голову простором
добрим і теплим між друзів і музики.
Повінь була - позмивала сміття й непотріб,
все пішло за рікою:
колеса, пляшки з-під води та олії
разом із тугою, порепані спогади
згубилися в морі.
Може, все тепер буде лиш звуками втішними.

ЛИСТ №1

Грійся, доки сонце,
земля пахне спокоєм,
вікна відкриті в ліс -
моя кохана пішла на годину,
а немає вже рік.
Чи то, може, час інакше потік,

З іншого боку місто скрипить,
рипить, до землі треться,
шукає способу вмерти
швідко й безболісно,
зникнути, розтектися в різні боки.
А я - забути своє ім'я
і жити всіма, кого люблю,
почуваннями, дорогою,
миром і морем,

як пісня про мандри.


ЛИСТ №2

Відкидай сніг руками -
все дихає терпко,
горить навколо,
в небо парує!
Вихори - танці, вогонь по стіні -
просторо на волі!

За кожним каменем
Велика Риба,
повна достатку,
ікри і смальцю
Дихає терпко,
горить навколо,
в небо парує.
Пізня година - ріка говорить.

Тісто від світла,
Просторо звуки творять
в ямі
чистій, дерев'яній,
розкаже стисло
хто-небудь
про літо.
Як сходить Сонце!


ЛИСТ ДЛЯ РУСАЛКИ

Нехай хтось піде перший
вулицею, залитою вогнями,
котра тихо падає в річку,
брудну й замулену,
що втопила виноградник на березі
зовсім близько від муру,
я пропливав у човнику з його коріння.
Ящірки дорогу вказували до скарбів незмірних,
тіло вдихало морську сіль.
Я гріб до тебе обома руками,
хоч не швидко, та впевнено
стискав у руці дерев'яне весло.
Мій шлях пролягає через усі моря,
континенти, свята, похмілля і подвиги,
яких так багато у світі, далеко від тебе.
Так чи інакше - я вже в дорозі,
і хоч рік вже пливу, не втомився нітрохи.

Ти снишся мені часом,
ніби стоїш на вулиці, залитій вогнями,
котра тихо падає в річку,
брудну й замулену, бо дощі в горах ллють,
і не страшні тобі ніч і холод,
ніби це я тебе створив
такою мені відданою.
Я прокидаюся в дерев'яній колисці
серед риб і вітрів -
сьогодні вони поведуть мене до скарбів і до тебе.
Дуже легко з тобою всередині.


ЛИСТ №3

Я в далеких-далеких краях
вдень тягаю каміння,
ввечері слухаю тишу.

Молоко ллється по землі,
тече між її груди -
я приріс до нагрітого каменя,
вже ноги коріння пустили,
і серце без вражень помаліше хитається.

Скоро проростуть із мене
гілки, обліплені яблуками,
а на долонях - рожеві квіти -
це внутрішній спокій, осілість і мир
роблять життя плодовитим


В МАНДРАХ

Нове місто відригує вікнами
чорними лицями зв'язує вулиці
білі руки стрижуть собачі клумби
клуби шерсті й клуби диму
- Сьогодні купують повітряні помпи!
навколо тріщать шкіряні надбудови
дихає в спину аміак педераста
тиха година - зникає їжа
кістки для собаки що сере де бачить
- Сьогодні зіграє скрипаль австралійський
тиху мелодію в ритмі травлення
де мої перли - під курячим жиром
- Правильно рухатися з правого боку!
діти живуть потойбічним життям
в них батьківська сила пропала
- Сьогодні купують презервативи!

Без дна випадковості в світі:
смердить багатій безтурботно і глупо
клошар роздає по дорозі цукерки
жандарма убив роверист і утік -
на півдні стає небезпечно зимою.


ПІСНЯ

Там буде рай для самотніх привидів
сумних, нещасливих,
що не люблять танець-рух,
свято і збуджений натовп -
далеко від світу,
в Країні для перезрілих.
Якось я йшов її шукати через площу Героїв,
де мої друзі ніколи не сплять.
Далі за неї я ще не заходив -
на мапі позначено цвинтар,
де землю купують завчасно,
щоб упевненим бути в своєму місці.

Зелені привиди гуляють площею,
показують на мене пальцем,
я сплю й не бачу - добре мені на сонці.
Із самого ранку мій корабель пускається берега,
аби йти через море на площу Пілотів,
де мої друзі не сплять -
чекають на добру погоду,
яка буває там не часто.

Я везу їм гармату, що сонцем стріляє.


ТОСТ
Андрію Панчишину


На вигляд - тихо і рівно
вода стікає по трубі в канаву.
Все решта нерухомо живе собі життям інакшим,
як гриби з води виростають повільно -
неозброєне око швидко засохне.
Кілька слів перекажуть надії минулого року:
- На тобі літо на пам'ять.
Бризкає слина, коли емоції з'їдають
повільне тіло в танці.
Павуки живуть так само,
нерухомо чекаючи їжі -
а їжі не буде.
Я хочу так, ніби падати з даху
Швидко і різно.
Повільно лише літаки літають,
якщо на них знизу дивитись.
Випийте, куме за лицарів Учорашнього Дня,
Котрі не помістяться в жодну із ям,
придуманих нині.
Колись і ми з вами
без перерви
будемо дихати свіжим і легким повітрям


ДВІ ПОРИ РОКУ

Ти спиш далеко від мене,
вкрита квітами, гілками, землею,
по тобі бігають ящірки,
хтось зриває яблука з твоїх рук,
а, може, то вони самі падають
почорнілі, поморщені, змерзлі,
я - далеко, я не бачу.
Яблунями всаджена дорога попереду,
зимою вони стоять старі й облізлі,
їдять їхню шкіру зайці та олені -
зимою все виглядає гостро.

Ти ходиш по важливих візерунках,
по рушниках із змій та інших гадів,
де слово скажеш - там виросте квітка,
де зупинишся - народиться щось хороше.
Така плодовита лиш весна буває,
коли мене застане в дорозі. - Відразу
зуби стукотіти перестануть,
тіло наллється соком,
де й візьмуться крок бадьорий і пісня в голові:
"Цієї зими чекати мене нетреба". (повт. 29 разів)


ЛІСТ ПРО СПОКІЙ
Ярині Винницькій

Я не бідую - дихаю свіжим повітрям,
на кожному камені - скарб,
а під каменем - риба.
Головне - не слідити, щоб не знайшов
ніхто по відбитках рук, ніг, поламаних деревах.
Музика, як тінь, зникає швидко.
Муза паршивіє, як тільки знаходить тіло.
Кроки звучать, коли тихо навколо,
якщо почну їх рахувати - зіб'юся з ритму,
втомлюся - краще слухати птахів

Я не сумую - ховаюсь від вологи,
придумую собі пустелю, повну сонця.
Головне - мати її, коли навколо - ніч,
зима, по замерзлих думках їздять іржаві машини.
Довгі звуки зливаються з простором, де я живу.
Часу - вічність, коли немає мети,
яку можна покласти в кишеню.
Необхідне для тіла - в землі та в морі,
для духу - в людей із відкритим серцем.

Я не пропадаю - мандрую іншими землями.
Часом вони - сухі, часом - щедрі, так всюди
легше не мати важкого на плечах,
чі за плечима.
Коли тихо навколо - всередині не стихає музика,
чи розмови з друзями, приємні серцю.
Зранку сонце висушить одяг і тіло зігріє -
Головне, щоб війна не почалась.


НЕДІЛЯ

Місто повне з'яв і злив
не вибухне карнавалом,
не покаже дивовижі.
Всі спокійно рухаються в напрямку цвинтаря.
Хто - пішки, хто - ровером.
Тільки я зовсім п'яний лежу серед дороги,
де, - хто зупиняється, - я роблю вигляд, що сплю.
Мене підніме дівка юна,
чи бабця добра,
чи родина збереться довкола,
чи я сам піднімусь, бо згадаю,
що друзі мене чекають
в теплому домі, що куркою пахне
і мускатним горіхом -
можливо, що я народився сьогодні
в православному ліжку
під скріпі оркестру, що грає в неділю



МОЗАЇКА

поема

Моїм друзям Тарасові й Мар'яні

Сонце лягало в хмари. Довго тривали дні, дощі, думки чіплялися за слова, вже майже темою, тихо, духи скриплять сходами. Будинок старий, виростив затхлість, павутину, земний колір по кутках, червоний за вікном. Усі десь дуже далеко. Далеко й острів. Тарілка землі для голодного на землю. Мій човен, який весною повертається на Україну, жеруть миші. Боротися з ними неможливо - коти втікають, сильця і лапки спрацьовують рідко, вночі часом чути, як вони тихенько хрумають. Де шторм?! Хвилі, як гори, щоб і духу їх не було - річечка спокійна, ліс під боком і постійний гул дороги - пора. Все розвиватиметься плавно й легко. Спершу тихо, майже мовчки, краплі творять звуки, якісь електричні пристрої творять звуки, а вже потім - чайки і море. - Червоним теплим светром моя улюблена мета вчергове зігрівала тіло, простір, уяву. Відразу з'являлася голова ангелика з крилами під стелею, де благодать:
- Чекає Тебе, Сину, Далека Дорога... Ніде Надовго В Тій Дорозі Не Затримуйся... Незчуєшся, Як Дійдеш До небесних воріт.
А там вже, як на світ народився - котилися слова камінчиками в роті. Текли одне за одним, не було як підійти ближче, то всього й не розчув. Рухатися легко. Все тече до рук лише тоді, коли рухаєшся. Міняються клімат, рослини, люди, колір моря, неба, набираєшся дорогою сил, аби потім вони поступово витікали, коли рутина, будні, кожен день нецікавий, як і попередній - пора.
Часами я хотів би бути смішним і веселим. Серед усіх негараздів і бід пити нектар із квітів, витягувати з кишень усміх і помножувати його, як вірусну хворобу. - Хай насправді все завжди буде веселим хоч трохи. Бо нема в світі горя - є каліцтва, страхи, непостійність, біль, глупота, недолугість... (Вона пішла від мене назавжди!) ...збочення, лють, душевна вбогість... (Стули писок, курва!) ... п'ятьма словами - багато чого в світі є. Хоча ми часом всього й не бачимо, але ніхто з нас від цього всього не застрахований. Тож пам'ятайте, дітки, що треба бути героєм, бо хто, як не ви переможе все це гівно, і тоді вже буде рай, радість одна, музика і танці і смачна їжа на кожен день.
- Двері зачиняються. Наступна зупинка - другий поверх над хлібним маґазином, вхід - просто, дзвінок не працює, але риплять сходи. Насправді ніяких дверей не існує. Є дорога, дорога, дорога, холодно, бо пізня осінь, ніч, все навколо чуже й підступне, а часом - веселе й щедре, і скрипка приросла до пальців. Бо думаю лише про музику, кумизу, зуми, звуки, зиму, сніг, гори - (чи весна, і все цвіте) - де співають часто і по-українськи, хтось пообіцяв, що це перейде через рік. Немає ще року і буде не скоро. Ми ще не довго живемо самі. Наша дитинка втонула в морі - хвиля злизала її з берега, і тіло не знайшли.
Раз на місяць вода відступає настільки, що можна пішки перейти з нашого острова на велику землю. Вітри й хвилі заважають ловити рибу, скелі нависають, як ребра, вітер і вода змелють до них все, що встигнуть схопити. Наш будинок сирий, але міцний. Як древня фортеця, складений із каміння й перемазаний яйцем. Ніхто не прийде до нас зненацька, кораблі видно здалека, в піску між скелями досить яєць, а в воді - крабів і риби. Тож останній раз у місті ми були рік тому - прийшли своїм вітрильником на свято старих кораблів. Весь час світило сонце. Море спокійно дихало соленою піною на поважні каравели, шлюпи, східні галери, гарматні постріли, ми відразу загубилися серед лісу щогл, танці, співи, вогні цілу ніч, неймовірної краси салют, який ми оглядали, лежачи на клумбі поміж квітів, зранку я ловив кальмарів із голландськими моряками на камінні біля порту і вже домовився йти з ними в море через три дні, але раптом зрозумів, що вже не зможу довго без свого острова, без тебе, без тарілки землі, яка не ходить під ногами. З того часу ми й живемо постійно разом серед скель. Я писав тобі вірші колись, пам'ятаєш оцей? -
Коли ти повертаєшся,
я згадую малюнки на стінах,
де наші лиця доторкаються
ніжними руками,
тримаєш землю міцно-міцно,
волосся й трави повні соку,
дихають терпко.
Ти дала мені
своє сонце в дорогу.
Завтра до нас приїде мій давній друг. Ми провели разом пів життя. Це зараз я живу спокійно на своєму острові з тобою. Друг привезе вихори, новини, пісок з пустелі в черевиках, наш будинок ненадовго стане теплішим. Тільки б ти нікуди не поділася. Колись високо в горах нас застала ніч. Було дуже холодно, і ми залізли в самотню хатку крізь вікно під дахом - господарів не було вдома, пам'ятаєш? Там були кава, газ і теплі перини. Зранку я знайшов тебе коло потоку, де вода текла просто з льоду - ти вмивалась і була дуже гарна, неймовірно гарна, казкова, - я так і простояв за деревом, доки ти набрала воду й побігла з кавником униз, до хатини, легко, мов коза. Аж тоді я наздогнав тебе й сказав, що прийшов оце щойно зараз. Ми вилізли через те саме вікно, коли сонце було вже високо, написали записку господарям, залишили адреси, в кутку кімнати стояв манекен - ти почепила йому на шию намисто. Потім у скрині своєї бабці ти знайшла стару як світ поштівку - фото тієї гори від дороги, з місця, де ми побачили нашу хатку. Я цілий день ловив рибу й пішов на своєму човнику в місто, щоб продати частину, накупив усякого - буде свято. Цілу ніч вештався містом - чекав свого друга, який приїде вранці потягом. Дався в знаки брак спілкування - впився до смерті з морячками та й заснув у винарні під ранок. Ти й знайшов мене там - побачив мій вітрильник у порту. Не міняєшся нітрохи, брате. Активне життя йде тобі на користь. Ще через десять років будеш такий самий, як і зараз. Ми добралися додому аж під вечір. Сонце лягало в море, ти сказав, що хочеш тут пожити - подивимося, чи витримаєш тиждень у цій спокійній красі. За годину ми обійшли весь острів, я показав тобі діру в скелі, куди не долітають хвилі й де немає вітру, тут найкраще ловити крабів, витягнув трьох, що спіймалися за ніч, ти згадував клапоть землі на іншому морі, де ми впродовж доби грали з тобою - я на скрипці й дримбі, ти - на кларнеті, бив у барабан, ми палили вогонь, смажили рибу, яку принесли із собою, шукали в небі зорі по зоряній мапі. За вечерею ти розповідав про Індію, про людей, запах, звірів, святу ріку, музикантів, що мають кості замість нігтів і п'ю ть спирт, змішаний із лаком, після чого можуть тільки грати рагу (і як!), але ні ходити, ні говорити вже не можуть, про монахів, які дають обітницю ніде не затримуватися довше, ніж на три дні, про свято, де музика й співи на човнах цілий тиждень, і музиканти замовкають лише тоді, коли сплять. Ми ще вирішили після вечері вийти в море під вітрилом, але почався дощ і різкий вітер - погода змінювалася тут дуже швидко, - і прогулянка відклалася. Ми просиділи до ранку, - яке здорове й гаряче зійшло сонце, - і я був сповнений нового. Ти намовляв нас на довгу мандрівку. Мені часом хотілося вибратися на трохи із свого спокійного дому, але завжди запал минав раніше, ніж приготування. Цього разу ми вибрались і через два дні чудесної погоди сіли на мілину в гирлі ріки. Наш човен, міцний і плиткий, цілу ніч пролежав на боці серед мідій, морських равликів - виявилося, що ми на морському городі, де їх вирощують у металевих сітках, - ми назбирали мішок різних смакот - світили ліхтарем на обліплене ними каміння довкола, перечекали перед світанком прилив, коли човен хвилин п'ятнадцять кидало з боку на бік, настав ранок, і ми прийшли на свято останніми.
Минуло трохи часу - в твоєму животі росло нове життя. Моє і твоє. Було вже як кавун завбільшки. Ти стала дуже гарна, повільна, пахла осінню, все навколо пахло осінню. Скоро ми поїдемо в місто народжувати нашу дитину. А коли повернемося додому - запросимо багато гостей, наших друзів, зробимо свято на острові, хочеш? Мені снилися гори, ріка, в якій ми купалися незалежно від пори року, було б сонце й досить гуцульської горілки, я бачив людей, яких люблю й не встиг на поїзд, який повертався на мій острів. І я пішов зі скрипкою, сопілкою, піснями дорогою, ходив, доки міг, а коли втомився - заснув. Приснилася мені риба, велика, як будинок. Вона мовчала тихо-тихо. Жодного звуку - німий сон під музику, що її я уявляв, слухаючи твій телефонний голос. Ти плела якісь бздури, і я поклав слухавку.
У світі сьогодні - волого, вдома - тихо, в голові - самі низькі ноти. В кулаці - Боже тіло. Не думаю про майбутнє - живу вже, тепер, багато, весь час, коли втомлююся - сплю.
Я починаю тебе забувати. Поступово стирається голос. Лиця - різні і жодного твого, я зникаю так само? Вітер намагається понести куди-небудь все, що погано прив'язане, прикріплене, не тримається свого місця. Несе нервово, крутить, кидає у воду. Все губиться в воді, тоне в мулі - хай зникає старе.
- Щось відбувається з часом, який мертво лежить в кишені моєї куртки, що я її придбав недавно зовсім дешево у маґазині коло порту, повного човнів, вітрильників і великих кораблів, які відстукують секунди щоглами на східному вітрі, котрий дощ приносить зимою, лагідною й спокійною в цій частині світу, де люди не поспішають і бажають мені доброго дня чи вечора, кидають копійки у відкритий футляр, дякують за музику, йдуть далі з мелодією в голові вузенькими вулицями старовинного міста, де час на зиму відлітає у вирій.
Щось твориться з жінками, які тепер живуть далеко від мене, чомусь зовсім інакше в Новому Році, хоча, здавалося б, нічого не мало змінитися. Голова кудись літає, не дає відчувати радісно події кожного дня: наприкінці квітня розквітла мімоза, море міняє забарвлення з самого ранку, що дихає спокоєм, миром, достатком, і я в ньому живу.
Якісь дивні настали дні - зовсім не подібні один на інший, - що вітер їх приносить із півдня, де тепло, і сонце міняє вагу мого тіла, наповнює голову простором, добрим і теплим між друзів і музики. Повінь була - позмивала сміття й непотріб, все пішло за рікою: колеса, пляшки з-під води та олії разом із тугою, порепані спогади згубилися в морі. Може, все тепер буде лиш звуками втішними.
Я живу серед музики - все навколо поскрипує, стукає легко на вітрі, ріка хлюпотить за бортом мого човника, все може раптово змінитися - човен стане летючим кораблем, вітер підніме його за вітрило й понесе в далекі краї, вітер, сухий і теплий і сильний, приносить новини, все міняє місцями. Пам'ятаєш, якось мене не було половину року, ти писала листи й складала їх у дерев'яну коробку, потім я прочитав усе разом, а пізніше спалив ці листи разом із останнім, який привіз мені на човен кум - я маю в носі птахів завтрашнього дня (як і вчорашнього) - вже, зараз, тут і тепер, відчуття польоту, радість, захоплення, а там буде сонячна брама. Колись ми стояли на горі над містом. Було холодно, і ми тулилися одне до одного. Лев не вберіг сніговика, зліпленого кілька днів перед тим, бо оживає тільки вночі, а вдень кам'яніє. Швидко темніло і ми не могли відгадати жодного напрямку - дахи переплуталися, вогні мерехтіли внизу й угорі, було добре.
Ти спершу не хотів іти - не встигав за мною, а потім видерся камінням на саму гору й шукав звідти наш будинок. Ми поверталися додому лісом, було темно і гарно. Я розповідав якусь казку про пустелю й сонце, і так можна було йти пів ночі. Вся непевність, як луска злізала з мене, нудьга, безгрошів'я, злість, було темно, якісь люди палили вогонь на галявині, святкували, співали, пригощали нас тортом. Ми мандрували.
Тепер зв'язок зі світом зник. Телефонний голос каже, що ті, до кого я намагаюся додзвонитися, вже комусь дзвонять цієї миті, і що йому, голосу, шкода. Небо за десять сантиметрів від мене - сіре, дерев'яне, голоси навколо, гавкіт, ніч. Дні однаково поскладані без емоцій - ланцюг, яким я прикував себе до палуби свого корабля, що міцно і надовго застряв у мулі.
Після однієї забави, пам'ятаєш, де ми танцювали по черзі з усіма жінками, дорогою додому ділилися враженнями й раптом помінялися місцями - ти став татом, я - сином. Мені щойно виповнилося п'ять років, і ти показував шлях, тримаючи мене за руку. Потім ми зайшли по дорозі до наших друзів і знову помінялися - я пив вино, а ти - сік. Ти розповідав мені казки. Ми мандрували.
Тепер небо стало зелене, як стара трава, запах перемін, які проходять поряд, близько, але не відбуваються - цвинтарний запах Все поступово до землі наближається. Непереможна сила тяжіння. Формує розум і тіло, пресує у млинці й розкладає по землі, як їй зручно. Треба бути легким, як повітряна кулька, щоб потім, коли тіло відпустить, летіти високо.
Ти народила нашу дитину, а сама почала вмирати. Лікарі ледве врятували тебе, але щось непомітне, дуже істотне, встигло відлетіти в інші світи. І я залишився сам на своєму острові.
Тепер ти спиш далеко від мене, вкрита квітами, гілками, землею, по тобі бігають ящірки, хтось зриває яблука з твоїх рук, а, може, то вони самі падають почорнілі, поморщені, змерзлі, я - далеко, я не бачу. Яблунями всаджена дорога попереду, зимою внони стоять старі й облізлі, їдять їхню щкіру зайці та олені - зимою все виглядає гостро. Тепер ти ходиш по важливих візерунках, по рушниках із змій та інших гадів, де слово скажеш - там виросте квітка, де зупинишся - народиться щось хороше. Така плодовита лиш весна буває, коли мене застане в дорозі, - відразу зуби стукотіти перестануть, тіло наллється соком, де й візьмуться крок бадьорий і пісня в голові. Цієї весни чекати мене не треба.

Brest - Cognac - Saint-Tropez, 2000.