Етюд

Він читав газету і вмить його погляд зупинився на непомітному оголошенні серед безлічі інших у рубриці “послуги”: ”Вирішую Ваші проблеми”. Наче хто захотів похизуватися своєю лаконічністю. Нестримна жага подзвонити закралася йому в душу. Незабаром він вже стояв біля телефону, тримав слухавку і чекав, коли занімуть слухавку на іншому кінці. Піт великими намистинами котився по його облисілому чолі. Руки тремтіли, наче в лихоманці. В останню мить до нього прийшло усвідомлення, що зараз станеться найґрандіозніша в його житті подія. І все вирішуватиме цей дзвінок.
У слухавці скреготнуло і настала тиша.
– Альо?
– Альо, – впевненіше повторив він.
Звичайно ж, а чого треба було ще очікувати. Звісно ж це був чийсь невдалий жарт – подати у газету таке оголошення.
– Я Вас слухаю, містере, – почувся голос з іншого кінця лінії.
Йому перехопило подих, і серце наче зупинилось. Зараз він зрозумів, що краще б ніколи не набирав цього номера. З надією, що йому почулося, він повторив:
– Альо?
– Ну говоріть же, містере.
Сумнівів бути не могло, він додзвонився… І він говорив. Наче дамбу прорвало. Він вилив всі свої біди цьому слухачеві, що весь час мовчав, і лишень розмірений подих доводив, що на іншому кінці дроту хтось є. Він жалівся на все, на життя, на владу, на Бога. А в кінці сказав:
– Ця стерва, моя дружина, не дає мені жити. Була б моя воля – убив би.
– Ми Вас зрозуміли, містере. Ваше замовлення прийнято.
В слухавці знов щось скреготнуло і пішли гудки “зайнято”. Він наче прокинувся, подивився на слухавку і повісив її.
– Що за дурня?
…
Задзвонив телефон. Він не встиг спам’ятатися, як вже тримав слухавку в руках.
– Альо?
– Справу зроблено, містере.
Тілом побігли мурашки, а шкіра на його чолі натягнулася.
– А тепер, Ви готові заплатити, містере?
– Що? – ледь зміг промовити він, але йому відповіли гудки “зайнято”.
Він повісив слухавку і помітив, що його руки у бруді, який почав злущуватися. Він опустив погляд і побачив, що його одяг теж у цьому бруді, а через кімнату тягнеться стрічка такого ж кольору.
– Що це в біса таке? – прошепотів він до самого себе і рушив слідом за стрічкою.
Та тягнулася через усю сусідню кімнату, потім через коридор і обривалася біля зачинених дверей ванної кімнати. Вона наче манила його. Ти ж хочеш дізнатися, що це таке? То ж відчини двері й дізнаєшся.
З мить він стояв, не наважуючись відчинити двері. “Ну давай же, відкривай”, – прошепотів внутрішній голосок. І він відчинив.

У ванній горіло світло, тому він побачив все дуже виразно. На підлозі була калюжа темної рідини. В калюжі лежали сокира, пила, ніж і викрутка. Всі стіни були забризкані. Ванна була наповнена цією ж рідиною, в якій щось плавало. Він підійшов ближче і схилився над ванною. Це були частини тіла. Окремо плавали вуха, очі, язик і пальці. Розкішне волосся його дружини разом зі скальпом лежало в умивальнику поруч з нижньою щелепою, з якої була здерта шкіра.
Він, не вірячи своїм очам, опустив руку в ванну, одразу ж рідина спінилася і з неї випірнув на мить череп, а за ним частина руки. Лишень зараз до нього дійшло, що це кров. Він відсахну-вся, послизнувся у калюжі і впав. Затулив рота кулаком, щоб не закричати.
NULLO IMPEDIMENTUM, – було виведено кров’ю на стіні.