Поміж уявним і минулим

* * *
Якби мені зараз дзеркало,—
я намалював би на ньому
усе, що давно хотів…
І так малював би доти,
Доки б мене не стало.

* * *
Коли ти дихаєш на мене
осінню, грибами і сушеною рибою,
я лягаю на тебе, як на сіно
корова,
і думаю про майбутнє…
Тоді ти дихаєш на мене
холодним морозом,
і я знаю, що моя іронія
недоречна.

* * *
…А я — на столі.
Операція йде.
Хірурги, близькі мої
друзі,
виводять із мене
широким мечем
симптоми
солодких
ілюзій.

* * *
Як добре мати друзів, —
от вчора зібрались нарешті,
напились і грали в карти,
і я був дурнем,
і вони були дурні, —
як добре нам було разом
бути самими собою.

* * *
Ідуть вони,
йдуть… —
Чужих не приймемо,
своїх не було.

* * *
Істина полягає…
Спочатку було…
Полягла…
Було…


* * *
Небо
висить
холодною
глибою
розоране
і засіяне
обробками
народних
пісень.

* * *
Я чув багато пісень
та мало музики
я бачив багато віруючих
та мало віри
парафіяни енного віросповідання
енного села
переконували що в їхнього Ісуса
кров делікатніша на смак
і в мене нема надії
що буду знати Істину…
Дасть Бог дочекаю до ранку
закукурікають машини
різними мовами Вавилону
і коли втішені своєю незалежністю українці
встануть будувати державу
я впаду
скошений сходом сонця
вино зробить своє.


* * *
А я йому не відчиняв…
Цілий день
воно не стукало мені в груди,
і я йому не відчиняв.
Цілий день
воно вилітало навиліт,
як метелик,
і не билося об лампу,
бо вона не світила.
…І тільки наніч
до мене прийшло
чисте серце
і сказало мені:
“На добраніч”.


* * *
Розмиті межі.
Напевне, це вже весна.
І ковчег будувати запізно
(осіння робота)...
Але зима прийшла
так непомітно,
а осені ніби й не було...
Крига скресла.
Ковчег будувати
запізно.

ЕМІҐРАЦІЯ

Ті, що йдуть за сонцем,
ніколи не встигають.
Ті, що йдуть йому назустріч,
з часом розуміють,
що йдуть проти сонця...
Ми залишаємося тут
чекати
сонцестояння.