ОстаннІ сникнення Sanчо Пархоменка

Він не був відчайдушним рубакою. Але любив носити ножа.
Коли йому дивилися в очі: з'являлося відчуття, що за спиною раптом виросла тополя, вмерла і зненацька зламалася навпіл.
Коли з ним віталися: вночі не обов'язково снилися Акіра та Жан-Поль, які розмовляли за квартою розсолу з-під квашених огірків, потираючи розумні скроні.
Ще: не хотілося шукати вдалечині очима потрісканої стрічки горизонту.
Плуталися ознаки.

Він ніколи не читав, пояснюючи це відсутністю саме правого ока.
Влітку жив на чужих городах. Взимку — теж.
Кам'яні будівлі (зростаюча безліч), дерев'яні хати надавали притулку з відома їхніх шейхів.
Якщо в тих краях звернути з дороги до перших черешень, за сотню метрів від яких власне починаються будівлі, то: там віками поміж кори схне сіра майка Sancho із вигорілим татуюванням: Майлз Девіс і світ з вікна хмарочоса: один з міфів присутності Sancho Пархоменка.
Але він не слухав DooBop, з мертвого ока не повзла сором'язлива сльоза: так народився наступний міф.

«Колись я сидів на зеленому схилі і чув як внизу не тече ріка.» (Він міг таке прокрутити у своїй голові).
Або: — Я не сидів на схилі і чув як згори тече річка. (В такі часи він багатьох збивав зпантелику).
Коли напивався, спочатку співав німих пісень, потім матюкався і — ніколи про політику. Цим не одного купував, ще декілька лишалися цікаві.

За старих часів Sancho Пархоменко потрапив у халепу: розмовляючи зі сторожем міського ринку, він необачно вступив у мистецький диспут, який не зміг скінчитися сакраментально. Останнє, зліплене зі слів кинув Sancho:
— За це в ж.... !
Непрофесійних арґументів Sancho не пробачили, хоча розтяту його ножем сідницю сторожа і суд громади і сам потерпілий вибачили.
Після цього відбулося перше зникнення Sancho.
А ще після цього Sancho почав називати себе «ізгоєм».

Невідомо: де і за яких обставин Sancho Пархоменко втратив око.
Одні вирішили: в дитинстві.
Інші: десь, в якомусь місці.
Треті: все дуже добре, але Sancho занадто примружується.
Так для перших та других це стало питанням, на яке вони ніколи (так відчувалось) не зможуть відповісти. Останні ж самі сформували новий міф, канонічність якого була навіть (на думку решти) занадто сумнівною.
Але хто з нас не ламав списів, б'ючи на білому мурі холодних махаонів?

Якось Sancho Пархоменко сидів на землі і дивився як цегла руйнівно підводить стрілку до стовбурів потрісканих черешень:
— Дерева відступають: природне ніколи не переймається станами та формою свого існуваня. Це червоношкіре питання мене турбує.Час йде повільно. Час йде швидко. Час завмер. Анубіс, мерехтіння джеклондонівських сніжних гір, смітники біля довжелезних парканів — усе це спливає, стає непотрібним знанням, шкаралупками гарбузяного насіння. Іноді йдеться про звичайне ламання гілки у прозорому амфітеатрі. Іноді...

Іноді здавалося, Sancho сам дерев'янішає. Утворювалася стійка асоціація. Можливо, манера говорити, неважливість для Sancho існування когось, хто сприймав би його лексичні екскурси чи хоча б дивився на фіґуративні зміни його вуст, помилковість стверджень «він говорить до себе». Щось у цьому напрямку. Цим особливо ніхто з оточуючих не займався. Такі речі дійсно мають частково плинний, частково постійний характер. Зразок вічного реміксу, копиці сіна з Григорієм Сковородою та його трактатами у своєму жовтому череві.
Щось таке відбулося із Sancho.

— ... вітер застряє в соковитих гілках. Іноді осінь блукає власними лабіринтами, і звірі мовчки кліпають очима. Іноді листя закриває світло, і очі від того бачать краще, і десь в повітрі плаває металева скриня змістів та скарг вечірніх: сонячний декаданс з портретом Ж. Самарі у дерев'яній потрісканій рамі...Що це? Де коріння, зогниле в святій землі, місяць з чорної криниці? Питання, що не потребують відповіді, і — настає свято. Мир тим, хто може змінити форму.

І він пішов так само як прийшов. Невідомо в який із днів, невідомо куди.
Відомо: на місці однієї з старих, покручених черешень виростала залізна брама.
Відомо: порубані уламки стовбура пішли на шашлика, а разом із ними клапті розірваної майки з великим Майлзом, обличчя якого навіть від вогню не стало темнішим.



ЕТЮД
Ні музики, ні духмяних горизонтів із кришталем замість птахів.
Напевне, у дядька Z. чогось не вистачить, щоб забезпечити свого безсмертя чи чогось схожого на це. Він – серйозна людина, цілісна, розтягнута на кілках життя так, що його душа стала прозорішою за все, що йому доводилось бачити. А й він інколи не знає що робити: знову вчити своє ego плавати і здійснювати екзестенційні вильоти у чуже-холодне та своє-рідне небо чи дивитися на жовтогруду синицю?
— Що, мамо?
Мабуть, багато часу пройде, і падатиме сніг на такий самий сніг із синьою ниткою та самотніми слідами. Мабуть, дядько Z. буде щасливим, мабуть, не буде мати щастя. Але це не головне.
Він буває веселий.
Тоді:
— Це музика, і від неї нічого не лишається, тільки: дерева і тьмяна вода, птахи із сірого каміння та відчаю, які посідали на полях, і, мабуть, я скоро забуду про них.
Він інколи сумує:
— Д. Кітс казав правду, щастя не живе в оселі, але до мене прилетіла пташка із білими крильцями.
І:
— Я ще пригадаю цю музику, коли буду ходити коником і шукатиму місця на золотому паркеті, щоб вмерти.
Немає музики, немає духмяних горизонтів із світлими птахами замість кришталевих обріїв.
У дядька попадали холодні свічки у хаті. Самотність – він довірив її залізному залізу життя.
— Може, десь у центрі хвиль я знаходив би те, що було б моїм.

Я іноді йому не вірю. Я запитую себе: — Чому він сумує, коли надворі весна? Може, час його ізолювати, щоб він нічого не бачив і не чув?
Але він мовчить, грає на своїй сопілці і дивиться на небо, з якого колись злетіли карета, цивілізація та тедеум...


МАВПА AND SMIRNOFF

Присвячується Ж. Верну

Мені похєр присвяти, головне — Жюль Верн.
Бекхем
Больше не во что верить, опричь того, что…
Бродский


Не вірю собі, коли кажу, що його обличчя — це обличчя.
Його обличчя — кактус, зруйнована прерія, подзьобаний каньйон, вогняна вода, вогняна вода, вогняна вода etcetera.
— Це як вода. Це нове ім?я. Жест Бога. Колись всіх змінили у воді. Він пробачив мені моє життя.
Міст над брудними шляхами, кущі обік тротуару.
Назустріч пливе хмара, ще одна. Etcetera.

D leis gjdpf' dtkbrbq, тобто в душі повзає великий змій.
Vjkbdj, cdsnkbq. Можливо, світлий.
На схилі сидить чоловік, п?є воду. Із замизґаної пластикової пляшки.
Внизу – блєск та ніщєта, купол автозаправки. Машини їдуть по кільці, їм вставляють срібні лійки.
«Бєзисходность».
Вода з пластикової пляшки перетікає в сухе горло, кадик підстрибує до неба. Без води пляшка стає ще темніша. Хмари не змінюють свого кольору. Ніхто нікому не заважає: і корабель пливе.
«Зелені кущі — хащі. Хмари etcetera. Пластикова пляшка, через яку не просвітлюється щось. Автозаправка. Він п?є воду. І взагалі п?є. На ньому – червона в чорні вертикалі футбольна майка. Фарбою: Бекхем плюс номер».
По-англійськи – Backham.

Не головне – причина. Ми сидимо на схилі. Закінчення історії завжди логічне.
— Один таємничий острів. І цей напис. Ти читаєш і все кудись дівається. Хочеш пригадати, але забуваєш імена, назви і при цьому ніякої випадковості. Іноді пригадуєш все. Відразу.
Я запитав:
— Як називаєшся?
Знав, що запізнився з таким запитанням. У відповідь він показав мені спину. Чорні літери склалися у Backham. Літери протекли і засохли рівчаки солі.
— Тебе звати Бекхем?
— Backham?
— Backham??
— Бекгем??

— Острів, капітан Nemo. Я теж випив океан. Мій дім – у мене є мій дім. Лише поки що не все так. Здається, що сонце стало меншим. Тому що раніше було навпаки. Можливо, в моїй душі повзає змій. Ніхто йому не заважає, і корабель пливе. В принципі, мені кінець.
— ?
— Вчора ми пили, братались, мінялись одежею. Щось схоже на Діна Ріда і братів по крові. Таке кіно.
— ?
— Я нічого не читав, крім Ж.Верна. Ж.Верн — це все, що треба знати. Коли немає часу, тобто коли не залишається часу, все стає важливішим. Перед смертю немає різниці, що читати: оголошення на стовпі чи товсту книжку. Таке кіно.
Хмари сунуть з усіх боків. Хмари над жовтою, брудною травою, над калюжами. Хмари, як у Куросави, але кольору не міняють.

Життя для нього переставало існувати. Кістки, шкіра, мозок, якісь залишки – всій історії наставав логічний кінець.
Бринить фальшивий звук. Повітря брутально липне до всього.
Пляшка перекинулась, і вода цівкою всякає в землю. Поміж рідких трав?яних стріл. Що це нагадує?
Летять високі стріли і наче чути голос. Хмари, хмари…
«Давно не було такої осені».
Що ж це все таки нагадує мені? Боже!

— Мавпа and Smirnoff. Я розпдлющив очі і побачив жест нашого Господа: дорожній знак, а на ньому білою крейдою – Мавпа and Smirnoff. І це був зрозумілий жест, оскільки нічого складнішого я не зрозумів би. А це откровєніє я зрозумів і впав на коліна. Я був знесилений і з моїх очей котилися сльози.
«Боже, Боже, Боже,
— Похєр, головне — це тільки те, що треба знати.
як давно
— Нема в що вірити, крім того, що якщо у річки є лівий берег, то є і правий. Це як нове ім?я чи як блага вість.
не бу-ло та-ко-ї о-се-ні!»


МІНУС МЕТАФІЗИКА

І поїзд випустив тяжке повітря. Поїзд зупинився.
Дядько Григорій протер хустиною черевики й опинився на пероні. Він довго їхав і дорога стомила: м’язи позатерпали, дрібний перламутр повітря не відбивався прозрінням у голові, а підземний перехід безжалісно прийняв Григорія у своє камінне черево, чим нагадав про кістку в горлі.
Але дядько таки опинився на поверхні.
— О! Мить жадана!
Він купив квиток на наступний поїзд, який рушав через п’ятдесят хвилин, і з’їв з капустою пиріжка. Зміцнивши сили, Григорій вирішив потрапити до книгарні, яку знайшов минулого разу, і тим згаяти час зайвий. Він старанно обгорнув сіренькою хустиною руки, намаслені і теплі, і впевнено попрямував між рядами височенних дерев, на ходу ховаючи до кишені хустину і пізнаючи простий і ясний сенс деревосадіння.
«От тополі, каштани і ще щось, — думав Григорій. — Я буду цьому вічно вірити, як вірю у все молоде, зелене».
Тополі, каштани і ще щось трусило листям, скрипіло корою.
«Все це має світлі очі і це треба навчитися бачити самому».
Стовбури, гілки екзальтовано піднімали своє дерев’яне єство.
«Це, безперечно, має стосунок до вічності. Це щоденщина, але свята. Без сумніву».
Щось схоже на це думав дядько і тоді, коли переходив вулицю, навпростець до відкритих дверей магазину. Як раптом йому під ноги з дерева впала чорна кицька. І дядько завмер. І дядько спрямував зосереджені очі на тварину. Це протистояння — абсолютно імпровізоване — тривало довго. Потім кицька дременула вбік, злякавшись машини, чи, може, не від того, а Григорій згадав «японського бога» й увійшов до книгарні.
«Коленкорове різноманіття, запах друкарської фарби, залитої у нетлінні папірці, творіння людської волі, розуму, серця…»
«… від наскельних надписів до Фьодорова-першодрукаря і далі!»
Все це ковальським молотом вліпило Григорієві десь вище лівої скроні, і йому здалося, ніби він бачить янгола — біленького і з крилами. І Григорій міг присягнути, що той йому підморгнув.
У магазині було людно і тихо. Жінка-продавець плела вінки слів, порад, клацання касового апарату.
Дядько Григорій гортав книжки і вибрав одну — білу із золотим тисненням. Книга коштувала два карбованці й називалася «Життя Ф. Ніцше».
(Жінка-продавець в цей час щось завзято тлумачила чорновусому чоловікові середніх літ, чоловік шалено дивився у далечінь.)
Григорій поклав книжку на прилавок і простягнув мокрі від чекання гроші.
— Це два посібники зі слюсарської справи?
— Так.
«???»
Григорій так ніколи й не дізнався, чому відповів «так».
І він зблід, почервонів. Йому знову здалося, що він бачить янгола.
Тоді дядько взяв надзвичайно легкі посібники і з каменем у душі пішов до вокзалу. І вже коли він доходив до поїзда, якесь кволе та бліде створіння плигнуло йому на спину, і Григорій, закривши руками третє око, як підкошений гепнувся у калюжу.