Маруся богуславка

Староруська поема



(1620 — 1621)



«Нет царства, которое не разорилось бы,

будучи в обладании клириков».

Иоанн Грозный



«Ой, бородачи!.. Многому злу корень —

старцы и попы!»

Петр Великий





ПРИСВЯТ



Тобі... О! Де ж те слово гарне, чисте,

Блискуче, як срібло, розтоплене в горнилі,

Щоб світу возвістить про свято урочисте

Твоєї похвали, мій духу світлокрилий?



Ні, не землі, не нам тебе благословляти,

Пречисту в помислах, у задумах величну!

Не знаєм, як тебе, яким ім'ям назвати,

На пам'ять між, людьми, на шану віковічну.



Там, де, мечта душі, витають херувими,

Дадуть ім'я тобі, зорі новорожденній...

Як перло між перел, між душами святими

Сіятимеш в своїй красі благословенній.



Сіяй і проливай в серця людські відраду;

Нехай твою тропу, спасенну стежку знають,

Нехай над світ увесь возлюблять щиру правду,

Про неї родяться, за неї помирають.



А я, коли твоя божественна природа

Вселилась у мій дух і я твоїм диханнєм

Повіну на серця, як райська прохолода,

Як жизні вічний хір, весни благоуханнє.



Се не моя хвала, твоя се буде слава,

Твоя се ісповідь, твоє сердечне слово,

Посланнице небес, Мадонно величава,

Натхненне праведне високого й святого!





ПІСНЯ ПЕРВА





ДУМА ПЕРВА



Музо, правди староруської вовік жива богине,

Серця чистого і розуму свободного святине!



Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства,

Відцурались візантійського і римського попівства.



Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві,

Що діди вважали за вінець своєї честі й слави.



Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм,

Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм.



Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись

І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись.



Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає,

Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє.



Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо,

Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо.



Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу,

Дивовижу свого темного розбійницького часу:



Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався,

Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.



* * *



Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець,

А на прізвище, по спомину й переказу, Державець '



Бо його шляхетні предки за велику мали славу,

Що з давен давнезних заслужили в короля державу.



І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити,

Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти.



Був Державець русин з огняною щирою душею:

Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею.



Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину,

Заволікся пішки на козацьку вольну Україну.



Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських,

Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських.



Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати,

Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати,



З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти,

Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати.



Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник,

Підступної проповіді польсько-римської противник.



Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава 2,

Де козак не знав і не питав, чия воно держава.



Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий,

Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати.



Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку,

Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку.



Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно,

Та хвалити Бога і Святу Покрову 3 що було затишно.





ДУМА ДРУГА



Уподобали на нашому Пороссі Ярославля,

З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця.



Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати,

Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати,



І пани його й усі міщане вельми полюбили,

Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили,



Що попа, приблудного волоха 4, в хибах поправляє,

І дяка гучним Апостолом за пояс затикає.



І зібралась у них у неділю рано чорна рада, 5

Врадила на чорній раді однословно вся громада:



Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків — по півкопи,

І тим скарбом висвятить його в Печерському 6 на попи.



А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати,

Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати.



Вихваляло все Поросся нового попа — й миряне,

І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане.



«Хоч у нас, — мовляли, — церква шатами не знакомита,

Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита».



Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби:

Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби.



На бенкети суті в курені до них не поспішався,

Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався.



А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові,

Що казав, як думав, щиру правду козакові.



Він картав у церкві козаків докірними словами,

Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами.



І полковника козацького, й обозного 7, й гетьмана 8

Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана.



«Бо вони, — рече, — Дніпром на море випливали,

Та й купецьким суднам християнським пільги не давали;



Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували,

А награбивши турецького немов добра, гуляли.



В погулянках славились морським походом та хвалились,

Що за віру б то благочестиву християнську бились.



І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли,

Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали.



А пропившись

І, мов крем'ях той, оббившись,



Свою рідну Україну пліндрували,

Милосердного гріхами прогнівляли;



Божий бич, татар, на села накликали,

Много християнських душ занапащали»...



На попа за се козацтво нарікало,

І на часточку йому не подавало;



По чужих церквах акафісти наймало,

Роківщиною його ніже не обмисляло.



Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха,

На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха.



Проста хата в нього сяла тільки гарними богами,

Та пахущими на божниках квітками й рушниками,



Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою,

Що всім брала очі дивною якоюсь красотою.



Байдуже було старому про багатство:

«Не від сього, — рече, — миру наше царство»...



І на те з старою не вважали,

Що попи їх із попадями минали,



Інде попасу веселого собі шукали,

Від убогої гостини потай утікали.



Один тільки й пан прихильний обібрався,

Товстогубим між козаками звався.



Не любив також і сей бенкетувати,

А любив з попом у Біблії 9 читати.



До попа частенько став сей пан ходити,

І без чарки про спасенне говорити.



Хто казав: любив він попадю старую,

Хто казав: ще й більш попівну молодую.



Замолоду він якось не оженився,

І в літа, ляхи мовляли, panski вбився:



Дак лизав старий до молодої губки,

Буркотав, як сивий голуб до голубки.





ДУМА ТРЕТЯ



І



«І не кажи мені,

І не турчи мені:

Не хочу слухать-знати,

Щоб за нелюбого

Да товстогубого

Марусеньку віддати». —



II



«І не проси мене,

І не гризи мене:

Шкода про се й казати,

Щоб із злиденником

Та безземельником

Марусеньку звінчати.



III



І батько, й дід його,

І рід, і плід його

Се все було ледащо:

Бо козакуючи,

Статки гайнуючи,

Позводились нінащо».



Так старенький із старою

День у день сварився,

А козак із їх дочкою

Тайкома любився.



Була гарна вбога панна,

Краля-королиця:

Як ясна зоря, рум'яна,

Як сніг, білолиця.



Народила мати доню —

Мов намалювала;

Надала їй щастє-долю,

Щоб біди не знала.



А біда не за горами,

Ходить проміж нами...

Очі з чорними бровами

Миготять сльозами.



Миготять, мов блискавиці,

З-під густої тучі,

Як стоїть коло криниці,

Свою долю ждучи.



«Не ходи вже, доле й воле,

Вранці до криниці:

Продають мене за поле,

За важкі червінці». —



«Ні, покіль на небі зорі

Місяця стрічають,

Покіль на безкраїм морі

З вітром хвилі грають,



Товстогубу не придбати

Чорних брів дівочих!

Завтра будемо єднати

Козаків охочих,



І полинемо з вітрами

На безкрає море,

І поробимось панами,

І забудем горе.



Побудуєм собі пишні

Хати на помості,

І вчащатимуть велишні

До нас дуки в гості.



Оксамити, златоглави

Будемо носити,

Килимами крити лави,

Меди-вина пити.



Бо мене старшим обрали

Над всіма старими,

Щоб на море я човнами

Вилітав, мов крильми.



А у мене — як заграє

Моречко з вітрами,

Мені духа підіймає

Вгору, мов руками.



Грають, грають-примовляють

Кобзарі великі:

Будуть грати-примовляти

По всі вічні віки.



О, се дивна кобза — море!

Дивні в кобзи й струни!

Як заграє, відчиняє

Предковічні труни.



І виходить з них лицарство,

Що на морі билось,

Більшою, ніж пишне панство,

Славою покрилось.



І я, Маню, буду славен

Проміж лицарями,

Проміж дуками-панами,

Проміж кобзарями.



Будуть Левка Кочубея

По Вкраїні знати,

І під струни про Мурея,

Що він бив, співати 10.



Будуть Левка Кочубея

Знати й за морями,

Споминати, мов Енея 11,

Перед королями.



Бо Левко твій до султана

Знайде шлях-дорогу

І всю шатами зодягне

Україну вбогу.



Бо Левко твій бесурмена

Спліндрує-зруйнує

І самого королеві

В'язнем подарує».





ДУМА ЧЕТВЕРТА



І весела, і щаслива

Мріями коханка,

І ясніша уродлива

Весняного ранка.



Як на світі любо жити,

Милого любити,

З його мислями навіки

Душу й серце злити!



«Чи ти чуєш, паньматусю,

Що Левко говорить?

До твоєї він Марусі

Мов у дзвона дзвонить.



Каже милий, є десь море,

Гонище безкрає,

Що, мов житом добре поле,

Золотом сіяє.



Каже милий, що здобуде

Здобич нам велику;

Златоглав носити буде,

Покіль його й віку.



Каже милий, що ми будем

Жити-панувати,

І величні з нами дуки

Знай бенкетувати». —



«Моє щастє, моя доня,

Радуюсь від серця,

Що мені на старість доля

Молода всміхнеться.



Буде мати в вас сидіти

Хоч коло порогу

Та на вас обох гледіти,

Дякуючи Богу.



Буде хоч щодня помости

Шарувати-мити,

Аби в панській високості

З вами й їй пожити». —



«Ні, до тебе ще й над нього,

Мамо, прихилюся,

Що з козаченьком ззирнуся,

До тебе всміхнуся.



Будеш павою, матусю,

В парчах походжати

І в шовки свою Марусю,

В жемчуги вбирати».





ДУМА П'ЯТА



Старосвітська кров козацька

В ветхих жилах врала:

Попадя поклони клала,

Всіх святих благала:



Козакові помагати

Турка воювати,

Кораблі його прокляті

На пожар пускати.



«Ти ж, владичице небесна, —

Слізно промовляла, —

Що на полі і на морі

Нашим помагала!



Покривай твоїм покровом

Байдаки козацькі,

Розбивай небесним громом

Судна бусурманські,



А з них зброю, срібні кубки,

Сукна, златоглави

Козакам подай у руки

Для своєї слави!»



Старосвітська кров шляхетська

В ветхих жилах врала,

І в попа противні думки

З серця викликала.



Бо не з шаблі, з плуга жити

Його предки вчили,

Рідну землю боронити

Щоснаги, щосили.



За козацтво він частенько

З жінкою сварився,

А погримавши, журився

Та богам молився.



Від сладчайшого Ісуса

До Кузьми святого

З-під його густого вуса

Буркотіло слово.



Звав і він богів із неба

Против азіатства,

Та цурався, мов Ереба 12,

Бурліїв-козацтва.



На коханнє ж залицяннє,

На слова Левкові

Дав із жінкою в розмові

Присуд козакові:



І



«І не турбуй мене,

І не дратуй мене

Ти мріями своїми!

Сі безземельники —

Чорти-пекельники;

Пропадемо ми з ними.



ІІ



З моря вертаються,

Знов пропиваються,

Знов ходять без сорочки.

Хай їх цураються,

З ними не знаються

Отецькі чесні дочки.



ІІІ



Бо за п'янюгами

Та волоцюгами

Орда сюди вганяє,

І не одно у нас

(Скажемо в добрий час)

Село від них палає».



«Я довідався, чого се,

Козаки охочі

Пропивають у шинкарки

Нащадки жіночі,



І дзижчать, мов злющі оси,

І гудуть шершнями,

Будять нас посеред ночі

Гуком та піснями.



Знай, моя голубко, лихо

Та й велике сталось:

На Цоцорі безголов'є и

Над панами склалось.



Кликав пан гетьман коронний

За Дністро й охочих, —

Обізвалась купа сивих

Та підпарубочих;



А середні загукали,

Мов базар жіноцький:

«Нехай знає-пам'ятає

Ясний пан Жовковський 14



Як пани нам на Вільшанці

Леєстри писали 15,

Козаків старих до плуга,

До коси вертали»...



«Як же, злющі, одібрали

Із Цоцори вісті,

Миттю до коша зібрали

Тисячу і двісті». —



«Які ж вісті, мій панотче»? —

«Дикі, жено мила!

Розметала нас, мов клоччє,

Бесурменська сила.



Стяте голову з гетьмана

Великорозумну,

Що всю Русь обороняла

Та й Ляхву безумну.



Стято й подано гостинця

У Стамбул страшного,

І висить вона в воротях

У царя гнівного». —



«Ох, мій Боже»! —

«Не лякайся:

Се не все ще горе,

А ось лихо, що зібрались

Козаки на море!



Будуть море пліндрувати,

Пити да гуляти,

А нас кляті азіати

У полон займати.



Будуть пити, в кобзи грати,

Здобич прославляти,

А ми — той Стамбул завзятий

Бранцями сповняти!



Вирвавсь я із рук єхидних,

В хижих єзуїтів,

Та й попавсь в криваві лапи

Наших людоїдів.



Як ті душі погубляють,

Так сі людське тіло,

Та ще й дякуй, мов за добре,

За спасенне діло!



Подивись, он над ворітьми

Значка-комишина:

Се заслужена попівська

Плата-роківщина.



Повтикають комишини,

Ратища по дворах

Та й шукають на горілку

Жита по коморах.



Човнове се в них зоветься...

Хто не йде на море,

Приймай мовчки від гультяйства

І наругу, й горе!



Ой ви, праведники Божі!

Де ж шукати правди?

Всюди кривда, лжа, тіснота,

Всюди повно зради».



І оглянув піп, зітхнувши,

Божники з богами:

Мріють мовчки чудотворці

Попід рушниками.



«Знаєш що, моя Палазю?

Тяжко нам тут жити,

Харцизякам, мов болячці,

Без пуття годити.



Є Москва, народ заможний,

Кажуть, і правдивий...

Править нею цар побожний

І благочестивий.



Haші предки проти хана

Їй допомагали,

Козаки ж царю з ляхами

Тяжко допікали.



Чув я, в Києві говівши,

Дехто з України

До Москви втікати хоче

При лихій годині.



Бо докучили вже нашим

Ниці єзуїти,

А до гурту їх пристали

Ще й вовки-уніти.



Хоч і топлять запорожці

Клятих супостатів,

Та аби в них по коморах

Скрині жакувати.



Хочуть наші займанщини

У царя просити,

Щоб козацтва й жидовини

В села не впустити [a].



Позбуваймо всю скотину

І стару хатину,

Та втікаймо, покіль цілі,

У царську країну,



Бо я бачу, не бувати

Правді тут між. нами,

Покіль буде панувати

Жидова з ляхами.



А козацтво, хоч з ордою

Б'ється і воює,

Її оком позирає,

Її серцем чує.



Як дознавсь я про Цоцору,

Сон мені приснився:

Що Дніпро під зимню пору

Широко розлився.



Ох, розлився не водою,

Кров'ю він людською,

І козацтво наше плавле

По крові з ордою.



О святії чудотворці!

Умоліте Бога,

Щоб ся кров не покропила

Нашого порога».





ДУМА ШОСТА



Не вернувсь Левко з човнами

На лиман із моря,

А вже люде дознавали

На Вкраїні горя.



Вже кругом палають села,

Гонять скот, отари...

Людський плач і голосіннє —

Під самії хмари.



Кинувсь піп з дяком у церкву,

Слізно Бога просять,

А піддячі не співають,

Голосно голосять.



Зачинивсь Господь на небі

З усіма святими:

Мабуть, люде прогнівили

Вчинками лихими.



Налетіла з Криму буря

На село щасливе:

Гумна палять, хати граблять,

Ясирять, що живе.



І по-нашому говорять,

Хвалячи Аллаха,

Що ясир сей їм дарує

Лицар-сіромаха[b].



«Не схотів, — мовляють, — з панством

Вийти на Цоцору,

А метнувся на купецтво

Проти договору.



І Аллах, защитник правди,

Покарав невірних:

Оддав їх нові осади

В руки правовірних.



І Аллах, гонитель зради,

Подав з неба голос:

Попалив огнем осади

Ще й на нивах колос.



І Аллах, помститель кривди,

Простер з неба руку,

І пійшли гуртом єхиди

У ясирну муку.



Через лютих людоморів

І благих карає:

На Цонорі, мов на морі,

Хляби одверзає.



Позирнувши в ті безодні,

Сліпнуть ваші очі,

Обіймає і хоробрих

Пополох жіночий.



І Зулуш, кому в лицарстві

Рівного немає,

Головою наше царство,

Порту 17 прославляє...» [c]





ДУМА СЬОМА



І



І чує се немов крізь сон старенька,

І трусяться у неї руки й ноги.

Тремтить, як лист, Маруся молоденька,

Поблідли щоки й губи у небоги.

«Аллах! Велик єси в твоїй щедроті, —

Промовив бородатий татарюга, —

Тепер ходитиму я ввесь у злоті:

Се падишаху Роксолана друга 18,
Гаремне божество, відрада у турботі».



II



Спасибі, кобзарі, вам за співаннє

Про дивну красоту, якої звіку,

Мовляли, бачити і без коханнє

Не снилось-бо й вві сні ще чоловіку!

Я серцем віщим чув, що тільки в нашій

Співочій серед сліз гірких пустині

Так народиться, чого ще очі

Людські не бачили на Україні.
І серце привело мене д' оселі очей.



III



Попаде! З радощів тобі признаюсь»

Що я — твій брат Івась. Мене вхопили

Січовики в ясир, і я збираюсь

Давно побачить сей куточок милий,

Сю старосвітську низькорослу хату,

Де ти мене, маленького, учила,

Як слухать матері, коритись тату,

Де мати няньчила мене, пестила,
І спатки на руках односила в кімнату». —



IV



«Івасю! Братику!.. Про що ж лякаєш

Словами нас ти хижими й звичаєм?

Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,

Що й так уже душі в собі не маєш?

О! Як же се Господь із рук поганських

Тебе ослобонив? А ненька з горя...» —

«Поганських, навісна? Ні, з християнських!

Бо не орда була то із-над моря
Набігла, а свої у башликах татарських». —



«Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую»,-

«Кажу тобі, попаде; повбиралось

Татарами козацтво. Гната Шую

Я й знав: бо вже не раз мені траплялось

Сидіти в нього на коні і в поле

З ним із села летіть по-запорозьки,

«Гала! Гала!» — кричать, а я, на горе

Нещасній матері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —



VI



«Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці

Збирався цілий вік!» —

«Воно й не шкодить,

Як биті талярі бряжчать в кишеньці:

Такий-то й монастир скоріш знаходить». —

«Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —

«Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —

«О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?
Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —



VII



«Не накладаю, ні! Бо я між ними

Немов на світ удруге народився

І думками про божество святими,

І правдою без хиби просвітився.

Аллах один; нема у нього роду.

Всесилен він, не требує підмоги;

Цурається мерзенного народу,

Що оббиває у царів пороги
І вносить прах земний в небеснії чертоги». —



VIII



«Коли ти думками святими справді

Там просвітивсь, то дай же нам зашиту

Від татарви у нашій рідній хаті,

Щоб не спліндровано нас, не побито». —

«О, ні! Нехай джавур горить-палає

Із ідольством своїм гидким, мізерним;

Нехай огонь зрадливих пожирає,

Що роблять кривди праведним, спасенним
І правовірникам серця возвеселяє»! —



IX



«Мій братику!..» —

«Попаде! Нас навіки

Розділено з тобою. Ся хатина

Мені сестра й рідня; а ви, каліки

Умом, чужі мені, немов скотина». —

«Так хоч хатину пощади святую,

Де вмерла мати, по тобі журившись»! —

«Ні, я по-свойому її вшаную:

Мов дух, перед Аллахом засвітившись,
Нехай перелетить в обитель неземную!



Х



Там сльози матері, як Божі зорі,

Засяють у мене перед очима,

Як серцем потону в блаженстві, в морі

Серед утіх, достойних серафима.

А на землі — земне...

Моя царице!

Сідай зо мною на коня-бахмата,

Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.

Нехай горить стара, мізерна хата:
Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».



XI



У попаді в очу позеленіло...

Дочка, татарин, божники з богами,

Усе пішло кругом і зашуміло,

Мов гай густий під бурею-вітрами...

Кудись вона біжить чи завірюха

Її на дикі крила підхопила

І мчить крізь полом'є та дим, і духа

У грудях бідолашних захопило
І серце, й пам'ять, мов у морі, потопило.





ПІСНЯ ДРУГА





ДУМА ПЕРВА



Смерте, бабо-сповитухо,

Лікарю людський останній!

Ти одна нам гоїш духа

В нашій долі безталанній.



Утомившись закривати

В Богуславі людям очі,

Димом сховища сповняти

І душити крик жіночий.



Понагачувала трупу

Повні сіни коло хати

Та й пійшла живого лупу *

В дикім полі доглядати.



І забула про едину

Непридушену людину,

Мов у полі на роздоллі

Про нескошену билину.



Не билина в чистім полі

З-під коси твоєї встала:

Сирота стара в недолі

Пам'ять-розум утеряла.



Підвелась і по пустині

Диким поглядом блукала...

Опинившись на могилі,

Серед степу промовляла:



«Де се я, і що се з нами

Сталось-приключилось?

Ні світлиці, ні кімнати...

Се мені приснилось.



Се я сплю... О, як же серце

Тяжко замирає!..

Степ, могила... і криваве

Сонечко сідає.



У димах сідає сонце

Чи в кров поринає?

Вітер з полом'єм по полю,

Мов по морю, грає.



Ні села кругом, ні духа...

Скрізь галки літають,

І собаки, мов на звіра,

Скиглять-завивають.



Що ж се за пожежа сталась

Серед України?

Потонуло все, почезло...

Нігде ні хатини!



О, невже б то се татаре

Наших позаймали,

Села й ниви попаливши,

У полон погнали?



Ні! Під дзвоном королівським

Сплю я на могилі...

Чи то ж люде, як горіли,

В дзвона б не дзвонили?



Задзвоню, чи не прокинусь...» —

Встала й задзвонила.

Затремтіло ветхе тіло;

Серденько занило.



І озвалося до дзвона

Скигленнє собаче, —

Мов душа в пекельних муках

Під землею плаче…



О, мовчи, страшенний дзвоне!

Збудиш хирне серце...

Як проснеться-стрепенеться,

Кров'ю розіллється.



Я забула, як заснула,

Чим була, живучи...

Темна темрява бгорнула

Мізок мій болючий.



Ніби я когось любила,

Гарна, молоденька;

Ніби нас благословила,

Радуючись, ненька.



Чи дочка була се в мене,

Чи се я, Маруся?

По кому се я так плачу,

По кому журюся?



А, згадала!... Я з'єднала

Доню за султана,

За всесвітнього гетьмана,

Злющого тирана.



Таж він хлепче кров людськую,

Мов собака воду, —

І за потвар сю лихую

Видать пишну вроду!



За нелюба-товстогуба

Утопить дитину,

Що робила Божим раєм

Нам стару хатину!



Мов за змія-людожера

Дочок оддавали 19,

Що ченці там у печерах

Страшно змалювали...



От чого я так журюся,

Чого ревно плачу,

Мов береза, слізьми ллюся,

Світонька не бачу.



От чого я так журюся,

Аж у землю б'юся…

Полечу до неї в пекло

Та хоч подивлюся!



О, коли б її побачить,

Глянути й умерти!

Викупила б та хвилина

Муки жизні й смерти...



Я знайду в турецьку віру

Кучман, шлях Татарський 20:

Як везли, вона все дерла

Подарунки панські, —



Подарунки ті криваві,

Що татарин клятий

Засліпив голубці очі,

Щоб її піймати.



Він кармазин златоглавий,

Гаптуваннєм шитий,

Розіслав у нас по лаві,

Щоб її зловити.



Загорілась тогді церква,

Дзвони задзвонили,

Китайки да блаватаси

Всю світлицю вкрили.



Дери, доню, ту огиду,

Парчі й оксамити

Да по Кучману розкидуй

Неньці для приміти.



Буду в руки златоглави

Прокляті хапати

І знаки твої криваві

Слізьми обливати.



А пожар собі під ноги

Слати-підгортати,

В золоті твої чертоги

Путь гірку верстати.



Бачу, як вони зіяють.

Вирлами дракона,

На Вкраїну позирають,

Мов безодня чорна,



Не боюсь вас, кляті вирла,

Кров'яна пучино!

Нам поможе Божа сила

Проти них, дитино.



Вже вона мені стихенька

Світить свічку-зорю

І веде мене ясненька

На страшну Цоцору.



Там, я чула, пан Жовковський

Згинув од шаблюки,

І досталось його тіло

Татарюзі в руки.



А велика головище

Котиться по полю...

Я піймаю та й сховаю

Диво під полою.



За се диво буду пиво,

Меди-вина пити,

В златоглавах да в блаватах

Павою ходити.



Бо повісить цар-невіра

Диво те під зорі,

Щоб і Польща, й Україна

Потонули в горі.



Прикує його невіра,

Ланцюгом узявши,

Щоб його проклята віра

Побивала наших.



«Хто мені, — рече, — те диво

Знайде на Цоцорі,

Той у мене засіяє

Високо, як зорі.



Буде первим чоловіком

По царі-султані

І блищатиме, як сонце,

В золотім жупані»...



Ой чого ж се побіліла,

Чорная долина?

Бо вся Польща обомліла

І вся Україна.



Побіліла ти, долино,

Панським білим трупом:

Збагатила вражу силу

Жакуваннєм-лупом.



Побіліла трупом панським

Поруч із козацьким,

І вквітчався труп не маком,

Порубом лицарським.



Я по мертвих не ридаю.

Голошу-співаю,

З сіроманцями-вовками

Квилю-проквиляю.



Годі, вовці-сіроманці,

Труп лицарський рвати:

Я живе вам кину серце,

Бідолашна мати.



Ухопіте, розірвіте,

Бо воно голосить,

І в глухих богів рятунку

Від ординця просить.



Погоріли всі світлиці

І церкви з богами,

Залягло під попелами

Поле облогами.



Сіймо-сіймо здуру сльози

По степу-облозі:

Ані правди, ні відради,

Ні надії в Бозі».



Не мара вночі блукає,

Щоб людей лякати:

За дочкою уганяє

Божевільна мати.



То ридає, то співає,

То з печалі рветься,

То на Бога нарікає,

В землю грудьми б'ється.



І, не знаючи дороги,

До Дністра простує…

Мов крилаті в неї ноги,

Пузирів не чує.



Старосвітська кров козацька

В ветхих жилах врала;

В тілі мученім юнацька

Сила воскресала.



Ясувала бідна мати

Бідної Марусі —

Дух потужний і завзятий

Нужденної Русі.



І мов давнього варязтва,

Невгавуща сила,

Мов скажений дух козацтва,

Бурею летіла.



Довгий, мов бунчук гетьманський,

Волос розвивався;

Сам собою шлях татарський

Їй під ноги слався.





ДУМА ДРУГА

І



О Дністре, знаний проміж лицарями,

Порогу руської землі кривавий!

Колись давно ми з Струсями-братами 21

Поза тобою здобували слави:

Волощину 22, мов щит, із рук турецьких

Ми довго рвали вкупі з поляками,

За приводом Серп'яг 23 та Вишневеньких 24

Блукали в полі вовчими слідами,
Шуганнєм по світах рівнялись із орлами.



ІІ



Тепер ти, Дністре, став гнилим потоком

Гидоти всякої, що назбиралась

У посварках Заходу із Востоком,

І лютостю обох їх провонялась.

О Музо! Одверни від неї очі:

Нехай ляхи гризуться з русинами,

Втікай із їх кубла голодна й боса,

Як бігла бідна мати манівцями,
Обдерта по тернах, бліда, простоволоса.



ІІІ



Обдерта по тернах... Зима упала

На голову злиденній за годину.

Тепер її й Маруся б не впізнала,

Коли б вернулась звідти на Вкраїну,

Де «чотирма концями світу» править

Той цар, що величають тінню Бога,

Той, що й Москву, й ляхву, і німця давить,

І Риму гордого втирає рога,
Дарма, що королі там товпляться в порога.



IV



О серце матірне! Ти б не злякалось

І Люцифера у його потузі,

Бо в тебе вже нічого не зісталось,

Нічого у твоїй важенній тузі...

Дивується волошин, стрівши бабу,

Як се Дністро перебрела старенькаї

І, сміючись, говорить, буркулабу *:

«Води їй по коліно: бо п'яненька,
Дарма, що зморщилась і зсохлась, як опенька.» —



V



«Не смійся, — каже той, перехрестившись, —

Се відьма з Лисої гори 26 втікає.

Мов середа на п'ятницю скривившись,

Дивись, як сльози кулаком втирає.

Не зупиняй, нехай її лукавий

Несе від нас на Буджаки татарські.

Там Кантемир, мовляли. Міч Кривавий 27

Прости нас, Господи, пророк султанський,
Сю відьму верне знов до чортової лави.»



VI



Глузує буркулаб. Вертавсь додому

Зі Львова саме, від попів побожних.

Подав на шату Юрові Святому 28

Срібла від земляків, бояр вельможних;

Так мислі вже благочестиві в нього

На язиці веселому вертілись

І гладив живота свого товстого,

Жартуючи з очей, що не дивились
На Божий світ од сліз і в чорну землю врились.



VII



Не дивляться на Божий світ, а знають,

Як манівцями втрапить до Царграда 29,

Звідкіль їм зорі-оченята сяють

Із обмурованого міцно саду.

Високий мур! Вона про нього чула...

Хто не чував про нього на Вкраїні?

Страшні будинки клятого Стамбула

Ввижались матері й малій дитині.
Кобзарська пам'ять їх і досі не забула.



VIII



Коли б добитись їй туди живою,

Вона б зуміла крізь той мур пробитись...

Вона б його розбила головою

Жовковського, — аби їй подивитись,

Аби заглянути в ті очі-зорі

І, не спитавши ні про що, втонути

У несказанному блаженстві-морі,

І до страшного суду 30 так заснути,
І про все горенько, про всю біду забути.



ІХ



«Ось-ось вона! Ось, котиться по полю

Розумна голова, що рятувала

Всю Польщу й Русь! Я під полою

Її сховаю, і, як розбивала

Вона страшного ката-супостата,

Так розіб'ю той мур страшенний нею»

О доню, утікай сюди від ката;

Сховайся під наміткою моєю, —
Я в Київ проведу тебе попід землею.,



X



Святі ченці там ходи покопали

Аж до самісінького Русалима 31,

Щоб люде від невір туди втікали,

Ховались із добутками своїми.

Там на Великдень 32 стиха дзвони дзвонять,

І люде гомонять, і щось співає.

Нема на світі людям оборони, —

Сира земля їх од біди ховає,
І суду Божого страшного дожидає.



XI



Як тато вернеться з Москви, ми будем

В московській займанщині тихо жити

І горюваннєчко своє забудем...

О, якби тільки до тебе добігти!...

Вже недалечке. Ось біліють мури,

По мурах кров гаряча червоніє…

Сади кругом у воду потонули...

О, визирни ж із них, моя надіє!
Се ж із твоїх садів так любо вітер віє!..



ХІІ



Чого ж ти, земле, так заколихалась?

Чого ти, небо, зразу почорніло?..

Імла перед очима розіслалась,

І серце, мов той камінь, заніміло...

Хитається земля... Іде кругом... Не встою».

Де ж мури під садами поховались?

Се я крізь землю йду... О доню, доню!»

І падає, і по землі послались
Ті патли сиві, що відьомськими здавались.





ДУМА ТРЕТЯ



І



«Аллах! — рече над нею татарюга,

Високий, огрядний і бородатий, —

Се милосердію твойму наруга,

Щоб людям без войни так погибати.

Ахмете! Подивись, яке обдерте

І закривавлене стареньке тіло.

Мабуть же не з добра, а з страху смерті,

Воно через степи й терни летіло.
Так поховать його спасенне буде діло.



ІІ



Махай до юрту, бравий мій козаче,

Звели сюди приїхати гарбою:

Бо он, дивись, вже чорний ворон кряче

Над білою старою головою.

Нам сто тринадцять раз повеліває

Святий Коран 33 на вбогих і нещасних

Дивитись так, як з неба позирає

Аллах на нас, козявок бідолашних,
І милосердія єлей в серця вливає».



ІІІ



Помчавсь Ахмет і курявою вкрився,

Зсів із коня татарин бородатий

І вухом странниці до серця нахилився...

«Ні, ще злиденної своєї хати

Душа не кинула!..» І здобуває

Бальзам з саків ловецьких і тростинку

В смажні і мертві вже уста вправляв,

І стиха влив лікарства капелинку.
«Благословен Аллах однині і довіку»!



IV



Сим словом іскру жизні він вітає.

Стара прокинулась і гострим зглядом

У вічі, мов ножем, йому штирхає.

Морщини, мов гадюки, в'ються адом.

«Де, коршаку, ти дів мою голубку?» —

Промовила, і знов погасли очі.

Татарин, із саків доставши губку,

Холодною водою з дзбанка мочить
І, витерши їй вид, ознаки жизні сочить.



V



«О, знаю, знаю! — каже стиха. — Шкода,

Що я збудив тебе! Нехай би згасла

Остання іскорка... Про що природа

Знов улила у твій каганчик масла?

Я бачу образ матері моєї...

Так на землі без пам'яті лежала,

Як вирвано дитину з рук у неї,

А ваша хата полом'єм палала
І навкруги земля, мов пекло, гоготала.»



VI



Скрипить гарба в степу... Ахмет вернувся,

І милосердний батько сина посилає,

Щоб сіна де на добрий в'юк здобувся.

З ним лойтрака він гарно вистилає;

Кладуть стару на сіно і тихенько

Везуть у балище на водопійло.

Спускалося вже сонечко низенько,

Проміннєм степ червоним золотило,
І, мов дрімаючи, на небеса гледіло.



VII



Над водопійлом в балищі кочують

Татаре з кіньми, з вівцями й волами...

Кругом їх юрта, по горбах чатують

Їх сторожі з луками й сайдаками.

Земля чужа та длань міцна Аллаха

Незримо скрізь простерта над хоробрим.

Не відає жіночого він страха;

З своїм мечем, кинджалом, луком добрим
Лякає ворога, мов степового птаха.



VIII



Втікай, волошине, важкий, бокатий,

Із займища свого на тихих водах

Од степової на колесах хати:

Се попасається орда на переходах!

Ввесь тук твоїх долин і згір'я злачні

Оддав Аллах під табуни татарам...

А ви, купці, джавури необачні,

Платіть за чату добре яничарам,
Щоб не згубити вам лічби своїм товарам!



ІХ



Дурних невір за їх гріхи великі,

За ідольство їх і обман народу

Віддав Аллах своїм синам навіки

З восходу сонця до його заходу.

І повелів їх землю назирати

З її добутками і всім багатством,

Як назирає з хмар орел крилатий

Дрібне, дурне і полохливе птаство,
Щоб животворний тук з їх займанщини ссати.



Х



Так сина сей самарянин 34 навчає,

Бистрого, як легка стріла, Ахмета,

І милосерде він, і злість являє

В ім'я свого пророка Магомета.

Сусід страшний для Польщі й України!

Бог та пророк; не хоче більш він знати

Ніякої священної доктрини...

Світ, правда, честь — оце його догмати:
Світ у Корані, честь і правда у булаті.



XI



«Мечем Кривавим я зовусь, мій сину,

В ім'я Того, хто милосерд без міри,

Хто заповідав нам мету єдину —

Всю землю покорити правій вірі.

Тяжкі гріхи впинили предків наших

Од наступу на землі християнські:

За брехні наших гетьманів найстарших

Аллах вернув їх під царів поганських,
І, мов об скелю, ми б'ємось об мури лядські.



XII



Колись давно, мій сину, на Заході,

Де небо нахилилось над землею,

І море-океан гуляє на свободі,

Облігши світ безоднею своєю, —

Ми всі царства були завоювали,

Розкішне Біле море*, мов руками,

З Заходу і Востоку обіймали,

Під гордий Рим ходили байдаками,
Із пишних базилик престоли срібні брали.



XIII



Тепер у тих царствах сидять погане,

І королі їх лижуть папі ноги,

А правовірні наші мусульмане

І від козацтва дознають тривоги.

Но прийде час, що, мов на морі хвилі,

Ми встанемо страшні перед джавуром.

Не обороняться поганці нечестиві

Ні шаблею, ні порохом, ні муром...
На пожарищі в них ми станемо авулом.



XIV



Осман 35, високий учень мій в лицарстві,

В кого я душу влив полом'яную,

Тепер сидить, як божество, на царстві

І наготовив їм войну страшную.

Про се ж то ми й рушаєм до Дунаю...

Я матір повезу до роду в гості,

А ти з Добруджі 36 та з лісного краю

Отабориш воювників при мості.
Сю працю я тобі з братами поручаю.



XV



Вже наш ясир дійшов до Цареграда,

А всі добутки, певно, за Дунаєм...

Жде від Османа щедра нас награда,

Та й по базарах грошей назбираєм...

Простуй, Ахмете, в юрт, щоб зараз мати

Відхаяла сю бідолашну жінку,

А я проїду повіз наші чати,

І буду в юрті за малу хвилинку.
Всіх мурз із їх кошів вечеряти позвати.



XVI



Сьогодні по вечері буде рада

Про все, як нам дорогу сю верстати.

Кликни по чабану до нас із стада...

Та щоб відхаяла сю бабу мати.

Нам сто й тринадцять раз повеліває

Святий Коран на вбогих і нещасних

Дивитись так, як з неба позирає

Аллах на нас, козявок бідолашних:
Він милосердієм нам душу надихає».





ПІСНЯ ТРЕТЯ





ДУМА ПЕРВА



Над степами сонце сяє,

Вітер подихає,

Подихає, мов у кобзу

Тихострунну грає.



Поначіплювано густо

Струни золотії

На степи, балки з річками,

Байраки крутії.



Сяє сонце, вітер віє,

Тирсу нахиляє,

До струни струна на кобзі

Стиха промовляє.



Бачиш оком, чуєш ухом,

Серцем розумієш,

А сказати-заспівати

Голосно не вмієш.



Несказанно, невимовне

Кобза промовляє,

І святими почуттями

Серце надихає,



І возносить серце вгору

Від земного лона,

Мов крилаті духи-коні

Бога Аполлона 37



Щоб споглянуло з-під неба

На се жизні море,

Де, мов хвиля гонить хвилю,

Віра віру боре;



І широкої набралось

Правди та свободи,

Що насильство витісняє

З людської природи;



І поезії спасенним

Надихом сповнилось,

До всіх вір і всіх язиків

Рівно прихилилось.



І поезії, й братерства

Праведним натхненнєм

До всіх кротких духом кротким

І благоволеннєм.





ДУМА ДРУГА



Рушив табір, і в концерті

Скрип коліс гарбових

Злився з копотом і ржаннєм

Коней табунових



І, мов стадо голубине

Замигтіло крильми,

Крутять в полі веремія

Делібаші кіньми.



Кругом табору танцюють

Той танець татарський,

Що не раз крутив-морочив

Голови лицарські.



На юнаків-делібашів

Старці позирають,

Про свою юнацьку славу

Любо споминають.



І холодне в грудях серце

Гріє кров гаряча,

І завзятість оживає

У душі козача.



На юнаків-делібашів

Дивляться дівчата,

І мов іскрами стріляють

Зорі-оченята.



Познають своїх летучих,

Що, мов блискавиця,

В степових пилах, у тучах

Зникне й загориться.



Про юнаків-делібашів

Кобзарі співають,

Дзвонять в струни, невмираків

Хвалять-прославляють.



Обгорнула юрт молодіж,

Мов густії тучі,

Що вітрами гонить-крутить

Гуррикан летючий.



Серед юрту гарби-будки

Стиха коливають;

Білі поли, мов лебіддє,

Крила надимають.



І кричать колеса в будках

Серед співу й дзвону,

Як колись в нас на Посуллі 38

Заволоки з Дону. *



Се доспівувалась пісня,

Що діди Бояни 39

Древнім русичам, нам рідним,

Голосно співали.



Під перстами в них живії

Струни промовляли

І хоробрим золотії

Славу рокотали.



І, мов стадо лебедине,

Співи розлітались,

Не в одній вони людині

Любо відзивались.



І лицарське на Вкраїні

Серце залунало

І луну із серця в серце

Аж до нас дослало.



І ясним, незлобним оком

Світ ми обіймаєм,

Між Заходом і Востоком

Бучі споминаєм.



І вбачаємо в тих бучах

Спільну жизнь єдину:

Про Гординщину 40 сумуєм

І про Україну.



Лях, москаль, татарин, турчин

Проміж себе браттє:

Розлучило їх попівське

Нависне завзяттє,



Як любові й правди Бога

Без попа познаєм, —

Всіх братів ми до одного

Серцем привітаєм.



Як туман попівський зникне

В сяєві науки,

Міліонам по всім світі

Буде менше муки.





ДУМА ТРЕТЯ



І



Коло своєї на колесах хати

Кривавий їхав Міч з людьми близькими,

І поруч нього жінка. Два бахмати,

Гривасті ступаки, ішли під ними.

Бунчук червоний віяв-розвивався

Над головою в нього: стяг понурий!

І голосом потужним заливався

Кобзар іззаду, рокотав і в струни,
Та до пісень його гетьман не дослухався.



ІІ



«Моя Заїро! Ти моя єдина,

Так як душа у тілі, серце в грудях...

Нехай паруються, мов та скотина,

Перелюбком: гидка гидота в людях!

Той, хто нам дав Коран, сього не вводив

(Жінок між нас поганський вік намножив).

Ніколи він із рук не переходив

У другі руки на святому ложі:
Бо проповідував закони чисті Божі».



ІІІ



Так Міч Кривавий мовив до дружини,

Що золотим волоссєм і очима

Являла тип найкращий України.

Той кроткий тип, що серце херувима

Заніс до нас із Тігра до Євфрата 41, —

Не той, що у жалю ваги не знає,

Що, мов козацька кров лиха, завзята

В любові вре, в ненависті палає
І цілий Божий світ ні за що не вважає.



ІV



«Ти божество моїм очам являєш, —

Рече Заїра, між людьми людина, —

Бо блискавками на войні метаєш,

А. дома, мов до матері дитина,

До мене голову на лоно хилиш,

Палкому серцю жаждеш прохолоди,

Всім таборянам добродійства чиниш

І нагороджуєш походні шкоди
І всі кривавої войни труда й пригоди». —



V



«О, де ж би я знайшов спочивок любий

Після літання дикими полями,

Приятелів і слуг безцінних згуби

Та боротьби за жизнь із ворогами?

В саду в «сестри», що, мов стебло, кадила,

Що, мов лелія, вознеслась із праха,

[І раєм нам земну юдоль зробила,]

По благості до нас, людців. Аллаха, —
В твоїм саду, моя любов і сестро мила!..



VI



Пророче Божий! Ти Мечем Кривавим

Звелів твойму слузі іменуватись,

Щоб на землі твоєї правди й слави

Войною та ясиром допевнятись;

І, мов той гуррикан ширококрилий,

Я мчусь, куди мій дух повеліває...

Дає мені твоє натхненне сили

Губить лихе, що правду зневажає...

Не мій. Аллахів міч, невірних погубляє.»



VII



І чистий сніг-завивала схилився

Над чорною, як ворон, бородою;

І вид його ясний затуманився

Якоюсь погаданкою тяжкою.

«О нене! — стиха, мов мала дитина,

Промовив Кантемир. — Про що ти,

Свята, пречиста, ангельська людино.

Погибла від козацької голоти?

Невже ж се за гріхи твого палкого сина?



VIII



Ніхто не рятував тебе від смерти,

Як я з мечем кривавим на джавурів,

Мов Божа помста, ринувся, щоб стерти

З лиця землі невірних гайдабурів...

Тепер знов образ твій мені з'явився

У тім обличчі, як печаль, гіркому...

Про що?.. Невже ж за тебе не помстився

Твій син плачущий на цім кодлі злому,
На ворозі сьому, в завзятості страшному?



ІХ



А ти, про що ж і ти з'явився, брате,

Мені вві сні вже воїном дорослим?..

Ти кажеш, се у тебе друга мати?

Вона тобі сосудом богоносним

Зробилась... Дивне в тебе слово!

Побачимось, речеш, і Бога в серці

Я покажу тобі мого святого...

Ним я живу, ним серце в мене б'єтся…

О, сне! Ти показав мені мене самого...



Х



Невже ж ти жив, мій брате, іскро світу,

Що з матернього серця засвітилась,

І се було угодно Магомету,

Щоб жінка та, мов тінь, мені явилась,

Та тінь свята, що і в юдолі смерти

Свого синка, зітхаючи, шукає?

О, не даваймо їй, Заїро, вмерти!

Нехай розкаже нам про все, що знає,

Яких близьких людей там на Вкраїні має». —



XI



«Як посадили, брате, в сонну воду

Сю справді тінь живої ще людини,

Вона пробовкнула щось про пригоду,

Про втрату бідолашної дитини;

Та сон-вода все горе потушила,

Тепер старенька любо спочиває.

У довгім сні воскресне жизні сила,

Прокинеться від сну аж над Дунаєм:

Тоді про все життє в гіркої розпитаєм».—



XII



«Мій сон мені, сеструню, не доснився…

Я кинувсь братнє видмо обіймати,

Дивлюсь — чавуш до мене нахилився

Від беклербека посланець крилатий:

«Хвала Аллахові! На Чорнім морі,

Коло Кілії42 славної, джавурів

Побито, і Редшид-баша в Босфорі

До падишахових блискучих мурів

Галерами пригнав з човнами гайдабурів».



ХІІІ



Заїро, спогадай тепер про Бушу

Про договор святий і ляцьку зраду...

Я на Цоцорі голову Зулушу

Відтяв моїм мечем за їх неправду.

Редшид же повтинав тепер їм руки,

Що Лехистан зрадливий боронили.

О, завдамо ж лихим невірам муки,

Покрушимо одним походом сили,

Що правовірну кров із року в рік точили.



XIV



Зовуть мене Османовим пророком...

Так, сам пророк на те мене поставив,

Щоб гидував перелюбним пороком

І учня на святий закон наставив.

І дасть йому Аллах орлові крила,

Щоб знявся він над усіма царями,

Щоб ідольство борола наша сила,

Щоб Міч Кривавий мстивсь над ворогами

І перед ним тремтів козак і лях-невіра!



XV



Кобзарю! Задзвони в гучнії струни,

Щоб і громи тебе не заглушали...

Нехай покинуть мовчазнії труни

Всі, що з Мечем Кривавим воювали,

І славою святою засіяють,

Мов над степами путеводні зорі,

І духа нам під хмари підіймають,

Як гуррикан страшний тифона в морі,

І трепетом серця недовіркам сповняють!



XVI



Гей, підведіть до мене бойового!

Повчу я молодих орлят літання...

Не вдержу в грудях серця огняного,

Не вдержу в серці полом'я-палання!"

І на баскому скоком опинився,

Такий же, як і кінь, палкий, зиркатий.

Заржавши, огир над землею звився,

Огонь жерущий, аквілон крилатий, —

І блискавкам його в степу не перегнати.



XVII



Заграли в труби, загули в тимпани,

Кобзар потужним голосом залився,

І струни ніби громом рокотали:

То пінявий Босфор у скелі бився,

Душа в старих мов крила розпускала,

За Кантемиром по полю носилась.

Велично навкруги Заїра позирала,

Її обличчє сяєвом окрилось,

І сльози капали, і серце веселилось.





ДУМА ЧЕТВЕРТА



Невмируща іскра жизні

Жевріє помалу

В тілі, що тяжким досталось

Мукам на поталу.



По переказу, з давнезних

Аравійських давен 44

Ліками рід Кантемирів

Широко був славен.



З купелю саджали в купіль,

Як малу дитину,

Полумертву, невладущу,

Нетямну людину.



І помалу, поволеньки

Стала володати

І руками, і ногами

Безталанна мати.



І вернувсь до неї розум,

Скрушений бідою,

І мов зо сну розмовляла

Голосно з собою:



«Се вже на тому я світі,

Та ні рай, ні пекло...

Мов у пеклі, темнувато;

Мов у раї, тепло.



Тепло й тихо, тільки чути

Щось у кобзу грає

І до струн живих неначе

Голос промовляє.



Се, мабуть, тайник-печера,

Що йде під землею,

Де сховались наші предки,

Та й живуть сім'єю.



Надо мною склеп неначе...

Звідки ж вітер дише

І стіною земляною,

Мов рядном, колише?



Коло мене щось мов ходить...

Чи тінь, чи людина?

Може, се моя Маруся,

Кругла сиротина?



Може, вмерла, як і мати,

Від журби тяжкої.

І впросилась доглядати

Неньки неживої.



Бо не чути, як ступає

По землі се видмо,

І його людське обличчє

Ледве-ледве видно.



Ні печалі, ні зітхання...

Бачу, се ж бо й правда:

Бо немов і я журюся,

Немов трохи й рада». —



«Рада, нене, що вернулась

Божа іскра в тіло.

Над тобою совершилось

Благодатне діло». —



Сі слова промовив стиха

Дуже дивний голос...

В бідолашної бабусі

Зів'яв білий волос.



«Чи се й ти вже під землею,

Синку мій, королю,

Що один дух був з моєю

Бідною дочкою?» —



«Ні, паньматко, — відказав їй, —

Ще ти між живими,

Хоч тобі людьми чужими,

Може, ще й страшними.



Відчепи, Заїро, полу,

Хай засяє сонце,

І до нас, як Боже око,

Зазирне в віконце».



І розлився по намету

Світ благословенний,

Що ціну йому зложити

Тільки в ямі темній.



Килимами вся долівка

Вислана багато,

І блищить ординська хата,

Мов царська палата.



Пишна зброя, кубки, таці,

Намиста сіяють;

Сутозолоті жупани

З сонцем в жмурки грають.



Да не дивиться небога,

Чим орда пишалась,

Через що за Сян дорога

Золотою звалась 45.



І знялась на лікоть з ложа

На м'якій долівці,

І вліпила в Кантемира

Злякані зірниці.



«Які Левко? — насилу шепче, —

Обріс бородою?..

Обвив голову габою?..

Знається з ордою?» —



«Ой, Заїро! Не гаразд ми,

Не гаразд вчинили,

Що яркого світу сонця

Зразу напустили». —



«Не втікай же бо, Левусю!

Дай хоч подивлюся...

Може, знаєш, де шукати...

Де моя Маруся».



І за полу Кантемира

Безталанна ловить,

І тремтить, і за дрібними

Слова не промовить.



«Що тобі здалось, голубко?

З нами чиста сила!

Не лякайсь-бо, сіра утко,

Гоголице біла! —



До старенької Заїра

Стиха промовляє

Голоском лагідним, любим,

Мов сопілка грає. —



Се мій муж, мій рай цвітущий,

Радощі й утіхи:

На войні він лев жерущий,

Дома — голуб тихий». —



«Як! Левко твій муж? Чи справді?

І протерла очі,

Чи се вдень їй увижалось,

Чи посеред ночі? —



Ти ж до неї залицявся,

Орле мій, королю!

І покинув? І спізнався?..

І живеш з ордою?» —



«Паньматусю!» —

«Ні, Заїро,

Сон мій був пророчий...

Дивні речі, невимовні

Бачать людські очі». —



«Нене! Говори порядно,

Хто ти, і кого ти

Звеш Левком так недоладно,

Тремтячи з турботи?



Він кохавсь, як ти мовляла,

Десь там із дочкою,

І якась пригода сталась

З ними і з тобою?..» —



«Дак се не Левко? Се мрія?

Ні! Його се голос:

То гримить, то наче віє

Вітерець між колос...



Він гримів про воюваннє,

Віяв про коханнє,

Про щасливе пануваннє

І розкошуваннє.



Серед хвиль морських ревучих,

Галасу та крику

Чуло голос той все військо,

Мов трубу велику.



І за те старшим обрали

Над всіми човнами,

Над старими старшинами,

Над отаманами.



І, як сокіл в чистім полі

Голуби ганяє,

Так він на турецькі в морі

Судна налітає.



Налітає — турка боре,

Здобич здобуває

І про наше люте горе,

Про біду не знає».



Сумно Кантемир споглянув:

«Так, се він, Заїро!

Тепер всю пригоду знаю

Вашу, бідна віро...



Ти Марусі Богуславки,

Мабуть, мати рідна?..»

Затремтіла, се почувши,

Мов листочок, бідна.



«Не питай, звідкіль се знаю,

А скажи, де взявся

Сей козак, і де жив, поки

З вами запізнався?» —



«Де його зродила мати,

В нас про се не знають,

А що батько був завзятий,

Добре пам'ятають.



Був татарського він роду,

Кочубеєм звався;

Та невірного народу

Здавна відцурався.



І водив козацтво наше

Під орду в улуси,

І в крові купавсь, мовляли,

По самії вуси.



І з'охотивсь він під старість

Богу роботати,

У чернечій рясі душу

Від гріхів спасати.



А із Січі вислав сина

На свою господу,

І вподобався він дуже

Нашому народу,



Бо навчив його човнами

По морю гуляти,

Вразькі судна пліндрувати,

Слави здобувати...» —



«Так, се він! Бо Кочубеєм

Звав чавуш гетьмана,

Що Редшид його човнами

Звеселив Османа».



І Кривавий Міч обличчєм

В землю похилився

І, до килима припавши,

Тяжко зажурився.



«Нене! — каже. — Знаю певно,

Де твоя Маруся,

Та що плакать будеш ревно,

Виректи боюся.



А побачити побачиш:

Ось тобі порука —

Моя жінка, люба любка,

Тихая голубка». —



«Справді я її побачу?» —

«Так, як Бог на небі,

І живе вона не в пеклі,

Не в страшнім Еребі».



Повалилась йому в ноги

Мучениця мати

І, солодкими облившись,

Стала промовляти:



«Чоловіче! Чи ти турчин,

Чи хто ти, не знаю...

До твоїх ніг руки хирні

Ревно простягаю.



Дай, обнявши, поцілую

Добрі, любі ноги,

Що приймають странню неміч

У свої пороги!» —



«Не мені, матусю, дякуй,

Богові святому,

Що привів тебе в нещасті

До тихого дому». —



«Що за ніжне в тебе слово!

Якої ж ти віри?

Хіба ж так, як ми, говорять

І турки невіри?» —



«В мене мати, люба нене,

Була християнка,

Із Гусятина 46, з Підгір'я,

Бранка-полонянка.



Над колискою моєю,

Так, як ви, співала,

І по-вашому про Бога

З хлопцем розмовляла.



А пророк наш побратався

З розп'ятим Пророком,

Як огнем святим займався

Над усім Востоком.



Він Маріїного Сина

Мав за путеводню 47

Ясну зорю, як спускався

У гріхів безодню.



А цуравсь тих душ мерзенних,

Що з його науки,

3 його правди наробили

Всім народам муки,



Передвічного сім'єю,

Родом наділили

І лукавством та брехнею

Небеса затьмили...



І моя Заїра — бранка,

І її на крила

Наша буря-негаданка

З-над Сули вхопила.



І як Бог сестру Адаму 48

Виліпив із глини,

Мені з неї тато-мама

Подругу зробили.



Освітили її розум

Чистим словом правди —

У нещасті до відради,

В щасті до поради.



І твоя дочка, вповаю,

Зрозуміє Бога,

І високого достойна

Зробиться порога». —



«Вона Бога розуміє, —

Прорекла старенька, —

Бо молитись, було, вміє

В мене ще й маленька.



Знає змалку рушниками

Божники вкривати

І пахущими квітками

Всі боги квітчати». —



«Всі боги? Мовчи, бабусю,

Про боги між нами;

Бо єдин той, хто вкриває

Землю небесами». —



«Ні, добродію, мовчати

Не в силах про віру,

Хоч би й шию мені класти

Кату під сокиру». —



«Так! — понуро усміхнувся

Кантемир. — Сокира

Не страшна — хто не здобувся

Більш як на кумира.



Слухай, бабо. Русь я знаю

Не десяток років...

Де спіткаю, всіх стинаю

Ваших лжепророків.



І тебе, попаде, стяв би

Зе безбожну душу,

Та впиняє мене мати...

Милувати мушу.



Моя мати так дитину,

Як і ти, втеряла,

І твоє вона обличчє,

І твій погляд мала.



Не зневаж її, Заїро,

Не гордуй старою:

Бо безумство з неї здіймеш

Тільки з головою.



У тих розум, в сих безумство,

Так попи зробили,

Що царства ввели в безпутство

І передрочили.



Та не ся, ще гірша думка

Мені серце крушить,

Кров самумом і гаркуром

Без сушила сушить.



Чого брат мені приснився

З дивними речами,

Як до мене нахилився

Вістовець з листами?



О Заїро, сестро! Чую,

Лихо невимовне,

Що та іскра потухає,

Що та кров холоне.



Іскра Божа, кров пречиста

З праведного серця...

І погасне, захолоне,

З Богом не зіллється.



Люба сестро і дружино!

Мусимо не кіньми

До Стамбула ми летіти,

А бистрими крильми».





ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА





ДУМА ПЕРВА



І



Стамбул... Яке страшне, потужне слово!

Європо! Ти була його злякалась,

І пустота життя твого лихого

В тривозі деспотів твоїх озвалась...

Два рази вже ти правду на Босфорі

Безумством християн твоїх гасила,

Аж ось на Білому й на Чорнім морі

Ще раз нова запанувала сила

І давню боротьбу з лукавством поновила.



II



Як згасло світло, що з гори Сінаю

Від громового слова засвітилось,

І вістю кроткою, благою з раю

Між галілейських рибаків явилось 49, —

Тоді душа пророка Магомета

Серед омани правди возжадала,

Огонь її диханієм поета

У темряві поганства роздувала

І чоловічество від кривди рятувала.



Ill



I сила правди, чистоти, свободи

Базар-Єрусалим опанувала

І лжею отуманені народи

Культурою новою осіяла.

Обман і лжа вказали їй дорогу

В четвертую столицю християнства,

Де всі храми невидимому Богу

Сповнились темним ідольством поганства,

Затулою гріхів, покровом тунеядства.



IV



Стамбул... Перед сим іменем потужним

Народи Западу возтрепетали

І, правду борючи кагалом дружним,

Свої царства від пагуби спасали

У Римі новорожденим поганством...

їх деспоти магометан псували,

І, гроші сиплячи між мусульманством,

Потужний дух розкошами всипляли,

Кругом султана честь і правду потребляли.



V



«Великоліпного», як мур, підмили *,

І похиливсь колос, і яничари

Та спаги навкруги його могили,

Мов дикі низовці, забунтували.

І бореться іслам з єхидним Римом,

І шарпає його лихе козацтво,

І затуманює пожежі димом

Жадне крові й руїни гайдамацтво.

Стамбуле! Де ж твоє прославлене лицарство?



VI



У бебехи буйними головами

Твої вожді преславні повривались,

Танцями бранок, винами, медами,

Перелюбством паскудним повпивались.

А буй-тури, котрих вони водили

На християнство, соромили Бога,

Гірких вдовиць, сиріт, нетяг душили»

Постали злидні, ґвалт, журба, тривога.

Коло султанського високого порога.



VII



Редшиде й Кантемире! На Востоці

Ви зорями новими заблищали.

Істочник жизні обрели в пророці,

Ісламу славою і честю стали.

Од вашого меча недавно на Цоцорі

Ліг трупом безголовим лях олживий,

А на тім руськім невпокійнім морі

Втеряв свій пишний цвіт козак зрадливий,

І полом'єм взялись його поселки й ниви.



VIII



Як поле в них буяє бодяками,

Так забуяли серед Цареграда

Невольницькі базари козаками:

Очам одрада, воїнам награда!

І, мов грядки в садах цвітуть маками,

Гареми мусульманські забриніли

Дівчатами вродливими й жінками,

А руські діти весело обсіли

З пилавом мисочки, мов голуб'ята білі.



IX



Султанськими дітьми вони зовуться...

Чи раб, чи пан був батько нечестивий,

На всіх їх рівно милості поллються.

Тут не орудують пани лестиві

Людьми, як бидлом. Правда і одвага

Дорогу стелять кожному однако.

За правду й віру шана і повага

Жде і тебе, козаче-гайдамако,

Гультяю без ума, без совісті бурлако!



X



Проспись, п'янице, й розумом мізерним

Урозумій, кому ти поклонявся!

Яким обманщикам, сіпакам скверним

З душею й тілом у полон оддався!

Не для того ми грека звоювали,

Щоб кров гарячу із людей точити,

А щоб єдиного Всевишнього познали;

Батьків безумних необачні діти

І мертвим ідолам покинули служити.



XI



Дивись, ледащо, як у нас гуляє

Народ веселий у святій свободі.

А в вас раює і достаток має

Хіба паливода, харцизник, злодій...

Чи чуєш? Се сліпі старці співають

Про ваших лицарів і в кобзи дзвонять.

У нас невіри вольності вживають

Більш, ніж у вас ті, що мерці хоронять .

І в пекло до чортяк стадами душі гонять.



XII



Споглянь: у нас батьки із матірками,

Прибувши з Лехистану, з України,

Розпитують собі між козаками,

Де їм шукать у полоні дитини.

І ні один із нас ні бранця не потаїть,

Ні бранки: бо в Корані золотими

Словами нам прописано, щоб навіть

До ворогів були ми милостиві,

Не вимагаючи великої поживи.



XIII



Споглянь на сих туркень, що по базарах,

В покривала закутані стидливо

При спагах, муфтіях і яничарах

Розпитують землячку нещасливу,

Яке життє і горе на Вкраїні?

Чи довго ще вона держатись буде? *

І чом не кинуть при лихій годині

Гірких тих займищ бідолашні люде

Та не оселяться в якій чужій країні?



XIV



Споглянь: он козакам-вовкам туркеня

Червінці роздає в ім'я пророка...*

Не оскудіє милостива жменя

Прибутками з Заходу і з Востока.

На голову — хто нам шукає згуби —

Ми сиплем жар своїм запомаганнєм;

А ви про милость трубите у труби,

Самі ж обманами та вимаганнєм

Щодня багатитесь, ненаситні стяжаннєм.





ДУМА ДРУГА



І



І се ти чуєш, бідолашна мати

Марусі Богуславки, по базарах, —

По тих, де мусять матірки шукати

Своїх дітей, мов ярок по отарах.

Тебе веде по городу Заїра,

Голубка тиха, що у золотому

Сидить в гнізді в страшного Кантемира,

Мов у ковчезі Ноєвім святому 50,

І не завидує на всій землі нікому.



ІІ



Страшним ім'ям його дітей лякають

В багатій Польщі і на Русі вбогій.

Кривавого Меча на Віслі знають;

Ревуть про нього Дніпрові пороги...

І лев сей лютий, сей дракон крилатий

Найкращим ділом в пишнім Цареграді

Вважав собі джавурку проводжати

В будинок, що втонув у вертограді,

В так названі тепер Царицині Палати.



ІІІ



Ув оксамит стареньку нарядили,

У золотом гаптовані патинки,

І до вподоби у всьому годили,

Як госпожі вельможній і великій.

Корилась мовчки мати нещаслива:

Байдуже їй про позолоту суту,

Ждала одного: щоб, покіль жива,

Побачити дочку хоч на минуту,

А що їй казано, приймала, як отруту.



IV



Попереду каваси виступали,

Цяцьковані, страшні, як уголь чорні...

Зуздрівши їх, дорогу всі давали,

Вірмене, греки і жиди проворні.

А ззаду йшли під бунчуком червоним

Татаре гурмом, степові орлята,

Що загніздились понад морем Чорним, —

Орда легка, на гроші небагата,

Багата волею, незнаниєм потентата.



V



«Чи бачиш, нене, мури сі криваві,

Що перед нами неба досягають?

Вони за предків наробили слави;

Про них багацько кобзарі співають». ,

Стара здригнулась: бо крівця червона

Стікала з муру, де гаки стирчали.

На них голодна крякала ворона,

А долі пси у шматтє трупа рвали

І, страшно гризучись, гарчали і вищали.



VI



«Се шибениця в нас, Мосток Мертвецький...

На ній, за гак залізний зачепившись,

Висів ваш Байда, Митрик Вишневенький 51,

На зрадницькім учинкові вловившись.

Служив султанові, та мов скаженний

Утік від нього і здобувся ласки

У ворога його, в Москві мерзенній,

Мов качка на ставку гнилому ряски,

Да й став нас воювать сей пинда навіжений.



VII



І на Мосток Мертвецький пхнули

Його з високих піднебесних мурів,

Щоб мук його страшенних не забули

Зрадливі ваші козаки-джавури,

Бо не схотів признати за пророка

Посланника Аллаха, Магомета,

І не спасла його рука висока

Ісуса вашого із Назарета,

І полетіла в ад його душа жорстока». —



VIII



«Ні, певно, в рай!» — промовила старенька,

Не боячись турецької потуги. —

«Коли б мене не зупиняла ненька, —

Рече той глухо, — я б не чув наруги.

О божевільна Русь! Який би з тебе

Великий світ постав серед народів...

Коли б у темній темряві у тебе

Сліпорожденний піп не верховодив

І розуму твойму єхидно не зашкодив!..



IX



Стара яго! В мою глибоку дуту

Ти серцем матері чуйним прозріла,

Що слова я свого додержать мушу,

Хоч би, мов лютий ад, у мене кров кипіла».

«Невіро! — знов рекла нещасна мати, —

Щоб знав єси, що в нас Ісус наш значить

І з ним сосуд пречистий благодати,

То дай мені дочку мою побачить,

Тоді готова й я від тебе смерть прийняти». —



X



«О роде лютий, роде нещасливий! —

Промовив Кантемир, з гніву поблідши, —

Нехай тебе тиран немилостивий

У руки візьме, у залізні кліщі!

Живи, як пес у нього на прикові,

Вищи та скигли, потваре пекельна!

Не мавши волі і в людському слові

Біснуйся, мов за ґратами гієна,

І мук твоїх нехай жахається вселеннаї



XI



Заїро, сонце любе, райське, тихе!

Пожалься над дурною попадею:

Вона зробила діло в нас велике

З Марусею вродливою своєю.

Увесь парадний шмат своїх гаремниць

Порозсилав Осман, куди схотіли;

Зоставив тільки тридцятьох служебниць,

Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли

І виповняти все, що повелить, летіли.



XII



Хасеки-Хуррем 52 се нова в нас буде;

Нові звичаї пійдуть у сералі;

Нові засядуть у дивані люде;

Нові порядки заведуться в краї.

Одна біда: ся друга Роксоляна

Х а с е к и – Х у р р е м назвою гордує *,

Без ласки позирає на Османа,

їсть нехотя і знай сумує;

Но сумом тим ще більш високий дух чарує.



XIII



При ній він, кажуть, мов дитина смирна,

До неї доторкнутися не сміє,

І, мов убога, боязка людина,

Перед царицею потужною німіє.

Коли б ти бачила, як звеселився,

Як став мене прилюдно обіймати,

Довідавшись (Редшид мені хвалився),

Що у мене Хасеки-Хуррем мати... —

«Вези її, вези в Царицині Палати!»



XIV



І, мов за покликом гучним Османа,

Галера золота під бунчуками

Назустріч припливла і привітала

З гармат гетьмана із двома жінками.

«Одна яса гетьману та гетьманші,

А друга — рідній матері Хасеки,

Великої й могущої султанші». —

Так донесли галерні греки,

Хибкі потурнаки, в ісламі недопеки.



XV



Босфорські води, мов срібло, кипіли

Під веслами галери золотої,

І очі очаровані гледіли

На город Софії, колись святої 53,

Тепер служебки грішної пророка,

Покутниці за лжу на аріанство 54,

На ту звізду туманного Востока,

Та за гоненнє на несторіанство ,

Котрим спасти свій ум хотіло християнство.



XVI



«Заїро! На всьому широкім світі

Нема й не буде другого Стамбула.

Мов золоті Аллах розвішав сіті

Вподовж свого квітчастого авула.

Крізь золото сади благоухають.

Понад снігами мурів зеленіють,

І мінарети, місяцем вінчанні,

На горах райських, благодатних мріють!»

А води дзеркалом прозирчастим леліють!» —



XVII



«Благословен Аллах! — рече Заїра, —

Вінець землі віддав він правовірним.

Хранителям правдивості і мира,

Служителям своїм нелицемірним». —

«Так, міч наш правду й мир обороняє;

Жезлом желізним пасемо народи,

І покіль він в руках у нас сіяє,

Не хлинуть із небес потопні води

І за людські гріхи не знівечать природи.



XVIII



Коли ж підіймуться джавури з праху

Та завдадуть Османлисам зневагу

Мечем і правдою, тогді Аллаху

Зістанеться оддать їм перевагу.

І скаламутиться Дунай широкий

Від нашого безчесного втікання...

І Порти пишної поріг високий

Страшенного дознає поругания...

Аллаху! Не впиняй твого меча-карання!



XIX



Нехай над світом той господарює,

В кого душа міцна в міцному тілі,

Хто правду серцем чистим, чесним чує,

Хто в слові вірен, непохибен в ділі.

А ви, фальшиві мідяки-червінці,

П'яниці, бабії та лежебоки,

Блудні з паршивої отари вівці,

Занепаду Османлисів пророки!

Да буде ваш уділ кривавий і жорстокий!» —



XX



«Не говори так страшно про недолю,

Мій соколе, мій орле сизокрилий!

Не зуповняй даремною журбою

Душі твоєї вірної Заїри.

Дивись, які картини перед нами

Над водами небесно-голубими!

Як у воді висять доми з садами,

З піддашшями, з терасами своїми,

А білі голуби, немов сніги над ними!



XXI



Дивись, які мечеті мармурові!

Які легкі кіоски та стрільниці!

Мов парчами окутані діброви,

З них золоті летять угору шпиці.

Над ними хмари тихим раєм сяють

На небі чистому, як дух пророка:

То херувими з неба визирають,

Промінне Божого благого ока,

Едемські сторожі спасенного Востока!»





ДУМА ТРЕТЯ



І



Тим часом, як Заїра любовалась

Священної природи малюваннєм,

Душа, примучена недолею, озвалась

Новим страданием на чуже страданнє.

Не золотом галера величалась,

Не довгими хвалилась бунчуками:

Вона цвіла, пишалась і втішалась

До поясниці голими гребцями,

Здобутими в бою рабами, козаками.



ІІ



Кругом срібло і золото блищало,

І сонцем рай із неба осміхався,

А в хирнім тілі сонце замирало,

Що так язик із язика знущався.

Стара не знала й не хотіла знати,

Що козаки на морі виробляли

І чим би стались мечеті й палати,

Коли б вони Стамбул опанували

Та свій закон невірам показали.



III



В тій церковці, в тому бабинці-раю,

В куточку тім небесного жилища,

Де чоловік її, по давньому звичаю,

Благословляв різню та пожарища,

Аби чужа була, не наша віра,

Аби не наш язик звав Бога правди, —

В тій церковці запекла злість кипіла

В серцях завзятих темної громади,

Що адом дихала на пишні царегради.



IV



До пояса нагі, плечисті чуприндири,

Леви Порогів, лицарі Лиману,

Сиділи в ряд, без волі і без сили

Метнутись на грізного бусурмана.

Залізні кайдани їм повпивались,

Мов зуби Цербера 56, у голі ноги;

Гребли всі влад, аж потом обливались,

Бо потурнак ходив між ними строгий

І карбачем крутим їм додавав підмоги.



V



«О чоловіче, — прорекла старенька, —

Невже ти в серце Господа не чуєш?

В нас і на скот помахують злегенька,

А ти сих в'язників, мов кат, катуєш!

Дивись, які страшні, криваві смуги

На плечах, мов вужі, понабрякали!

Такої безсердечної наруги

Ще людські очі звіку не видали.

Вони ж на весла й так щосил понадягали». —



VI



«Вельможна пані, — каже той по-лядськи. —

Шкода тобі над ними вболівати:

Бо падло се, сі трупи гайдамацькі

Однаково собаки будуть рвати.

Мені ще й ксьондз казав, щоб козакові

У присяганні віри не діймати,

А як сидітиме вже на прикові,

Дак жалощів до злющого не мати:

«Бо, — каже, — на розбій його рождає й мати". —



VII



«Яка ж тогді се буде в тебе віра,

Щоб, як на падло, на людей дивитись

І, переваживши німого звіра,

Своїм запеклим варварством хвалитись?

Ні піп, ні ксьондз нас на таку науку,

На звірство нас таке не наставляє,

Щоб чоловіку завдавати муку,

Коли своє він діло виповняє.

За се ж тебе Господь судом своїм скарає». —



VIII



«Аллах тепер суддя мій, мосціпані!

Покинув я ваш присуд християнський.

Тепер моя наука вже в Корані:

Я турчин і слуга райза султанський».

І смуги знов по спинах простяглися,

Нові рубці криваві набрякали.

Котилися горохом і лилися

Гіркі по щоках, да не утирали, —

Робити веслами бідахи пильнували.



Іх



Поглянула з плачем на Кантемира

Старенька попадя і промовляє:

«А ти ж мені казав, що ваша віра

Вам милосердіє повеліває!» —

«Повеліває, нене, навіть і до злюки,

Та не до зрадника, котрий здіймає

На нас хижацькі, розбишацькі руки:

Таких наш суд без милості карає

І віддає новим потурнакам на муки.



Х



Сей з тих ляхів, що острах на Цоцорі

Віддав мені у руки, мов отару,

А козаки, з тих, що на Чорнім морі

Редшид загнав під шаблю яничару...

Немилостивий кат! Бо тяжко мститься,

Що козаки панів ляхів не люблять.

Нехай катує: дух наш веселиться,

Як вороги один одного гублять

І про свою вражду між мусульманством трублять.



XI



Попи й ксьондзи се дві нечисті сили,

Що піднялися душі всім спасати

І миром вашим так заколотили,

Що будете вовіки рабувати...

Ти кривишся, тобі се гірко чути:

Дак знай же, що й мені гірка ся чаша, —

Така гірка, мов випив я отрути.

Однакова з тобою доля наша.

Той Кочубей — мій брат єдиний. Ти вжахнулась?



XII



І є тобі чого жахатись, нене.

Я був у нього в тій страшній хурдизі,

І син моєї матері від мене

Так одвернувсь, мов був я син тигриці.

Аллах дав нам обом свій образ чистий,

Вложив обом у груди щире серце, —

І насміявсь із Бога дух нечистий,

Що духом тьми, отцем олжи зоветься:

Душі моєї цвіт у тьму кромішню пнеться.



XIII



Він хоче вмерти в тій поганій вірі,

Що ідольством назвав пророк великий,

Що нею дурнів дурять лицеміри,

Сповняючи їх кров'ю море й ріки.

Він хоче голодом себе убити,

Мов той орел, що крильми не владає:

Не хоче голови під нас хилити,

І смерті, як верблюд води, жадає, —

Готов хоч на гаках страшенних тих висіти.



XIV



Сьогодні вранці на Мосток Мертвецький

Козацького зіпхнули осавула,

І він повис, як Митрик Вишневенький,

І до чортяк душа його шугнула.

Левко ж на люту смерть байде дивився,

Мов на яку мальовану картину,

За душу праведну, мовляв, хрестився

І прославляв щасливу ту годину,

Що ляже й сам в таку ж криваву домоіину». —



XV



«О душе бідної дочки моєї! —

Простерши руки, попадя сказала. —

Не знаючи ще доленьки своєї,

Достойне серце ти собі ізбрала...

О, не на те, Марусенько, уздріти

Тебе бажаю, щоб ті златоглави,

Одежу пишну на тобі хвалити,

Дівоцької огиду чести й слави,

І встряти у твої розкоші та забави!



XVI



Ні, серце рідне, духу мій небесний,

Моя молитво рання і вечірня!

Мій образе святий, мій віку чесний,

Моя надіє райськая надзірня!

Навчу тебе багатством гордувати,

Як прахом тим, що топчемо ногами,

В убожестві та в муках умирати,

Гнушаючись Господніми врагами,

Як непрощенними пекельними гріхами!»



XVII



Мов та струна тонка тремтить на лірі,

Від голосу сумного Азраїла,

Так затремтіло серце у Заїри,

Душа таємним горем заболіла...

«Попаде! — каже Кантемир. — Не знаю,

Чи злобою кипіть, чи плакать мушу,

Бо на Заїрі сльози помічаю...

Росою Божою кипучу душу

Сі сльози холодять, і я твій жаль прощаю».



XVIII



Попи, се все попи таке в вас коять,

Що рідний брат не хоче знати брата,

Що люде людям смерті в Бога молять

І дивляться на нього, як на ката».

Оце блищать Царицині Палати,

Дивись, у воду мармуром ступають,

Мов дорогі пишнобарвисті шати

Від пороху земного обмивають.

І пахощі кругом, і щастє розливають.



XIX



А он твій брат назустріч нам виходить.

В великій ласці він тепер в султана.

Увесь у золоті, як бачиш, ходить:

Нема в нас більшого над нього пана.

Твоєї се дочки будинок власний,

І зветься він Царицині Палати...

Іди; а я — туди, де брат нещасний

На світ широкий дивиться крізь грати,

Мов пугач степовий, рарогів брат крилатий».



XX



На мармур і порфир стара ступає

В передвірку царських палат Марусі

І до землі чалмою припадає

Той брат Івась, що з рук у паньматусі

Сестра маленького на ручки брала,

Саджала в купіль з маку й материнки,

Обмивши гарно, у кімнаті клала

На пухові білесенькі перинки

І пісеньок, покіль засне, йому співала.



XXI



«Геть, Каїне, антихристе від мене, —

Промовила, і очі одвернула. —

Амінь! Щезай, чудовище пекельне!»

І, мов голубка, мимо полинула.

Летить, а перед нею пишні двері

Немов рука незрима відчиняє...

її Маруся, мов едемська пері,

Летить назустріч, вся, мов рай, сіяє,

І до колін своїй матусі припадає.





ПІСНЯ П'ЯТА





ДУМА ПЕРВА



Тихий ангел вибирає

Душу голубину,

Крильми стиха осіняє

Мовчазну людину.



І всі віри тій людині

Приступні здаються:

Теплі сльози милосердя

В неї з серця ллються.



Ні словами не сказати,

Ні в псалтир заграти,

Як дитину обіймала

Бідолашна мати.



Тільки ангел тихий знає

Ту святу хвилину,

Що небесний виростає

Цвіт з земного крину.



Знає і несе до Бога

Серця цвіт живого

І вітає цвітом жизні

Тричі Трисвятого:



«Веселися, Боже правди,

Праведним созданием,

Як лилії чистим цвітом

І благоуханнєм!



Як гармонія поету

Серце звеселяє,

Від Твого святого світу

Дух його сіяє:



Так ім'я Твоє велике

Між людьми святиться,

Що любов пречиста в серці

Без конця таїться.



І хвалитимуть вовіки

Всі земні язики

І стікаються від Тебе

Благодатні ріки».



Не струна д'струні на кобзі

Стиха промовляла,

Не псалтир свята се слово

Псальмою співала:



Світлий ангел легкокрилий,

Чистий дух любови,

В серці тихому в Заїри

Слово се промовив.



Не спускала любка ока

У царських палатах

З матері, що нила-мліла

В оксамитних шатах.



Як зустрілось око з оком,

Рученьки з руками

І вуста смажні з пухкими,

Свіжими вустами,



І в один дух, в одно серце

Дві душі злилося,

І все горе на часинку

Забуттєм взялося. —



За колону заступила

Любка Кантемира,

Золотоволоса фея,

Знахарка Заїра.



Повна ласки й благостини

Невидима стала,

Божих святощів хвилини

Конця дожидала.





ДУМА ДРУГА



Привела Маруся матір

У царські палати...

Затрусилась, заридала,

Озирнувшись, мати.



«Дак оце ті, серце доню,

Хати на помості,

Що вчащатимуть на бенкет

Санувиті гості?



Де ж той стіл попід богами,

Що з гостьми сидіти,

За солодкими речами

Меди-вина пити?



Де ж твоє коханнє любе?

Покажи невіру!

Я готова простягнути

Шию під сокиру». —



«Тут коханого не маю, —

Прорекла Маруся, —

В самотині пробуваю,

Богові молюся». —



«Богові? О серце доню!

Як йому молитись,

Коли мусиш на турецьке

Ідольство дивитись?» —



«Хай спокоїться матуся!

Ось ходім в кімнату...

Має там чужа Маруся

Християнську хату.



Там з ліванської кедрини

Божники з богами,

Як у нас на Україні

Попід рушниками.



Я пахущими квітками

їх щодня вбираю

І, вбираючи, сльозами

Мию-обливаю.



Згадую матусю й тата...

Де ж татусь наш, мамо?

Де він дівся-опинився?

Що його спіткало?» —



«Не питай: боюся, доню,

Думати і знати...

І язик німіє в мене,

Щоб кого спитати.



Я, мабуть, на Божих крилах

За Дністро летіла,

Ні тернини, ні байраків

Темних не гледіла.



Божі крила, доню мила,

Мчали, як листочок,

Щоб умерти, як почую

Знов твій голосочок». —



«Ні, мамуню, будем жити,

Господа хвалити

Та у землю християнську

Визволу просити.



І в Туреччині, матусю,

Є спасенні люде.

Поживем тут і побачим,

Що то далі буде!



До мене священик сербський

Рано й вечір ходить...» —

«Чи йому ж се в бесурмена,

Доню, не зашкодить?» —



«Ні, сам цар повеліває...» —

«Як! Отой невіра?» —

«Ні, матусю, в нього наша

У повазі віра.



Він, коли ти хочеш знати,

Змалку в злій напасті,

Крився хлопцем між ордою,

Вівці мусив пасти.



Кантемир його спровадив

У якісь Нагаї57...

Там знайшов він нашу мову,

Віру і звичаї.



Дак по-нашому й молився, —

(Сам се каже), — Богу,

І носив свитину нашу

Латану та вбогу». —



«Дак з тобою і говорить,

Кажеш, як людина?..

О бодай його побила

Пагубна година!» —



«Не кажи-бо так, мамуню!

Куди ж Божа воля

Кочубея швиргонула..?

Чи смерть, чи неволя?» —



«Ох!.. Про ту лиху годину

Я ніже не знаю

І тепер вже про дитину

Тільки рідну дбаю». —



«О рятуй його, Пречиста!

Коли ж розлучила

Нас сира земля, чи море,

Чи ворожа сила,



За його лицарську душу

Я щодня молюся

І гіркими перед Богом,

Як береза, ллюся.



Слухай, нене, ясна зоре,

Щастє, доле, втіхо!

Чи з сього добро, чи горе...

І велике лихо?» —



«Що ж таке?» —

«Шепну на вухо.

Цар — людина справді...» —

«Як, щоб ти з царем укупі

Потонула в аді?» —



«Не потонемо: бо хоче

Потай охреститись

І моїм богам зо мною

День у день молитись». —



«Да воскресне Бог! — гукнула,

Хрест кладучи, мати. —

Лучче б я в Дністрі втонула,

Ніж сього дождати!



Се ж диявольська спокуса...

Доню! Слава Богу,

Що він іншу нам з тобою

Показав дорогу!



Ось яку... Ходімо, доню,

В образну кімнату...

Хоч побачу й там з тобою

Пагубу багату...



Пагуба — чертог багатий.

Знаймо се. Ходімо

І богів нас рятувати

З пекла умолімо».





ДУМА ТРЕТЯ



Увіходять у кімнату,

В християнську хату.

Там пригашено окрасу,

Мов той жар, багату.



Ніби в Київських печерах,

Темнувато в хаті.

Против лампи в злато-сріблах

Образ пребагатий.



То була Пречиста Діва;

На руках дитина:

До конця в високих співах

Люба нам картина, —



До конця ж бо ми вповаєм

На любов святую,

Що чудовним робить раєм

Нашу жизнь земную.



Поза нею з божниками

Всі боги й богині,

Під квітками й рушниками,

Ледве-ледве мріли.



Темнота печерна розум

Хмарою вкривала

І про щось недовідоме

Серцю промовляла.



Аромат квіток травчатих

З миррою зливався,

І куточок сей в палатах

Церквою здавався.



І, мов їм обом небесні

Святощі засяли,

Доня й неня безсловесні

На коліна впали.



Образ чистоти земної

Мовчки їм говорить,

Що він справді чудотворні

Речі в серці творить.



«О Пречиста Діво — Нене! —

Прорекла Маруся, —

Се зробила Ти, що в мене

У гостях матуся.



Принеси ж іще одного

Гостя дорогого,

Панотця мого благого,

Чесного, святого!



І коли Левку судила

Всемогуща воля,

Щоб спочила дивна сила

В глибокостях моря.



І його козакуваннє,

Дивне всім лицарство,

Не лякало пліндруваннєм

Темряве поганство;



Коли Ти мені судила

В сих чертогах жити

І тому, що всяка віра

Кориться, годити, —



Дай мені з Твоєї ласки,

Світ йому відкрити,

Тихий мир у християнських

Землях водворити!



Нехай віру перестане

Побивати віра

І в омані не сконає

Дивний сей невіра!»



Як струна д' струні на кобзі

Стиха промовляє,

Так молитву чисту доні

Мати доповняє:



«О небесная царице!

Ти ще й не родилась,

Як звізда твоя на грішних

Із небес дивилась,



І хоч материнські муки

Ще в зачатті знала,

Та до нас пречисті руки

З неба простирала.



І звізда твоя на землю

Сяєвом спустилась

І на всю людську вселенну

Сонцем засвітилась.



Ти сіяла, та й страдала,

І тепер сіяєш:

Милосердєм благодатним

З неба позираєш.



Подивися ж оком чистим

В материну душу:

Що терпіла я, терпіти

Наново не мушу!



Не життє, молю, не втіху,

Смерть пошли нам тиху,

Дай замовкнути навіки

В труднім серці лиху!»





ДУМА ЧЕТВЕРТА



На се слово хтось захлипав,

Здержуючи голос...

Зтуманіли тут обидві,

Ув обох зв'яв волос.



І яснішим світом наче

Лампа засвітила…

Озирнуться — ревно плаче

Коло них Заїра.



В гарні руки головою

Русою схилилась,

І сльозина за сльозою

Перлами котилась.



Як побачила старенька

Сльози ревні, тихі,

Сповнилось гірке серденько

Над все зле утіхи.



Обняла її, як мати,

Стала цілувати

І до лона, мов дитину

Рідну, пригортати.



«О моя ж ти добра! Се ти

Матері Пречистій

Вкупі з нами присвятила

Дар шаноби чистий?» —



«Так, голубонько моя ти!

Мене мати вчила

І навколішках стояти,

І богів благати.



Я люблю вас, християне:

Мов траву росою,

Ви нам скроплюєте рани

Щирою любов'ю.



І небесную Царицю,

І святих шаную,

Бо від них одраду в серці

Невимовну чую». —



«Доню! — прорекла старенька. —

Щира ся людина

Так мене, мов друга ненька,

Наново зродила.



Я лежала, доню мила,

Мертвою марою

І Заїра воскресила

Мене сон-травою». —



«Дай, — рече тогді Заїра, —

Чесно привітати

Ту, кому над цілим миром

Дано царювати».



До чола вона й до серця

Руку прикладає

І, вклонившись в саму землю,

Оддалік вітає:



«О щаслива із щасливих,

Пишна квітко вроди!

Да обійме твоя сила

Всі царства й народи!



Чиста сила милосердя,

Царственості перла,

Некрушимого вовіки

Праведного берла!» —



«Я нещасна із нещасних, —

Прорекла Маруся, —

Царювання й благ дочасних

Боязно боюся.



Сестро! Дай себе обняти

І розцілувати,

Що воскресло в тебе в хаті

Серце моє, мати!»



Но при слові цім Заїра

Мовчки відступила

І покривалом широким

Вид собі закрила.



Бо завіса проти неї

На шнурах розкрилась

І кімната світом денним

Зразу освітилась.



З-під завіси хтось у пишних

Шатах появився,

Сумовитий і велишний

На жінок дивився.



Перед ним вона, тремтюща,

Низько поклонилась

І, мов тінь легка, мовчуща

Із божниці скрилась.





ДУМА П'ЯТА



«Мамо, цар!» — рече Маруся,

І тихеньким словом

Стрепенулась паньматуся

Мов нежданним громом.



Обізветься стиха гласом

Кротко сумовитим

Той, кого стара вважала

Звіром ядовитим.



«Не про вас я цар... Прийшов я

Гістю привітати

І тобі, кохана, слово

Радісне сказати:



Патріарх сьогодні служить

Всім своїм собором

В Сербській церкві, і співати

Будуть гарним хором.



Вас обох туди галера

Повезе молитись

І на службу християнську,

На народ дивитись». —



«Царю! — прорекла старенька. —

Ті галерні муки

Гірко бачить, мов сама я

Впала кату в руки». —



«Та галера, паніматко,

Зветься тріумфова:

Наготовлена к тріумфу

Славного героя.



Не годилось би цариці

На таке дивитись,

Ідучи до церкви Богу

Руському молитись». —



«А кому ж воно годиться?» —

«Бідному народу,

Що терпить од гайдамацтва

Незчисленну шкоду,



Да тому, хто настигає

Хижаків у полі,

Розбиває-потопляє,

Їх чайки на морі.



Се йому хвала в народі,

Що козак проклятий

На галері, мов у пеклі,

Мусить погибати.



Про сю славу наші кобзи

Дзвонять по базарах,

Мов громи гримлять на небі

У блискучих хмарах.



Бо ще й досі в нас у Кафі

Головешки тліють 58,

А в Синопі й Трапезонті

Попели біліють 59.



І крівцею над Босфором

Червоніють мури,

Що річками розливали

Хижі гайдабури». —



«Ми мстимось за кривди, царю,

За ясир, пожари,

Що Вкраїну розоряють

Турки да татаре». —



«Ваш закон велить не мститесь:

Бо на небі Мститель;

Коли ж неба вам не треба,

То й прав розоритель.



Наш закон велить нам правде

Під мечем шукати:

Поки правди не докажем,

Поти воювати.



Ви мститесь, а ми караєм

Волею святою,

Що дає нам царювати

Сили правотою.



А