Свіччене весілля

ПЕРЕДМОВА



Коли я випадково натрапив на мотив "заборони свiтла", мотив, що й послужив темою для цiєї драми, мене захопила в ньому можливiсть змалювати барвисту картину суто мiського життя i соцiальної боротьби в стародавньому мiстi, а на цьому мальовничому тлi створити узагальнений образ боротьби України за свою волю i самобутню культуру.

У двох грамотах литовських князiв (1494 i 1506 рр.), що володiли тодi Києвом, е коротенька звiстка про те, як київськi воєводи заборонили, немовби з протипожежних мiркувань, засвiчувати свiтло "в домєх" київських городян i ремiсникiв, стягаючи в разi непослуху чималi для того часу штрафи. Тяжка ця заборона тривала, очевидно, не менш як 15 рокiв, бо в грамотi 1494 р. вона згадується як факт, що вже iснував, i минуло ще 12 рокiв, як нарештi 1506 р. цю заборону остаточно скасував уже новий король Сiгiзмунд. Iнших вiдомостей про iсторiю "заказаного свiтла" я не знайшов. Грамота 1506 р., що "отложила" заборону свiтла, посилається на скаргу в цiй справi киян. Проте i попередня грамота 1494 року каже про такi самi скарги, що не заважало воєводам ще 12 рокiв тримати в темрявi ремiсничi "кiнцi" великого мiста. Отже, не буде великим порушенням художньої правди, коли припустити, що, не бачачи пуття в дванадцятирiчних скаргах великим князям, київськi ремiсники i городяни не витримали й активно запротестували проти знущання.

Хоч як там було в дiйсностi, але такий поетичний мотив, як заборона свiтла в цiлому мiстi, дає дорогоцiнну змогу змалювати стародавнє цехове ремiсниче життя, показати це життя не статично, а в процесi боротьби з феодалами за мiськi привiлеї i права.

Пiсля запровадження в Києвi Магдебурзького права цехове життя на початку XVI столiття було в повному розквiтi. Всi отi кравцi, шевцi, рибалки, теслярi, золотарi, бондарi, кушнiри, ковалi, стрiльцi й багато iнших, про життя яких у Києвi згадують тогочаснi джерела - звiсно, не могли залишатись байдужими глядачами насильства феодального панства з заказаним свiтлом, що вiд його заборони терпiли насамперед саме "нижчi", трудовi верстви тодiшнього суспiльства.

З мотивом заборони свiтла, що його дає згаданий iсторичний епiзод, я зв'язав вiдомий київський звичай "женити свiчку" першого вересня, що справлявся ще порiвнюючи недавно - в 80-90-х роках минулого столiття.

Я спробував вiдтворити корiння такого весiлля в самiй боротьбi за свiтло київських ремiсникiв. Для цього я поставив у центрi поеми вигадану постать ремiсника-зброяра Свiчки, з весiллям якого i зв'язав перипетiї драми i самої боротьби ремiсникiв за свiтло.

Запровадження в драмi цього мотиву вимагало iнсценiзацiї стародавнього весiльного ритуалу. Це утворювало небезпеку розгубити в сирому етнографiзмi драматичне напруження поеми, i, щоб уникнути цього, я дозволив собi символiчну поетизацiю весiльного ритуалу в рамцi цехових мотивiв, оскiльки весiлля вiдбувається на об'єднаних зборах усiх цехiв.

Ось те, що я вважав за потрiбне сказати щодо сюжету i зовнiшньої побудови моєї драматичної поеми.

Тепер не зайвим буде обiзнатись, бодай в загальних рисах, з топографiєю тогочасного (1506 р.) Києва, принаймнi тих його мiсць, якi е безпосередньою сценою цiєї дiї.

За тих часiв Київ ледве почав оживати пiсля жахливого руйнування, якого зазнав в 1482 роцi вiд кримського хана Менглi-Гiрея, що "Кiєв взя i огнем сожже". Нагiрна частина мiста - Старий город - була занедбана, зруйнована i не пiдiймалася з руїн аж до XVII столiття. Все мiське життя за часiв нашої драми було зосереджене на Подолi, що звався тодi Подольє або Нижнiй город.

Тут, в тiсних i кривих вулицях, кипiло торговельне i промислове життя мiста, тут, в убогих, ушитих соломою хатах, жили мiщани, ремiсники, купцi та iнший київський люд. На великому майданi, де тепер будинок Київенерго, мiстився Магiстрат - мiсце, де було зосереджене мiське самоврядування за Магдебурзьким правом, а далi на захiд, пiд горою, був Житнiй торг - назва, що збереглася й досi.

На захiд вiд Подолья здiймалася над його кривими вуличками гора, так звана Вздихальниця, що являє собою вiдногу Старокиївських високостей, але трохи нижча за них. Тепер над кручею цiєї гори стоїть Андрiївська церква, тодi ж усю цю високiсть, а також сумiжну з нею Киселiвку (назва пiзнiша) займав Київський замок, що його збудували десь, певно, в XV ст. литовськi князi, щоб закрiпити свою владу в здобутому ними Києвi.

Отже, з одного боку Подольє - центр мiщанського i цехового життя, з другого - пануюча над ним Вздихальниця з литовським замком (Гора) - i є мiсце дiї нашої драми.

Головна i найвигiднiша дорога з Подолья до замку йшла в обхiд на захiд, а потiм на пiвдень, огинаючи гору таким способом: з Житнього торгу повз гору Щекавицю, що стояла на пiвнiч проти Вздихальницi, через Кожум'яцьку браму i так званий Копирiв Кiнець i далi через передмiстя Кожум'яки - назва, що збереглася за вiдповiдною вуличкою до останнього часу. Копирiв Кiнець, де автор мiстить оселю своєї героїнi Меланки, знаходився, отже, на дорозi мiж Горою з її замком i Подольєм, що вiд нього вiн вiддiлявся згаданою Кожум'яцькою брамою i був трохи вищий.

Сам же по собi Копирiв Кiнець мiстився мiж Замковою горою (Вздихальницею) i протилежною горою Скавикою (Щекавицею) в найвужчому мiж ними мiсцi. Щекавицька вулиця iснує, як вiдомо, i тепер. Отже, Копирiв Кiнець, в якому починається дiя драми, знаходився недалеко Житнього торгу, на захiд вiд нього. Кожум'яки, що обгинали Вздихальницю i замок з заходу, являли собою глибоку долину - яр, де протiкала рiчечка Киянка (назва збереглась i тепер), i були вони тодi, як вже сказано, найвигiднiшим сполученням мiж Подольєм i старим городом (через Київську браму) i зокрема замком. Це було глухе, темне вночi передмiстя, де по схилах ярiв тулилися вбогi хатини гончарiв i кожум'як; до них належить i змальований у п'єсi Чiп. Є безперечнi пiдстави гадати, що в цих Кожум'яках завжди таїлося глухе незадоволення i назрiвала опозицiя литовському урядовi, що чекала найменшого приводу, щоб спалахнути одвертим заколотом. В нашiй драмi дорога з Замкової гори на Житнiй торг є та путь, що її мусила пройти Меланка з своїм лiхтарем, щоб урятувати вiд страти Свiчку. Цiлком зрозумiло, що, крiм Кожум'яцької дороги, було ще багато iнших сполучень (стежок) мiж Подольєм i Старим городом (ось як Боричiв узвiз та iншi), але всi вони були ще крутiшi, хоч i коротшi. Ось i Меланка мусила пройти такою стежкою, вийшовши з Воєводиної брами. Переходячи до самого замку - резиденцiї литовського воєводи та його залоги, треба насамперед сказати, що немає цiлком точних вiдомостей, коли саме вiдбудовано цей замок пiсля жахливої його руйнацiї Менглi-Гiреєм в 1482 р. Все-таки є деякi пiдстави гадати, що за часiв нашої драми (1506 р.) замок уже був знову збудований. Вiн займав чималу територiю, весь обгороджений мiцними дерев'яними стiнами з 15 триповерховими вежами. У двох вежах були брами - одна на пiвнiч, проти Щекавицi, так звана Воєводина брама, i друга на пiвдень - Драбська (жовнiрська) брама, а невеличка площадка перед цiєю брамою правила за лобне мiсце - тут карали на горло. На однiй з веж були великi мiськi дзигарi, що теж згадуються в п'єсi. В стiнах замку, крiм палацу самого воєводи, було чимало всяких будiвель рiзних вiйськових чинiв та жовнiрськi казарми. Тут же мали свої будинки вiйт i ще декiлька найповажнiших городян.

Отже, дiї драми розвиваються в таких мiсцях: перша - в Копиревому Кiнцi, бiля Кожум'яцької брами, що вела з замкової дороги на Подольє; друга i четверта - в замку, у воєводиному палацi; третя - в Магiстратi та Подольї; п'ята - на однiй з подольських вуличок недалеко вiд великого Подольського майдану.

Хочеться сказати ще кiлька слiв якщо не про iдейну настанову поеми, - вона зрозумiла й ясна, - то про образ Меланки, дiвчини, яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крiзь бурю i терни своєї весiльної ночi. Цей образ є поетичним символом України, що "з тьми вiкiв та через сгiльки бур" пронесла незгаслим живий вогник своєї волi й культури, вогник, що розгорiвся потiм таким чудесним полум'ям вiд огнiв Жовтневої революцiї. Таке розумiння цього образу, що його створення я вважаю кращим дiлом свого лiтературного життя, прийнято i в критицi та в iсторiї української лiтератури.

АВТОР.





ДIЙОВI ОСОБИ:



В о є в о д а Київський

Г i л ь д а, його дружина.

К н я з ь О л ь ш а н с ь к и й, каштелян1.

I в а н С в i ч к а, зброяр.

М е л а н к а, дiвчина.

Ш а в у л а, вiйт Київський.

К о з е л i у с, писар.

П е р е д е р i й, слiпий золотар.

Ч i п, кожум'яка.

К о л я н д р а, кравець.

К а п у с т а, цехмейстер.

Т е т я н а, бублейниця.

П р i с я, дiвчина.

К м i т и ч, зем'янин звенигородський.

К е з г а й л о, рицар, комендант замку.

Р у з я, його дружина.

П и р х а й л о, рицар литовський.

Ф л о р i а н, джура.

К о з е к а, осмник 2.

Я н у л i с, ловчий воєводин.

У л ь р i к а, служниця.

К у п е ц ь перекопський.

К у п е ц ь вiрменський.

С и м е о н)

Ф о к а

Б а л а б у х а, кушнiр.

Ш п а к, бондар.

М е л е ш к о, коваль.

З с х i д н i н е в i л ь н и ц i.

Г о р о д я н и н з лiхтарем.

Д i в ч и н к а Передерiєва.



Цеховi, мiщани, городяни, дiвчата, жовнiри, осмники, литовськi рицарi.



Дiється в Києвi восени 1506 р.

1 Каштелян - сановник, що засiдав у польському сеймi.

2 Осмник - дрiбний урядовець княжий.





ДIЯ ПЕРША



В I Д М I Н А П Е Р Ш А



Старий Київ 1506 року. Копирiв Кiнець перед Нижнiм городом. Лiворуч Кожум'яцька брама, що веде на Подольє, в глибинi церква Симеона, праворуч кiлька хат, серед них - Меланчина. Вiддалiк видно гору Вздихальницю з Литовським замком. До нього йде дорога цiєю вулицею. На виступi Симеонової брами в нiшi жеврiє лампадка. Час перед вечором. Золота осiнь.



І



Дiвчата спiвають i ходять кружка. На чолi - Прiся. Входить, трохи шкутильгаючи, кравець Коляндра, худорлявий i веселий хлопець.



К о л я н д р а

Та що це ви сумної завели?

Побавились би краще, погуляли,

А хочете - i я допоможу.

П р i с я

I справдi, сестри, - нум варити пиво!

2 д i в ч и н а

Нi, краще в женчика!

3 д i в ч и н а

Чи в коструба! 1



1 Коструб - яструб.



П р i с я

Ба нi!

В кострубонька гуляти не годиться,

Веснянка це, а зараз осенiє.

Мов золотом укрило всi яри...

2 д i в ч и н а

Тодi про свiчку! Саме до ладу!

Давно лора про свiчку вже спiвать.

З д i в ч и н а

Гаразд, гаразд!

П р i с я

А хто за свiчку буде?

2 д i в ч и н а

Наталочка. Вона ж у нас струнка,

Мов свiчечка, i, як вона, бiленька.



Виводить на середину гарненьку, дуже молоду дiвчину.



2 д i в ч и н а

Ставай свiти.

3 д i в ч и н а

А я за вiтра буду.

Дмухатиму, щоб свiчку загасить!

К о л я н д р а

Нi, краще я! Я так на вас подую,

Що всi спiдницi вгору полетять.

П р i с я

Та ну тебе! Женiть його, дiвчата!

З д i в ч и н а

А я тивуном 1 буду.



1 Тiун - управляв феодальним маєтком та керував дружиною, що перебувала в замку.



2 д i в ч и н а

Я дяком.

П р i с я

Ну, годi вже - ставайте до ладу.

К о л я н д р а

Та що спiвать про свiчку, все їдно

Хоч як спiвай, а потемки сиди,

Бо свiтло заборонено свiтить...

П р i с я

I справдi... вже й Семен не за горами,

А в хатi не побачиш каганця...

К о л я н д р а

Заборонив проклятий воєвода...

Проте менi байдуже, бо дiвчат

I в темрявi зумiю я намацать -

Як пишний стан або палкi вуста,

Цiлуй мерщiй - такий у мене звичай.

Без каганця дорогу я знайду

До вас, мої дiвчата-сироїжки.



Хапає й цiлує дiвчат - тi з реготом вiдбиваються.



Д i в ч а т а

Та ну тебе в болото! Одчепись!

П р i с я

Ач, вигадав, ласуне кривоногий!

Женiть його, дiвчата! Годi вже!

Ставайте всi гарненько по мiсцях -

Ти тут, ти тут, а ви сюди, а ви

Ставайте колом, свiчку бережiть.

Всi по мiсцях? Тепер спiвайте, сестри.

(Поважно).

Про свiчку нашу пiсню заведем.



Дiвчата розбиваються на два гуртки. Один утворює коло, всерединi якого стоїть Наталочка - "свiчка", а другий, в якому Вiтер, Дяк i Тивуни, намагається прорвати коло, розiгруючи все, про що спiває пiсня. Тим часом з-за брами вийшов Козелiус, городський писар, поважна, худорлява постать у довгому, облямованому хутром убраннi, з жезлом i великою книжкою пiд пахвою. Слухає пiсню, непохвально хитаючи головою.



ПIСНЯ ПРО СВIЧКУ

Нас бджiлка премудра навчила,

Як свiтло здобути вночi,

I з ярого воску злiпили

Ми свiчку, ми свiчку собi.

Ой ладо, ой ладо, злiпили

Ми свiчку на втiху в журбi!

I вабить до гурту нас свiчка,

До працi, до дружнiх пiсень.

I з нею осiнняя нiчка

Нам радiсна й ясна, як день.

Ой ладо, осiнняя нiчка

Нам радiсна й ясна, як день.

I вiтер даремно осiннiй

Лютує, щоб свiчку задуть,

Не пустимо вiтру ми в сiни,

Лети - не до нас твоя путь.

Ой ладо, не пустимо в сiни,

Лети - не до нас твоя путь!

А дяк заходився патлатий,

Щоб свiчку до церкви забрать,

Прогнали дяка ми iз хати:

Iди в свою церкву спiвать!

Ой ладо, прогнали iз хати,

Iди в свою церкву спiвать!

I княжi тивуни ярились,

Щоб свiчку-красуню згасить,

Та ми i од них одкупились.

А свiчка i досi горить.

Ой ладо, ой ладо, i досi

Ясна наша свiчка горить.

Свiти же нам, свiчко-красуне,

На радiсть i горе всяк час,

Нi вiтер, нi дяк, нi тивуни

Тебе не однiмуть у нас.

К о з е л i у с

(поважно).

Стривайте, тихо! Як посмiли ви,

Дiвчата голосистi i свавiльнi,

Цю пiсню непристойную спiвать?

Ця пiсня єсть злочинна i безбожна,

Вона властей законних зневажає

I матiр нашу, церкву пресвяту.

I аз, урядник воєводи,

Notarius illustrae civitatis 1,

До кари вас негайно притягну.

Не думайте тiкать - я всiх вас знаю

I геть усiх в цю книжку запишу.



1 Писар славної держави (лат,).



К о л я н д р а

Дивись який! Свiтить не можна свiтла,

То хоч спiвать про це не заважай!

Iди пиши про мито та помiрне,

Про мостове, про сош i верховщину,

Про всi лупецтва, що здирає з нас

Його пресвiтла милость воєвода.

Облиш пiснi дiвочi - з них тобi

Навряд хабар чи iнша здобич буде.

К о з е л i у с

Стривай, стривай, як посидиш в хурдизi,

То iншої, зухвальче, заспiваєш.



Починає писати в книжцi. Дiвчата оточують Козелiуса.



П р i с я

Та годi-бо - бач, халепа яка,

Вже i спiвати в Києвi не можна!

2 д i в ч и н а

Та не пишiть. Не будемо спiвать...

3 д i в ч и н а

Не знали ми...

П р i с я

Не ми цю пiсню склали.

К о з е л i у с

Хай буде так. Пробачу перший раз.

А ви за те, дiвчата-чепурушки,

Повиннi всi вiддячити менi -

Солодким вiдкупитись поцiлунком,

Не то - негайно в книжку запишу.

К о л я н д р а

Ач, вигадав драпiжник довгополий -

I на дiвчат вже мито урядив!

Козелiус хапає й цiлує дiвчат.

К о з е л i у с

Бджола свiй мед збирає по квiтках

I жодної, премудра, не минає.

Д i в ч а т а

Та ну тебе в болото! Ач, який!

Розбiгаються з реготом.



ІІ



З своєї хати виходить Меланка, молода, дуже вродлива дiвчина.

П р i с я

Меласю, люба!

2 д i в ч и н а

Ти хоч нас рятуй.

3 д i в ч и н а

За писарем не можна зовсiм жити!

П р i с я

Шкода, що тебе з нами не було,

Тодi б, напевно, писар не чiплявся,

Ти б свiчкою у нас була, а ми

Таку красуню скривдить не дали б.

Ходiм мерщiй - тепер спiвати вiльно,

Бо писар з нас чимале мито взяв.

К о з е л i у с

Ба нi! Тепер рахунок буде iнший:

Нехай за всiх Меланка викуп дасть,

Бо київських дiвчат всiх поцiлунки

Не так солодкi, як її один.

П р i с я

Дивись який!

К о з е л i у с

О дiвчино прекрасна,

Повинна ти мене поцiлувать,

Щоб цих дiвчат од кари врятувать,

Чи є ж така краса на свiтi...



Притягає Меланку до себе, вона з серцем вiдштовхує.



М е л а н к а

Геть!

Занадто вже собi ти дозволяєш.

Пан писаре, не для того тебе

Призначив князь i рада ухвалила,

Щоб ти киянам кривди учиняв

Та до дiвчат без сорому чiплявся.

Не молодий, здається...

К о з е л i ус

Начувайсь!

За цi слова менi ти ще заплатиш...

К о л я н д р а

От дiвчина! Не те що ви. Орел!

Не схаменувсь, як хрiну пiднесла.

М е л а н к а

(до дiвчат).

Не можу з вами, дiвоньки, гуляти

Сьогоднi я - не до того менi...

Заслабла мати, враз схопило серце,

Заснула щойно, мучилась весь день...

Не знаю вже... чогось такий гнiтючий,

Такий важкий на серце лiг тягар...

Ходжу... i наче лиха все чекаю...

П р i с я

Та бог з тобою! Буде все гаразд.



III



З-за Кожум'яцької брами виходить юрба цеховикiв, що вертаються з засiдання магiстрату, жваво обговорюючи якусь подiю. Серед них кожум'яка Чiп, золотар Передерiй, цехмейстер Капуста, кушнiр Балабуха, бондар Шпак, коваль Мелешко. Чiп - велетенського вигляду кожум'яка в шкiряному фартусi. Капуста - старенький, бiлий, як голуб, Передерiй - вродливий, поважного вигляду майстер, рокiв пiд 45, з довгастою чорною бородою, слiпий. Його веде гарненька дiвчинка рокiв 10.



Ч i п

Знущання це! Нiколи не було,

Щоб вiд цехiв такого вимагали!

Та що це ми - невiльники, раби,

Челядники хiба ми воєводи,

На нього щоб робити день i нiч!

Б а л а б у х а

Чи бачили! Робити на дурницю!



Коляндра втуляється до гурту.



К о л я н д р а

Кажiть-бо що? Невже i магiстрат

Погодився на всi отi вимоги?

К а п у с т а

Погодився! Та хто його питав?

К о л я н д р а

Виходить так - покинь усю роботу,

На воєводу тiльки i працюй!

Ч i п

Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!



Козелiус обережно наближається, прислухаючись.



Б а л а б у х а

Пiвтисячi зробити кожухiв

До покрови! Та що вiн, з глузду з'їхав!



Козелiус непохвальне хитає головою.



П е р е д е р i й

Хiба на те ми маємо свої

Статути цеховi та привiлеї,

Щоб з наших прав знущалися пани

Та на рабiв своїх перевертали!

Ч i п

Вже дихати народу не дають,

Нема кiнця насильству i притугам!

К о з е л i у с

(виходить, затуливши вуха руками).

Не слухаю! Не чую!

Ч i п

Забирайсь!

Ще не таке почуєш, довгополий.

К а п у с т а

З давнiх-давен стоїть громада наша,

Права цехiв ще Вiтовт урядив.

Ч i п

I що ж тепер товаришам казати?

Де взять часу, де сили, щоб оту

Невiльницьку роботу поробить!

К а п у с т а

Де взять часу, щоб тисячу чобiт

До покрови пошити воєводi!

Б а л а б у х а

Та що чобiт! А кожухiв п'ятсот

Пошити на дурницю! Добре дiло!

К о л я н д р а

А триста свит для драбiв! А штанiв

Пiвтисячi!

М е л е ш к о

Та з вас хоча роботу

Вигнiчує проклятий дерилюд!

А з ковалiв залiзо вимагає,

Щоб тисячу сокир йому скувать!

Ч i п

Знущання це!

Ш п а к

А дiжки для капусти,

А бочки та барила для вина!

Ч i п

Терпiли все, здається. Цiлий рiк

На замок безустанку працювали.

Окопи всi насипали кругом,

Городнi будували, мури, вежi.

То хоч тепер дай дихати людям!

Нi - знов працюй на того воєводу,

Неначе ми не цехи, не майстри,

А панськiї невiльники якiсь!

В с i

Знущання це! Насильство!

К о л я н д р а

Та хоч би

Увечерi могли ми працювати,

А то дивись - i те роби, i те

А свiтла i не думай засвiтить!

Ч i п

Еге, еге! Покинь свою роботу,

Роби на замок - а коли ж робить?

Коли робить, як ночi стали темнi,

А свiтло заборонено свiтить!

П е р е д е р i й

Нечуване, нелюдське то знущання!

Щоб городянин вiльний був не властен

В своїй же хатi свiтло засвiтить!

К о л я н д р а

Та ще яке знущання! Цiлу нiч

По мiсту ходять осмники, шукають,

Чи не горить де в хатi каганець.

Ч i п

В усi щiлини дивляться, крiзь дверi,

I кожну нiч збирають щедру дань

Вiд каганцiв для пана свойого.

К о л я н д р а

Та ще яку! Дванадцять кiп грошей

Беруть вони за кожний каганець.

Це вже не жарт.

Пр i с я

Приходили учора

В заулок наш, до кушнiра Журби,

Застукали вогонь, забрали смушки

I кушнiра самого повели...

2 д i в ч и н а

Були i в нас, та я ще вiддаля

Побачила i встигла загасить.

К о л я н д р а

Драпiжники!

I н ш i

Гнобителi! Кати!

Ч i п

Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!

П є р е д е р i й

Доволi вже наругу цю терпiть!

Ч i п

Хай свiтло дасть!

В с i

Не дiжде вiн, щоб знов

Ми як раби на замок працювали

Та як кроти сидiли без вогню!



IV



З глибини сцени, з-за рогу св. Симеона, виходить Гiльда, молода, прекрасна панi, пишно вдягнена в оксамитну сукню, з перлами у волоссi, i Ульрiка, її служниця. Юрба шанобливо дає їм дорогу.



К о з е л i у с

(поштиво уклоняється).

Г о л о с и

Дивись, дивись! Дружина воєводи!

Дружина воєводи. Ач яка...

Красуня, що й казати. Чеська лялька...

К о з е л i у с

Моя пошана найяснiшiй панi!



Раптом злiва чути звуки ловецьких сурм. Обидвi жiнки зупиняються посеред дороги.



Д i в ч а т а

Музика! Сурми!

Близько вже! З-за брами!



Кидаються до брами i дивляться вниз на Подольє.

Д i в ч а т а

Собаки, вершники!

Дивись, дивись - iще!

Всi в золотi. А зброя - аж горить.

А ферязi1 якi золототканi,

А рицарi мальованi якi!

Дивись, дивись - сюди вже повернули.



1 Ф е р я з ь - рицарський одяг,



К о з е л i у с

(що теж дивиться).

Це найяснiший пан наш воєвода

Вертається з Дiвочої гори,

Де бавився шляхетським полюванням

На кабанiв та на газель лiсових.

У л ь р i к а

(до Гiльди).

Доводиться нам повернутись, панi:

Ловецькi чути сурми - це наш пан

Вертається додому.

Г i л ь д а

Менше з тим.

Ти думаєш, що пану воєводi

Не все їдно, чи дома я, чи нi?

Ба - ось якби, вернувшись з полювання,

Якого пса недолiчився вiн,

Або, ще гiрше, кiнь який загинув,

То iнша рiч. А жiнка - це пусте.

Ходiм мерщiй, ми, може, ще поспiєм

Хоч манiвцем мисливцiв обминуть.

У л ь р i к а

Спiзнились, люба панi. Всi вже тут.



V



Дiвчата з криком кидаються врозтiч. З-за брами виїжджає, блискучий похiд. Попереду ловчi iз смиком псiв, далi пан Воєвода, Ольшанський, Кезгайло i ще кiлька рицарiв. Несуть кабана, кiлькох газелей. Воєвода хмурого, вигляд у, з довгими, вже посивiлими вусами.



Городяни скидають шапки.

Воєвода, побачивши Гiльду, зупиняється. До Гiльди.



В о є в о д а

Насправдi, несподiвана то честь,

Клянусь вогнем, що найяснiша панi

Призволила назустрiч вийти нам.

Г i л ь д а

(до Воєводи).

Не варта я, о мiй ласкавий пане,

Хвали за зустрiч випадкову цю.

Не вiдала, коли ти повернешся,

А йшла своїм звичаєм на Подольє,

Щоб землякiв провiдати.

В о є в о д а

Га, знов

Отi купцi моравськi та мiщани!

Не в перший раз я бачу, що моїй

Дружинi бiльш сподiбне товариство

Мiщан, купцiв та рiзних слюсарiв,

Нiж рицарiв шляхетних.

Г i л ь д а

Може й так .

Людей нiде я чесних- не цураюсь,

I не моя вина, що земляки

Мої живуть не в замку.

В о є в о д а

(iронiчно).

Що ж - не дивно,

Що панi пориває так туди,

В болото це, до чорного народу -

То, мабуть, голос кровi...

Г i л ь д а

(згорда).

Може й так.

I роду свойого я не соромлюсь -

То славний рiд майстрiв i зброярiв.

I слухати застольнi вашi спiви

Я встигну ще сьогоднi...

Iдуть з Ульрiкою до брами.

В о є в о д а

(злiсно крiзь зуби).

Слюсарiвна!

Рушайте далi! Гей, сурмiть, роги!

Ч i п

Гнобителi! Чи довго ще на вас

Ми мусимо до поту працювати?

Щоб ви отак пишалися весь вiк

Та курявою очi нам слiпили...



Похiд рушає далi до замку. Роги. Тим часом Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, сплигнув з коня i пiдiйшов до Козелiуса.



О л ь ш а н с ь к и й

Послухай, дяче! Чи не знаєш ти

Ту дiвчину? Яка ж краса чудова!

Кажи ж бо, хто вона? Якого роду?

I де живе! Вiдкiль така краса!

Неначе та шипшина чи троянда,

Що по ярах цих київських цвiте!

К о з е л i у с

Зовуть її Меланкою, мiй княже,

I хата то її. Я все тобi

Дорогою до замку розповiм.

О л ь ш а н с ь к и й

(палко).

Та що троянда! Вся вона палає,

Як заграва, як свiтова зоря!

Чи бачив ти, коли насуне хмара

I оловом укриє небозвiд,

Кидає сонце промiнь свiй блискучий

На бiлий мур - i мур тодi горить,

Як золото на хмарi чорно-синiй...

Так i її палають нiжнi лиця

Пiд хмаронькою брiв тих соболевих,

А блискавки тим часом вже мигтять

В її очах сумних i разом гнiвних.

Яка ж краса i грiзна i чарiвна!

Любов'ю, гвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду i вiзьму!



Iдуть обидва в глибину. Ольшанський весь час озирається на Меланку.



VI



З-за брами входить Iван Свiчка, молодий, вродливий майстер, i зараз же поривається до Меланки. Цеховики оточують його.



В с i

Здоров був. Свiчко! Га, нарештi ти!

Де ти подiвсь? Тут скоїлось таке,

Що дихати нема куди цехам!

С в i ч к а

Добривечiр, товаришi! Здоровi!

Що тут таке, Меласю?

М е л а н к а

О мiй любий!

Яка ж я рада бачити тебе.

Рух у юрбi. Гомiн.

П р i с я

Поїхали до замку!

2 д i в ч и н а

Як той пан

Дивився на Меласю пильно.

П р i с я

Справдi!

Все озиравсь, аж поки зник з очей.

С в i ч к а

Який то пан?

М е л а н к а

Багато їх було.

Верталися юрбою з полювання.

Поїхали до замку...

К о л я н д р а

Ну, тепер

На цiлу нiч пiде бенкетування!

Засвiтиться весь замок од вогнiв,

I до зорi дрижатиме гора

Вiд сурм гучних та вiд пiсень рицарських.

К а п у с т а

Та гавкання собачого...

С в i ч к а

I ось,

В той самий час, коли там на горi

Пани вельможнi гучно бенкетують

При громi сурм та полум'ї свiчок,-

Ми в темрявi примушенi томитись

Без свiтла, в темних хатах, як кроти...

Ч i п

Якби ще так! А то ж працюй на нього,

Коли вiн там гуляє на горi!

Ти чув, яку сьогоднi воєвода

На всi цехи роботу урядив?

До покрови зроби i те, i те,

I кожухи, i чоботи, i свити;

Сокири, бочки, дiжки, казани!

А свiтла, як i перше, не дає!

Коли ж тодi робити, будь вiн проклятi

Та доки ж це терпiти!

К о л я н д р а

Та хоч би

Насправдi був такий закон про свiтло!

А то ж свавiлля, примха воєводи,

Щоб грошi брать.

П е р е д е р i й

Дванадцять вже рокiв,

Як грамоту прислав великий князь,

Де скасував безглузду заборону.

I свiтло дав палити вiльно всiм.

А де вона, та грамота? Її

Безсоромно загарбав воєвода

I сiм рокiв тримає пiд замком

Всi нашi привiлеї, надання

I вiльностi всiх київських мiщан.

С в i ч к а

I сiм рокiв безмовне наше мiсто,

I темно скрiзь, i сiм рокiв нема

Нi гулянок, нi зборiв цехових...

I сiм рокiв не чути вечорниць.

I сiм рокiв не смiють навiть цехи

Своїх свiчок врочистих засвiтить!

П е р е д е р i й

Тодi, менi здається, що зi мною

Ослiпло цiле мiсто, i нехай

Лиш каганцi засяють по хатах -

То i мої прозрiють бiднi очi,

Що я колись без свiтла попсував.

К а п у с т а

Та ще якi були чудовi очi...

А майстер же який славетний був.

По всiй землi - i в Краковi i в Львовi

Твої оздоби знали золотi...

П е р е д е р i й

Всю душу я вкладав в свої оздоби,

До присмерку, до темряви сидiв

I зiр псував над дрiбною рiзьбою...

Якi мережки з золота кував! I так ослiп...

С в i ч к а

Ослiп чудовий майстер,

Що свiчки був не властен засвiтить!

I доки ж це терпiти! О, якби

Цю грамоту князiвськую добути

Iз замку воєводи. Всi б тодi

I каганцi i свiчi запалили

По цiлому Подолью!

Та невже ж

Не доб'ємось ми наших прав законних?

Та що законних! Людських наших прав!

Нi! Годi вже! Життя не пошкодую,

А привiлеї нашi поверну!

А не вiддасть добром, то вiзьмем силою.

Об заграву шляхетного їх замку

Тодi засвiтим нашi каганцi!

Ч i п

Це справжнє слово. Це по-кожум'яцьки!

Я сам ладен хоч зараз засвiтить.

К о л я н д р а

Кому ж i засвiтити, як не Свiчцi,

На те ж i Свiчка вiн!

С в i ч к а

I я це доведу.

Хоч головою ляжу, а знайду!

М е л а н к а

О, не буди страшних примар, мiй любий!

Навiщо нам те свiтло, що вночi

Свiтитиме на горе та на згубу,

Пiд дзвiн сполоху й брязкання мечiв?

Тодi нам свiтло любе, як воно

Своє промiння ллє в затишнiй хатi,

Коли сiм'я вечеря за столом,

Коли дитину колисає мати...

Благословенне свiтло, що верстат

Працiвника привiтно осяває...

I прокляте те свiтло, як горять

Всi вулицi од краю i до краю!

С в i ч к а

Амiнь, Меласю,- тiльки що ж робить,

Коли добром нiхто не дасть нам свiтла

Його здобути треба - не молить,

Бо без борнi нiкчемнi всi молитви.

I свiчки мирної не варта та країна,

Що в боротьбi її не засвiтила.

Ч i п

Святi слова!

П е р е д е р i й

Амiнь.

К а п у с т а

На вiки вiчнi.

Нехай живе громада славна наша,

Нехай цвiтуть Подолье i Гора.

С в i ч к а

I вiльностi всi нашi. I нехай

Не думає литовський воєвода

Зробити з нас челядникiв своїх!

Ч i п

Не буде так! До вiйта всi!

В с i

До ради!

Не будемо робити на панiв!

Хай грамоти поверне й привiлеї,

Хай свiтло дасть! До вiйта!

К о л я н д р а

Вiйт iде!

Ч i п

Ага, якраз! Тепер нехай не дiжде.

В с i

Нехай не дiжде далi нас дурить!

Ч i п

Хай зараз же iде до воєводи,

За нашi всi вимоги обстає!



VII



Сутенiє. Дiвчата розходяться спiваючи. Меланка йде до себе в хату. З-за брами повiльно й поважно входить вiйт Шавула, гладкий, у довгому вбраннi з хутром, з ланцюгом на шиї, i чернець Симеон, теж гладкий, червонолиций i ще не старий.



Ш а в у л а

Чого це ви зiбрались тут, панове?

Вже пiзнiй час - вечеряти пора...

Ч i п

Вечеряти! Тобi, звичайно, добре

Вечеряти при свiтлi - на горi,

Не те, що нам.

Ш а в у л а

Та й чарку добру випить

Не вадить пiсля праведних трудiв.

Чи так кажу я, отче?

С и м е о н

Суще так.

Бо, як глаголе мудрий син Сирахiв,

Вино єсть втiха серцю i душi,

Єгда душа його прiємлет в мiру.

Ш а в у л а

Во славу мiста нашого.

С и м е о н

Амiнь.

Ш а в ул а

I добру ж вчора я почав слив'янку.

Неначе та мальвазiя 1.



1 Мальвазiя - сорт вина.



С и м е о н

Блажен,

Чия вовiк не оскудiє чаша.

Ш а в у л а

I осетра розкiшного привiз

Менi бурмистр Гудима з Чарториї.

Почнем, премудрий отче?

С и м е о н

В слушний час.

Апостольська то їжа i споживна.

Ш а в у л а

А може й ви, панове?

Ч i п

Годi вже

Про осетрiв базiкати та чарки,

А про людей i клопоту немаї

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

Та що ти, з глузду з'їхав

Чи з ланцюга зiрвався?

Ч i п

Розiрву

Всi ланцюги. Де нашi привiлеїв

Де грамоти князiвськi?

П е р е д е р i й

Так, кажи!

Де грамоти всi нашi?

Ш а в у л а

(спантеличений).

Звiсно де - У воєводи в замку.

С в i ч к а

Добре дiло!

Чи не для того ж обрано тебе,

Щоб шанував, держав закони нашi,

Щоб захищав сирiт i все поспiльство,

Щоб вiльностi всi нашi боронив.

А де ж вони? То як же ти дозволив,

Щоб воєвода грамоти забрав?

Ч i п

Еге, кажи! Який же пiсля цього

Ти в бiса вiйт?

Ш а в у л а

Не подурiли ви!

Та я ж при чому тут?

П е р е д е р i й

Адже ж свої млини

Та осетри, бортi1, бобровi гони

Ти боронити вмiєш. То чому ж

Не боронив ти нашi привiлеї

Та вiльностi?



1 Борть - вулик у деревi.



Ш а в у л а

Казати легко вам.

Не боронив! А що ж було робити?

Щоб воєвода взяв та й посадив

Мене в хурдигу?! Ач, якi розумнi!

К а п у с т а

А хоч би взяв. I потерпи за мiсто,

Як потерпiв колись Iван Ходкевич,

Що полонив його Менглi-Гiрей...2

На те ти вiйт.



2 Кримський хан, який 1482 року спалив Київ.



Ч i п

Млинiв своїх шкодуєш?

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

(в розпачi).

Дались їм тi млини!

П е р е д е р i й

Який ти вiйт!

Ш а в у л а

Попав, як пес в цибулю.

С в i ч к а

Який ти вiйт! Чому не написав

До князя ти? Чому мовчиш про кривди?

П е р е д е р i й

Сваритись з воєводою не хтiв?

К а п у с т а

Млини свої борониш... рибнi лови!

Ч i п

Слив'янку смокчеш. Черево ростиш!

С в i ч к а

Виходить, сам ти кривдник i порушник

I вiльностей, i твердостей мiських!

В с i

Не треба нам такого вiйта! Геть!

Ш а в у л а

Та що це ви? Здурiли?

Ч i п

Кривдник!

П е р е д е р i й

Зрадник!

Ш а в у л а

Адже ж несила!

Ч i п

Не берись тодi!

Ш а в у л а

Я сто разiв казав...

П е р е д е р i й

Про осетрiв.

Ш а в у л а

Я пiклувався щиро...

Ч i п

За слив'янку.

Ш а в у л а

Та хай вам цур! Насiли, як джмелi.

С и м е о н

О братiє! Одумайтесь, смирiтесь,

Одкиньте гнiв, i ярость, i хулу,

I срамословiє.

Ч i п

А ти чого, патлатий!

С и м е о н

Апостол Павел каже...

Ч i п

Каже вiн,

Щоб не сував ти носа в наше просо.

С и м е о н

Безбожiе! Кощунство!

Ш а в ул а

Тихше ж бо!

Послухайте, панове!

В с i

Годi слухать.

Ш а в у л а

Побачите - я все зроблю, я знов

Піду до воєводи.

С в i ч к а

Добре, згода!

Iм'ям киян рiшуче вимагай,

Щоб одложив безглузду заборону,

Щоб привiлеї нашi повернув

I свiтло дав свiтити.

Ш а в у л а

(витирає хусткою пiт).

Все зроблю.

Ну й халепа... хоч не ходи сюдою,

Крiзь браму Кожум'яцьку... краще вже

Кругом ходити - Боричевим взвозом,

Хоч там нагрiєш чуба - все ж не так,

Як тут тобi цеховики нагрiють...

Аж мокрий лоб... Бувайте!

С в i ч к а

Йди здоров!

Ч i п

Дивись, без свiтла краще не вертайся,

Бо в Кожум'яках голову звернеш...

С и м е о н

О чернь безбожная! О суєте суєт!

Входять обидва в глибину, до замку.

Ч i п

Несмачна буде вiйтовi вечеря...

К о л я н д р а

Побачимо, яке з нього пуття.

С в i ч к а

А завтра ж всi гуртом до магiстрату,

Нехай тепер хоч свiтло дасть, хоч нi -

А на панiв не будем працювати!

В с i

Не будемо робити на панiв!



Завiса.

ВIДМIНА ДРУГА



Там же через якусь годину.



І



Стемнiло. На синьому небi встав блiдий молодий мiсяць. Далекi дiвочi спiви неначе тануть у вечiрньому повiтрi. На горi, в замку, засвiтились вогники, але в мiстi скрiзь темно, тiльки перед брамою Симеона жеврiє червона лампадка.





С в i ч к а

(тихенько спiває).

Темная нiчка над мiстом спустилась,

Мiсяць над замком зiйшов.

Де ж ти, красуне моя, притаїлась,

Вийди на поклик мiй знов!

Стукать не можу, бо зайнятi руки -

Чашу я з медом принiс.

Вийди ж мерщiй, не тягни мої муки:

Жалить комар мене в нiс.

Бджiлки злетiлись на запах медвяний,

Чаша прилипла до рук -

Вийди ж скорiше, о друже бажаний,

Вийди на тихий мiй гук.

- Брешеш, нема в тебе меду, мiй любий,

Бджiлка вночi не лiта.

- В тебе без меду солодкiї губи,

В мене бджола на вустах!



Тихо вiдхиляються дверi i входить Меланка.



Свiчка її пригортає до себе й цiлує. Обоє сiдають на лавцi бiля хати. Меланка пригорнулась до Свiчки, зазирає йому в вiчi.



М е л а н к а

О любий мiй...

С в i ч к а

О зiронька ясна...

М е л а н к а

I все ж таки на тебе я сердита,

Бо мед у тебе тiльки на вустах,

А дiлом болю завдаєш менi ти

I не жалiєш серця ти мого...

С в i ч к а

Та що це ти! Тебе я скривдив, люба?

М е л а н к а

Навiщо, як метелик на вогонь,

Ти рвешся до пригоди та до згуби?

Нащо тобi те свiтло? То хiба

I в темрявi не ясно нам з тобою...

Для мене - цiлий свiт в твоїх очах,

Навiщо ж ти шукаєш неспокою?

Не любиш ти...

С в i ч к а

О любий друже мiй!

Чи не любов од вiку пориває

Людей на подвиг, на борню, на бiй?

Отак i я на честь твою жадаю

Всi засвiтити в Києвi вогнi!

М е л а н к а

Боюся я вогнiв нiчних - вони

Моїй душi ворожать тiльки горе...

(Пiдводиться).

Прощай, мiй любий...

С в i ч к а

О, побудь, не йди...

М е л а н к а

Не можу, милий... I матуся хвора,

I пiзно вже...

С в i ч к а

(цiлує її).

До завтрього!

М е л а н к а

Прощай!

(Iде в свою хату).

С в i ч к а

(один).

Прощай, чудова дiвчино... Тобi

Знайду я долю i життя твоє,

Як свiчку тиху, засвiчу i вкрию.

(Дивиться на замок).

А ти стривай, зловiсний княже тьми,

Литовський вовче, ти ще нам заплатиш

За нашi кривди i за свiтло те,

Що з наших хат безсоромно украв.

(Iде в глибину за Симеона, наспiвуючи).

Темная нiчка над мiстом спустилась,

Мiсяць над замком зiйшов,

Де ж ти, красуне моя, притаїлась,

Вийди ж на поклик мiй знов...



Зникає.



II



Зовсiм стемнiло. З-за Кожум'яцької брами вертаються Гiльда з Ульрiкою, що несе засвiчений лiхтар. Гiльда зупиняється, дивлячись на замок.



Г i л ь д а

Бенкет в розпалi... кубками дзвенить

I тiшиться литовськеє рицарство,

Як гучно там!

У л ь р i к а

О панi, я боюсь,

Що гнiватись на нас страшенно буде

Вельможний пан...

Г i л ь д а

Однаково йому,

Чи дома я, чи нi... Якби ти знала,

Як тяжко та як сумно тут менi

В смутному цьому мiстi, що таке

Занедбане i темне, як могила...

По цих ярах, глибоких та крутих, .

Де лiпляться похилi, вбогi хати,

Такi не схожi на ошатний мiй,

Блискучий Кутногорськ...



Тим часом з правого боку виходить Коляндра i ще два цеховики. Побачивши Гiльду, зупиняються праворуч на першому планi.



К о л я н д р а

Стривайте, тихо.

Це жiнка воєводи з лiхтарем

Вертається додому. Нумо, хлопцi,

Давайте налякаємо її;

Щоб лiхтарем людей не дратувала,

Що потемки примушенi сидiть.

1 ц е х о в и к

Гаразд!

2 ц е х о в и к

А нум, гуртом...

1 ц е х о вик

Нехай не дрочить...

К о л я н д р а

Гаси лiхтар. Кидаймось разом... Ну!

В с i

Ого-го-го!

(Кидаються i гасять лiхтар).

Це ти, моравська лялько!

(Скачуть у темрявi навкруги переляканих жiнок).

А будете людей дражнити свiтлом,

Що з наших хат украв твiй чоловiк!

К о л я н д р а

Тягнiть її до старої гарбарнi,

Хай потемки посидить до зорi.

Тягнуть.



III



У л ь р i к а

Рятуйте! Пробi!

Ц е х о в и к и

Це тобi не замок.

Це Кожум'яцька брама!



В цю мить Свiчка, що почув крик, кидається на порятунок.



С в i ч к а

Геть! Назад!

(Б'є i розганяє цеховикiв).

Як смiєш ти ганьбити наше мiсто

I товариство наше цехове! Негiдники!



Коляндра i цеховики тiкають.



Пробач, шановна панi,

Зухвальство це, i не суди всiх нас.

Я зараз вам дiстану свiтла,- дайте

Менi лiхтар.



Лiзе на примурок Симеона i запалює лiхтар вiд лампади.



Г i л ь д а

О, дякую тобi,

Кавалере мiй чемний i ласкавий,

Хто ти такий, мiй хлопче?

С в i ч к а

Я зброяр

I майстер Свiчка, київського цеху,

Роблю я стрiли, луки i мечi.

Г i л ь д а

(вражена).

То, значить, ми брати по реместву!

Як дивно це. Мiй батько теж зброяр,

Цехмейстер славний мiста Кутногорська,

Який приємний випадок!

С в i ч к а

Менi

Приємно теж - дозволь, я проведу

Тебе до замку, найяснiша панi...



Виходять всi троє повз Симеона, дорогою до замку.



IV



З глибини входять Ольшанський i Козелiус.



О л ь ш а н с ь к и й

Далеко ще?

К о з е л i у с

О нi, ми вже прийшли,

Отут вона живе.

О л ь ш а н с ь к и й

Iди... Яка ж убога

Хатина ця. I в нiй така краса,

Така краса розкiшна й чарiвна.

К о з е л i у с

Я наказав, щоб варта пильнувала

Хатину цю. Нехай хоча на мить

Вона вогонь засвiтить - зараз схоплять

I приведуть до замку.

О л ь ш а н с ь к и й

(нетерпляче).

Йди, кажу.

К о з е л i у с

Тодi вже сам тримай свою голубку.

О л ь ш а н с ь к и й

Iди, кажу.



Козелiус виходить.



Невже така краса

Сама не свiтить, мов алмаз блискучий,

I темряви навкруг не осява?

Не знаю сам, що робиться зi мною,

Неначе чари душу оплели...

А може, й справдi чари... Кажуть всi,

Що в Києвi гнiздяться чарiвницi

По цих ярах таємних i крутих...

Хай буде так. Назад нема дороги.

Гей! Вiдчини!



Стукає в дверi. Меланка виходить iз хати.



М е л а н к а

Хто тут?

О л ь ш а н с ь к ий

Це я...

М е л а н к а

Хто ти?

О л ь ш а н с ь к и й

Я той, кого ти душу полонила

I чарами своїми оплела...

Я князь Ольшанський, каштелян i рицар.

О, не тiкай, благаю - постривай.

Для тебе я покинув ясний замок

I в темний яр спустився, щоб красу

Твою ще раз побачить, чарiвнице.



Хапає її руки.



М е л а н к а

Пусти мене!

О л ь ш а н с ь к и й

О, постривай!

М е л а н к а

Пусти!

Яка ганьба! Хiба князiвський звичай

Хапать дiвчат опiвночi? Пусти,

Менi за тебе соромно.



Вiдштовхує його.



О л ь ш а н с ь к и й

(затримує її).

Не сором

Таку красу i злочином здобуть.

Не соромно такий алмаз блискучий

До княжого палацу повернуть.

Тебе вiзьму, бо на шляху моєму

Тебе найвища доля нарекла.

М е л а н к а

Не для князiв литовських чи нiмецьких

Моя дiвоча доля - вiльна я.

Iди! На перший раз тобi дарую.

Звичаїв, мабуть, наших ти не знав.



Iде до своєї хати.



О л ь ш а н с ь к и й

(один).

I з тим пiшла... спокiйна i прекрасна,

В свою убогу хату, як в палац.

А я стою без розуму i волi,

Неначе блискавка упала мiж очей...

I все ж таки тебе я не зречуся -

Любов'ю, гвалтом, мертву чи живу,

А я тебе здобуду i вiзьму.



Виходить у глибину.



V



Тихо. З-за брами виходять Коляндра i Чiп.



ЧIП

То де ж це ти штани собi подер?

Напевно, лазив до чужої жiнки,

Та напоровся на чужий кулак.

Це вже у вас така кравецька вдача:

Лизнув, та й ходу... Ласi до жiнок.

К о л я н д р а

Та ну тебе в болото! Причепився.

Багато ти в жiнках тих тямиш... тур...

Ч i п

А що в них тямить? Ухопив - держи,

Не вирвалась - то й цiлувати можна...

К о л я н д р а

Чи бачили! То вирвешся хiба

З таких лабет ведмежих, як у тебе.

Кохання теж... ведмеже...

(Спотикається).

А бодай

Ти не дiждав. Як в буцегарнi темно.

Бодай ти там ослiпнув, княже тьми,

За наше свiтло...



Раптом у Меланчинiй хатi спалахнуло свiтло.



К о л я н д р а

(здивовано).

Ой, дивись, дивись,

В Меланки свiт! Чи в розумi вона!

Здурiла дiвка. Зараз же прийдуть,

Причепляться.

Ч i п

Щось скоїлось, напевно.



Меланка вибiгає з хати.



М е л а н к а

Ой боже ж мiй! Допоможiть! Вмирає!

Вмирає мати. Боже, що робить!

(Стукає в сусiдню хату).

Марусе! Ївго! О, яке нещастя!

(Бачить Коляндру, бiжить до нього).

Ой, лишенько... Допоможiть. Мерщiй!

Бiжiть мерщiй до лiкаря, до нiмця.

Ч i п

Що на Волоськiй вулицi! Я вмить!



Вибiгає за браму. Збираються дiвчата, народ... В числi iнших Передерiй.



М е л а н к а

Прокинулась... не може дихать...

К о л я н д р а

(з жахом).

Свiтло!

Що робиш ти! Мерщiй гаси! Мерщiй!

М е л а н к а

(ламає в розпуцi руки).

Сумує мати в темрявi, благає,

Щоб засвiтила: моторошно їй...

О боже, що ж робити, що...

Г о л о с з х а т и

Меласю!



Меланка кидається до хати.

Д i в ч а т а

Дозiр! Дозiр iде! Обхiд!

(з жахом).

Пропали.

Гасiть мерщiй!



З глибини увiходить кiлька вартових, з ними осмник Козека з лiхтарем. Позаду виглядає Козелiус.



К о з е к а

А, свiтло! Знов непослух!

Чия це хата? Зараз записать.

I взять вину.



Вартовi стукають у дверi.



В а р т о в i

Гей, хто там! Вiдчиняй!

К о з е к а

Тягнiть сюди!

П е р е д е р i й

Стривайте! Тихше ви!

Нещастя тут. Людина умирає.

То майте ж совiсть.

К о з е к а

Геть!

Н а р о д

Гнобителi! Кати!

Знущання це нелюдське! Глум безбожний!



Вартовi вдираються в хату.



Мучителi! Катюги! Доки з нас

Ви будете знущатись!

К о з е к а

Геть усiх!

Свавiлля, бунт?!



Вартовi витягають iз хати Меланку.



А, осьдечки вона,

Красуня ця,- ведiть її до замку,

Нехай посидить там.

М е л а н к а

(виривається).

Не смiєш ти

Затримувать мене в таку хвилину,

Коли вмирає мати!



К о з е к а

Менше з тим.

Берiть її.

Г о л о с з х а т и

Меласю! Доню!

М е л а н к а (в розпачi).

Мамо!

К о з е к а

Берiть її.



Меланку схопили.



П е р е д е р i й

Пусти! Не смiєш ти!

Н а р о д

Катюги! Душогуби безсоромнi!

М е л а н к а

Пусти! Вона вмирає! Мамо! Рiдна!

(Падає навколiшки).

Пусти мене, благаю всiм святим,

Вона ж вмирає. Мамочко єдина!

К о з е к а

Тягнiть її за руки!

П е р е д е р i й

Бийте їх!

Н а р о д

Гвалтiвники! Проклятi душогуби!

Геть кривдникiв! Женiть їх! Бийте їх!

До бiса драбiв! 1 Годi вже знущання!



1 Д р а б - зневажливе "злидар", "негiдник",



Обуренi городяни наступають на варту.



К о з е к а

Свавiлля! Заколот! З пiхов мечi!

Рушайте далi!

П е р е д е р i є в а д i в ч и н к а

Дядю, я боюсь.

П е р е д е р i й

Не бiйсь, моя дитиночко... не бiйся...

К о з е к а

З пiхов мечi! Рубайте всiх! Женiть,

Ведiть її. А, будете, свавiльцi!



Варта виймає мечi. Бiйка. Городяни вiдступають. Дехто падає.

Г о л о с iз х а т и

Меласю... доню...

М е л а н к а

Мамо! Мамо рiдна!

Рiднесенька моя! Прощай...

К о з е к а

Вперед!

М е л а н к а

То будьте ж ви всi проклятi навiки,

Насильники, гвалтiвники, кати!

К о з е к а

Ведiть її! Рушайте в замок!



Варта, розчищаючи мечами дорогу, виводить Меланку.



П р iс я

(виходить з хати).

Вмерла...

П е р е д е р i й

Чи буде ж край пригнобленню цьому,

Чи буде ж край цiй кривдi безсоромнiй!

Ходiм додому, дiвчинко, ходiм...

Стривай... хтось знову кличе... що таке?



Раптом з-за Симеона чути галас i шум.



Г о л о с С в i ч к и

Товаришi! Сюди, на помiч!

П е р е д е р i й

Свiчка!

Це вiн! Його це голос. Всi туди!

С в i ч к а

До зброї, цехи!

П е р е д е р i й

Так, це вiн! Рушайте!

А ти бiжи додому - я вже сам...

Н а р о д

На визвiл всi! Рушай! До зброї всi!

Д i в ч а т а

Ой боже ж мiй! Ой лишечко! Тiкаймо.



Вбiгає Чiп.



Ч i п

Немає лiкаря. Що тут таке?

П е р е д е р i й

Мерщiй

На допомогу Свiчцi i Меланцi -

Її взяли!

С в i ч к а

До зброї, кожум'яки!

Ч i п

Тут кожум'яки! Го-го-го! Держись!



Хапає з землi величезне полiно й кидається вперед на крик.



За мною, цехи! Кожум'яка йде!



Народ з криком сипонув у глибину вулицi.



П е р е д е р i й

(намацуючи цiпком дорогу, йде праворуч).

О доле, доле! Для чого ж менi

Незрячому ти серце розпалила?..



Завiса.



ДIЯ ДРУГА



ВIДМIНА ПЕРША



Велика похмура зала в замку воєводи; її дикого вигляду не можуть пом'якшити розкiшнi килими й парча, якi укривають грубi брусованi стiни. Праворуч велике вiкно. День схилився надвечiр. Воєвода сидить у високому крiслi, за столом, укритим килимом. Писар Козелiус доповiдає про справи. Комендант Кезгайло, високий худий литвин, чекає наказу. Князь Ольшанський стоїть бiля вiкна й дивиться на мiсто.



І



Входить ловчий Янулiс.



Я н у л i с

До пана воєводи вiйт Шавула.

В о є в о д а

Нехай зажде. А осмника нема?

Я н у л i с

Козека тут.

В о є в о д а

Скажи, щоб увiйшов.



Янулiс виходить i зараз же вертається.



В о є в о д а

(до Козелiуса).

I що ж той Свiчка?

К о з е л i у с

Це її жених

I, безперечно, вплутаний в цю справу.

Та мусили його ми вiдпустить,

Бо в той сам час, як свiдчить панi Гiльда,

Якраз її вiн боронив од лотрiв 1,

Що на її напали в тих ярах.



1 Лотр - розпусник.



В о є в о д а

Чудове товариство в панi Гiльди!

Дiждеться, що її я посаджу

До кляштора 2. Ну, що ж! Де той Козека?



2 Кляштор - католицький монастир.



Входить Козека, голова йому зав'язана.



Пане Кезгайле! Треба учинить

Постiйну варту по отих удоллях,

Що йдуть пiд замком, де живе той люд,

Непевний i свавiльний.

О л ь ш а н с ь к и й

(мрiйно про себе).

Де вона

Живе, моя красуня неприступна.

В о є в о д а

При Кожум'яцькiй брамi, потiм там,

Де Копирiв Кiнець i в Кожум'яках.

К о з е л i у с

Зосiбна в Кожум'яках, бо туди

Тепер пiткнутись просто небезпечно,

Хоч не ходи до замку тим шляхом.

О л ь ш а н с ь к и й

Там... там вона живе... i наче в казцi

Її страшнi потвори стережуть...

К е з г а й л о

Сьогоднi ж все зроблю, пан воєводо,

I вартових поставлю скрiзь.

(Чхає).

Апчхи! А щоб тобi з тим перцем!

К о з е к а

Це вже справдi,

До Кожум'як хоч зовсiм не ходи.

Напали вчора знов на нашу варту,

I голови ми ледве вберегли...

В о є в о д а

Хорошi й ви. Комусь потрiбнi дуже

Дурнi макiтри вашi. Ну, кажи -

Що там iще?

К о з е к а

Великий караван

З товарами прийшов iз Перекопа,

Тобi купцi обвiстку принесли.

В о є в о д а

(жваво).

Що ж ти мовчиш! З обвiсткою купцi?

Нехай несуть. А що там в них, ти бачив?

К о з е к а

Та все як завжди: килими, парча,

Китайка, шовк, камха золототкана,

Шафран, гвоздика, перець i мигдаль.

К е з г а й л о

(обурений).

Як, знову перець? Годi вже! Апчхи!

Не хочу я! Нема моєї згоди!

Це просто глум - щоразу, як купцi

Яку обвiстку в замок принесуть,

То всiм чудовi дiстаються речi:

Китайка, шовк, парча, як жар, блискуча;

Убори всякi, сiдла дорогi -

Менi ж щоразу перець. Годi вже!

В о є в о д а

Та тихше-бо.

К е з г а й л о

Не хочу я i слухать!

В о є в о д а

Такий звичай.

К е з г а й л о

Нема таких звичаїв,

Щоб коменданта перчить раз у раз.

Чи я кабан, чи з начинкою щука!

Дивись, якi розумнiї В мене й так

Заваленi цим перцем всi комори,

I без того я чхаю цiлий день

Вiд цього перцю - горло все подер.

Вся страва з перцем, i горiлка з перцем,

I навiть мед гiркий, як хрiн... Апчхи!

О л ь ш а н с ь к и й

Принаймнi це корисно для любовi -

Адже ж у пана молода жона,

Та ще така красуня.

К е з г а й л о

(хапається за меч).

Що таке?

Я покажу тобi, клянусь Перуном,

Як з мене глузувати тут... Апчхи!

В о є в о д а

(втручається).

Та тихше-бо, панове! Справдi, ти,

Кезгайле, став пекучий, наче перець.

Я накажу, щоб камфори тобi

Давали замiсть перцю. Ну, то що ж!

Поклич купцiв - нехай несуть дарунки.



Козека виходить.



Побачимо, що там у них. А що,

Знайшли якого майстра, щоб наладив

Нам дзигарi на вежi?

Я н у л i с

(уклоняється).

Так, знайшли,

Вельможний пане. Свiчка то, зброяр

З Подолья, славний майстер, вiн вже тут.

В о є в о д а

Як, знов той Свiчка? То нехай полiзе

На вежу та огляне дзигарi,

А потiм щоб сюди прийшов.

Я н у л i с

Гаразд!



Виходить.



В о є в о д а

То що ж купцi? Ага - ось i вони.



II



Увiходить схiдний купець з Перекопа з кiлькома слугами, що несуть на витягнутих руках рiзнi подарунки: золототканi тканини, килими, шовк, сiдло, схiднi чоботи i т. iн. Козека йде за ними. Статечний, з довгою сивою бородою, купець тримається поважно й спокiйно.



К у п е ц ь

Селям-алейкум, славний воєводо!

Iз Перекопа караван тобi

За зверхнiсть та за ласку подорожню

Дарунками оцими б'є чолом.

Нехай Аллах твої умножить лiта

У всякому привiллi i добрi.

В о є в о д а

I вам бажаю миру й талану,

За подарунки дякую.

К у п е ц ь

Прийми

Вiд нас цей адамашок злототканий,

Цi килими, китайку, алтабас 1,

Помаранчi свiжi, чемлiт 2 i сап'ян.



1 Алтабас - парча.

2 Чемлiт, чемерка - чоловiчий верхнiй одяг з талiєю, зiбраний ззаду.



В о є в о д а

Гаразд, приймаю.

К у п е ц ь

Хай щастить Аллах.

(Повертається до Ольшанського).

Дозволь тобi, вельможний каштеляне,

Обвiстку теж подарувати - килим,

Пiвлiтра шовку, чемлiт - сагайдак

I на коня прибiр дорогоцiнний.

О л ь ш а н с ь к и й

За подарунок дякую. Стривай!

(Одводить купця набiк, в той час як iншi розглядають дарунки).

Скажи менi, мiй крамарю турецький,-

Чимало, мабуть, бачив ти в своїх

Мандрiвках вiчних - чи не знаєш ти,

А може й в тебе є таке корiння,

Щоб дiвчину до себе привернуть?

К у п е ц ь

Пробач менi на словi цiм, мiй пане,

Якщо такого рицаря, як ти,

Вельможного i гарного, як мiсяць,

Та дiвчина не любить - то цього

Аллах не хоче, мабуть,- i нема

Такого в свiтi зiлля, щоб воно

Ту дiвчину до тебе привернуло.

О л ь ш а н с ь к и й

(в запалi).

Коли Аллах не хоче, то нехай

Диявол сам менi в цiм допоможе!

К у п е ц ь

(з жахом).

Печатка Солеймана хай мене

Од Iблiса лукавого укриє.



Ольшанський в гнiвi вiдходить. Купець повертається до Кезгайла - урочисто.



К у п е ц ь

Тепер тобi, хоробрий коменданте,

Звичаєм стародавнiм теж дозволь

Подарувати цей мушкат, шафран

I перець цей найкращий.



Загальний регiт.



К е з г а й л о

(розлючений, вихоплює меч).

Що таке?

Знов перець! Зараз геть менi, не то

Тебе самого в перець потовчу!

I Перекопа свого не побачиш!



Купець i слуги злякано тiкають.



К у п е ц ь

Рятуйте, гвалт! Аллах моя заступа!



Тiкають, покинувши дарунки.



В о є в о д а

Чи не здурiв ти справдi, мiй Кезгайле?

Сховай свiй меч i не лякай людей.

Пiди до них, пан писарю, i дозвiл

На виїзд їм iз мiста напиши...



Козелiус, уклонившись, виходить.



Ну, де ж той майстер?



III



Входять Свiчка i Янулiс.

В о є в о д а



А, це ти - ну що ж,

Дивився дзигарi в Клинецькiй вежi?

О л ь ш а н с ь к и й

Її жених... не дивно ж, що вона

Князiвської любовi не схотiла...

В о є в о д а

Зумiєш їх налагодити?

С в i ч к а

Так,

Попробую, ясновельможний пане.

Я вже знайшов, чого вони не йдуть.

В о є в о д а

Якщо зумiєш - матимеш за працю

П'ятнадцять кiп грошей та п'ять локтiв

Французького сукна.

К е з г а й л о

(ляскає Свiчку по плечу).

I пачку перцю -

Чудовий перець - в ротi аж горить.

В о є в о д а

Якраз тобi до речi - на весiлля.

С в i ч к а

(хмуро).

Не до весiлля нам, шановний пане,

Якщо не смiєм свiчки засвiтить,

Коли звелись вiд темряви ми й туги.

Коли вiд трупа матерi дiвчат

Без сорому хапають слуги.

Тодi весiлля справлю я своє,

Як все Подольє свiчками засяє.

В о є в о д а

Чимало ж доведеться зачекать

Тобi часу блискучого такого, -

Не зрiс ще дуб i не вродились бджоли,

Що воску назбирають в дубi тiм

Для тих свiчок...

С в i ч к а

Зате вже є сокира,

Що вирубає борть в отих дубах.

О л ь ш а н с ь к и й

Щось дуже смiлий ти. Дивись, i в нас

Сокира є про голови свавiльнi...

С в i ч к а

Не про свавiльнi, мабуть, а такi,

Що втiхам вашим панським заважають,

Коли князiвське око до дiвчат

Придивиться, буває, дуже пильно.

Тобi не раю, княже, я вночi

В ярах ходити наших - темно дуже.

О л ь ш а н с ь к и й

(хапається за меч).

Як смiєш ти, зухвальче!

К е з г а й л о

(регоче, радий).

Га! Ха-ха!

Виходить, i у тебе перець є.

У мене в горлi, а у тебе в оцi.

О л ь ш а н с ь к и й

Зухвалий кмете!1 Знатимеш мене,

Коли весiлля здумаєш справляти -

Хоч не покличеш в гостi - сам прийду.



1 К м е т - селянин, хлiбороб.



З брязкотом ховає меч i виходить.



В о е в о д а

I справдi, щось ти дуже розпустив

Тут язика - iди мерщiй на вежу

I лагодь дзигарi, та пам'ятай

I кожум'якам всiм своїм скажи,

Що замiсть свiтла я по тих ярах

Поставлю варту - буде вам свiтити.

К е з г а й л о

А змерзнете - нагрiє, ха-ха-ха!

В о є в о д а

Тепер iди на вежу.



Свiчка уклоняється i йде.



К о з е к а

(втручається).

Постривай!

А все ж таки менi чогось здається,

Що й ти там був, коли в отих ярах

Ми дiвчину затримали за свiтло.



(Береться за голову).



К е з г а й л о

(втручається).

А хоч i був! Було тодi хапать,

Коли тобi макiтру вiн пошарпав.

Що б вiн за хлопець був, якби свою

Та дiвчину не мiг одборонити.

Iди, та в другий раз не попадайсь.

Люблю таких. Апчхи! Бодай з тим перцем!



Свiчка виходить.



В о є в о д а

Гей! Що ж той вiйт! Iди скажи, Козеко.



Козека виходить.



Цей Свiчка зух - та небезпечно зараз

Це кожум'яцьке кодло ворушить.



IV



Входять Шавула i Козелiус. Тим часом Кезгайло, усiвшись на дзиглику й витягнувши довгi свої ноги, починає з видимим обуренням розглядати свої подарунки, нюхає, чхає, плює.



К е з г а й л о

I хто той перець вигадав! Апчхи!

Напевно, чорт, щоб дратувать людей...

Ш а в у л а

Чолом тобi, великий воєводо,

Од всiх мiщан, i цехiв, i поспiльства

До тебе в справах наших...

В о є в о д а

Що таке?

Ш а в у л а

Дозволь тобi повiдать по порядку...

В о є в о д а

Коротше тiльки - вже часу нема.

Ш а в у л а

(почила урочисто).

Як вiдомо тобi, громада наша

З давнiх-давен звичаї стародавнi

I вiльностi мiськiї береже.

Ще Вiтовт, князь великий i преславний,

Нам грамоту уставну дарував.

Князь Олександр...

В о є в о д а

(перебиває).

Кажи до справи ближче,

Облиш князiв - їх добре знаю сам.

Ш а в у л а

То я ж кажу - князь Олександр...

В о е в о д а

(нетерпляче).

Ти знов!

Доволi вже князiв тут поминати,

Неначе в церквi. Дiло говори.

По що прийшов?

Ш а в у л а

(витирає хусткою лоб).

Та я ж хотiв казати,

А ти менi всi думки сколотив...

Про що, пак, я - екхм, з давнiх-давен

Громада наша твердо й непорушне...

От халепа... зав'яз, як пес в тину.

Громада наша...

В о є в о д а

Чули вже про це!

К е з г а й л о

Понюхай перцю - може, в головi

Яснiше стане.

Ш а в у л а

(в розпачi).

Вже не перший день,

Бач, скаржаться всi нашi городяни,

Що ти вiд нас всi грамоти забрав.



(Воєвода стукає кулаком).



Та це ж не я! Я ж нi! Крий мене боже!

Але ж несила! Скаржаться, що ти

Їм свiтла не даєш вночi свiтити,

Хоча на те князiвський дозвiл є.

I справдi - князь великий Олександр

Нам грамоту давно вже дарував,

Де, всi вини й притуги одложивши,

I свiтло теж дозволив всiм свiтить...

I ось як вiйт...



Воєвода схоплюється в гнiвi.



В о є в о д а

Аж ось воно куди!

То ти як вiйт? А ти хiба не знаєш,

Що з ласки ти моєї тiльки вiйт?!

Що справжнiй вiйт я сам, як воєвода!

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Що якби схотiв,

Давно б себе проголосив за вiйта!

Ш а в у л а

Та я ж нiчого. Я хiба про це...

Про грамоту я тiльки та про свiтло.

В о є в о д а

А, грамоту! А знаєш ти, що в нiй,

В тiй грамотi, написано про вiйта?

Не знаєш?



(Виймає з дубової окутої скринi грамоту й кидає

Козелiусовi).



Прочитай йому мерщiй.

К е з г а й л о

Попався, друже, - вiн тобi наперчить.

В о є в о д а

Читай отут.

К о з е л i у с

(читає).

"Коли вночi з огнем

На мєсте в домєх сиживали, iно

За те вини з них воєвода брав,

Ми то їм отложили".

Ш а в у л а

Я ж казав!

В о є в о д а

Послухай краще далi.

К о з е л i у с

(читає).

"I о том

Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл

Того смотрєтi войт i от огню

Которая би мєсту шкода..."

В о є в о д а

(грiзно).

Чуєш?

К о з е л i у с

"Которая би мєсту шкода стала,

Тогда ми маєм самi покарать".

В о є в о д а

Кого карати? Вiйта. Ну, нехай.

Я завтра ж грамоту верну до Ради

I свiтло всiм дозволю. Тiльки сам

Тодi вiдповiдай за шкоду мiсту, -

А як пожежа скоїться, тодi

Не гнiвайся вже, друже мiй ласкавий,

Коли твою я голову дурну

Пiд брамою Пiвденною зiтну.

Ш а в у л а

(в розпачi).

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

(дає йому грамоту).

Нi, тепер бери,

Коли хотiв!

Ш а в у л а

(з жахом).

Та хай їй цур!

В о є в о д а

Ага!

Не до смаку за все вiдповiдати,

Не до вподоби. Ти ж бо як хотiв?

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Щоб i владу мати,

I щоб турбот нiяких не було!

Чи ж я чiпав твої бобровi гони,

Бортi медовi, осетри, млини?

Втручався я коли в твої прибутки,

Займав коли твiй шостий грош з чиншiв? 1

Чого тобi, дурному, бракувало!



1 Чинш - податок за користування землею.



Ш а в у л а

О боже ж мiй!

В о є в о д а

Сидiв би та мовчав.

Ш а в у л а

Та я ж нiчого!

В о є в о д а

Пив свою слив'янку.

Ш а в у л а

I цей слив'янку...

В о є в о д а

Їв би осетрiв

Та радий був, що клопоту не маєш!

Не дурно ж пузо он яке вiдпас!

Дивись тепер. Не хочещ в згодi жити,

То я тобi незгоду покажу.

(До Козелiуса - грiзно).

Вiддай йому цi грамоти.

Ш а в у л а

(з жахом).

Не хочу!

Не хочу я! Та пропади вони!

В о є в о д а

Пиши наказ.

Ш а в у л а

(благає).

О, змилуйся, мiй пане,

Пробач менi за клопiт цей дурний!

(Витирає хусткою лоб).

В о є в о д а

Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,

Йди поки цiлий, лиха не буди.

(У гнiвi виходить).

К е з г а й л о

Їж осетрiв та пий горiлку з перцем,

I серця не хвилюй дарма!

Ша в у л а

(в розпачi береться за голову).

Ще кажуть - вiйту клопоту нема!

Куди не ткнися - скрiзь одна рахуба:

Там кожум'яки голову гризуть,

Тут воєвода грiє чуба -

I тут i там виходить тiсний кут.



Завiса.



ВIДМIНА ДРУГА



Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.

Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.



І



Р и ц а р i

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане в землi,-

Назад земля поверне

Зерно, що їй дали.

Виносить хвиля перли

З морської глибини -

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане на днi.

Не згасли в пущах темних

Литовськiї вогнi,

Гей-го, не все те вмерло,

Що сховане у тьмi.



Ульрiка вводить обережно Свiчку.



У л ь р i к а

Постiй отут - ти звiдси все побачиш.

Не тупоти ногами, як ведмiдь.

С в i ч к а

А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,

Що в нас забрав вельможний воєвода.

На все б Подольє стало.

У л ь р i к а

Он, дивись,

То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз

Пожалування пану воєводi,

А той, що кубок золотий бере,-

Пирхайло-рицар - скiльки ж вiн вина

Та меду може випить - просто жах!

С в i ч к а

А хто отой - суворий, довговусий,

Убраний просто, з шрамом на лицi?

У л ь р i к а

Та це якийсь Звенигородський рицар -

Не рицар - якось дивно їх зовуть,-

Живуть вони в степу - татарiв б'ють

Й нiкому не коряться - Козир-Косог...

А, здумала. Козак! То ось i цей

Такий козак - старший над ними - Кмiтич.

С в i ч к а

Я чув про нього... Ось би нам таких.

(Озирається).

I як би це довiдатися тiльки,

Де грамоти ховає вiн...

У л ь р i к а

Ходiм...

Не бачу я, що панi тут... Та тихше.

Не тупоти. Ступає, наче кiнь.



Виходять. Свiчка озирається.



II



Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.



Р у з я

А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi

Там бавились в мисливському покої -

Спiвали, трохи випили. А що ж!

Сидiти та дивитись, як вони

Там вихиляють кубки,- дуже вдячна.

Ти чула, як спiває Флорiан,

Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.

А скiльки знає всяких вiн пiсень!

Г i л ь д а

Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi

Не до смаку твоєму чоловiку...

Р у з я

Ат, вигадки! Доволi вже того,

Що згодилась я жити в цiй хуртизi,

Та ще з таким ведмедем, що його

Лиш перець може трохи зворушити.

Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм -

Нащо вже я весела й нежурлива,-

Не вижила б, здається, й трьох хвилин.

Не дивно ж, що i ти така сумна...

Г i л ь д а

Була i я безжурна та щаслива

На батькiвщинi радiснiй моїй...

О, подивись, яке сумне це мiсто-

Як темно там в долинi... жодний вогник

Не свiтиться в хатах, неначе всi

Там вимерли... i чарiвник всесильний

Важку на мiсто руку наложив...

Яка нудьга... Коли я знов побачу

Мiй осяйний, веселий Кутногорськ...

Ру з я

А я мою Варшаву... о, вже йдуть.

Ну, постривай - тепер ми затанцюєм,

I джуру я нiкому не вiддам!



III



Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.



О л ь ш а н с ь к и й

То там, я чув, привiлля на степу,

На ваших тих грунтах Звенигородських

Земля не мiряна - ори де хочеш,

А риби, м'яса, меду хоч залийсь,

К е з г а й л о

А перцю-то напевно вже нема.

К м i т й ч

Привiлля, що й казати, там, мiй княже,

А перцю бiльш як треба - так i жди,

Щоб татарва, як вихор, не знялася

Та перцем не засипала очей.

I оремо i сiємо з шаблями,

З сокирою лягаєм i встаєм.

П и р х а й л о

Та хто ж вони, цi люди? Козаки?

Напевно, лотри, наволоч ледаща...

К м i т и ч

Ця наволоч є купка смiльчакiв,

Що не злякалась шаблею й сохою

Далекi нашi межi боронить!

Недовго б ти пишався в вашiй Вiльнi,

Коли б ми там не бились на чолi.

Давно б уже сидiв в татарськiй ямi.

П и р х а й л о

(про себе).

Зухвалий хлоп!



Виходить обурений.



К е з г а й л о

(регоче).

Ха-ха! Я бачу, й ти

Умiєш перцем очi засипать.

Стривай, я скоро сам до вас приїду.

Набридло вже за мурами сидiть.

Р у з я

Та годi вже - нуднi розмови вашi

Могли ви там за кубками вести.

Пора до танцiв - пане воєводо,

Звели музицi грати для гостей.

В о є в о д а

Не проти я рицарської розваги,

Нехай дадуть до танцiв перший знак.

(Фанфари).

Лунає гасло втiхи й насолоди,

Хай кожен гiсть запросить i веде

Прекрасних пань звичаєм стародавнiм.



Подає руку Гiльдi, iншi подають своїм дамам, i всi обходять залу повiльним урочистим темпом, пiсля чого вiдводять дам на їхнi мiсця.



Р у з я

Тепер танцю веселого й швидкого,

Щоб розiгрiти, розiгнати кров!

Пан Ольбрахте, звели, щоб джура твiй

Веселого нам танцю влаштував.

Гоньоного, вирваного, млинка,

Такого, як в Варшавi чарiвнiй.

О л ь ш а н с ь к и й

(до Кезгайла).

I справдi, що з дружиною такою

Тобi не треба перцю, друже мiй.

Вона сама - як перець стручковий.

К е з г а й л о

Дивися краще, щоб тобi в ярах

Не всипав майстер Свiчка перцю з маком.



Рузя та iншi дами тягнуть на середину Флорiана, молодого вродливого джуру.



Р у з я

Мерщiй-бо, Флорiане, заспiвай

Пiсень веселих до танцiв швидких.

Ф л о р i а н

Тодi ставайте, панi й кавалери,

Давайте "пшепюречку" танцювать.



Спiває. Всi стають кружка й танцюють, не пускаючи з кола "пшепюречку", що танцює всерединi й нарештi прориває коло.



Ф л о р i а н

Як в ставку кружляють рибки,

В'ються ластiвки моторнi,

Як в млинi танцюють жорна,

Ми в танку зiв'ємось швидкiм.

А панянка в колi в'ється,

На всi боки утiкає -

Скрiзь їй виходу немає,

Скрiзь їй пiсня в очi ллється:

Фiт, фiт, фiт, пшепюречко,

Хорошуле, бiлолиця,

Не втечеш ти до пшеницi,

Не втечеш ти, коханечко!

Р у з я

Тепер гоньоний. Ценар чи млинка!

Ф л о р i а н

Прекрасних пань покiрний я слуга.

О л ь ш а н с ь к и й

Дивись, у залi, наче вихор буйний,

Знялися танцi з захватом новим.



Танцi.



В о є в о д а

Поглянь, Кезгайле, де твоя дружина,

Вирує там веселiсть через край.

Лиха з такою жiнкою година,

Хоч нi на крок од себе не пускай.

К е з г а й л о

Не бачу в тiм лихої я прикмети,

Що в танцях жiнцi весело моїй -

Зате в твоєї жiнки для бенкету

Занадто вигляд хмурий i сумний.

В о є в о д а

Клянусь Перуном! Я її навчу,

Як мiй бенкет ганьбити осяйний.

(Пiдходить до Ольшанського).

Ну що, мiй княже, мабуть, є на що

I в Києвi у нас помилуватись?

О л ь ш а н с ь к и й

Не тiй красi дивуйсь, що тут сiяє,

При цих свiчках, музицi i танку,

А тiй красi, що й в темному кутку

Навкруг себе мов свiтло розливає.

Є дiвчина, якби сюди ввiйшла -

Померкли б всi свiчки та всi красунi!



Iдуть у глибину зали. Флорiан i Рузя в захватi танцю.

Ф л о р i а н

Нiколи ще не бачив я очей,

Щоб стiльки щастя й ласки обiцяли!

Невже вони не щирi в вечiр цей -

Або вони сiяють тiльки в залi,

На втiху всiм, для багатьох людей?

Р у з я

О нi! Для тебе тiльки, мiй коханий.

Ф л о р i а н

Коли ж тебе вiч-на-вiч я знайду?

Р у з я

Вночi сьогоднi... муж на варту стане,

Чекай мене... в цiй залi... я прийду.



Вибiгає - вiн за нею.



IV



Воєвода, Кмiтич i Козелiус пiдходять до Гiльди, що сидить в самотi бiля вiкна.



В о є в о д а

Одна, здається, панi в цiлiй залi

Смутна та хмура; бачу я, що їй

Не до вподоби нашi всi розваги,

Не до смаку бенкет мiй осяйний.

Хiба свiчок замало тут блискучих,

Хiба музика наша не гучна?

Чи не шляхетнi досить нашi гостi,

Чи мало кубкiв меду та вина?

Одверта це зневага!



Гiльда пiдводиться.



Г i л ь д а

О мiй пане!

Чи смiю ж я, покiрная раба

I воєводи славного дружина,

Такий бенкет блискучий зневажать?

А що сумна - то не моя провина,

I серцю я не владна наказать...

Щоправда, мимоволi я згадала

Про iншi свята, що колись

Ми в Кутногорську рiдному справляли...

I стародавня ратуша тодi

I з нею цiле мiсто променiло

Вiд безлiчi вогнiв, i звiдусiль

Неслись пiснi, i все округ кипiло,

Як в казанi. Чому ж таке сумне,

Чому ж таке безмовне наше мiсто?

Чому ж, як там, на наш бенкет воно

Не вiдповiсть привiтно i врочисто,

I жодне там не свiтиться вiкно?

I ось тодi... тодi менi здається,

Що ми чужiї люди для киян,

I свiтло це, що тут як рiчка ллється,

Ми вiдняли у наших громадян!

В о є в о д а

(гнiвно).

Знов спогади безглуздi i нiкчемнi!

Ще й досi дух моравських тих майстрiв!

К о з е л i у с

Шановна панi, варварський i темний

Живе там люд, i милостей твоїх

Не вартий вiн. Як можеш ти рiвняти

Свiй Кутногорськ та цi убогi хати?

Дай тiльки їм свiтити каганцi,

То в першу ж нiч пiде за вiтром мiсто.

В о є в о д а

(гнiвно).

Своє забула мiсце, мабуть, ти!

Для цих рабiв я князь i воєвода!

Не дивно ж, що обстала ти за них,

Бо низького сама такого ж роду.

К м i т и ч

Не гоже кажеш, пане воєводо.

На Київськiй землi нема рабiв,

I, мабуть, чесного твоя дружина роду,

Коли за нас пiднесла голос свiй.

Г i л ь д а

Так! Не соромлюсь роду я мого,

То чесний рiд майстрiв, митцiв поштивих,

Що Кутногорськ уславили кругом!

В о є в од а

Ха-ха! Рiд слюсарiв та ковалiв.

Г i л ь д а

Так, слюсарiв, але мечами тими,

Що їх кують мiй батько та брати,

Пишаються всi рицарi вельможнi,

Не гидував i сам, здається, ти

Червiнцями дзвiнкими, що були

Моїм приданим, i тодi низька

Я не була, бо добре знав, що рiвна

Цехмейстра кутногорського дочка

Литовському вельможi.



Виходить, гордо пiдвiвши голову.



В о є в о д а

(крiзь зуби),

Слюсарiвна...



V



Слуги виносять тацi з кубками i, почавши з Воєводи, обходять всiх гостей.



В о є в о д а

(пiдiймає свiй кубок).

Гостей шановних дякую за честь

Й запрошую звичаєм стародавнiм

Останнiй кубок випить на прощання,

На здоров'я за всю державу нашу

Та за рицарство нашої землi!



Гостi п'ють.



Г о с т i

Тобi за честь подяка та шаноба.



Поштиво уклоняючись воєводi, розходяться гостi. Слуги гасять свiчки, крiм двох, що горять лiворуч на столi першого плану.



В о є в о д а

(затримує Козелiуса).

Зостанься тут. Потрiбний ти менi.

(Дiстає зi скринi грамоти й кладе на стiл).

До Вiльни завтра вранцi їде Ольбрахт,

Отож негайно треба написать

Листа до князя з приводу отих

Безглуздих домагань та привiлеїв.

Занадто вже знялося балачок

Навколо них - напевно, будуть скарги.

Ти ж напиши, що зараз скасувать

Цю заборону аж нiяк не можна,

Бо навiть вiйт, i той за всiх киян

Вiдмовився од пiльг тих небезпечних.

К о з е л i у с

Все розумiю. Зараз напишу.



Гiльда виглядає з-за дверей.



В о є в о д а

Яка ганьба! Дружина воєводи

Привселюдно за хлопiв обстає.

Її провчити треба - тiльки як?

К о з е л i у с

До кляштора замкнути хоч на рiк -

Наукою це доброю їй буде.

В о є в о д а

Порада добра - так я i зроблю.

Г i л ь д а

(про себе).

Тобi я цю пораду пригадаю...

В о є в о д а

Ну, то пиши. Та не засни дивись,

Бо сила тут мишей i пацюкiв,

Пергаменти якраз тобi поточать.

В мене торiк двi грамоти втягли,

Що залишились на нiч на столi.

К о з е л i у с

Зроблю я все як слiд, вельможний пане.



Уклоняється. Воєвода виходить. Гiльда ховається.



К о з е л i у с

На цiлу нiч роботи, мабуть, стане,

Та й рiч складна - не знати, як почать.

Не вадило б хоч випити спочатку,

Щоб розум прояснився для листа.



Знаходить i тягне на стiл чималий жбан з вином та якусь страву. Наливає i п'є.



Тепер, здається, краще... значить, так...

(Пише).

"Господаре i пане наш преславний,

Великий княже руський i литовський,

Тобi чолом б'є воєвода твiй

Про київськi пригоди та дiла".

(П'є й мовчки пише).

Тепер робота йде далеко краще...

Коли вином чорнило розвести.

Раз умочив перо, а другий - горло,

А як нi те, нi друге не просохне,

То й думки легше в голову iдуть.

(Спiває).

Scribimus et bibimus,

Sic bene cedit opus 1



1 Коли писати й пити, Робота краще йде! (Лат.)



(П'є. Знову пише).

"А що кияни скаржились за свiтло,

То слушного немає в тих скаргах".

(П'є).

I справдi, як подумати - навiщо

Народу свiтло? Все їдно вони

Читати та писати не умiють,

А решту можна й потемки робить.

А небезпека вiд огню чимала:

"Dе fасilе", як кажуть, "ardet stramen,

Cum igni jungitur". А значить це:

З вогнем солома краще не дружи.

(Пише).

"О тих речах пекуся я невтомно".

Пиши, пиши - пергамент все знесе,

Хоч як бреши - знесе теляча шкура...

(П'є).

Чудовi вина в пана воєводи,

Мальвазiя рицарська - що й казать.

(Спiває):

Scribimus et bibimus,

Sic bene cedit opus!

(Пише).

"Найпершая була моя турбота

Абисьмо мiсто лєпшей зберегти".

(П'є).

Мальвазiя чудова... bonum vinum 1.



1 Добре вино. (Лат.).



(Пише).

"I навiть вiйт..." Неначе в головi

Чого менi...

(Похиляє голову на руки, потiм знову пiдводить).

Про що пак я?.. Про вiйта...

"I навiть вiйт..." А що той вiйт - i вiн

Слив'янку добре смокче...

(Знову схилився. Крiзь сон).

"I невтомно...

Пекуся я... невтомно... i невсипно..."

(Заснув. Хропе).



VI



Крадькома входить Рузя.

Р у з я

Ай! Тут хтось є... Пан писар... Спить...Хропе... (Гасить свiчки).

Нехай хропе... Добранiч, пане писар...

Ай! Хтось iде... Це ти... Це ти, Флорiане?



Ховається бiля вiкна. 3 лiвого боку крадькома входить Свiчка. Зупиняється серед зали.



С в i ч к а

Скрiзь темно... Замок спить пiсля бенкету...

Отут десь вiн... захований лежить

Наш привiлей... i я його здобуду.

Пробив мiй час - назад нема шляху.



Йде далi. Рузя кидається йому на шию.



Р у з я

Нарештi ти, о мiй коханий... Ай!



Палко цiлує, але, пiзнавши помилку, тiкає.



С в i ч к а

Та тут ступити кроку страшно... тьфу!

Цiлуються...

(Витирається).

Бодай їх...

З правого боку вiдхиляються дверi i входить iз свiчкою Гiльда.

Г i л ь д а

Хто тут?

С в i ч к а

(поривається до неї).

Тихо!

Благаю, тихо, о вельможна панi.

Г i л ь д а

Це ти? Безумний! Виходи мерщiй!

Тiкай. Хiба життя тобi набридло?

Чого тобi, безумцю, треба?

С в i ч к а

Світла.

Г i л ь д а

Що кажеш ти!

С в і ч к а

Так, свiтла, що у нас

Ви вiдняли безбожно й безсоромно,

Щоб осiяти пишний цей палац.

А там, внизу, де працiвник невтомний

Псує свiй зiр над темним верстаком,

Там темрява укрила все кругом,

Сумує мати в темнiй там хатинi

I каганця не смiє засвiтить,

Щоб хворої доглянути дитини.

Своїх книжок школяр не може вчить.

А на горi глузує пан всесильний

I топче в грязь громадський привiлей,

Щоб без жалю народ гнобити вiльний,

Щоб тиснути i мучити людей.

Цей привiлей вiн взяв у нас свавiльно -

I я за ним прийшов тепер сюди.

Г i л ь д а

(зворушена).

О боже ж мiй! Яка пригода дивна...

Неначе ти пiдслухав нас... пожди...

Неначе сон химерний i чарiвний...

I справдi сон... Якраз над ним заснув,

Над привiлеєм, писар наш лукавий.

(Пiдходить до стола i шукає грамоту).

Здається, тут... Ага... ось вiн... пiд правим

Затиснув лiктем... Держить... Потягну...

Попробую...

Обережно тягне пергамент з-пiд писаревого лiкгя. Вiн починає мимрити спросоння.

К о з е л i у с

(крiзь сон).

А що той вiйт?.. I вiн

Слив'янку добре смокче...

Г і л ь д а

Боже мій...

Прокинувся...

Ко з е л i у с

(так само).

...Пекуся я невтомно,

Невтомно i невсипно...

(Хропе).

Г i л ь д а

Знов заснув

Нотарiус невсипний.

(Витягає пергамент).

Ось де вiн!

Так, так, це вiн, славетний привiлей,

Та грамота князiвська, що дає

Киянам свiтло... Ось вона... Бери.

(Подає грамоту Свiчцi).

Хай буде це подякою моєю

За вогник той, що ти колись дiстав

I засвiтив в моєму лiхтарi...

Недурно ж ми з тобою родом рiвнi -

Бо ти зброяр - я зброярiвна.

Тепер тiкай.

С в i ч к а

(бере грамоту й цiлує її руки).

О, дякую безмiрно!

(Зникає).

Г i л ь д а

Тепер лишилось замести слiди

I спiльникiв покликати сюди.

(Бере з тарiлки сало i маже папери).

Намажу папери всi салом

Й моторних покличу мишей,

Щоб завтра на них всi казали,

Що з'їли вони привiлей.

О мишi, моторнi звiрята,

Сюди поспiшайте мерщiй!

Для вас тут вечеря багата -

Листи й пергаменти смачнi.

Гризiть i шматуйте завзято

Князiвськi папери й листи,

В них правди даремно шукати -

Самi обiцянки пустi.

Гасить свiчку й зникає.

Завiса.





ДIЯ ТРЕТЯ



Магiстратська зала, по-святковому причепурена гiрляндами зеленi, килимами й кольоровими рушниками. Вздовж брусованих стiн - укритi килимами лави, праворуч, у глибинi, довгий стiл, заставлений жбанами з медом i стравою. Просто посерединi широкi вхiднi дверi. Час перед осiннiм вечором.



І



Тихо й урочисто, в пiвтемрявi увiходять одна по однiй стрункi групи цехiв - кожен iз своєю корогвою i з шiстьма великими зеленими свiчками - гордiстю кожного цеху. На корогвах гаптованi шовком i золотом емблеми вiдповiдного ремества: черевик, ножицi, стрiла, риба i т. iн. Всiх 12 цехiв - кравцi, шевцi, золотарi, ткачi, кушнiри, зброярi, ковалi, хлiбницi й перекупки, рибалки, теслярi, кожум'яки й бондарi. Тихо, в порядку розмiщуються цехи обабiч в палатi. Капуста, Передерiй, Чiп, Коляндра керують мiсцями. Передерiй з своєю дiвчинкою.

Тим часом вже зовсiм стемнiло, але нiде не свiтиться жодний вогник.

П е р е д е р i й

(урочисто).

Чи всi вже тут?

В с i

Всi, всi, на добрий час!

Пе р е д е р i й

Чи всi свої?

В с i

Свої! Чужих нема!

П е р е д е р i й

Чи всi брати?

В с i

Брати всi до одного

На все життя, до працi й до меча!

I зрадникiв немає серед нас.

П е р е д е р i й

На добрий час! То слухайте ж, кияни,

То слухайте ж, брати всi цеховi,

Кравцi, шевцi, золотарi, рибалки,

Ткачi, зброярськi цехи, ковалi,

Перекупки, хлiбницi, теслярi,

Кушнiри, бондарi та кожум'яки,

Мужi громадськi, славнi i мiцнi!

Ви знаєте, що Свiчка, брат наш славний,

Здобув для нас князiвський привiлей,

Здобув нам свiтло - i сьогоднi ми

Розсiємо нарештi сум нiчний.

В с i

Хай буде свiтло! Слава! Слава Свiчцi!

П е р е д е р i й

Хай буде свiтло! Браття дорогi,

Ви знаєте, що я один мiж вас,

Хто цих свiчок жаданих не побачить.

Та що з того... Чи не моя ж душа

За свiтло це безмiрно вболiвала

I перемоги нашої ждала.

А через те дозвольте i менi

Сьогоднi тут порадуватись з вами -

Хоч не очима - серцем щирим я

Цю радiсну хвилину зрозумiю.

К а п у с т а

Ти бiльш нас всiх за свiтло потерпiв,

То i тепер громада ухвалила,

Щоб з рук твоїх ми свiтло прийняли.

В с i

Ти батько наш! Ти свiтло засвiти!

П е р е д е р i й

Спасибi ж вам, товаришi-брати.

Для мене ця пошана найдорожча.

Хай буде свiтло. I на перший раз

Засвiтимо звичаєм стародавнiм

Славетнi нашi свiчi цеховi.

I вперше їх засвiтимо врочисто

Отут на святi миру та життя,

На честь весiлля Свiчки, що сьогоднi

З Меланкою своєю одруживсь.

В с i

Хай буде так! На честь Меланки й Свiчки

Ми цеховi засвiтимо свiчки!

П е р е д е р i й

На добрий час! Товаришi-брати!

Не без борнi дiстанеться нам свiтло,

Готовi ж будьмо боронить його.

В с i

Грудьми й мечем - од вiтру i людей

Клянемся наше свiтло боронить!

П е р е д е р i й

Товаришi! Нi в Свiчки, нi в Меланки

Нема батькiв, i молодих тепер

Благословить i стрiне товариство:

Капуста - наш цехмейстер найстарiший -

Й бублейниця Тетяна - за батькiв.

Товаришi-брати, отут у шафi

Горить одна, укрита поки свiчка.

Як тiльки будуть близько молодi,

Я гасло дам, i, як один, тодi

Ми всi свiчки засвiтимо врочисто.

В с i

Гаразд! На славу Свiчки! Хай живе

Одважний наш зброяр i майстер Свiчка!

Цехмейстером його! Цехмейстром?

Та що цехмейстром!

Вiйтом! Правда, вiйтом!

Хто ж, як не вiн, гiднiший вiйтом бути!

Чи не Шавула ж, зрадник, боягуз!

Шавулу геть! Хай Свiчка буде вiйтом!

К о л я н д р а

Стривайте! Тихо! Хтось чужий iде.



II



Так само в пiвтемрявi розчиняються дверi i входить Шавула. Увiйшовши, зупиняється i протирає очi.

К о л я н д р а

Та це Шавула! От така ловись!

Про вовка лиш помовка - аж i вiн.

Ш а в у л а

Що тут таке? Це що? Якi це збори?

Свiчки, корогви! Не здурiли ви?

Не знаєте хiба, що воєвода

Заборонив всi збори та свiчки?

Дивись, якi розумнi! Зараз геть

Всi по хатах!

В с i

(обуренi).

Ти сам розумний дуже!

Тобi чого тут треба? Забирайсь!



Тетяна, пишна й рум'яна, гладка бублейниця, наступав, взявшись у боки, на Шавулу.



Т е т я н а

Ач, вигадав! Тебе ще не спитали!

Коли не крутить в носi, то й не чхай!

Тут не твоє засипано, а наше,

То i не пхайсь до нашого млина.

Ще гримає! Злякалися тебе!

Тепер у нас князiвський дозвiл є!

В с i

Доволi вже дурити вам людей!

П ер е д е рiй

Ми знаємо тепер свої права,

Ми маємо князiвський привiлей!

К а п у с т а

Не продаси нас вдруге воєводi!

Т е т я н а

Не треба нам такого вiйта! Геть!

Запроданець! Iндик пихатий!

В с i

Зрадник!

Запроданець!

Ш а в у л а

Не показились ви?

Де бачили ви того привiлея?

Та його ж мишi з'їли!

Т е т я н а

Брешеш ти!

Тебе з'їдять хай мишi!

В с i

Забирайсь!

Ш а в у л а

Та як ви смiєте!



Всi напосiдають i вiдтискують Шавулу до дверей.



В с i

Та вже побачим!

К о л я н д р а

Чи смiємо, чи нi - аби не ти!

Ш а в у л а

Я воєводi зараз...

В с i

Хоч до бiса!



Виштовхують.



Ш а в у л а

В хурдигу всiх!..

В с i

Iди пiд три чорти.

П е р е д е р i й

Ось бачите, товаришi-брати,

Який це вiйт!

В с i

Хай Свiчка буде вiйтом!



III



Пе р е д е р i й

Вони вже близько, будьмо ж всi готовi

Зустрiнути врочисто молодих.

Чiп i Прiся



Ч i п

Коли ж бо я дiждуся того, Прiсю,

Щоб в хату одвезти тебе мою?..

П р i с я

Чи бачили! Пiду я в його хату,

Де шкiрами на десять гонiв тхне.

Ч i п

О, не дратуй. Турецькими шовками

I килимами вкрию хату всю,

Голубити, носити на руках

Тебе я буду, Прiсю.

П р i с я

Ще задавиш.

Який швидкий. Геть руки!

К о л я н д р а

(кепкує).

Ну, то що ж?

Чому ж не держиш? Ти ж казав колись -

"Не вирвалась, то й цiлувати можна",

А тут такої пташки не вдержав.

Ч i п

Бикiв хапав за роги, ведмедiв

Вiч-на-вiч клав... А тут неначе чари...

Слабе дiвча,- а пальчика її

Одного розiгнути я нездольний!

К о л я н д р а

Отож-бо й є. Не в силi, мабуть, сила,

Дивись, моя Тетяна - сiм пудiв,

Мов зайчика мене пiдняти може -

А з нею я що хочу, те й роблю,

Дарма що сам безсилий та кульгавий.

Т е т я н а

(пiдбiгає).

Ти тут, Семене - зайчику мiй любий,

Ходiм мерщiй - здається, вже iдуть.

К о л я н д р а

Та одчепись.

(Чiповi).

Оце тобi наука.

Ч i п

I де воно береться в тих кравцiв!



Вбiгає дiвчина.



Д i в ч и н а

Готуйтесь! їдуть, їдуть молодi!



Рух. Гомiн. Всi стають по мiсцях.



П е р е д е р i й

Всi по мiсцях! Товаришi-брати!

Во славу мiста нашого старого,

Во славу чесних всiх працiвникiв,

Во славу руського народу i землi

Засяють хай всi свiчi цеховi!



Миттю вся палата освiтлюється силою свiчок.



К а п у с т а

Тепер нехай через вогонь пройдуть

Звичаєм стародавнiм молодi.



Музика.



Цеховики стають обабiч дверей, утворюючи своїми свiчками щось подiбне до вогняної завiси, крiзь яку повиннi пройти молодi.



IV



Свiчка й Меланка входять крiзь вогняну заслону. За ними, вже повiльно, ошатна юрба дружок i бояр. Меланка в чудовому шлюбному вбраннi з серпанком на головi, що закриває її обличчя.



Х о р

Ой, пройшла Меланочка крiзь вогонь,

Наче щире золото, через горн.

Ой, свiти ж їм, вогнику, все життя,

Щоб не було в темряву вороття.

Ти в хатинi весело їм палай,

Ясну щастя-доленьку їм надай.

Молодi пiдходять до Тетяни i Капусти, що чекають їх, перша - з хлiбом, сiллю i медом, що поставленi на вiкно з дiжi, а другий - з двома зеленими, перевитими золотом свiчками та келихом, що стоїть на тацi, яку держить хтось iз товаришiв.



Т е т я н а

Нехай вас бог благословить святий,

Нехай у вас всього в привiллi буде,

Удосталь хлiба, меду та вина.

К а п у с т а

На полi хай у тебе буде повня,

А в хатi вiчна згода та любов.

П е р ш и й х о р

Тупу-тупу коло дiжечки,

Навiдала сироїжечки,

Що ж нам допiру робити:

Чи в хатi свiчки свiтити,

Чи сироїжечки брати,

Чи вже невiстку вiтати.

Є в нас тарiлочка меду,

Йди до нас, невiстко, на беседу.

Д р у г и й х о р

Ой панове сватове, просимо вас,

Прилетiла утiнка в добрий час,

Ви ж її не бийте, не лайте,

Ви ж її хорошенько приймайте,

Ви ж її раненько не будiте,

Ви ж її мiж людьми не судiте.

П е р ш и й х о р

Ой невiстко наша жаданка,

Ой, не рiк ми тебе жадали,

Сiм рокiв меду не пили,

Сiм рокiв свiчок не свiтили,

Ти ж нам солодша вiд меду.

Йди до нас, голубко, на беседу,

Ти ж нам яснiша за свiчку,

Одкрий нам своє бiле личко.

К а п у с т а

(знiмає серпанок з Меланчиного обличчя, зворушений).

Отак, Меласю,- сiм рокiв тебе,

Мов свiчечку ясную, ми чекали

I в темрявi журились, а тепер

Ти увiйшла, i раптом засiяла

Палата вся вiд радiсних огнiв.

М е л а н к а

(зворушена, припадає на мить до його плеча).

О мiй дiдусю любий!

К а п у с т а

I за це

Прийми од нас, звичаєм стародавнiм,

Зеленую цю свiчку.

(Запалює й дає).

Хай горить

Вона тобi на радiсть та на щастя.

А це тобi, вiдважний майстре наш.

(Дає так само Свiчцi).

Нехай тебе колись прославить пiсня,

Що Свiчка ти - i свiтло нам здобув.

Х о р

Слава тобi. Свiчко-зброяре,

Свiчку ти здобув воску яра,

Слава тобi, майстре умiлий,

Слава тобi, рицарю смiлий!



Капуста бере келих i подає Свiчцi.



К а п у с т а

Тепер прийми цю заздоровну чару.

Х о р

Не пий, Iванко,

Першого привiту,

Бо перший привiт,

Лихий на зустрiт,

Оддай маршалку 1

Через праве плече -

Нехай вiн виллє,

Нехай потече.



1 Маршалок - староста у весiльному обрядi.



Свiчка бере келих i передає через праве плече Коляндрi, який виливає його на пiдлогу.



Т е т я н а

(бере другий келих i подає Свiчцi).

Здоровi пийте, дiточки, нехай

Солодка й повна буде ваша чара.



Свiчка бере й п'є, чергуючись з Меланкою.



С в i ч к а

Бо славу нашу, браття дорогi,

Нехай вовiк живе громада наша!

В с i

Тобi на славу! Слава, слава Свiчцi!



Передерiй пiдходить до молодих.



П е р е д е р i й

Хвала тобi, одважний майстре наш!

Щасливий будь з дружиною своєю.

А ти, Меласю, од мене прийми

Цю рiзьблену оздобу на намисто -

Найкращий твiр, що я колись скував,

Коли ще очi бачили мої.

(Дає їй золоту оздобу).

М е л а н к а

(зворушено).

Спасибi щире, дядечку мiй любий,

О, як би я жадала, щоб вони

Прозрiли знов, твої прекраснi очi.

(Цiлує його).

П е р е д е р i й

Меласю! Рiдна! Свiчечко ясна!

Мене сама мов свiтлом ти осяла.

В с i

Нехай живе наш Свiчка! Хай живе

На довгi роки славний майстер наш!



Музика



Пiд звуки музики й гучних привiтань Капуста i Тетяна обводять молодих навколо всiєї палати, пiсля того садовлять їх на покутi.



Х о р

Суньтеся, суньтеся, кравчики,

Суньтеся, суньтеся, шевчики,

Iз покуття в запiчок, бондарi,

Уступайте мiстечко для зорi.

Для зорi, для зiроньки, що зiйшла

Коло ясна мiсяця край стола.

Д р у г и й х о р

Бiжи, бiжи, братику, доганяй,

Свою любу сестроньку одбирай,

Ой бiг любий браточок - не догнав,

За боярами рiдненьку не пiзнав,

За музиками гучними не почув,

Почув тiльки голосочок, як її

Вже приймали кравчики цеховi.

"Добрий вечiр, кравчики, я до вас,

Приймiть мене, молоденьку, в добрий час.

Бо ж мене нiченька зайняла,

Iнеєм суконька припала,

Русая косонька росою,

Бiлеє личенько сльозою".

П е р ш и й х о р

Iди вiд нас, братику, не жалiй,

Ми вже твою сестроньку прийняли,

По червоному килиму провели,

Повну чару меду їй налили,

Цiлував її наш майстер молодий,

Обсушив її вiд iнею-води,

Русу косоньку вiд дрiбної роси,

Бiле личко вiд дiвочої сльози.



V



Тим часом цеховики вже повстромлювали в свiчники свої свiчки й розсипались по палатi барвистими купками. Починається невимушена весела метушня.



К а п у с т а

А що ж, брати, тепер, либонь, не грiх

Й по чарцi добрiй випить...

(Сiдає за стiл).

Панi свахо,

Частуй гостей. Та не барись i ти,

Дружко мiй любий, наливай чарки.

Т е т я н а

Та ну ж бо! Споживайте на здоров'я!



Наливають з Коляндрою чарки й келихи, що йдуть потiм по руках. Де-де, а на весiллi люди п'ють.



П е р е д е р i й

За Свiччине весiлля! Хай живуть

На довгi роки Свiчка i Меланка!

В с i

За Свiччине весiлля! Хай живуть!

Х о р

По-святому "отче нашi"

Дайте нам по повнiй чашi,

Пиймо Свiччине весiлля,

Щоб у них було привiлля,

Згода в хатi, а на полi

Щоб всього було доволi.



Свiчка бере Меланчинi руки в свої.



С в i ч к а

Меласю люба! Зiронько моя...

Чого ж така смутна та полохлива,

Чом слiзоньки алмазнiї блищать

В твоїх очах наляканих, журливих?

Невже не рада ти хвилинi цiй,

Що нас з'єднала?

М е л а н к а

Любий, дорогий!

Щаслива я... Але... Всi цi вогнi,

I свiчi цi, жаркi та осяйнi,

Сполохали, збентежили мiй спокiй...

Боюся я... здається все менi,

Що пiд вiкном, там, в темрявi глибокiй,

Якiсь зловiщi тiнi зiбрались...

I радяться... i вищиряють зуби

На наше щастя...

С в i ч к а

О, не бiйся, люба,

Не бiйсь, моя голубко... Усмiхнись,

I зникнуть вмить усi ворожi тiнi.

К а п у с т а

Еге, еге, товаришi-брати,

Прийдеться, мабуть, загасить свiчки!

Або запнути вiкна.

П е р е д е р i й

(збентежений).

Що таке?

Хiба ж яка тривога?

К а п у с т а

Ну, аякже!

Непевна справа. Небезпека всiм.

Не бачите хiба, що молодий

Поцiлувати хоче молоду?

Iще вам мало? Ще не до ладу?

(Регоче задоволений).

Т е т я н а

(в захватi).

I здумає ж старий, бодай ти скис!

Бодай тебе iндичка убрикнула!

Ще б пак, не небезпека, ха-ха-ха!

Нехай цiлує! Зараз же нехай

Цiлує молоду, ми ж комарiв

Покличемо, щоб свiчки затулили!

К о л я н д р а

Нехай цiлує! Просять всi цехи:

Кравцi, шевцi, рибалки, теслярi,

Бублейницi на смальцi i меду -

Хай молодий цiлує молоду!

П е р е д е р i й

Нiхто не п'є - зробився мед гiркий.

Хай молоду цiлує молодий.

К а п у с т а

Вiд всiх цехiв ухвала одностайна:

Хай молодi цiлуються негайно.

Х о р

Ой, робiть, ткачi, завiси

Вiкна запинати -

Буде зараз мiсяць ясний

Зiрку цiлувати.

Ой метелики, злiтайтесь,

Заслоняйте свiчi -

Буде зараз князь княгиню

Цiлувати двiчi.



Поцiлунок. Тиха нiжна музика.



Свiчка пiдводиться, взявши за плечi почервонiлу Меланку, що теж пiдвелась, цiлує її в губи довгим поцiлунком.

Хвилина шанобливої тишi змiнюється знову бурхливою веселiстю.



В с i

Гаразд, гаразд! Оце солодка чара,

Нехай вона не зсякне вам вовiк!

Т е т я н а

(в захватi).

Оце якраз! Аж губи засвербiли!

Аж закортiло i собi того ж!

Х о р

Цiлував, цiлував -

Не нацiлувався,

А в саду соловей

Не нащебетався.

К а п у с т а

(витирає вуса).

Ну, то чого ж! Давай i ми з тобою

Покажемо, як треба, молодим.

Т е т я н а

Та ну тебе в болото - з бородою

Та лiзе цiлуватись, бардадим! 1



1 Бардадим - здоровило.



(Спiває).

Цур тобi, прудивусе,

Якi в тебе сивi вуса,

Яка в тебе борода,

Наче стерня в полi.

Не пiду я за старого -

Бородою коле,

Але пiду за такого,

(Хапає Коляндру, той даремно виривається).

Що сiються вуса -

Вiн мене поцiлує,

А я засмiюся!

К о л я н д р а

Та одчепись! Пусти! Не хочу я.

Ой! Дихати... Задавиш, навiсна.

Т е т я н а

Е, нi,

(цiлує його).

попався, кравчику мiй любий,

Горобчику кривенький - не втечеш.

Ч i п

(кепкує).

Ага, попавсь! Виходить, що i в тебе -

"Не вирвався - то й цiлувати можна".

К о л я н д р а

(вiдсапуючись).

А ти хоч i ведмiдь, а все ж нiяк

В своєї бджiлки меду не дiстанеш.

Ч i п

Ба нi! Дiстану.

(Хапає Прiсю, що крутилась поряд).

Бджiлонько моя!

Невже й тепер мене не поцiлуєш!

П р i с я

(виривається).

Який швидкий! Неначе рак на греблi.

(Спiває).

Не хапайсь цiлувать - я не твоя рiвня,

Бо ти мнець-кожум'як, а я бондарiвна,

Хоч ти мнеш десять шкiр за одну хвилинку,

А менi не зiгнеш пальчика-мiзинка.

Ти живеш в Гончарях, а я на Подолi.

Не дiстанусь тобi з доброї я волi.



Тiкає. Чiп за нею.



К о л я н д р а

Чи бачили! Кохайся пiсля цього.

Т е т я н а

Чи я ж тебе, мiй любий, пiдвела?

К ол я н д р а

(спiває).

Ти ж мене пiдманула,

Ти ж мене пiдвела,

Дала менi вечеряти,

Та не дала ложки!



Хор пiдхоплює пiсеньку, дехто танцює.



VI



К а п у с т а

Та що я, католик чи бусурман,

Щоб на весiллi та не танцював!

(Iде на середину й починає притупувати).

Ану-бо, хехи! До роботи час!



Ой, казала менi мати,

Щоб музику не кохати,

Бо музика-ледащиця

Цiлий тиждень волочиться.

У недiлю весь день грає,

В понедiлок пропиває,

А в вiвторок весь день п'є,

А в середу жiнку б'є.

В с i

До танцiв! Всi до танцiв! Починай!



Починаються рiзноманiтнi танцi, серед яких вiдрiзяються танцi окремих цехiв.



Б i л е й ч о р н е

Сподобалась ковалю

Дiвка-теслярiвна,

Нi, тебе я не люблю -

Я тобi не рiвня.

Не займай мене, мугир,

В тебе руки в сажi,

А я бiла, наче сир,-

Ти мене замажеш!

Не дивись, теслярiвно,

Чи бiле, чи чорне,

А дивись, моя люба,

Чи добре пригорне.

Де не взявся сiрий вовк -

От так веремiя!

Теслярiвна ковалю

Кинулась на шию.

Ой, рятуй мене мерщiй,

Хлопче мiй моторний! -

Вже забула, що у нього

Руки в сажi чорнi.

Не дивись, теслярiвно,

Чи чорне, чи бiле,

А дивись, моя люба,

Яка в ньому сила.



VII



Раптом за дверима чути галас, тривогу й брязкiт зброї. Танцi порушуються, i в