Скитський скарб

Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний
схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийі що з золота
виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в'яжуть. Все-бо, чого бажання
несите собі прагне, золото в собі втіляє.
Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний
одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»[1], що є колискою громів. Другу ж
під блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку —
громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за
громи була краса Ларти-діви, скарбом, принаднішим за золото вкрите. Хто побачить
стражкиню — по іншому скарбові і не тужитиме.
Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще
не загрожувала ця краса непереборна.
І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну,
образ людський і іскру Божську в собі має.
З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати, одягалась. Тихими
заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих
пеліканів[2], несить бабу-птицю полошила:
— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна
випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток: —
Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!
І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши.
Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному
плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.
А в небі — орел Дніпровий ширяє.
Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам
незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!
І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мече.
А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо
завмер. І раптом з ясного неба світляною кулею-блискавкою на землю паде. Іскрами
фіаловими сипнув. Метнув полум'ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився.
Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась — мужа
величного перед собою узріла.
З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою
кучерявою мішається. Очі — сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних —
блискавки тримає. У ніг — орел клекотом попереджає:
— Несмертельний це, що громами володіє!
І вклонилась Громовладному донька Бористенова:
— Перунові ясному — слава!
В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї — як вогонь крізь
завісу, інше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радісне... Вік би на
Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..
Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в
серці її, у пуп'янок стулене. Як лотос рожевий[3] у заводях рідних під водою
дрімає, доки місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку
не перетворить...
Хвилі Дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористена пропускаючи.
Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє,
русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана,
землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній
приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промінням увінчаного, виглядає. Аж
очі скошує — дивується... Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у
поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.
А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:
— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї від фойбоса-сина,
що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос.
Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!
Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось.
І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти
Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса
та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею
Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та
руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку,
мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.
Що ж, не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися,— завжди
більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі
своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок —
першостворених дітей Землі.

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна
істота, поземською дружиною, матір'ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри
дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок... Годі з
мевами-подружками сміх перлистий у хвилі Дніпрові сипати... Забуті і лебеді,
княжичі водні. День по дню, рік по року табунами степових торпанів
летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши,— зістарилась Ларта...
Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих
внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи...
Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати,— перейняла Ларта від фойбоса
срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити.
Вміє й торпанів степових об'їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець
приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить.
Руно овече пряде. А що матір'ю роду смертельного стала,— вівтарі богам ставити
почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах,— приносити, дітям-внукам
щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як
жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.
Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом
володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі
лишився?
Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від
долі мужів...
Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою,— стало палке кохання. І
пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо,
спокійно... Ніжність солодко — трохи сумно,— сповнює вщерть серце Бористеніди.
Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.
І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що
природу тваринну, людську й божську мала... Нових друзів-приятелів нині
Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків, випалених з глини, всміхається. Вони-бо
помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними
виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м'ясу
в'яленому, рибі сушеній.
— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкірах пухнатих,
прикривках вовняних оглядається.
Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати... Але що?..
А з долини — від річки — спів солов'їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки
при місяці виводять.
І раптом віджила в Лартиній пам'яті давнина — коли й сама вона річною дівою
була, скарб таємний сторожила.
— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум'ям з серця вибухло. Що недоля
людська, в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі... є
лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти! І знайомими ходами
підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає
його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою... От і
кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й
Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого
повстали, сховались, коли час їхній прийшов...
— Все-бо_ земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом
знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу
палаючу світла сяйливого, що лоно земне осяяло.
— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце
тепле тварині, дає дихання життя землі... Ой, як добре дати це дітям моїм!..
А золото сяє... червонавими вогниками миготить — немов кров'ю побризкане, по
новій крові тужить.
І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:
— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти! Гладить золото Ларта,
відблисками його не натішиться. Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до
нього...
— Швидше, набрати! Щоб і там — на поверхні земській — при собі його мати,
красою-сяйвом його тішитися...
Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,— змучилась Ларта. А таки
винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й
стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.
Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем
усміхнувся. А перед Лартою Бористенстарець — як ніч, темний,— стоїть, руки
ламле, головою сивою хитає:
— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама — ох, сама
пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому
кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий.— багатий! —
манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме... Доню ж ти, доню моя!..
Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш
вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка і мати.
І розбилась об водяну гладину, праматір Ларти... На бризки розпалась, водяну гладину шумом вкривши...
З хвиль же — скелі вийшли, над водою зіп'ялись, Дніпро стіною кам'яною —
порогами — перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути, від ока та
рук людських скрити.
І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по
Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких
сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й
негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором
кріпким боронячи...
Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські
потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:
З неба, на щастя їхнє упав!..




[1] Піренейська легенда.
[2] На Дніпрі було давніш сила лебедів і пелікані!
[3] Нібито за давніх часів о деяких місцях на Дніпрі росли рожеві лотоси подібні
до індських.