Мазепа

НЕ ВБИВАЙ


ДОРОГОМУ ШВАГРОВI
ІВАНОВІ ЛІЩИНСЬКОМУ
В БОРИСЛАВІ
У ЖОВКВІ


Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят, як 1707 року, вона не переживала.

Ще зимою заїхав туди цар Петро з Меншиковим і з новим своїм канцлером Гаврилом Івановичем Головкіним. З царем нахлинуло багато царських людей, бояр, прислуги та військових старшин.

Невеличке місто зароїлося людьми, не було двора, де б не стояли москалі.

Жовківці тулилися по повітках і “маштарках”, а були й такі, що залишали своє хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих.

До царя часто-густо прибували пани польські, що вороже ставилися до Карла і до нового польського короля Станіслава Лєщинського і обстоювали за Августом, хоч він ще влітку зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті.

Відвідували царя у Жовкві навіть такі вельможі, як краківський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого почоту і кроку ступити не вміли, тому-то на час такої гостини у місті за жодні гроші зайвої квартири не знайшов би.

Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих непрошених гостей.

Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло тріумфував.

Цар боявся, що Карло, покінчивши з Августом, усі свої потуги на Московщину кине, і заздалегідь давав накази, як народ має на той час поводитися.

Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші для коней,— це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав до Апраксіна, щоб усі хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та по коморах, а закопували зерно в лісах та дебрях, звідки б ворог не легко міг його добути.

Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву.

Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа.

“Весь тягар війни лягає тепер на нас”,— писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на воєнну раду.



* * *

Саме в страсну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими старшинами до Жовкви на тую раду.

Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть не за добрі гроші.

Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські кафтани змішувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови — українська, польська і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж вуха пухли.

Матіркування, шлякування і псякревання чути було на кожному кроці, їх заглушувало хіба тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у велику п'ятницю і в глуху суботу.

А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілки на цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось могутніший і небезпечніший від нього.

Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла, порівнюючи минулі страсті Христові з власними терпіннями, котрі їм отсе доводилося переживати. Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне свято.

Хоч Великдень був пізній і природа вспіла вже прибрати нове — зелене, біле, рожеве й синє — вбрання, хоч цвіли фіалки й пахла черемха, хоч у збіжжях могла сховатися курка, ніхто не втішався весною і кожний з острахом дивився на північ — чи не надсувається нова туча у вигляді нових царських або яких інших військ.

Жовківці, як звичайно мешканці малих міст, не дуже-то розбиралися в політиці. Куди там їм було розуміти хитрощі Петрові, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав і королевичеві Собєському, і Ракочому, і якомусь там герцогові англійському, котрий одиноким своїм союзником признавав Мазепу, а рівночасно чужинцям пропонував князівство київське або володимирське, як нагороду за спілку або хоч би навіть за посередництво в замиренню Росії зі Швецією...

Хто дасть більше?..

Навіть люди, що не раз мали з політикою діло, не годні були стежити за дивними скоками гадок, які відбувалися у великій, але неспокійній і ненормальній голові молодого царя. Тому-то мешканці славного й гарного города Жовкви несотворені речі розказували собі тихцем. Не один, дивлячись на солдатів, поляків і навіть на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони тут взялися.

Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто.

До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста,— який же тут Великдень?

Добре, що минув і що кінця світа не було.



* * *

Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видітися з ними й дуже політично балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни вуха мали.

Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.

Нарікали старшини, зібравшись в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у вівторок по провідній неділі.






* * *

Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо Цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця, і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!

Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібне балакав. З Петром короткий процес.

Чекають старшини, гетьмана нема.

“Ясновельможний сам пішов?” — питає Орлика компанійський полковник Танський.

“Сам, як палець”.

“Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема”.

“Видно, нас там не треба”,— додає обозний Ломиковський.

“Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти,— зауважує Танський,— а до військової ради — то ми за дурні. Москалі всі розуми поїли”.

“Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні”.

“Царські люди in spe”.

Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.

Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.

“Кидаймо!”

Скорочували час, як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервуванню зарадити.

“Хтось іде!”

І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.

Увійшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий своєю вірністю Мазепі.

“Як же там, Кендзєровський,— стали питати його,— не чув, що там діється на тій раді?”

“Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться”.

“От, як москалі вміють секретні ради тримати!”— зауважив хтось.

“То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів. Що на серці, те й на язиці”.

“Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба”.

“Але як же там, пане Кендзєровський, не чув, коли гетьман поверне?”

“Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч”.

“Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти”.

І Кендзєровський пішов.

Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу: “Їй-Богу, вже мені того всього забагато!”

“А мені обідати хочеться,— сказав, утираючи губи, полковник Танський.— Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?”

“На гетьмана з обідом чекаємо”.

“Може, він у царя обідатиме”.

“А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити”.

І Танський вийшов.

Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від вуха до вуха.

“Не люблю я цього Танського”,— сказав.

“А це чому?”

“От так, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт”.

“Щось ніби Кочубей”.

“А гадаєте, панове, що Кочубей певний?”

“Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати,— зауважив Орлик.— Щодо Танського, то гадаю, що він, як компанійський полковник...”

“Компанійський, охочекомонний чи сердюцький — один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині”,— замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі генеральні старшини і полковники старих, справжніх, козацьких полків тримали себе за щось окреме.

“Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи”.

Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.

“А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе”.

Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком ніби швець шкурою крутить.

“Ні, ні, пане товаришу, не борони ти генерального судці. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одне горе вийде”,— обстоював Горленко.

“Наш судень Чуйкевич куди краща людина”.

“Золото — не чоловік!”

“А син?”

“Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався”.

“Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу”.

“Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане товаришу!” — зауважив Орлик.

“Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на інших не від того, щоб глипнути оком. Звичайно — молодий. А мені вже не до жінок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!”

“Бувають ще характерні люди на нашій Україні”.

“Україна буйна, а на ній усяке квіття процвітає”.

“Але будяччя найбуйніше буяє!”

“Звичайно — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається”.

“Говорять”.

“Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив”.

“А гетьман що?”

“Викручується,— прошептав Горленко.— Кортять Мошка гуглі”,— і старшини стали голосно сміятися.

“Такий старий, а на жіночу вроду —пес”.

“Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман і — годі”.

“Але що йому не наскучать ті юбки?”

“Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно як!”

Апостол крутив свій дивно закоцюрблений вус.

“Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?” — жартував Ломиковський, а Горленко відповів:

“Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить”.

“Як риб на вудку”.

Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:

“Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся?”

“Тс!..”

На порозі появився Кендзєровський, цитьнув і нараз вискочив на двір.

“Гетьман із воєнної ради вертає!”

Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.

“Та й накурили ж ми в тій хаті”.

“Ніби архієрей у церкві накадив”.

Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзєровський.



* * *

Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... “Слухай, що Меншиков каже”.

Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на своєму столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.

“Не остався наш гетьман у царя на обіді”,— зауважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.

Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтів.

“Здорові були!” — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзєровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені і не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?

Такої ситуації вони не пам'ятали.

Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж, здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?

І старшини стали перешіптуватися між собою.

“Навіть у царя на обід не залишився!”

Це їх турбувало найбільше. Це був дійсно поганий знак.

Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив...

“Що сталося?” — питали Кендзєровського.

“Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене”,— відповів і, зітхаючи, вийшов.

Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.

“Може, які листи?”

“Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився”.

“Цар — нахабна людина. Чи не обидив він його?”

“Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи”.

“Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися...” — зауважив хтось.

Гетьман ходив, ходив, ходив.

“Ви, як собі гадаєте,— озвався Апостол, шарпаючи свій вус,— а я таки йду. Не люблю такої гостини”.

Вийшов Апостол, а за ним й інші. Двері, немащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї відпочивальні.

Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.

“А тамті де?”—спитав гетьман, розглядаючись по хаті.

“Обідати пішли”.

Орлик несміливо приступив до гетьмана: “Ваша милість теж зводять прийняти обід”.

Гетьман заперечив головою: “Не хочу!”

Це “не хочу” було так сказано, що Орлик і не питався далі.

Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звитався з ним. “Як ваше здоров'я?” — спитав, силуючися на усміх.

“Спасибі милості вашій. Живемо помаленьку”.

“Гірке це наше життя, панове товариші, ой гірке! Ворогові своєму такого не бажаю”.

Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поручча.

Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!

Гетьман здригнувся: “Стріляють цареві до обіду!” — процідив крізь зуби.

Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.

Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обіда навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висків. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обіда. Невже ж посмів би цар тепер, коли стільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його престол, котрий тріщить, як отсе старе крісло, на якому сів гетьман,— невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?

Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.

Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість з собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим,— прийшло Ломиковському на гадку.

І він стихійно і не надумуючися довго обхопив гетьмана за коліна: “Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же так у голоді сидіти. Будь ласка!”

“Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу”.

У словах гетьмана почувся жаль.

Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалітися не любив.

“Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жодної подяки не зажив би за службу і за вірність свою”.

Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.

“На віват стріляють прокляті!” — вихопилося Горленкові.

Гетьман пильно подивився на нього.

“Стріляють!”

І він гірко всміхнувся, і поправився у старім і невигіднім кріслі.

Як же він постарів,— знову промайнуло їм через голову. Це вже не той Мазепа, що був перед роком.

І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а поганої царської на кращу, божу, службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг зайняти його місце й гетьманувати так, як він.

Мазепа ніби їх гадки відгадав: “Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі”.

Горленко стиснув рукоять шаблі, Ломиковському очі засяяли.

“Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки — не підемо в Москву шукати науки”.

“Не підемо!”

“Чого ж ви стоїте? — перебив їх нараз гетьман.— Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! так”.

Старшини крісла до гетьмана притягнули.

“Присуньтеся, щоб не балакати голосно”.

Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав: “Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчиться. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є,—- то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник. Станіслав Лєщинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви, що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв: “скачи!”

“І що?”

“І — цей скочив...”

“Монгольська деспотія”.

“А в нас анархія слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити”.

Ніхто не перечив.

Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.

“Але ж стріляють до біса!” — зауважив Ломиковський, і гетьман знову допитливо глянув на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні.

Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. Це ж така непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні трутити, щоб покотилася до чорта.

Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блукаєш.

І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився завдати йому питання: “Що ж там на тій раді було?”

Гетьман здивовано подивився на нього.

“Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна?” — відповів нерадо.

“Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості люди, не сторонні, а так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили збентеження свого регіментара і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил своїх кріпко за ним постояти”.

Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із глибин душі. Їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав їм був у цей мент: “Так, зневажено мене. Ідіть і бороніть мою честь!” — вони безперечно пішли б, не зважаючи на ніщо.

Але гетьман не сказав того. Ще не пора.

Потягнув їх злегка за поли: “Чого ж би ви зриваєтеся, сідайте! Невжеж гадаєте, що Мазепа дасть обіджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться, вождь і начальник України, теж не потребую.. Мій титул нині не згірший від королівського польського, а за значіння я з ним також не мінявся б. Але болять мене тії торги, що за живу шкіру українського ведмедя ідуть. Мене герцогом хочуть зробити, а київське, волинське й чернігівське князівства другим дають. До чого воно подібне? Це ж фантазії, на які я, старий, досвідчений і практичний чоловік, ніяк не піду. Мазепа — гетьман і гетьманом усієї України хоче зостатися. Мазепа ніяким чином не допустить до того, щоб чужинці сиділи на нових престолах пошматованої української землі. Досить мені цього, досить!”

Гетьман зірвався з дряхлого крісла і став нервово ходити по хаті. Повставали й старшини і попідпирали собою стіни, щоб не спиняти його.

Крізь вікна залітав спів птахів і свіжий запах розквітлих бузків, котрих було повно по городах і попід плотами.

“Або отсе перестроювання України на московський лад. Замість виборних старшин мають командувати нами, козаками, московські бояри. Що п'ятий чоловік з полку перейде в компанію, дістане мундир і солдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сіяти і орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажіть, можемо ми на таке пристати?”

Гетьман встав і глянув старшинам в очі.

“На таке ми ніяким чином піти не можемо”.

“Краще зі шаблею у руці згинути чесно, ніж соромно пхати шию в ярмо”.

Гетьман значуще подивився на вікна. Орлик зрозумів цей знак і позачинював їх.

“Милосте ваша,—- почав палко Ломиковський,— регіментаре наш, надіє ти наша! Пощо ж нам гаятися, якої ще більшої наруги дожидатися? Затягають петлю на шиї нашій чимраз то кріпше, зашморгнуть нас. Усі ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Україну не лиш поневолити до решти, але хочуть злити її з Московщиною в одно, хочуть переорати наші останні межі, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами і шаблями і гноїть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а відвернеться від Карла й Станіслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, їй же Богу, або тепер, або ніколи. Гнівайся на мене, пане гетьмане, відбери від мене ранг й рангові маєтності, роби зі мною, що твоя воля, а я раз мушу це тобі сказати, бо так само, як я, гадає нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловік на сто!”

Гетьман узяв Ломиковського за руку, і його уста осінив знову звичайний, приязливий усміх:

“Приятелю мій! Ти знаєш, як поляки кажуть: ц о н а г л є, т о п о д я б л є. Не хочу я, щоб і в нас сталося п о д я б л є. Розумієш мене?”

Ломиковський глибоко зітхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виляє хвостом.

“Не на те я,— говорив гетьман,— ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не від нині, що ви напираєте на мене, мо лєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в кожному організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обіджайтеся на мене. Я вас люблю і за вами й жінками й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені”.

Гетьман устами всміхався, а очима грозив.

“І ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому! Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку”.

На улиці затупотіли чоботи. Весняне болото підсохло, чути було здалеку, як хто йшов.

Орлик відчинив квартирку і глянув.

“Меншиков!” — прошепотів.

Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я.

Гетьман ще скорше пустився у свою відпочивальню.

Орлик скоренько постелив йому ліжко, зачинив двері від світлиці і сів при своїм столі писати.

Гетьман роздягнувся і поклався в постіль. Зробив це навмисне, щоб не виходити його світлості назустріч. Забагато честі, та ще після нинішньої воєнної ради.

Треба ж ціну собі знати. Хто не цінить себе, того й не дооцінюють інші. Помиляється цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на бояр. Нині позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'є.

Гетьман столик з медицинами ближче до свого ліжка присунув.

ПОСОЛ ВІД ЦАРЯ
Орлик удавав, що щось пильне пише. Йому ця нашвидко зготовлена комедія дуже подобалася. Хай знають наших! Цар гороїжиться, бо гадає криком відстрашити лихо, як китайці ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совість нечисту має, або боїться. Одне і друге криком хоче відвернути від себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, і цар з таких-то людей, але гетьман із інших.

Відчинилися двері, і черговий офіцер Меншикова оповістив, що його світлість князь Олександр Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зводив прибути.

Орлик на рівні ноги зірвався. Лівою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, ґудзики позащіпав і вискочив на ґанок.

Його світлість якраз на останній схід ногою ступав. Високі чоботи з чуткого юхту, прилягаючі до тіла лосеві ясно-жовтаві сподні, зелений, золотом гаптований кафтан, андріївська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристійним, але мало інтелігентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замість гетьмана його генерального писаря.

Орлик поклонився у пояс.

“Його милість гетьман дома?” — спитав князь.

“В ліжку лежать, недужі”,— відповів Орлик.

“Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер і недужий!”

“Його милість пан гетьман в доброму здоров'ї на раду до його величества пішли, а недужими вернули”.

“Можна провідати? Не стурбую його?”

“Перед вашою світлістю двері до відпочивальні його милості пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!”

І Орлик відчинив двері до світлиці, в котрій перед хвилиною велася розмова гетьмана зі старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно своїм звичаєм накурили.

Меншиков, переходячи світлицю, кинув оком на Орликів стіл, потягнув носом дим і, повертаючись до Орлика, завважив: “Не дуже то в тій домівці Іванові Степановичеві вигідно. Мала вона, і не має такої обстановки, до якої він привик”.

Крізь двері від гетьманської відпочивальні чути було сухий, відривний кашель.

Орлик постукав щиколодками правої руки і спитав: “Його світлість князь Меншиков. Чи вільно?”

“Проси!” — почувся голос з-між подушок.

Орлик відчинив низькі однокрилі двері, як до келії чернечої. Меншиков увійшов. Орлик подався назад, зачиняючи двері за собою.

Меншиков поклонився до ікони, котру гетьман привіз і наказав почепити в утлі, праворуч від свого ліжка, перехрестився тричі, доторкаючись пальцями свіжо вимитої і жовтим піском ради гетьманового приїзд витертої долівки, а тоді, стаючи перед ліжком і заломлюючи руки, питався нібито дуже тривожно: “Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу?”

“Вдаю! — відповів гетьман і вказав на крісло.— Сідай, князю!”

“Спасибі милості вашій. Висидівся на раді”.

“Я також. І досидівся, бачите, до чого”.

“Невжеж?”

“Вдаю, жартую, брешу — що хочете гадайте собі”.

Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього.

“Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не впору ваша недуга”.

Гетьман з докором подивився на нього: “Знаєте що, князю?”

“Що такого?”

“Не будемо гратися словами, бо мені тепер не до того. Якщо вам дійсно моя недуга не впору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене?”

“Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?”

“Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того”.

Меншиков ноги розкрачив і руками за під боки взявся:

“Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя-батюшки нашого не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати”.

Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер він, не витримавши, й відповів: “Це, князю, ти, а це я”.

Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від орденів, купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: “це ти, а це я!”... Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя виразного наказу йти і заспокоїти старого. А наказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обіджених гордощів світлійшого.

Тому-то це “ти і я” Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:

“Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У нього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба бути святим, щоб не бентежитися зело. Потерпім ради царя-батюшки нашого і рада віри нашої святої православної”.

“Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер... Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова?” — спитав нараз гетьман, змінюючи свій голос.

“Або що?”

“Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з маслосвятієм приїхав до мене. Може покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить... Грішні ми, князю, ой грішні!”

Меншиков сів.

“Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть ще нашого спільного тріумфу”.

“Не гадаю”,— заперечив головою гетьман.

“До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить”.

“Краще католицьке, ніж жодне”.

“А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ”.

“Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани”.

Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талерів, а вже й помину по них нема. Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або у якусь глуху провінцію за Москвою. Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: “пашов вон, сякий-такий сину!”

Так цар не дає.

І, всміхаючись солодко до гетьмана, говорив світлійший князь Меншиков: “Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу о п р е с і ю і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу”.

“Спасибі, князю, оставайся в здоров'ю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть!”

“Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього як до Адоніса”.

Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і відповів:

“Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною з одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, і ще одної пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества і ради блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя і здоров'я ваше. Нічого я за тую службу вірную не бажаю, як тільки шани, яка належиться чоловікові старому і чесному”.

“Що тоді маю переказати його величеству царю, батюшці нашому?”

“Передай йому мій поклін і впевни у вірності гетьмана Івана Степановича”.

Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами і вийшов.



ЧОГО ПРИХОДИВ?

“Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив?” — спитав гетьман Орлика, коли той, відпровадивши Меншикова, повернувся у відпочивальню.

“Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло”.

“Щоб там і не зайшло, а без причин він не приходив. У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, спершу полають, тоді обіймають: “мої ж ви!”… Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться.— Жаль утратити союзника такого. Поки коника тягне, не відпрягай”.

Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.

“Ваша милість подоброму з князем Меншиковим розійшлися?” — спитав.

“Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде... А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав”.

І гетьман став уголос сміятися: “Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожна кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так — слухай, що Меншиков скаже!”

“Ваша милість ще й мене можуть пережити”.

“Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє”.

Вечоріло: Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.

“Пилипе!”

“Слухаю милості вашої”.

“Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського”.

Орлик нахилився до гетьманської руки.

“Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попід сили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш — в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було”.

“Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу”.



* * *

Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось порятунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон.

Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжком, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у повітрі плила.

Гетьман передумував нинішню воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова.

Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована до решти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить — треба подбати, щоб кінець не обезславив діла.

Мазепа дорожив тим своїм ділом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покінчивши з Мотрею, нічого більше в житті своїм не бачив, що могло б приманювати його.

Так, так. Приїхали білі коні в Бахмач і повезли від гетьмана Мотрю. Білі коні!.. Коли б тільки на тому й покінчилося! Післав би гетьман свою шестірню чорну і в золоченій кареті привіз би назад Мотрю. Та чи приїде вона? Для неї Івана Степановича вже немає, є тільки гетьман Мазепа... Зрозумій ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрі знов з мамою попсулось, навіть, мабуть, до великого доходить... Бідна, бідна Мотря!

Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лише підвечір'я...

Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розквітлого бузку і синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови гомонять по садочках...

А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка... Що таке?

Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі “пороли”. Побилися з солдатами чи з рейтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві.

Гетьман, почувши, аж на ліжку присів: “От, бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю!”

Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали.

“Провіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити, я їх вождь. У всьому руку світлійшого бачу. На царську гарячу комплекцію вину спихає, а сам він воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто такий гетьман Мазепа!”

ТАНСЬКИЙ
Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і накази приймали. Вечором розійшлися: хто до себе на квартиру відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїздного дому, де в боковім, окремім, покою можна було тихо й незамітно старого меду попити.

Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський.

Цей почав.

“Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що не мило буде милості вашій таку новість почути”.

“Що ж там знову нового?” — спитав ніби байдужо гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.

“Компанійський полковник Танський від князя Меншикова лист дістав?”

“Танський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?”

“Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під накази польського коронного гетьмана Сінявського рушав”.

Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумливі, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набриніли жили, вуста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й м'яла накривало.

Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього, Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.

“Правда це?” — спитав не своїм голосом гетьман.

“Як Бог на небі, правда,— відповів Ломиковський.— Не смів би я гетьманові мойому брехати”.

“А ти чув про це?” — повернувся гетьман до Орлика.

“На жаль, чув,—відповів тривожно Орлик.— Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав”.

“Заки піде, як скажену собаку застрелю за непослух, за легковаження регіментаря свого!”

Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Обидва вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

“Чом ти мені про цей лист не сказав раніше. Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною?” — гримав на Орлика Мазепа.

“Не було коли, ваша милосте. Чекав я аж старшини розійдуться”.

“На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут поза мої плечі полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Танському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Танський йти, не діставши наказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свого? Нехай спробує! Як скажену собаку застрелю!”

Орлик, зачекавши аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив: “Може, Танський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милістю цей наказ видає”.

“Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значіннями. Танський нібито з панів, а хам він, холоп — отщо!”

Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився.

“І з такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми!”

Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрий сміх, що не зауважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська квартира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і черговий офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав.

“З Вінниці,— сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню,— якийсь Залевський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?”

“З Вінниці?.. Залевський? — аж скрикнув гетьман.— Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей наказ видаю”.

“Слухаю милості вашої!”

“Завтра вранці заходьте знов до мене”.

Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті накази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

“Увійдіть!”

Заскрипіли двері і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

“Laudetur Jesus Christus!”

Відблиск невгасаючої лампи освітив злегка згорблену стать ніби шляхтича а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, вказав:

“Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене! А покажіть голову”.

Гість ще більше нагнувся над ліжком господаря, а той по голові його погладив.

“І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа,— Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.— Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій”.

“Для доброго діла варт і життя не пожалувати”.

“То правда. Не гнівайтеся, що не хочу світла. Не хочу кликати Кендзєровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна”.

“Не тільки тут, скрізь так у політиці буває”.

“Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже”.

Обидва привикали до сумерків і при блисках лампади слідкували за грою своїх облич.

“Були?” — спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.

“Був”,— відповів єзуїт Залевський.

“У Саксонії?”

“У його милості короля Станіслава”.

“І як вас приняв гех Stanislaus?”

“Над усяке сподівання гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів”.

“Спасибі. А діло?”

“Діло не легка річ”.

“Не легка?”

“Так, бо милість ваша дуже багато жадають”.

“Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як я деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би. Мазепа половину України запродав. СІага расtа claros faciunt amicos. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одне втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок”.

“Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити”.

“Раrdоп! В тім є велика різниця”.

“Яка?”

“Загарбане віддати, а своє прогайнувати,— це не все одно. До того його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій Східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну роль. Балтійське і Чорне море, Карлати й Царгород — це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина розумна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать”.

“Не легка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських”.

“Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зречеться частини, щоб цілість скріпить. Це — конечність і годі”.

“А ваша милість частини не зрікаються”.

“Бо мені не вільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні!”

“А що ж вашій милості дає цар Петро?” — спитав нараз, не без хитрості, єзуїт.

“Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені, як гетьманові Мазепі, нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жодного з них, але для ідеї державної і заради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все”.

“Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на нього дивиться весь світ”.

“А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександр Македонський, Ганнібал і Валєнштайн — це не герої? А що сталося з ними? ,Еvеntus Ьеlli sеmper dubius est'”.

Балакали по-латинськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Обидва мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кожний звук почути, зате не чулося того чуття, з котрого звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.

“Ваша милість,— почав єзуїт,— можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в боргу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси і почин наш увінчається успіхом аd maiorem gloriam Dei, et magnificentiae vestrae”.

Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою:

“Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. ,Hannibal ante portas!’ Як людина, начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum, зрозумієте, venerabilis pater, що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж умерший сотник. Мої бажання мінімальні”.

“А максимальні, милосте ваша?”

“Максимальні — це те, до чого безперечно всякий народ має природжене право і чого певно, може й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлені одиниці і цілі народи,— ніким і нічим необмежена воля... Але скажіть мені, яке становище Карла?”

“Становище Карла?”

“Так.. Його до мого проекту”.

Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного запитання думка його стала зі здвоєною швидкістю працювати.

“Його милість Саrоlus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди”.

“Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида по покрівлях височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок і — все пропало...”

“А релігійне питання?” — так само несподівано спитався єзуїт.

Гетьман, не гаючись, відповів:

“Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно і совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом божим”.

“А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків?”

“В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити”.



* * *

Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи за його мешканням, дивувалися, який там спокій.

“Мабуть, Мазепа дійсно хворий”,— казали, відкладаючи свою працю до завтрішньої днини.



ВІД'ЇЗД
Ніби крізь сито цідився весняний теплий дощ.

Дерева і корчі, повні зеленого листя, понамокали й понависали і здалеку виглядали, як стіжки, копиці сіна, як гори. Зі стріх і з дахів спливала струминками дощівка. Вулицями шуміли потоки, забираючи з собою весь бруд і нечистоту, нанесену кіньми й людьми.

Одних і других було на таке мале містечко, як Жовква, аж забагато.

Ще не світало. Без годинника годі було вгадати, яка тепер година,— ані ніч, ні день.

Та хоч так рано, Жовква будилася зі сну. Блимало світло по хатах, козаки напували коней, солдати прокльонами вітали день.

Нараз засурмлено в труби і заграли козацькі литаври. Вулицями, як тіні, помчали їздці і побігли піші. Міщани виходили на ворота і до фірток.

“Бувайте здорові! Не поминайте злом!”

“Їдьте здорові, най вас Бог провадить!”

Навіть до непрошених гостей привикнеш. Нарікав, як прийшли, і жалуєш, коли відходять. Все-таки свої люди, хоч і з таких далеких сторін. Тою самою мовою говорять, так само Бога хвалять,— козаки.

І не одна дівчина притулилася до вишні в садочку, і як вишнею вітер, так нею хитав жаль, і як з вишні дощ, так з її очей на траву скапували сльози... Поїде і, може, не побачаться більше. Така велика тая Україна, такі непевні часи! Як пес за возом, побігла б за козацьким табором,— куди він, туди й вона; так не пускають. Тут батько й мати, а там старшини. Така-то вже нещаслива дівоцька доля. І без кохання годі, і з коханням важко.

Заграли дзвони й заревли на північ від міста гармати. Пролетів кінний козацький відділ і заторjхтіла ошклена карета. Мешканці Жовкви прожогом метнулися з хат.

“Гетьман їде! Гетьмані”

Кланялися і повними смутку очима відпроваджали карету.

Відколи гетьман до Жовкви приїхав, москалі трохи присмирніли. Міщани до гетьманської канцелярії жалуватися ходили, і гетьман уймався за ними. Декілька солдатів таки гостро покарали, відрізуючи вуха й носи або пропускаючи крізь вербову алею чи там крізь шпіцрутени. Якщо жалоби не допомагали, то за покривдженими жовківцями ставали їх нові знайомі — козаки. Щонайгірших пакісників закатруплено за містом так, що й дійти було годі, хто й коли це зробив.

Тепер жовківці поопускали носи, бо їх протектор вертав на велику Україну.

Гетьманський ридван котився на північ.

Поруч гетьмана сидів Ломиковський, навпроти Орлик.

Ридван великий і вигідний, як хата. Дорога нерівна й болотиста, ридван хитався на ремінних пасах і, ніби колиска, колисав їх до сну.

Ломиковський позіхав, Орлик рукою загулював уста, щоб гетьман не бачив, що він не виспався.

На гетьмані не пізнати втоми. На його блідім обличчі вицвітали легкі рум'янці, в кутиках уст таїлася злобна усмішка, в очах огники грали.

Як минули останню хату і з садків виїхали на поле, гетьман рукою показав наліво.

Ломиковський і Орлик зирнули в вікно. Кількасот сажнів перед ними щось мріло, суєтилося, шуміло, ніби хмари, ніби дими, ніби ліс двигнувся з місця і йшов. Козацьким очам не важко було пізнати — військо!

“Бачите, панове?”

“Бачимо, милосте ваша!”

“Москалі з почестями випроваджають мене”.

“І Танського полчани з ними”.

“Бо Танський до москалів пристав. Підлабузнювався світлійшому, гадав, що мід лизати піде”.

“Скуштує він московського меду! — завважив Ломиковський.— Я тому Танському здавна не вірив”.

“Чимало таких. Але не гадаю, щоб він там великої слави зажив. Його полк без дисципліни. Не знаю, чи втримає його в руках”.

“Додадуть 600 москалів”.

“Почесний караул,— і гетьман усміхнувся.— Хотів я зразу провчити Танського і спротивитися. Але, гадаю собі, має хтось інший під команду Сінявського йти, так краще хай його посилають. Бо треба вам знати, хто такий Сінявський з Бережан. Пізнав я чимало тих панів і мушу сказати, що Сінявський не з кращих. Горда і пишна штука, а полководець з нього такий, як з мене архімандрит”.

“Чому ж то вони таку нараду вашій милості роблять?”

“Питаєте? Щоб заспокоїти розгніваного гетьмана. Дурні, дурні! Гадають, що піддурять мене... Мазепа обид не забуває”.

Через поле в напрямі тої дороги, котрою посувався гетьманський ридван, скакало два їздці. Один — на карому, другий — на гнідому коні.

Оба в зелених кафтанах з блискучими ґудзиками; на ногах високі чоботи, на головах трикутні капелюхи. З плечей на кінські зади спливали довгі плащі, наопашки вбрані.

Старший через груди мав голубу ленту св. Андрея, і по тім здалеку можна було вгадати, що це світлійший князь Меншиков. Не великий, не товстий, з гарним, солодко всміхненим обличчям, здалеку виглядав як хлопчик. Усміхом гетьмана вітав.

Гетьман наказав здержати карету. Виліз, а за ним Орлик і Ломиковський.

Їм подали коней. Гетьман ще не вспів ускочити в сідло, як до нього причвалав Меншиков, а за Меншиковим і той другий їздець, на гнідому коні.

Цей другий був хлопець літ 16, високий і худий, з вузькими грудьми, слаборозвитий. Лице його, над міру видовжене, з опуклим, нерегулярно збудованим лобом, виглядало старо й не гармонізувало з рештою тіла. Жовте, аж зеленкувате, робило вражіння тяжко схорованого і передчасно зв'яленого. Довге, темне волосся, обмокле на дощі, безладно спускалося на комір.

Годі було подумати, що це царевич Олексій, син Петра і його престолонаслідник. Не нагадував батька ні зверхнім виглядом, ні доведенням з людьми. Несміливий, ніби перестрашений, викликував скорше милосердя, ніж тую пошану, яка належалася будучому носителеві царського вінця.

Мазепа глянув на царевича і йому зробилося жаль того нещасливого хлопця. Пригадав собі його трагедію, добру маму і жорстокого батька. Батько маму насильно постриг у черниці. Син за мамою тужив. Шукав з нею стрічі. За те батько покликав його в Жовкву, щоб покарати.

І гетьман підскочив конем до Олексія. Поздоровив його. Царевич усміхнувся якоюсь лагідною і сумною усмішкою, від котрої оживилося, відмолоділо і покращало його негарне обличчя. Малі і круглі, як у риби, вуста ворухнулися, хотіли щось сказати, але нараз здавили в собі невимовлені слова і замовкли.

Царевич побачив, що Меншиков хоче говорити. Меншиков почав:

“Його величество, батюшка, наш наймилостивіший цар і повелитель, здоровить тебе, гетьмане Іване Степановичу, і бажає тобі щасливої дороги. Молить Бога, щоб ти без пригоди вернув додому, де на тебе чекають великоважні діла. Під опіку віддає тобі його величество Олексія, свого сина”.

“Будь ласка, князю, передай його величеству цареві мою щиру подяку за його великоцінну пам'ять та за його добротливі побажання. Якщо Господь Бог не відмовить мені сил і здоров'я, постараюся сповнити завдання, яке вкладає в мене мій важкий уряд, на славу Бога, на добро народу і на вдоволення царя. З великою утіхою приймаю до відома, що його величество цар довірив мені свого сина, котрому я радо послужу як не чим другим, так своїм досвідом старечим”.

Кажучи це, гетьман поклонився царевичеві, а той ще раз жалісливо всміхнувся і насилу зважився вимовити одне тільки “Спасібо!”

“А тобі, світлійший князю,— говорив гетьман, повертаючись до Меншикова,— щиро дякую, що потрудився нині і трудишся не раз ради моєї маловажної для тебе персони. Не знаю, як дякувать тобі!”

Меншиков зрозумів легку іронію, що окривалася в тім компліменті, але вдав, ніби він гетьманові слова приймає щиро до серця. Повернув коня і разом з царевичем, Мазепою, Ломиковським і Орликом під'їхав до війська, котре уставилося чотирикутниками на лугах і нивах, не жалуючи ні гарної трави, ні зеленого збіжжя, що пропадало під кінськими копитами і під вояцькими чобітьми.

Козаки стояли по середині, москалі по боках; ззаду, під ліском, декілька гармат.

Гетьман глянув і погадав собі: “Беруть наших у кліщі. Гадають цілу Україну такими кліщами здавити”.

Козаки стояли свобідніше. Тільки передні з них мали однострої, темно-сині чемерки і шапки круглої форми. А там попадалися одяги, різного крою і цвіту. Видно, що полк був недавній і не добре ще зорганізований.

Москалі були в довгих темно-зелених кафтанах з червоними відлогами, одні — в камашах, а інші — в чоботях високих, добре вимащених. У всіх були довгі “скалкові фузії”.

З трикутних капелюхів трьома струминками спливала цюрком дощівка. Дощ розмочив муку, котрою вони обсипали були своє довге волосся, і на кафтани стікало з нього щось подібне до рідкорозчиненого тіста.

Гетьман переїхав попри фронт і покликав до себе Танського.

“Полковнику Танський!”

“Слухаю вашої милості!”

“Під чиїм ти регіментом стоїш?”

Танський здивовано глянув, але подумав хвилину і відповів: “Під регіментом його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи”.

“Пам'ятай же, бо в тебе, як бачиться мені, не дуже кріпка пам'ять!”

Не дожидаючи відповіді, гетьман махнув на прощання булавою, військо відповіло голосним криком, в котрому годі було дослухатися слів, бо москалі одне кричали, а козаки інше, і гетьман, попрощавшись з Меншиковим, повернув у свою карету.

Меншиков повернув конем до війська, а Ломиковський і царевич подались до того відділу, що супроводжав гетьмана.

Орлик їхав біля гетьманової карети.

“Пилипе,— говорив до нього через вікно гетьман,— уважай на Олексія. Я його навмисне не попросив до своєї карети, хоч дощ і хоч жаль мені, що змокне хлопчисько”.

“Він дійсно нужденне виглядає. Ніби жаліється кожному: miser et pauper sum”.

“Бачиш? Навіть сином царя невелике-то щастя бути”.

Дощ-капусняк накрапав чимраз густіше. Орлик поставив комір від своєї довгої непромокаючої бурки.

“А не запросив я царевича до своєї карети раз тому,— говорив далі гетьман,— бо знаю, що цар того не любить; він хоче, щоб син привикав до воєнних трудів, а по-друге,— тут Мазепа притишив свій голос,— бо мені треба буде повернути незабаром убік та поступити до одного двора. Розумієш?”

“Розумію, милосте ваша. Значиться, треба робити так, щоб царевич того не зауважив”.

“Не інакше”.

“А якщо він спитається, де поділася вашої милості карета?”

“Так скажеш тоді, що гетьман поїхав іншим трохи дальшим шляхом, але кращим і для важкої карети певнішим, і що під вечір нажене вас”.

Орлик дивувався, як то скоро й легко приходять гетьманові усякі викрути на гадку.

Якраз тоді царевич минав гетьманову карету, бо Меншиков завернув був його на хвилину з дороги (мабуть, якісь тайні інструкції давав).

Мазепа оком знавця обкинув худорляву стать царевича, що творила сильний контраст до гарного, рослого і здорового коня.

“Півтора нещастя,— сказав, похитуючи головою.— Але на коні сидить не найгірше. Тільки, мабуть, йому і байдуже, чи це кінь, чи корова”.

“Царевичеві, мабуть, цілий світ байдужий”,— потвердив Орлик.

“Того сказати не можна. Він тільки іншими очима дивиться на світ”.

“Це люди з двох інших планет”.

“Але сонце для обох — Росія”.

Орлик задумався. Нараз, повертаючися до гетьмана, сказав:

“У нас багато таких, що свого сонця не бачать”.

“Заліниві,— відповів гетьман,— щоб дивитися на нього. У звірят, які в печерах живуть, заникають очі. Так і в них. Нехай собі сонце світить десь там у полі, їм до нього байдуже”.

Карета перехилилася вбік і мало не перевернулася. Машталір здержав коні. В'їхали у велику баюру.

Гетьман озвався до Орлика:

“Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло. Кажи Ломиковському, хай бере задню сторожу вперед і хай ціла валка їде. Нам доведеться польовими ,дорогами об'їздити це прокляте болото. Розумієш?”

“Розумію, милосте ваша”.

Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на польову доріжку і пігнав до села, що лежало в придолинку, поміж гайками. Перед селом, у великому саду, стояв двір княгині Дольської.

Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою, заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. “Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман.— Га, що ж? Кум кумі рад... Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня”.

Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кожної днини зустрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про інших москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик.

Був це інший світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків — і неземляків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її.

Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясно. Насилуй собі своїх людей — але яке тобі діло до нас? Ми ж інший народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й кари гідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, московську державу?

Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому він радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розкрити карт. З Дольською безпечно.



* * *

На жаль, гетьман завівся у своїх сподіваннях.

Двір був майже пустий. Привітав його старий служка й попросив до зали, в якій гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловічка, що, здавалося, навіть у кунтуші добре ходити не вмів. Ані вильотів вправно не закине, ні вуса не підкрутить з фантазією, тільки дурнувате підсміхається.

“Ваша милість, пан гетьман, не пригадують собі мене?” — питає.

Гетьман уважно глянув на шляхтича:

“Не тямлю, щоб я мав приємність стрічатися з вами”.

“А я мав честь бути представленим вашій ясновельможності. Я отець Августин, тринітарського ордену чернець, вашої милості покірний слуга і підніжок”.

“Ви — отець Августин? Ні, жартуєте, добродію. Я вже всілякий маскарад видав, але щоби хто міг перекинутися з умного тринітарія в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив”.

Отця Августина ніби хто медом помастив.

“А все ж таки я, simplex servus Dei, не хто другий, лиш отець Августин”,— відповів і подав условлений знак, по якім про еrrоr іn реrsona і мови не могло бути.

Від отця тринітарія довідався гетьман, що княгиня сподівалася його, гетьмана, але не нині, так і поїхала кудись, і що коли б навіть післанця по неї зараз пустити, то що лиш завтра, під вечір, можна би сподіватися її. А що гетьман мусів за яку годину-дві їхати далі, щоб ще перед нічкою наздогнати царевича Олексія, так треба було і без княгині прийняти звіт тринітарія з поїздки до короля Карла.

Звіт цей не відбігав далеко від того, що привіз Залевський, вони ніби порозумілися, щоб виторгувати дещо від гетьмана в користь Польщі і католицизму.

Гетьман дав тринітарієві таку саму відповідь, як і Залевському, і просив його, як тільки княгиня повернеться, порозумітися з нею і ще раз поїхати до Карла.

Чернець дуже уважно вислухав гетьмана, ніби кожне слово його карбував собі в думці, а тоді, перепрошуючи і застерігаючись на всі боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, ані в нього, ані в княгині немає:

“Княгиня вже й свої дорогоцінні брильянти заставила, і тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали”.

“Гріш — річ набута,— відповів гетьман.— Щоб ми здорові були, для доброго діла не пожаліємо м а м о н и”.

А в душі погадав собі: яка то сила в тій марній мамоні!

Без неї він зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, тоді й пан хороший, а без гроша дурна і наймудріша голова.

Чернець згорнув дукати, подякував і запевнив, що в нього тепер другої гадки немає, крім тієї одної, якби-то найкраще послужити його милості пану гетьманові. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильність і просив поздоровити княгиню.

“Її милість, княгиня, вельми високо собі цінить знайомство і приятельські стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевній ф о р м а ц і ї і благородного ума е к с ц е л є н т н і й е д у к а ц і ї , висловлюючися заєдно з найбільшою реверенцією”.

“Не з більшою, ніж я про її милість, княгиню”.

“Її милість княгиня будуть дуже боліти, що не бачилися з ясновельможністю вашою”.

“Не менше болію я, що не бачив княгині”.



* * *

Гетьман розпрощався, і непочемний шляхтич відпровадив його до карети з тою самою нібито дурнуватою усмішкою, з якою перед годиною привітав його, а яку звичайно носять на своїх тупих і безвиразних обличчях підупавші панки та всілякі збіднілі свояки-резістенти, що тримаються клямок з півмисків повних на дворах, поки що не цілком ще підупавших і тільки повільно й незамітно падаючих у низ своїх високих і добротливих протекторів.

“Цей vеnеrаbіlis раtеr роль свою грає summa cum laude,— думав гетьман, віддаючи себе в обійми м'яко вистеленого нутра своєї карети.— Такий артист варт доброї заплати. Наші ченці не менше хитрі від усяких єзуїтів і тринітаріїв, але потрібної е д у к а ц і ї не мають. Доказ — історії доносів на Мазепу”.

ПО ДОРОЗІ
Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки від усякого підозрілого й ненадійного елемента. До того день, кілька здорових і добре озброєних гайдуків — можна було їхати безпечно.

Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі.

Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій.

Мудра княгиня Дольська! Вміє вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують.

Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш далі, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не відзначалося. “Нъть попеченія о томъ, чтобьі непріятеля убить, одна забота — какъ бы домой поскоръе”,— писав про московське військо московський чоловік Посошков. “Дай Богъ великому государю служить, а саблю изъ ноженъ не вынимать!” — це було бажання пересічного московського лицаря.

І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує.. Вояка дає не земля, а чоловік, бойовий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій “тила” відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цієї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але мало карні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть?

Гетьман чув, що це, мабуть, останній момент, коли ще можна врятувати загрожену автономію України, а властиво останки тієї. Проґавиш цю нагоду — і вона вдруге не верне. Україну поневолять, а там і винародовлять її.

Усі події, воєнні й політичні, усякі порахунки, економічні й культурні, публичні й особисті, з непереможною силою штовхали Мазепу в обійми нового союзника.

Як чоловік освічений, і з книжок, і з досвіду вчений, він бачив усю небезпеку такого політичного кроку, не запалювався, як молодик, не дурив себе надто великими сподіваннями, лише обережно, розглядаючись на всі сторони, йшов вперед до наміченої цілі, не зриваючи поки що за собою мостів, бо, може, ще доведеться ними назад переходити річку.

Глухо й без туркоту котилася його карета по болотистих шляхах України, наздоганяючи гнідого Олексієвого коня, але сто разів швидше буяла гетьманова думка політичними дорогами й дипломатичними стежками цілої Європи, шукаючи ратунку і захисту для великої і важкої до переведення ідеї.

Нараз карета стала. Зупинилася також гетьманова думка.

“Що там такого? Нам спішно!” — спитав гетьман.

Йому відповіли, що чоловік якийсь лежить поперек дороги.

За хвилину побачив крізь скляні двері карети, як гайдуки тягнули за руки й ноги щось подібне до чоловіка, але так пошарпаного й окервавленого, що годі було в ньому доглянутися образу й подобі я божого.

Призвичаєний у війнах до подібних і до гірших ще образів в часі миру не любив їх і гидився ними, тому, не гаючись і не зважаючи на болото, виліз із своєї карети і підступив до трупа.

По останках одежі впізнав шведського жовніра. Головних нарисів драми не важко було догадатися. Москалі, а може, й наші на московській службі провадили туди шведських бранців. Як звичайно, знущалися над ними. Скатованих і знесилених до краю залишали безсердечно на шляху — на поталу диким звірям і хижій птиці. Мабуть, це один із отих безталанних... Молодий, фізично слабо розвитий, з малими руками, походив, мабуть, з панської або інтелігентної родини. Може, який одинак, ціла надія батька й мами? Може, ще й тепер балакають про нього, дивляться на квітучі дерева й, повертаючись очима на далекий схід, питаються: “Де він тепер, що робить і коли верне до нас?” А він, отсе сподівання, цей дорогоцінний предмет турботи й туги, ніби зужита й до нічого вже не пригожа ганчірка, лежить поперек дороги в болоті і в крові. Можна його переїхати возом, стратувати кіньми, згноїти — ніхто й словечка не скаже. Це ж — ворог!

Гайдуки витягнули шведа на поле, зложили йому руки навхрест і хотіли очі хустиною накрити, поручаючи його опіці вірлів-братів і вовків-сіроманців. І це вже самаритянська прислуга, бо такі тепер часи, що з живими не панькаються багато, а про трупи нема що й казати!

Але гетьман був другої гадки. Його зворушив трагічний кінець невідомого лицаря, що з хоробрим своїм королем пішов по славу, а зайшов в українське болото.

“Вирийте яму й поховайте його. Це товариська повинність! Кожного з нас може такий конець стрінути”.

Швед ніби те вчув і — стрепенувся... Конав чи до притомності приходив?

Гетьман казав чутити його і забрав з собою.

Щоб там з політичного союзу і не вийшло, він людський союз заключив із шведом.

“Як видужає, може, мені придасться”,— погадав собі.

Думки його все ще різними шляхами блукали, але в душі впевнений був, що діло вирішене,— колесо нашої історії повернеться у другий бік. Годі цю зміну спинити. Всі сили спричинюють її.

Тривожили гетьмана два питання. Як згуртувати козацьке військо, розкинене по всьому сходу Європи, і яке становище займуть старшини?

Здоганяючи царевича, він роздумував над ними.

Війська в нього було доволі, щоб, перекидуючи його нагло на бік Карла, тим самим вирішити війну. Але ж біда, що військо це не вкупі і не під його рукою: воно в Бихові, в Польщі, на Волині, в Казані, скрізь. Цар ніби навмисне відриває козацькі полки від гетьмана і перемішує їх зі своїми. Гетьман повсякчасно тремтить, що від нього нових полків зажадають і знову їх пішлють Бог вість куди, аж оставлять його, ніби вождя, без армії, з одною тільки і то, може, нечисленною прибічною сторожею.

Переходити до Карла з малими силами, а потім боротися проти своїх власних полків, котрі він залишить на стороні Петра, наражаючи їх, з одного боку, на шведські кулі, а з другого — на помсту й переслідування царя,— це надто прикро, це прямо неможливо для нього.

І Мазепа ще раз розглядає справу, шукаючи якогось виходу. Одинока можлива розв'язка цього питання—спрямувати війну на північний захід і на Україні дістати свобідну руку до концентрації війська і до переходу.

Так само не вирішене друге питання — становище старшин. Гетьман знає, що не всі вони підуть сліпо за ним, здаючись на його розум і характер. Будуть такі, що в даний мент скажуть: вільно гетьманові зрадити царя, так вільно й нам зраджувати гетьмана. Вони забудуть, що зрада зраді не рівна, шукатимуть викруту, щоб виправдати себе. Вирішить це питання не ідея, а приватна охота не втратити зарібку.

В осередку того типу старшин являється Кочубей.

Гетьман чує, як зловіщо звучить це татарське ім'я. Від Кочубеїв прийдеться ще багато лиха зазнати. Нічого доброго від них він не зазнав, але якщо Любов Хведорівна загрозить ділу, о, тоді він поступить безпощадно. Здавить, сторощить, змете...

А Мотря?..

“Бідна, бідна Мотря!..”

Гетьманська карета під'їздила до якогось села, в котрім слідний був незвичайний рух. Ранком перейшли туди москалі з шведськими бранцями, а під вечір надтягнув гетьманський відділ з царевичем.

Селяни не заспокоїлися ще після першої гостини, а вже їм других гостей доводиться вітати. Село виснажене до краю, не село, а прямо декілька осель, обдертих, поруйнованих, пограбованих, кинених серед шляху на глум і на знущання долі. Ні затишних садів, ні свіжо вибілених стін, ні гарно вбраних дівчат, ні веселих дітей — все сіре, обдерте, сумне, хоч кругом так зелено, пахучо і надійно.

Тільки липами висаджена алея, поки що сокирою ще не ткнута, показує напрямок до панського двора. Пишається він на горбочку серед тінистого саду.

Гетьманська карета скручує в липову алею.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ
“Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Залишім це питання. Давайте турбуватися живим!”

“Не все, що пройшло, те вже й відгуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобі бажають”.

“Хто такий?”

“Хоч би перший Чуйкевич”.

“Чуйкевич?” — І Мотря тільки рукою махнула...

Вони сиділи в городі під великою липою, над котрою, ніби невидима музика, бриніло безліч комах.

Пополуднє було погідне і тепле, аж душне, тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землі почувається так, як ніколи.

“Буйні сего року трави”,— зауважила Мотря.

“І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю”,— додала Марія Хведорівна.

“Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли”.

“Відверни їх, Господи, від нас! — А подумавши хвилину, Марія Хведорівна запитала: — Не скучно тобі, Мотре?”

“Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю”.

“Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїздно. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа божого не бачимо. Мені-то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися і впиватися насолодою життя”.

“Я щастям п'яна, така п'яна, що й протвережуватися не хочу”.

“Дуриш себе”.

“Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Пригадується казка про заворожену царівну”.

“Тільки царевич не приїжджає, дитино”.

“Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок”.

“Не вік так раювати, дитино. Годі Мотрі Кочубеївні в тому безлюдді до сивої коси сидіти. Бачу, тобі все ще Бахмач не вивітривсь із голови”.

“Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тітусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!”

“То не починала б тієї розмови, правда?”

“Не по-чи-на-ли б”.

“А все ж таки почала я її і не раз пічну, бо жалію тебе. Жалію таку пишну вроду і таку добру душу. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі?”

“Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя”.

“А яке ж воно для тебе?”

“Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю”.

“Себто тобі тепер хоч у черниці?”

“Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю?”

“Як же й не скучати, Мотре?”

“Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, господарством. Іноді Любов Хведорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від'їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб далі, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового”.

“Гадаєш?”

“Вірю, тітусю”.

Вона стала, випрямилася і, вдивляючись понад верховіття садів, казала:

“Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив, Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п'яна? Ні, я безталанна силою духа, котрий невідомого слуха і, крізь мале й ледаче, величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче”.

Притулилася до Марії Хведорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає.

Але Марія Хведорівна перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя:

“А так робити не годиться. Чоловік раз живе на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте. А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свого, Мотре!”

“Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світу не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!”

“Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді”.

“Може, й мені доведеться посивіти зарання — га, що ж велике діло! Що там тіло, щоб серце не зміліло... Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затроюємо життя?”

“А Чуйкевича тобі не жаль?” — спитала нараз тітка.

“І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хто зна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі?”

Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяйві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Хведорівни помітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею, і вона пестилася.

“За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отсе. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт”.

Марія Хведорівна глянула й перехрестилася:

“Дякуємо тобі, Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсипаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя”.

Заскрипіли ворітця і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.

“Хто це?”

“Хтось чужий, бо лаяли собаки”.

“Та, мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися”.

“Побачимо”.

Так гарно було в городі в це тепле весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.

Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверми від городу.

Марія Хведорівна руку над очі поклала і крикнула:

“Чуйкевич!”

В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей навіть на хуторі, де скучно за людьми.

Мотря не рушалася з місця.

Свіжо виструганою стежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок на кроків три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.

“Доземний поклін, милості вашій, Маріє Хведорівно, і вам, Мотре Василівно!” — промовив різко, але чути було, що голос його злегка тремтів, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.

Марія Хведорівна встала й простягнула руку до нього:

“Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати”.

Чуйкевич поцілував руку Марії Хведорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.

Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.

“Давно не бачилися — витай!”—сказала Мотря і теж руку до нього простягнула.

Взяв, потримав і до уст підніс: — “Чи вільно?”

Мотря подивилася на нього: “У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи близька?”

“Від гетьмана лист до генерального судді возив, а, вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові”.

“І добре зробив,— озвалася тітка,— а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у вас?”

“Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі”.

“Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми”.

“Мотря Василівна теж?”

“Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію”.

“Бодай би вас Бог милував,— вмішалася Марія Хведорівна.— Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі, Іване, стілець,— ось він там, під деревом, бачиш? — і сідай з нами”.

Чуйкевич послухав.

“Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся”.

Чуйкевич присунувся ближче.

“От тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів”.

“Краще кажіть, що постарів. Вже й сиві волоски попадаються”.

“Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!”

“Здалеку, шановна Маріє Хведорівно, з самого Києва”.

“Що ж там гетьман?”

Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в повітрі висіло і кожний при всякій зустрічі питався його, що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не затремтіла на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру, її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була як раніше і, може, ще краща від колишньої Мотрі.

Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.

“Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою.— Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?”

“Недавно його милість з Жовкви вернув”.

“З Жовкви?—спитала Мотря.—Що ж він там робив?”

“Цар на раду воєнну кликав”.

“Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось велике цар готує”.

“Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти”.

“І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому”.

Мотря слухала уважно.

Чуйкевич говорив далі:

“Кажуть, бурхлива була тая рада. Кажуть, ніби цар гетьмана обидив...”

Мотря спалахнула:

“Обидив? Як?”

“Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернувсь і нарікав на невдячність царя”.

“І що? Що далі, говори!” — наглила Марія Хведорівна.

“І — ніщо. Помирилися якось”.

Всі троє на хвилину замовкли.

“По-ми-ри-ли-ся...”

“Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернувсь. Далі фортецю будує”.

“Та ж її ще тогідь збудували!” — зауважила Мотря.

“Не хоче наша земля слухатися царських інженерів,— пояснював Чуйкевич.— Ті окопи, що їх насипали тогідь, поусувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться”.

“Навіть коней козацьких обезсилює цар,— і Мотря жалісно зітхнула.— Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома залишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротивлятися йому?”

“Хіба запорожці”,— зауважила тітка.

“Запорожці гетьмана не люблять”.

“Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко — умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра”.

“Боже, скільки роботи!” — аж скрикнула Марія Хведорівна.

“Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. В день працюють, а вночі нищими по дворах ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі”.

“Доробилися”,— глухо повторили жінки.

“І Цікаве от що,— розказував далі Чуйкевич.— Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли”.

“Скарб?”

“Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу”.

“Хіба що земля змилосердиться над нами”,— з жалем промовила тітка.

Мотря заперечила її:

“Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній негідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, підло!”

Кров підступила її до лиця, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну грізну, несамовиту.

Марія Хведорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку:

“Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було,— приговорювала жартуючи.— Що в нас погано — це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир...”

“Злетяться круки на жир...”

“Мотре, Мотре!”

Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю.

“А може, ти Мотре, мені не рада? — питався, беручи її за руку.— Говори щиро. Якщо ти не можеш спокійно дивитися на мене, то піду собі геть і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу”.

Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Хведорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпиливості набереться. Жаліла його.

Мотря отямилася:

“Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя—неприкаянна”.

Оперлася плечима об липу і дивилася на зорі.

Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші...

“Ось яку гарну нічку посилає Господь,—начала тітка.— Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю”.

І пішла.

Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви малював. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей з неба, запитала: “А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть?”

Чуйкевич далі шаблею по стежці водив:

“Доводилося мені битися зі шведами і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождеві своєму і за ним по славу, як птахи у вирій, летять”. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома залишили, але боягузів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, підло...”

“А їх король?”

“Що ж тобі про нього казати? Він, як кожний великий чоловік, у легенді живе. В легендах як у хмарах ходить. Невстрашений і грізний у бою, все на переді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий”.

“Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?”

“В тім-то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять”.

“Як то собак?”

“А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить”.

“І не втече?”

“Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає”.

“В них собаки, а в нас?” — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.

Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.

Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.

І, забуваючи про все, він, дивлячись їй просто в очі, спитав:

“Мотре, а що ж буде з нами?”

Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його, або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.

Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:

“Що буде з нами? — питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі”.

“Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов ніде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре”.

“Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?”

“Навіть після того”.

“Правду кажеш?”

“Як на сповіді святій”.



* * *

Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гильками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.

Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:

“І не соромно тобі гетьманову коханку любити?”

Чуйкевич і собі з місця зірвався:

“Мотре,— прошипів,— уразила ти мою найболючішу рану!”

Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.

“Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку,— я по щирості спитала”.

“Мотре! — почав з жалем Чуйкевич,— ти навіть не здогадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою — як між молотом і ковадлом лежало”.

“І ти видержав удари?”

“Я переміг свій біль... Я не можу тебе не любити”.

“Дивно!”

“Сам собі дивуюся, Мотре”.

В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.

“Знаєш що? — почала нараз, змінюючи свій голос, Мотря.— Говорім, як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути”.

“І буду”.

“Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?”

“Правди хочу, Мотре”.

“Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу”.

“Гетьмана любиш?”

“Люблю свою мрію, а більше не питай”.

Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця.

“А все ж таки, щоб не було тобі гірко від'їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від'їхала з нього. Зрозумів?”

Чуйкевич міцно стиснув її руку:

“Спасибі тобі, Мотре!”

“Пліткам не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від'їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?”

“Розумію”.

“Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки”.

Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:

“Стривай! Послухай і мого слова”.

Посадив її на ласку, сам стояв, стискаючи шаблю:

“Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути... Так тоді, покорімся їй”.

Слухала спокійно і уважно. А він говорив далі, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.

“Для обох нас життя — одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені — ти! Пощо воно?”

“Гадаєш — краще покінчити з життям?”

Чуйкевич зжахнувся:

“Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!”

“А що ж тоді?”

“Що?.. Позволь — хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце... Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Хведорівна робитиме пекло — тобі, батькові і — йому”.

“Гетьманові, гадаєш?”

“Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі”.

“Так, сказала я це”.

“Так тоді й бачиш. Любов Хведорівна не стане впівдороги, далі коверзуватиме проти гетьмана і попсує діло. Не гнівайся, що так про твою маму кажу”.

“Кажи!”

“І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Мотре, а ти того, мабуть, не хочеш”.

“Ні, я того не хочу, Іване”.

“Так тоді — кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу”.

“Який?”

“Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: ,Мрію кохаю'. Знаю її. Це і моя мрія. Вона з'єдинить нас — побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі друзі, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас”.

У бузку залящав соловей, затремтіли зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ґанку появилася чорна стать Марії Хведорівни:

“Іване, Мотре, будь ласка, на вечерю!”

“Підемо!” — відповіла Мотря.

“Ходім”.

І вони йшли поруч, несучи в серцях своє життєве питання.

“Що ж ти. Мотре, на те?” — озвався перед сходами Чуйкевич.

“Дай подумати хвилину”,— відповіла спокійно Мотря.

“Коли можу сподіватися отвіту?”

“Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю”.

І увійшли до хати.



* * *

За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштатським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що крім цього написав власноручне письмо до Лєщинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його, як нового законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Карлові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.

“А чи додержить слово?” — спитала Мотря, котрої прихильність була на стороні короля Станіслава.

Чуйкевич похитав головою: “Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром”.

“І до чого договорилися польські пани з царем?”

“До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за це мають допомагати йому побити Карла”.

“Пани б'ються, а на хлопах шкіра тріщить”,— зауважила тітка.

“Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету — життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїздні двори, навіть на домовини наложили налоги, на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п'ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало — це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три мільйони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати — три мільйони, а звідки їх узять?!. Не даш — кари які! За що-будь ніздрі виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше — на війні чи в краю?”

Жінки сумно головами хитали.

“Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить”.

“Народ — не дивниця, але старшини! — поправив Чуйкевич.— Старшини розбираються в ділі. Кожному відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде — гадають”.

“Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо”.

“І воно вже нашим не буде,— з жалем доповіла Мотря.— На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане”.

“А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї”.

Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи.



* * *

“Переїздив я раз,— розказував Чуйкевич,— повз хутір один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір — смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому,— нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не робили”.

“У звірів милосердя більше, ніж у людей!”

“Звіра плекай, так він прив'яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає”.

“Їду я раз — розказував Чуйкевич далі,— понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло — порохи, піт, незагоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся — ігі! примари якісь чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одне словечко сказали. Підпливаю — а це повішені на гілляках дівчата. Гілляки нагинаються над водою — і вони поринають, піднімаються гілляки вгору— і вони з ними летять, ніби підстрибують вгору, молоді, гарні — тільки живи!”

На столі смачна страва стигла. Даремно Марія Хведорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла.

“Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кілька, усі не з тих сторін, ніч настигає,— роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила не висока, не далеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отсє з трав люди виринають. Наші-таки. П'ять козаків-молодиків, ще їм і двадцять літ немає. Пібралися за руки і ніби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П'яні чи що? Аж підійшли — дивимось, а в них, де очі, там рани одні... Повилуплювали їм очі і так у степ пустили. Вертайте до своїх”.

Марія Хведорівна руками вуха затулила:

“Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи!”

Її волосся, здавалося, ще більше побіліло, а вбрання зробилося ще чорніше. По зів'ялому обличчі котилися сльози, як горох.

Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під очима тіні, від чого очі здавалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови ніби дві хмари насуваються на себе — зударяться і блискавки вискочать з-під них.

“Іване!” — озивається нараз.

“Що прикажеш, Мотре?”

“Відповідь тобі подаю: так...”

“Так?”

Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку:

“Значиться, згідна стати моєю?”

“Дружиною”,—-доповіла Мотря.

Марія Хведорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безпорадно, лице кривилося, аж головою вдарила об стіл і заридала.

Обоє молоді прискочили до неї:

“Тітко, тітусю, чого це ви?” — цілували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола.

“Благословіть!”

Марія Хведорівна очі вгору зняла і руки на їх голови поклала:

“Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас”.



СТЕПИ ХВИЛЯСТІЇ
Линяло небо, блідли зорі, поранній туман знімався понад ставком, ніби ставок, встаючи зі сну, позіхав.

Свіжим холодком заносило від лісу.

Мотря відчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.

Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястії, луги квітчастії і ріки, як алмаз. Ранки рум'янії, ночі зорянії, сонце, як Бог в небесах,— чом же в раю отсім, грізно гогоче грім, чом тут життя,— один жах!

Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей. Грізні картини виринали як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі припасти, благаючи прощення в неї, за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для тебе, земля свята, чим жертвували тобі життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні з рук собі добро виривали, а його кругом так багато,— для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо,— пригадувалися гетьманові слова,— але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! — заспокоюємо себе, триваючи в давньому...

Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Обмий її з суєти повсякденної і намасти душу ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла,— не без гріхів вона... Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави бажалося її. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потребуєш ти, а труженників до жертви спосібних, робітників малим довольних, чистих, покірливих душ.

Такою хоче бути тепер. Руку товаришеві своєму подасть, однодумцеві своєму, і вдвійку помандрують шляхами, назустріч новому добру.

Сповідалася Мотря ранкові святому...

І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно — життя один жах!

До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити жар. Любов самолюбиву між людьми поділити, як Господь нам велів.

Такою хотіла бути тепер.

В руці тримала лист, лист, писаний власною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо.

“Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду... Пригадай тільки слова свої, що давала єси під клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не відміниться”.

Відмінилася... А чому?..

І Мотря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.

Покинула гетьмана, бо так розум велів.

Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла. А все ж таки глибоко десь у серці заліг намул недопитої чаші кохання. Обіда ворушилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім.

Сама до жертви тої недопустила, а опісля ремствувала на нього.

“Швидше смерті на себе сподівався,— писав гетьман у другому листі,— ніж такої у серці вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла”.

Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті відповідь дала, що для неї Івана Степановича немає, є тільки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність і пошану...



* * *

Хай буде так!.. Може, воно і краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич під липою учора казав,— правда. Поки не віддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме доріг, щоб дійти до престолу. А престол у царських руках. Нині цар і для церкви Бог, цар-антихрист...

І поки не віддасться Мотря, не заспокоїться Любов Хведорівна. Помста і злоба скорпіонами поженуть її на крутий шлях злочину... Пощо?..

Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрівки...

Прощай, казкова мріє дівоча! Перед дійсністю розплинись, як перед сонцем імла! Забудьте Кочубеєві сади, що колись у Ковалівці зачули. Не говоріть нікому, портрети в бахмацькому дворі, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно таємницею останеться між ними. Минуть літа, виростуть інші люди, може, ті розмови колись, комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, і неспокійна, як історія наша, і — може, може, вона здійснить те, чого Мотрі не довелось здійснити.

Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш... Боже, хай діється воля твоя!..



* * *

Без жалю й докору дивилась Мотря в вікно. На обрію зазолотилася смужка, ніби меч відтинав небо від землі. Смужка ширшала і кріпшала, полиняле золото прочищувалося, багровіло і променіло. Проміннями тремтіли ниви хвилястії, і заспанії садки, і дорога, що до хутора вела.

Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі.

Сонце викочувалося на небо.



* * *

Мотря гетьманські листи за поясок уткнула.

Порвати і спалити їх?

Пощо?

Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її.



* * *

Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіже повітря ніздрями втягав. Пахощами ранішніми несло від лугів.



* * *

Мотря вмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула.

Вітай, нова днино, життя!..

Казала готовити снідання.

Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч!



* * *

Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив — своєю.

Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер!

Так служба кличе, служба, не забава!

Марія Хведорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснявою обросла, насилу підшпунтували її. Пахощами понесло по хаті.

Марія Хведорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Хведорівни припав, прощавсь з нею, як з мамою.

Прийняла його і притулила до себе.

“Як сина люблю тебе,— казала, цілуючи в голову,— а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні”.

Втрійку до брами йшли. Марія Хведорівна по середині, молоді по боках.

“Не барися з весіллям,— наказувала тітка,— тільки сир відкладаний добрий”.

“Мене хоч нині до аналоя ведіть”.

Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося її. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок.

На овиді хмари бовваніють, над головою ясно.

Мотрин чура коня за поводи тримав.

“Гарний коник, прошу ясної панночки,— казав,— на ньому і вашій милості їхати було б безпечно”.

Чуйкевич усміхнувся.

“Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спробувала його”.

“Тільки хай ваша милість не баряться”,— казав, підставляючи Чуйкевичеві стремено.

“Ця біда вже догадалася чогось”,— подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла: “А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий”.

Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила мало виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів:

Мені з жінков не возиться,

А тютюн та й люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

“Чуєш, Іване, що співають тобі?” — сказала до Чуйкевича Мотря.

“Самі в те не вірять, що співають”,— відповів, сідаючи кріпко в сідло.

Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся.

Марія Хведорівна рукою хрест у повітрі робила.

Стояли в брамі, поки з очей не щез.

ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ
На небі місяць май, а сонце гріє, як улітку. Трави повиганялися в хлопа, будяччя розрослося, як гай.

Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а з козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється.

Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі), і що лиш вечірком їхати далі. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу.

В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід — війна!

Це одне, а друге — тепер і в днину не дуже-то безпечно, а вночі їхати, не маючи відповідного конвою, і не гадай!

Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.

До того якраз із полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Слобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми.

Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!

Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. “Лучше псу муха, як поза уха”,— казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавин, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у гетьманщині і зробив усякому панству кінець.

Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї.

А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїздний двір з ґанком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і коли почув запах квітуючої липи і гул гамірливих бджіл, не устояв проти спокуси і вступив туди.

Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, милуючись тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і наказав собі подати зимного пива.

Принесла його хазяйка, жінка не стара, ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі сміливим поглядом раз сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.

Пізнавши в гостю знатного козака, присіла на краєчку лавки і почала розмову.

Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. “Часи ж які. Матінко свята, які тепер часи!”

І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну, що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини, що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства — і поминай як звали!

Вона теж нарікала на царських ратників, що не лише харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили — прокляті!

І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє.

“Чекав народ на кінець світу,— казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима,— а тут, бач, і цього рятунку нема. Краще хай би світ у безвість запався, ніж має творитися таке беззаконня”.

Чуйкевич потішав її, як міг, зсилаючися на милосердя Боже і на розум гетьманський: “Гетьман,— казав,— про людей своїх дбає, а тільки люди не вміють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацією та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня”.

Ще Чуйкевич свого пива не допив, як від поля надтягнула ватага, душ кільканадцять, не то козаків, не то селян. Бог вість що таке. Вели сліпого діда-бандуриста. Перед воротами пустили його.

“Ано чи попаде?” — гукали.

“Казав сліпий, побачимо!” — відповів дід, кийком шукаючи воріт.

Ніяк не міг попасти, і ватага реготалася з нього. Аж хазяйка взяла діда за руку і провела в двір.

“Година тобі щаслива,— дякував її дід,— щоб ти бачила, сонце, світ і дітей перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля”.

“Не добре ти хазяйці бажаєш, діду,— почав хтось із гурту,— бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багатство деруть, а люди з голоду мруть”.

Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.

Розтаборилися осторонь, на мураві кругом сліпого діда.

“А нуте, покажи, що вмієш!”

Дід бандуру строїв.

“Сумної чи веселої вам?”

“Смутку і так багато на світі, веселої грай!”

Ой була Парася,

Медку напилася,

І в садку-холодку

Спати поклалася.

Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.

“Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко?”

Хазяйка обіцяла дати по чарці.

“По обіцянку на скорій клячі поспішайся”,— гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.

Дід закінчив пісню, як то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.

Дід підморгував і підстрибував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати чим більше — піснею чи дідом.

Випивши по чарці, розказували всячину. Хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горілки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного вуха їв:

“Ще дитиною запхав собі до вуха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, дивиться, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха”.

“Ну і що?”

“А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню, для таких свиней, як ви!”

“Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався,— почав інший,— бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові, сестри моєї покійної зовиці, виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила... На руках, на ногах, навіть на спині чиста, кажу вам, гречка”.

Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.

Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися,— ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!

Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.

Тільки один мовчки сидів, ніби він з роду сміятися не вміє. Того на решето брали.

“Знаєте, що зробив Онисим?” — питався котрийсь, показуючи на мовчазливого товариша.

“Нічого мудрого, але розказуй вашець!”

“Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: ,А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; з одежі або з харчів, щоб не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути'.

Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив,— знаєте що? — дитину! Дівчинку дволітку, не знати навіть чиє — людське, панське чи, може, жидівське? Плакало,— казав,— поміж трупами, змилосердився та й забрав'”.

“Свої діти маю, так знаю, що таке дитина”,— боронився Онисим.

“А в мене нікого нема,— озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима.— Сам як палець, тільки помста ходить за мною”.

“І це дружина, якщо іншої Бог не дав”.

“Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені”.

“І чому б то багачам з бідними не поділитися?”

“Захотів молока від бика”.

“Попроси в жука меду”.

“У них і серед зими не випросиш леду”.

“Багач глухий, коли кажеш: ,Дай', а скажи: ,На', то вчує”.

“Багача просити, що глухому пісню співати”.

“Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє”.

На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.

“Мабуть, гарне пиво”,— почав.

“Нічого собі”,— відповів Чуйкевич.

“Спробував би, так грошей чортма”.

Чуйкевич наказав і йому дати мірку. Той випив і, втираючи вуса, похвалив: “Є ще гарні пани на світі!”

“Лучаються,— відповіли йому,— та мало”.

Веди мене, поводир,

Де дівчата роблять пир,

От там мене поцілують,

Пампушками нагодують! — Тю! —

співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали.

Зірвався один:

“Пускайте мене, не витримаю довше. Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте!”

Насилу посадили його на місце:

“Розжалобився, як вовк над поросям,— казали.— Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, доки не проженуть”.

“Це такий,— пояснював Чуйкевичеві весельчак,— що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу”.

“А ще більше дурного”,— зауважив Чуйкевич.

Той глянув на нього спідлоба: “Ваша милість не тутешні, мабуть”.

“По чім гадаєш?”

“Тутешні нашого брата за чоловіка не мають,— а, присуваючися ближче, додав: — чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Як би ваща милість у погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує”.

Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в нього дійсно інше діло, і питався, що це за люди і чиї?

“Свої та божі. Не в змозі довше страждати; тікаємо”.

“Куди?”

“Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запоріжжя, на Дон, куди нас ноги понесуть