Біла тінь

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

День був ясний, сонячний, проте холодний. Коли цвітуть сади, так буває часто — після теплих весняних днів настають холодні, іноді навіть вертаються відзимки, спалюють інеєм траву та ніжний вишневий і абрикосовий цвіт. Щоправда, нині похолодання не сягнуло інею, та й трава вже стояла буйна, рослава. Це був молодий, закладений минулої осені на торфі та привезеному чорноземі газон, яро-зелена, густа трава аж пирскала насмоктаними з землі, з весни соками, й інститутський сторож Василь косив її ручною садовою косаркою. Він знімав перший укіс. Косарка диркотіла, чаділа синім димом, з-під неї бризкала зелена роса, й пахло глибоко, до похлипу, зелом, весною, земним духом. Аби більше вдихнути тих соків, Дмитро Іванович пішов вузенькою асфальтованою стежечкою попід газоном, де саме косив Василь. Проте тут, зблизька, запах був надто густий, пересичено густий, якийсь водянистий, давкий, він зовсім не асоціювався з пахом свіжоскошеного лугу, а саме ця асоціація й збурила Дмитра Івановича. До того ж диркотіла косарка й смерділо перепаленим бензином.

Одначе і холодна вільгість, і ці майже неприємні запахи вже не могли розвіяти в Дмитрові Івановичу того дужого відчуття весни, народження чогось нового, з яким ступив на вузеньку асфальтовану доріжку. То більше, що це відчуття йшло не ззовні, а зсередини, він сам діткнувся душею вишневого і бузинового цвіту, й трави, і синяви далекого обрію за Дніпром, і метушливої бадьорості шпака, що сів на важку, в густих бубочках зав'язі гілку яблуні, струсивши кілька крапель роси на асфальт; оголеними чуттями, настроєм просяк крізь пори весни кудись далі, вглиб — до буяння, шумування. Й побачив, таки вперше побачив, що вже весна, що дерева сповнені якоїсь пожадливості життя, нестримності зросту, він мовби розбруньковувався з ними й відчув, що їм ще цвісти, та цвісти, й буяти, а йому тішитись тим буянням, що попереду довге-довге літо з м'якими розкошами, таїною визрівання, степ-леними водами і зеленим шумом, яке любив, завжди чекав і яким ніколи не встигав натішитись,— так швидко воно минало. Він добре знав, звідки починається це відчуття. Бо в ньому самому мовби щось одновилося, одродилося, тільки допіру вмерла та несподівана погроза, лячна тінь, яка висіла над ним уподовж майже трьох тижнів. З іншого боку, нічого й не було, так, невелика підозра, невиразна підозра, з якої, проте, почалися пильні перевірки, була заведена окрема карточка й навіть... виписане направлення в диспансер по Великій Васильківській. Ця підозра — підозра віку, невиправдана, як невиправдані вони на дев'яносто дев'ять відсотків усі, якої, проте, достатньо, аби повісити перед людиною чорну запону (вона виправдана тим, що запізнися — й та запона вже не одхилиться ніколи). Вона вилущила його з усталеного життя, вкинула нехай не в панічний переляк, але в глибокий песимізм, повільно абстрагуючи од світу. То була справді тінь. Підозріла тінь на правій легені, її показав рентген на черговій лікарській перевірці, що їх, науковців, змушували робити кожен рік. Він не був винятком з людського роду, тінь упала на мозок, проросла в нього, і хоч як боронився, розвіяти не міг. Він і далі ходив на роботу, мався, як і колись, йому здавалося, що він відтиснув думку про хворобу кудись далі, але насправді було не так, темна, непрозора тінь лежала на всьому. На роботі, на новій кінокомедії, на білій обідній скатертині, на усмішці доньки. Вона, як пігмент, просмокталася в усе, її не можна було не бачити. З того дня Дмитро Іванович почав відчувати в грудях з правого боку легкий біль. Його відлуння ще дужче посилювало відчуття страху та непевності.

І от учора ввечері подзвонив рентгенолог і сказав, що йому вдалося відшукати стару картку Дмитра Івановича, картку вісімнадцятирічної давності, й на одній з рентгенограм він знайшов цю саму пляму. Колись, можливо ще в молодості, Дмитро Іванович, сам того не знаючи, на ногах перехворів на плеврит, відтоді залишився рубець, який можна виявити тільки під певним кутом. Саме так його й помічено вдруге три тижні тому. А біль — психосоматичний, самонавіяний. Рентгенолог сказав, що в поліклініку Дмитро Іванович може більше не приходити, а направлення в диспансер порвати. Це одразу розвіяло будь-які сумніви. Дмитро Іванович розхвилювався й розчулився, мало не заплакав. І одразу зник біль, і впала чорна запона, світ мовби засвітився заново. Іноді треба гіркоти біди, щоб відчути смак життя. Він побачив, що воно не було сіре, то він сам робив його таким, воно буяло й вигранювало, і йому вільно було зануритися в те буяння й відчути приємний доторк граней. Тої ж миті він подумав, що жив не так, що надалі відчуватиме грані, намагатиметься їх відчути, не дасть сірості затягнути будень. І не тільки його власний, а всієї родини — дружини, сина та доньки. Він сам освітить його їм. Він оглянувся довкола, і враз несподівано для себе засміявся легким дитячим сміхом і зажмурився по-дитячому.

Його пойняла гаряча, якась аж бентежна радість — сонця, дерев, трави, що їх людина здебільшого не помічає, він почував легкість у всьому тілі й запаморочливе піднесення на душі. Зверху, у вікні третього поверху, сміялися дівчата — лаборантки суміжної лабораторії, він подумав, що, може, вони сміються з нього, навіть одгадав причину — на його ледь кучерявій голові позначалося озерце пролисини — маленьке-маленьке, його можна було побачити тільки згори, він його старанно ховав, мабуть, згори його голова здавалася трохи кумедною, але той сміх не образив. Молодий дівочий сміх розливався по тілу бентегою, тривожачи щось майже забуте, заснуле. Дмитро Іванович усміхнувся.

З цією усмішкою й зайшов до інституту — старого чотириповерхового будинку, перед яким минулої осені знесли ще старіші дерев'яні хавіри, оголивши незграбний, із вмурованими до половини в стіну колонами фасад, обкладений довкола колон кольоровими плитками,— вітався з вахтером, із співробітниками, що зустрічалися на сходах і в коридорі. Вони віталися радо, одразу помітивши його ясний вид, його звичну, трохи сором'язливу, трохи наївну, мовби приснулу в кутиках губ усмішку. Вони любили її. Вона не означала чогось особливого — великих надій, веселості, але й не була вдавана, покладена на уста силоміць. Коли вона мріла, до нього легко приходили, вільно сперечалися, навіть сердилися, й він сердився, й вона зникала, але з'являлася знову, щойно скінчували суперечку. Вона не зникла і в оці три тижні, але була якась стомлена, вимучена, і тепер, коли відродилася, це помітили всі. Дмитро Іванович зрозумів, що всі бачили його важкий настрій душі, а тепер побачили й переміну, мовчки раділії разом з ним, і це сповнило вдячності й ще більшої радості.

Йому хотілося швидше зайти в кабінет і взятися до роботи. Хотілося перевірити оті свої розрахунки, які не давалися протягом трьох тижнів. Про це думав од самого ранку. Сьогоднішнє його відчуття було подібне до того, з яким приходив на роботу років десять тому. На цих широких тримаршових сходах він пережив кілька перемін отого свого настрою. Спочатку, одразу після призначення завідуючим лабораторією, була насторога, навіть боязкість, бо весь час здавалося, що йому вставлятимуть палиці в колеса,— надто після того, як один із співробітників прошепотів на вухо, що вчора його заступник сказав: “Який це завлабораторією. Це — завбазою”. Він не помстився заступникові. Він ніколи не натякнув, що це йому відомо. Він був вище цього. Потім настали роки найактивнішої праці. Коли справді линув на роботу душею. Власне, доконечно те почуття не згинуло й тепер, просто він трохи стомився, просто щось притерлося, притьмарилося. Але сьогодні ступав сходами з почуттям піднесення. Не урочистості, а таки піднесення. Він знав, що на нього чекають. Він зараз сяде, візьме синій зшиток... Ні, спочатку має сказати те, що думає, що надумав у останні дні про досліди другої групи.

Так було завжди. Йому було приємно, що від нього чекають порад. Може, саме тому майже ніколи не полишав думки про роботу. Таки давати поради. Це його друга засторога — не нав'язувати себе, не тиснути, хоч знову ж від цього остаточно вберегтися не можна, як би того не прагнув, та чи й прагнув того до кінця — нащо ж тоді він тут!

Він любив іти на роботу з чимось новим, обмисленим. Він давав поштовх, заряд усім (і це таки майже несамохіть — енергію, ентузіазм осмислено дати не можна). Саме тоді, коли ніс на роботу нову ідею, нову думку,— йому найдужче хотілося йти. І не те щоб не любив домівки чи вже надто звик до оцих людей,— хоч таки й звик, і не тільки він до них, а й вони до нього, він знав, що його поважають, ну, нехай не всі, але навіть ті двоє чи троє, що не приймали його напочатку, примирилися, більше ніж примирилися, стали на думці, що він кращий, ніж міг бути хтось інший. Решта ж справді поважала щиро, а може... навіть любила його. Тобто поважала найвищою мірою.

Саме така повага світилася й зараз у очах Вадима Бабенка, що стояв біля вікна, замислено курив сигарету. Вадим привітався красивим, глибоким нахилом голови, в його очах світилася приязнь. Вадим — молодий кандидат, йому двадцять сім років, а він вже готує докторську дисертацію. Кажуть, Бабенко — надія лабораторії. Можливо, колись він замінить і Марченка. Дмитро Іванович думав про це спокійно, може, тому, що це станеться не скоро, а може, що таки ще не відомо, в кому знайде собі заміну. Адже це залежить од нього. Вадим же справді на свої роки вельми розважливий і розумний. Чи, як кажуть тепер, поінформований.

Дмитро Іванович подумав, що саме це слово найповніше виражає Вадима. Бабенко знає все — од швидкості поділу амеби до швидкості польоту останнього супутника, од способу добування золота з морської води до способу виведення плям на шерсті і шовку. До нього в лабораторії звертаються як до енциклопедичного словника. Дмитро Іванович, котрий свій час також не в карти згаяв, дивується, яким робом за такий ще короткий вік у ту красиву голову напхалося стільки інформації, як її не потиснули думки про дівчат, модні краватки, байдарки чи ще там що. Щоправда, Вадим завжди одягнений за модою, навіть вишукано, й зараз на ньому сірий напівспортивний костюм, довга картата краватка, тупоносі лаковані черевики — проте, мабуть, то просто охайність, чепурність. Бо на розв'язання найпоширенішої формули: х + у = любов віддає часу зовсім мало. Хоч він і не аскет, навіть Дмитро Іванович якось зустрічав його у кіно з високою білявою дівчиною, але Вадима ніколи не кличуть до телефону з двозначною посмішкою лаборантки, він не скрадається тихцем з роботи й не приходить на роботу заспаний, з слідами губної помади на комірі сорочки. Як, скажімо, Євген Лісняк, котрого той же Вадим називає не інакше, як запрограмованим на кохання. Всі сили індивідуума вкладені туди, на інше темпераменту й енергії лишається зовсім мало. Недарма ж Євген ще й матеріалу не зібрав на кандидатську дисертацію.

А притому Вадим вродливий надзвичайно, дівчата так і пасуть його очима. Можна сказати, він вродливий аристократично.

— Вадиме,— якось сказала Світлана Кузьмівна,— ти мені здаєшся схожим на Доріана Грея.

На що Вадим ґречно, хоч воднораз підкреслено театрально, вклонився і відповів:

— Сподіваюся, у своєму компліменті ви не сягаєте далі портретної схожості.

Вадима довгасте, блідувате обличчя, прямий, рівнин ніс, виразні губи, які зараз приязно усміхалися Марченку. Вадим мав наміри щось сказати, може, висловити те, що висвітлював його усміх, але стримався. Він не хотів, щоб Дмитро Іванович витлумачив його слова як підлабузництво.

Марченко зайшов до кабінету. Кабінет — з лівого по коридору боку, перша кімната од сходів. У кабінеті панував запах сірководню та ацетону, він його ледве відчував, він звик до нього, бо це був другий запах життя, а може, навіть перший, а отой — трави, цвіту — став другим, адже про нього тільки мріялося й говорилося й рідко коли ним ласувалося. Проте він прочинив вікно. Свіжий вітер гойднув цупку жовту фіранку, прошелестів паперами, підняв на столі кілька аркушів, але не мав сили скинути їх. Марченко боявся протягів — у цій вузенькій довгій кімнаті завжди тягло, проте сьогодні він залишив розчиненим вікно, а не кватирку, як завжди.

Сів за стіл, дістав сигарету. Перекинув одразу три листочки на календарі (ого, скільки зібралося). Сьогодні п'ятниця, восьме травня. Робив усе звично, майже несамохіть. І робочий спокій, який пойняв його, теж був буденний, звичний. А от відчуття, як йому починати день, ясніше, ніж завжди. Мислено обіймав увесь плацдарм, де мала розпочатись підготовка до штурму,— так трошки іронічно, але іронія тільки у визначенні, а не в суті,— подумав про лабораторію і про те, що мали зробити. Оцей кабінет, кімната і кілька сусідніх — весь відділ — лабораторія, як називали вони по-старому, були його світом. Досконалий і недосконалий, але якоюсь мірою, якою це може бути залежне од людини, витворений ним. Не тим тільки, що вперше очолив цю лабораторію, можна сказати, створив її, адже саме з його роботи, з його докторської дисертації вона одбрунькувалася од лабораторії білкових компонентів, що й теми розробляв він, і приймав на роботу співробітників, і навіть закупляв обладнання. Звичайно, проблему зачинав не він, вона назріла в світі, над нею працювали на всіх континентах. Але все оце: і проблема, і теми, і навіть апаратура (до речі, досить нужденна, як на сучасний рівень) були його світом. Не володінням, а світом, від якого залежав, який уже мовби існував сам по собі, хоч він і створив його. І навіть був його центром, його осердям. Справді, він був мовби... запалювальним механізмом у машині. Він надавав цій машині певних обертів, змушував людей і самого себе працювати енергійніше, мізкувати, докопуватись, шукати — йти далі. Примушував, отже, не як керівник, не як начальник, а як осердя цього агрегату, його запалювальна частина, його якір, що крутить усе довкола. Одначе він усвідомлював, що йому треба так матися, “так крутитися”, і дотримувався заданого ритму свідомо. Притому він у хвилини абстрагування мав на це своє власне пояснення, свій легенький кпин: “Робота створила людину і мусить рятувати її й далі від свого ж витвору — холодної роботи розуму”. Це справді був майже жарт, бо яка б холодна не була робота мозку, вона породжувала відчуття вдоволення, запалювала пристрасті, принаймні він не знаходив початку й кінця, це був один навічно замкнений цикл. Особисто для нього та й, мабуть, для багатьох людей вона стала метою. І на цьому кінці жарт втрачався зовсім. Люди не змогли б жити без роботи. Либонь, вони побожеволіли б без неї. Вона зорганізовує їх, стає самим життям. Навіть вихідні, відпустка солодкі, бо є робота, їх можна не використовувати, як не використовував він, ними можна тішитися в думці, виконуючи роботу, лаючи її, а коли, може, й проклинаючи.

І ось — перша затяжка. І захмеліла, приємно затуманилась думка, обвинулась якоюсь химерною оболонкою, віддалилася, проступила розмитими контурами на відстані; він надміру упевнено (це фіксував, хоч і не міг зупинитися) думав, що те, над чим билися півроку, розплутають ось тепер, у найближчі дні. Вони візьмуться... Він перекроїть усе наново...

Без того вони не могли йти далі, не могли вийти на гребінь, на свій перший значний гребінь, підсумувати, а точніше — перевірити зроблене. Поки що він не міг покласти на стіл інститутської вченої ради ніяких вагомих результатів. Навіть ніхто не знав, є вони чи їх немає зовсім, не знав доконечно й він, завідуючий відділом Дмитро Іванович Марченко. їхня проблема поки що в площині чистої теорії; величезний ланцюг, загальна схема відома всім, а як вона здійснюється — те невідомо. Кожен новий рік, кожна нова наукова конференція приносять нові докази, нові уявлення, які часом ламають старі, відкидають до порога, змушують починати спочатку... Якщо сказати відверто, вкрай одверто, їм усім разом невідомо, чи розв я-жуть її колись люди. Ні, таки розв'яжуть, тільки, можливо, не на такому науковому рівні. Сьогодні ж навіть неозброєним оком бачилося більше пунктирів, ніж суцільних ліній, більше проваль, ніж містків. Та й чи там покладені ті містки? Чи пройдуть по них туди, куди треба?

Проблему, над якою працювала і його лабораторія і яка нещодавно стала найактуальнішою в світі, він сам пояснював дилетантам, людям з жінчиної роботи або своїм колишнім товаришам дитинства (здебільшого вчителям і військовим) трохи з іронією, що не ображала слухачів, ані принижувала, ані возвеличувала роботу, а тільки висвітлювала в ледь химерному світі його самого, й то через те, що, мовляв, не може доладне розповісти,—так: фотосинтез — це ось хліб, і картопля, огірки і салат під оцю горілку, ти і я, зрештою, і повітря над нами. Бачиш оці зелені пагони цибулі? В них сонце. Вони росли, перетворюючи його енергію. “Рослина — це Прометей, що краде вогонь з неба”. Це сказав Тімірязєв. А як саме краде, чого листочки ростуть, ми й шукаємо. Декотрі з найнецеремон-ніших, тих, що не боялися виставити себе профанами (здебільшого вчителі-літератори), запитували: для чого?

О, то було, на перший погляд, просте, а насправді зовсім не просте — хоч цього не осягали ті, що запитували. Не цим, зовнішнім,— для чого оті колби, поліерографи, епікарди — всілякі інші установки. Тут він відповідав легко:

щоб стимулювати цей процес або й відтворити його штучно в лабораторних, а далі заводських умовах, змоделювати і таким чином урятувати людство від загрози голоду кисневого і звичайного, нагодувати не тільки тих, що живуть зараз, а й тих, що житимуть через п'ятдесят років, оті шість мільярдів, які без цього справді не прохарчуються, яких чекає катастрофа.

Але за цим стояло й щось інше, особисте, власне його і, як здогадувався, не тільки його, а й кожного працівника лабораторії і, мабуть, усіх інших учених, які працюють над цією чи подібними проблемами, де немає остаточного результату, а може, й не буде до кінця життя. Воно пов'язувалося з отим — роботою як сенсом життя, його метою. Тільки про це ніхто не говорить. Відповідь має десятки означень, закодованих формул, за якими скрізь і завжди стоїть людська душа, її вічне поривання, її страх і захоплення світом. Коли він починав про це думати, йому іноді здавалося, що ось зараз у його голові зіскочить якийсь тиблик і він збожеволіє. Він про це думав не раз. Почав думати з якогось часу. Він майже щодня натикався в наукових журналах, дисертаціях на такі чи подібні формулювання: “На декілька поколінь нам доведеться відмовитись...”, “Через декілька поколінь ми зрозуміємо природу цього явища...” І тоді мимовільно зривалося з мислі чи, може, майже позасвідоме з душі: для чого? (Таке ж і зовсім не таке, як задавали йому не обізнані з проблемою знайомі). Хто — ми? Ти, якого через півстоліття вже не буде, вже не буде й спомину по тобі? Отож прикидаються ті, хто пише ці рядки, камуфлюють свої думки чи кажуть правду? Прикидаєшся ти сам чи теж так думаєш? Болієш тими поколіннями? І чи можна щиро боліти за прогрес узагалі? Адже, одірваний од конкретної людини, він абсурд. Абстрагований од неї чи доведений до рівня, коли замінені, закодовані всі людські чуття, всі емоції — любов, ненависть... Тоді це буде те ж саме, що саморозвиток машин. Дехто, та, власне, є такі і в їхньому інституті, так і кажуть. Тоді для чого прогрес? Саморозвиток землі, однієї з планет? Але ж їх мільярди. Розвиваються, щоб загинути...

Він помічав, що його думка вивільнюється, повзе кудись убік. Що він мимоволі уникає відповіді, яку конче повинен знати для себе. І не тільки тому, а може, й зовсім не тому, що нині всі вони, люди, підійшли щільно самим своїм існуванням до цих проблем. Чистого повітря, води, їжі. Що провідні вчені, державні діячі дедалі частіше перечіпляють-ся через них практично. А саме через те, що його власне життя, його робота були втягнені в цю проблему, як кожна молекула води втягнена в лійку, в яку рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опікуюся тим, що через півстоліття шести мільярдам людей нічого буде їсти? Чого я хочу? Що я стверджую? У мене є друзі. Я хочу добра дітям. І вже бачу в уяві внуків. Знаю: буду любити їх. Як декотрі з моїх ровесників, що вже мають внуків, люблять їх неймовірно, дужче, ніж своїх дітей. Може, тому, що коли наші діти малі, ми самі ще молоді й більше думаємо про себе. А тут думка вже переключається... То я роблю для них? Мабуть, і для них. Тоді чого я прагну, насолоди?

Так. І нема чого боятися. Адже й насолоди є різні. Є насолода навіть зійти на вогонь заради істини. Не тільки страждав Джордано Бруно, мав насолоду сказати правду.

Мені ж приємно приносити людям користь. Втіха мені, люди теж мають від того. Це ж не зловорожа насолода. Як, скажімо, насолода паразита або садиста. Мали ж якусь насолоду... Ні, не насолоду, а потребу душі, серця Заболотний, Кох і навіть отой пілот, що впав над сибірською тайгою і до останньої миті записував на магнітофонну плівку роботу приладів літака...

Саме оце, невідоме, й вело людство протягом віків. Для того люди й жили. Чи свідомо так жили? Скільки їх жило так? Оті всі, що лежать під пірамідами й курганами або над якими тисячоліття шумлять жита? Оті, що в Карфагені, в Помпеї, просто на сільському цвинтарі?

Але ж залишилася теорема Піфагора і знайдена в тому ж попелі статуя Венери. То оце все і є прогрес? Мабуть. Тільки жодна людина, творячи, так не думає. Не може думати. Вона сама, її діяння — тільки часточка того великого руху.

Власне, він і сам ніколи не думав у такій послідовності і такій абстрактності. Імпульси йшли од найконкретнішого. Од його роботи. І тут він уже не міг не думати. А що, коли одного дня стане відомо, що вона абсурд?! Що цю істину, над якою б'ється, відкрити не можна? Тоді куди пішло твоє життя? Ні, навіть ще вужче. Шлях, який вибрав, місток, який намагаєшся прокласти, не той. Прокладений не над тією прірвою чи навіть не над прірвою, а на твердому й рівному. Тоді ти обдурив не тільки себе, а й оцих двадцять вісім чоловік, що довірились тобі, що вірять тобі, що шукають разом з тобою. Що вони скажуть?..

Оце й була та крапка, з якої починалися його думки. Й що ближчав день перевірки, коли вони запустять у суспензію мічені атоми й стане відомо: змарнували, спалили вони безслідно оці останні шість років чи мають хоч якісь результати,— то дужче тиснули думки. І, як здогадувався, не лише його. Не міг не думати про це й дехто з оцих двадцяти восьми. Але, мабуть, вони задумувалися зовсім не так, як він. Вони йшли за ним. Це було схоже на те, як солдат іде за наказом командира, правильним чи неправильним. А він од цієї думки втекти не міг. Уже хоча б тому, що мета лежала в кінцевій точці шляху, його роботи, була вираженням доцільності її, а отже, і його життя. Через те й оті всі думки про прогрес, про майбутні покоління не були для нього схоластикою, чистою теорією, якою можна бавитися за склянкою чаю чи чаркою коньяку, втішатися, лякати гарних жінок (вони знають, що їм треба лякатися) чи кидати в дискусійний раж молодих аспірантів. Йому ж вони мовби натякали: а чи не краще, якби ти робив щось конкретне, точне, ну, скажімо, видобував би каротин з водоростей чи вирощував хлорелу. Там видно все. Там результат помітний і на очах спожитий людьми. (До речі, саме вони й знайшли — для власних потреб — новий спосіб вирощення хлорели в закритих басейнах, він виявився таким ефективним, що на них посипались заявки а главків і міністерств з проханням розробити його широко й впровадити в господарство, хлорела — надзвичайно поживний корм для худоби). А ти можеш спокійно споживати свої наукові шукання, рости в академіки, утверджуватися й не каратися. Ну, щоб каратися... То — щось більше. Караються від вчиненого злочину. А він злочину не вчиняв. І тому хоч і одчахувався думкою од своєї роботи, розмірковував начебто з відстані й справді трохи теоретично. Тільки інколи його раптово неначе била навідліг гаряча думка: а що, як ось перевіримо, й нічого не вдасться? Що тоді? Він не знав, що буде тоді.

Тої миті постукали. Це не були свої—він сам привчив співробітників заходити до кабінету без стуку. Постукали вимогливо, впевнено, двері відчинилися, перш ніж він відгукнувся. До кабінету стрімко зайшли директор інституту Корецький і завідуюча відділом кадрів Лепеха. Власне, стрімко зайшла Лепеха, Корецький переступив поріг тихо й коректно. Він був таким завжди — тихим, коректним, навіть несміливим, замкнутим. Ось уже багато років його вела, підштовхувала, міцно тримала в руках ця злиняла, зі зморщеним, майже аскетичним пергаментним обличчям, фарбованим-перефарбованим, попаленим волоссям жінка в строгому костюмі.

Як у керівника інституту, у Корецького була неоціненна риса — він завжди першим показував на стежку, яка приводила до мети, глибинним чуттям одразу вхоплював суть і спрямування запропонованої проблеми, майже інстинктивно відшукував її міцні й слабкі вузли, допомагав розвивати, просто допомагав усім, хто щиро й чесно йшов у науку. Щоправда, допомагав тільки в межах інституту, поза його стінами захисник і оборонець з нього був кепський.

Проте Дмитро Іванович знав про Корецького й ще одне. Серед людей близьких він інакший. Спокійний, розважливий, може легенько підштрикнути співрозмовника, вміє підштрикнути. Легенько й незлобиво, так що співрозмовник не розсердиться й відчує красу дотепу. Дмитро Іванович якось відпочивав з Корецьким у санаторії. Там Корецький був душею товариства, це сталося само по собі, він не нав'язувався. Марченкові іноді здавалося, що оцей другий Корецький нудьгує за першим.

Високий, худий, зігнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як сумирний і тактовний знак запитання. Наталія Кирилівна стояла як нехай і невеликий, але грізний знак оклику. Це була жінка тверда, вольова, хотіла бути такою й тому була. Вона не визнавала панібратства, не хотіла сприймати жартів, врешті, розучилася їх розуміти зовсім — навіть на банкетах після захисту дисертацій, куди її неодмінно запрошували й куди вона зрідка приходила, сиділа прямо, стуливши вузькі безкровні губи, й, здавалося, стежила, чи не вчиняв хто якої нетактовності: з'їв більше, ніж треба, запізнився чи пішов рано.

Зараз вона тримала в руках якісь списки. Глянувши на них, Марченко зрозумів, що їхній з Корецьким прихід означає перевірку, перевірку на високому рівні: чи всі в лабораторії на місцях. Останнім часом Лепеха надто заповзялася (й що тут скажеш, усе правильно), навіть була виставила за рогом будинку пост з фотоапаратом — фіксувати документально на плівці тих, що запізнилися. Того ж дня склодув Коли сумлінно виклацав з свого укриття плівку, проявив і виклеїв фотокартки під убивчим гаслом: “Ганьба порушникам трудової дисципліни”. Третім у тій галереї був фотопортрет Павла Андрійовича Корецького. Портрети зняли через півгодини, проте вже після того, як усі встигли подивитися й насміятися всмак.

Коли Дмитро Іванович побачив у руках Лепехи списки, він відчув, як йому в грудях щось гидко тенькнуло, він розсердився на ту свою малодушність і, мабуть, тому сказав з невластивою різкістю:

— Не обрид вам, Наталіє Кирилівно, цей нагляд? Тільки марнуєте свій і чужий час.

В очах Лепехи засвітилися жовті вогники, хоч очі залишилися незрушними й безбарвними, як і допіру, вимовила твердими губами:

— А ось зараз побачимо, хто його змарновує. Вони вирушили в рейд. Попереду Лепеха, неприступна, безкомпромісна, майже урочиста, за нею Марченко — ображена гідність і справді трохи сердитий, позаду — серйозний і зосереджений Корецький (хоч обоє — і Дмитро Іванович і Наталія Кирилівна — знали, що та серйозність — удавана, прибрана з обов'язку).

У першій кімнаті не було нікого. На вбитому в стінку шафи цвяшку висів світлий плащ, але його могли залишити ще вчора. Лепеха подивилася на Марченка значуще, а Корецький відвів погляд убік. У другій кімнаті гуділа кліматична установка і хурчав млинок витяжки, на лівому столі стояла реторта, валялися якісь папірці, але теж було порожньо. До дверей третьої кімнати Марченко підійшов перший, ухопився за ручку обома руками, немовби намірився вирвати їх з завісами. Ним колотив гнів. На ту мить він уже забув, що допіру думав, ніби його вже ніщо й ніколи не виведе з рівноваги, ніяка буденна суєта не зіпсує настрою, все те прах, не вартий, аби на ньому обшмульгу-вати нерви. Він був упевнений, переконаний глибинно, що того вже не забуде, що ніякі життєві турбації не зрушать його з філософського спокою, що віднині він житиме інакше. І от уже забув. Усе те стерлося само по собі, згинуло в одну мить. Він задихався од гніву. Злостився на тих, кого донині любив, кого поважав, на тих, кого толерантно терпів,— на всіх одразу. Вони підло користувалися його добротою, його лібералізмом. Користувалися завжди. Відмічали тихцем у журналі тих, хто запізнився або й зовсім не прийшов на роботу (звичайно, не приходили тільки з якихось поважних причин), з його лабораторії найменше людей виходило на недільники та їздили в колгоспи — він усе те бачив, зрідка зауважував, іноді вдавав, що не бачить. Він справді був добрим за вдачею, доброта становила одну з його сутностей. Частину його сутності. Бувало, він спалахував. Навіть згарячу казав дурниці. Проте швидко вичахав і першим підходив до того, на кого щойно

кричав.

Але більше він не подарує. Такого свинства не сподівався зроду-віку. Від сьогодні вони в нього попуску не матимуть. Так, так, плювати йому на холодний, крізь дві крижинки погляд Лепехи, на похмуре зауваження, а може, навіть офіційну догану Корецького, річ не в тому — він сам наведе лад. В ту мить йому пригадалися слова, що він їх жартома часто цитував у лабораторії: “Жоден громадянин через мене не одягнув чорного плаща”. Слова належали Періклу, вождеві афінської демократії, він цитував їх якось так, що забувалося, що це слова Перікла, а не його власні, й жодним чином не відчувалося прирівнювання до автора,

видатної людини, вони ставали буденними, інститутськими, простими. Жодному працівникові лабораторії він не оголосив за десять років догани. Ба, одну таки оголосив.

Три роки тому. Але її б, мабуть, виніс і камінний сфінкс. Там треба було віддати під суд, а не оголошувати догану. І, такий збіг, учора заготував ще одну. Другу в житті. Юлію Вовку, що його називали в лабораторії Юликом.

Він ще не оголосив її, а написав і поклав у стіл. Щоб оголосити сьогодні. Але нехай хто скаже, що Марченко вчинив несправедливо! Де там несправедливо. Юлія давно треба вигнати з інституту. Та хіба лише його... Він і вижене. Сам напише клопотання...

Марченко аж задихався од гніву. Він уже подумки скликав у лабораторії збори, громив, розносив, кидав суворі присуди... У пориві гніву, люті рвонув двері кімнати, переступив поріг і застиг у подиві. Кімната була повна-повнісінька людей. Вони стовпилися біля столу з лівого боку й щось розглядали. Тут були всі співробітники — старші й молодші, інженери й препаратори. Навіть Юлій Вовк стояв тут. Він перший і кинувся назустріч Марченкові. Великі вуха, великі палаючі очі, сколошкане волосся, розхристаний, з забрудненими в щось біле руками. Такий він завжди — поспішливий, розкиданий, незібраний. Він найчастіше запізнювався, раніше за інших, ще до закінчення робочого дня, тихцем зникав з лабораторії — й де бував, того не відав ніхто. Марченко знав, що в нього хвора мати, й менший брат на його руках, він завше за когось клопочеться, комусь дістає ліки, квитки на поїзд, але все те не виправдувало його неорганізованості, через яку не раз завдавав клопоту іншим і терпів сам. То щось загубить, то невчасно прийде; скаже Дмитро Іванович щось зробити, не заперечуватиме, навіть стане, як по команді “струнко” (від бравади, невміння знайти лінію поведінки): “Буде зроблено”. Й не зробить. Забуде чи й просто не зробить, заклопотаний чимось. Йому нагадають, прочитають нотацію, він почервоніє, попросить вибачення, але, майте певність, знову не виконає обіцянки. За годину кудись побіжить — вислизне крадькома, злодійкувато, шаріючись при тому, й прийде аж завтра. Він і дисертації ще не захистив, хоч матеріалу в нього зібрано багато, може, не на одну, а на дві дисертації, але той матеріал треба систематизувати, організувати, описати. Й дивно, що він не клопочеться захистом. Здається, він не клопочеться нічим. І не знає, що то мати клопіт, мати певну мету, житейський приціл. Він і думає не так, як інші. Дмитро Іванович не раз намагався розгадати — задоволений Юлій собою чи не задоволений, щасливий чи нещасливий. Напевне, незадоволений, напевне, нещасливий. Адже — розумний, бачить свою незграбність, непристосованість, тільки не може нічого з собою вдіяти. “Зовсім як я,— думав іноді Дмитро Іванович,— тільки в значно більших масштабах. Гіпертрофованих”. Звичайно, Марченко помилявся. Хоча б тому, що був значно практичніший, чіпкіший у житті. Навіть просто чіпкий, у часи скрут, невдач умів мобілізуватися, боротися. хоч і ціною нервів. Але, мабуть, саме через те, що знаходив у Юлієві якусь спорідненість з собою, і прощав йому стільки. Опріч того, він знав: Юлій не просто розумний, а й обдарований. Хоч знову ж нічого не взяв з тієї обдарованості для себе.

Дмитрові Івановичу в одну мить схлюпнула з душі гаряча каламутна хвиля. Він відчув себе легко, радісно, йому аж білі метелики замиготіли в очах, і він, не знати чого, засміявся. Першою думкою було: даремно заготував на Юлія догану, порве її, тільки-но вернеться до кабінету. Юлій—гарний хлопець, щирий, обдарований негідник, якби не такі, як він, і працювати було б ні з ким.

А Юлій біг до нього.

— Виділили, виділили! — кричав він просто Марченкові в обличчя, не помічаючи ні директора, ні завкадрами, які знову стояли як знак запитання і знак оклику, тільки знак оклику був не такий твердий. Лепеха справді була і розчарована, і ображена, вона сприйняла Марченків сміх на свою адресу. Стояла, суворо стиснувши безкровні, з слідами з'їденої фарби губи, вдавала, що читає щось у цаперах, але й не читала, думала, як гідно відступити. Покивом пальця покликала Юлія, але той не звернув ніякісінької уваги на її владний покив, худими забрудненими пальцями тягнувся до лацканів сірого в смужку Марченкового піджака. На його блідому, з запалими щоками обличчі червоніли рум'янці, тонкі губи великого рота кривилися радісним криком:

— Виділили, паразиткуі Виділили!

— Що виділили? — передчуваючи радість, але все ще спокійно, навіть вибачливо запитав Марченко.

— Першу систему. Приставили мене за того, що трясе й мішає, влив я двісті кубиків дигітоніну, а тоді заклопотався, заґавився і влив ще раз. З цього й почалося... І от, дивіться,— метнувся він до столу.

Щирий і наївний, він навіть не здогадався повернути забудькуватість собі на користь, сказати, що влив подвійну порцію свідомо.

Перед Дмитром Івановичем розступилися. На штативі стояло чотири пробірочки, майже доверху заповнені білою рідиною. Дмитра Івановича залила гаряча хвиля радості. “Який день,— подумав зворушено.— Який день... От же як вийшло!”

За ці три тижні він навіть забув, що робила друга група. Це справді був подарунок долі. Без цього вони не могли завершити останнього етапу роботи, розпочати перевірку. Може, й могли, але це було б не те. Корецький підійшов теж, підняв крайню колбочку проти світла, перехилив на один бік. Біла водичка, в якій ледве помітні чотири зони. Одна — зеленого відтінку, друга — коричнюватого, решту й взагалі могло розрізнити тільки досвідчене око.

— Вітаю,— сказав, звертаючись до всіх і ні до кого зокрема.

— Сабантуй, сабантуй! — закричав Юлій од надміру почуттів, бо він і пити майже не пив, у нього хвора печінка, й виразка шлунку, й ще щось. “Букет хвороб,— як казав сам.— Не встиг нічого зробити, а болячок нахапався...”

— Добре, влаштуємо сьогодні сабантуй,— сказав Дмитро Іванович і нецеремонно забрав з рук Корецького колбочку. Хвилювання одухотворило його обличчя, тепер воно було навіть гарним. Хоч взагалі гарним назвати його було важко. Широке, повне, м'яке, наче трохи брезкле,— рівний, трохи аж кирпатий ніс, ледь рудуваті, закучерявлені вгору брови, великі, повні, майже епікурейські губи,— простота й добросердність, і ніякої думки на чолі, суворості чи наукової замисленості. Правда, широко поставлені очі — живі, пильні, з вогником, з думкою, трохи соромливі, свідчили про витонченість вдачі, чутливість, неспинну роботу розуму. Скрашувало обличчя й русяве, що ледь кучерявилося, волосся.

Так, на перший взір він видавався негарним, неповоротким і якимось мовби дивакуватим. Та він і справді не вмів вестися з незнайомими людьми, не знав, як стати, куди подіти руки. Але якщо придивитися уважніше... Особливо коли він захоплювався, починав розвивати думку,— а те в лабораторії було майже повсякчас, лабораторія жила його мозком, в цій великій голові думки народжувалися з якоюсь особливою легкістю, ідеї виникали зовсім несподівані, майже парадоксальні,— тоді його обличчя мовби засвічувалося зсередини, рухи ставали точні, голос упевнений, він ніби вищав, хоч насправді був зросту невисокого. Статури він міцноі, з деякою, як то кажуть, схильністю до повноти. І не дивно. Робота сидяча, а минулої весни розміняв шостий десяток. Коли вони набігли — сам не зглянувся, життя ще ніби й не було, й у звичках, у вдачі залишалося чимало молодого, несолідного, майже хлопчачого. Ну, не те щоб хлопчачого... Змінилося багато: приходив досвід, він підказував, учив, потроху догартовував. Раніше, колись він бував і безмежно довірливим, і непослідовно щирим. Це водночас були й недосвідченість, і м'якість душі, вій міг легко повірити в щось і розчулитись, повірити самому собі, перейти в якийсь стан, настроїтись на якусь хвилю. Потім повірити в щось інше, захопитися ним. З роками шкура на душі (він саме так і подумав — “шкура на душі”) задубіла, наївної щирості, то більше щирості непослідовної вже не було. Він перестав торопіти перед співробітниками, звик до своєї ролі, до деяких виявів шани. Життя довго й повільно формувало його. Формує й зараз. Його погляди стали зрілішими, глибшими. Так, він почав потроху розуміти людей, проте мало користав це й зараз. Оте, колишнє, лишилося в душі назавжди. То була ніби матриця душі. Він і сьогодні міг повірити тому ж Юлію, та що там Юлію, повірити “востаннє” алкоголіку, хоч розум підказував, що вірити не можна. Він осягнув багато речей, трохи по-іншому дивився на людей, на світ, навіть на людський досвід, але з того досвіду не набув собі вміння жити за розрахунком. З молодості, щирості в нього залишилося немало звичок і пристрастей, він мав кілька, як їх називають сьогодні, хобі, найперше — рибальство, але часу для нього останні роки викроїти майже не міг, та й усі інші хобі були не пошуками насолоди, а виявами вдачі. Втішатися життям не вмів, та що там втішатися життям, навіть просто подбати про здоров'я. От, скажімо, схильність до повноти. Пройтися пішки, прогулятися — то для нього марнування часу, за цю годину можна прочитати ще одну статтю в журналі “Питання біології” чи хоч перегорнути “Всесвіт”. Од того й міокардодистрофія, і гастрит, і перші кольки радикуліту.

Дмитро Іванович і зараз поводився несолідно, хвилювався, реготався, панібратськи поплескував по плечу Юлія, а той його тягнув за галстук, хоч за спиною осудливо звузила очі Лепеха й ніяково переступав з ноги на ногу відтиснутий убік Корецький. Дмитро Іванович забув про нього, забув про перевірку, збоку справді могло видатися, ніби знехтував їх, Корецький те за образу не сприймав, але й не знав, як йому гідно скінчити рейд. Подякувати всім, хто тут зібрався, за сумлінну працю, трохи посварити для порядку? Так і не знайшовши що відповісти, кинув через плече: “Дмитре Івановичу, зайдіть, будь ласка, до мене”,— вийшов. Слідом за ним пішла й Лепеха, наказавши на прощання й не думати ні про який сабантуй. Вона вважала, що тепер останнє слово залишалось за нею.

Дмитра Івановича на мить стривожили слова директора, але невдовзі він забув про них. Вони обговорювали результат — галасливо, збуджено, вимірковували, як краще розпочати перевірку своєї кількарічної роботи, кому це доручити, сьогоднішній успіх розвихрив усіх, окриляв, вселяв надію. Вони юртували навколо Марченка, а той вимахував руками, говорив збуджено, радісно. Жодна проблема в лабораторії не існувала поза ним, вони починали розкручуватись з його думки, і в кожній проблемі, кожній справі, сам того не помічаючи, насамперед був він. Вислуховував усіх, радився з усіма, але свою думку обстоював ревниво, як би обстоював самого себе, та так воно, зрештою, й було. Раніше він входив у все, намагався простежити до кінця, хоч і тоді розумів, що всього йому не охопити, що часом він навіть заважає, полишає головне; цю науку, науку керівництва, повільно осягав. Тож і зараз вирішив, що найкраще буде створити групу перевірки. У неї ввійдуть...

— Світлана Кузьмівна Хорол, Неля... Платонівна Рибченко. Вадим Бабенко і Юлій Вовк. Очолить групу Віктор Васильович Борозна.

Але Борозна очолити групу відмовився. Він заперечив коректно, ввічливо, проте рішуче й категорично. Сказав, що ще не закінчив роботу в групі КСС — концентрованого сонячного світла — та з установкою, там, мовляв, зараз у нього жнива. Дмитро Іванович не наполягав. КСС — царина замдиректора, Віктор Васильович перейшов з його лабораторії, і установка — хвіст звідти, обов'язок давній, з яким Борозна не впорався за два роки. Він розрахував опромінення насіння буряка з допомогою механічного модулятора, це має підвищити цукристість буряків. Дехто взагалі не вважає роботу групи КСС причетною до фотосинтезу, на цьому грунті в інституті не раз доходило до всіляких непорозумінь, часом гірких, а більше смішних. Так чи так, але то, мабуть, і найбільша удача останніх літ лабораторії світла, методу Борозни пророкують широке поле застосування, на освоєння його виділені чималі кошти, вже закінчують будувати напівзаводську установку. Борозна зараз в основному й працював над упорядженням тієї установки. То вже не була чисто наукова робота, скоріше інженерна, промислова, він міг од неї відмовитись, але не відмовлявся, навіть клопотався нею залюбки, й Мар-ченко подумав, що Борозна, зважаючи на порівняно молодий вік, чоловік до біса практичний. Ну, скажімо, не зовсім молодий — тридцять шість років, але для доктора це таки небагато. Віктор Васильович Борозна єдиний, окрім Марченка, доктор у лабораторії. Він вельми самостійний і самовпевнений (як і кожен, хто рано досягнув успіху й сподівається досягти ще більшого), прямий, та прямота іноді навіть межує з грубістю, а може, й з нещадністю.

Дмитро Іванович, мабуть, перебільшував. То була не нещадність, а сила, внутрішня сила, жага життя, неспита, міцно стиснута, певність себе, енергія, яка ще не знає, чим закінчиться. Отій його внутрішній силі, карбованості думок і вчинків відповідала навіть зовнішність. У Борозни майже атлетична статура, велике смагляве обличчя, воно грубе, мовби тесане сокирою — багато кутів, багато прямих ліній: широкий, майже квадратний лоб, велика чорна борода клинцем, чорне цупке волосся без проділу; очі великі, чорні, ще й з якимись краплинами — очі цікавої здорової людини, яка переливає через них світ, одбирає потрібне й рішуче відтручає все, що, на її думку, хибне або зайве. Ті очі, здається, розуміють усе, дивляться на світ мудро й проникливе, і в них нема цинізму, а тільки щирість і допитливість, неспожитий захват світом, про який знають багато й доброго, і недоброго, але оте недобре просто не беруть до уваги, а ще в них — певність, що їх обдурити не зважиться ніхто. Такий був Борозна, проте трохи не таким бачив його Марченко. Він бачив у ньому тільки силу, грубість, практичність, він трохи торопів перед ним і, може, тому виробив щодо нього лінію поведінки теж грубувату, сухувату, ділову, хоч знову ж до певної міри — боявся, щоб її не прийняли за ревнощі, боязкість сильного суперника.

Отож він тільки знизав плечима, поговорив ще кілька хвилин і подався у сусідню кімнату, куди щойно пішла Світлана Кузьмівна Хорол, його неофіційний заступник, один з найдавніших працівників лабораторії. Вона починала разом з Дмитром Івановичем; у тому, що перекипіло, одкристалізувалося, перейшло в інший стан, дістало обгрунтування в оцій лабораторії, — частка і її праці.

Вона погодилася неохоче — й Дмитро Іванович знав чому, як знав і те, що, погодившись, зробить усе сумлінно, її не треба підганяти, їй не треба обридати, вона сама прийде до нього, візьме його розробки, уважно вислухає й пунктуально та неухильно виконає все. Й Дмитро Іванович теж не сказав нічого.

Вони стояли біля відчиненого вікна, вітер гойдав цупку жовту фіранку, за вікном на в'язовій, унизаній молоденькими мережаними листочками гілці відчайдушне співав чорний ротатий шпак, десь унизу галасували горобці — весна вливалася у вікно широким потоком, співом і запахами, бадьорою свіжістю і глибоко притлумленою млостю.

— Весна... Ще одна весна,— сказала замріяно й трохи сумно Світлана Кузьмівна.

Що стояло за тими словами, за тим смутком, Марченко розгадати не зміг: жаль за минулими роками, докір йому,— та й не встиг, бо Хорол якось ураз, немов подолавши щось у собі, повернулася до нього, в її очах стрибнули злякані, майже відчайдушні вогники, і вона швидко мовила:

— Давайте завтра поїдемо по сон. Ми стільки разів збиралися...

Дмитро Іванович чомусь здригнувся, подивився на Хорол трохи розгублено, трохи ніяково.

— Не знаю. Чи зможе поїхати жінка.

І в ту мить прочитав по Світланиних очах, що вона його дружину не запрошувала. Це збентежило його, він розгубився в першу мить. Та й було чого. Тут все було страшенно заплутане. А може, просте, занадто просте... Світлана Кузьмівна Хорол, старший науковий співробітник, заміжня жінка, мати майже дорослої дочки, любила його оддавна. Це знали всі в лабораторії і в інституті, до цього звикли, коли й жартували на їхню адресу, то легенько, потураючи. Вона любила його дивною любов'ю, їй було досить, що вони працюють поруч, що він її (її — в очах інших, тобто оце “її” було досить умовне, можна сказати, тільки дружнє) не зраджує (не зраджує дружбу, приязнь, і тільки), іншого вона не прагнула, інші почуття не змагали її. Може, він сам був тому причиною, що за стільки років не пішов далі, охолодив її до споглядання їхньої любові. Спочатку її любов тривожила Дмитра Івановича, хоч і якось дивно — серце не трепетало, а тільки коли думав про Світлану, ставало гарно, тепло на душі. Він нічого не порушив, міг чесно подивитися в очі своїй дружині і Світ-ланиному чоловікові, щиро обуритись на їхні ревнощі: “Я не винен, серцю не закажеш, а переступати ми нічого не переступили”,— бо й справді, хіба не мають права люди симпатизувати одне одному і в той же час залишатися на чистих берегах. Вони й залишалися на них. Йому так гарно на них мріялося... Та врешті й ця мрія стала звичною. Проте вона не згасла, так і залишилося в житті Марченка щось небуденне, немовби недозволене, яке він міг і може будь-коли зробити дозволеним. Але навіть отаке, приспане почуття додавало їм обом якоїсь таїни, якоїсь душевної мрійливості.

По стількох роках отакого споглядання власних почуттів мала настати обопільна неприязнь, але й вона не настала. Іноді йому було ніби трошки соромно перед Світланою, почувався мовби боржником і водночас кепкував з того. За всі десять років цієї приязні (яку, мабуть, таки не можна назвати любов'ю) вони, певніше, вона тільки раз порушила те, що усталилося, приснуло, майже прихололо. Це було по якійсь вечірці, де вони наслухалися клинів на свою адресу, йшли додому,— він проводив й до метро,— й сказав:

— А все-таки смішно— Хоч би було за що... І тоді вона,— може, вона була трохи хмільна, вони всі того вечора випили чимало,— ледь чутно стисла йому руку

й прошепотіла, не повертаючи голови:

— То може... щоб було за що...

Це був жарт. Він зрозумів ці слова як жарт. І сам відповів жартома. Але... й не зовсім жарт. Він знав: усе залежало від його подальших слів. І він не одважився. Звичайно, якби він справді любив Світлану, то не зважив би ні на які застороги. Щоправда, на той час він уже й сам не міг зрозуміти своїх почуттів до Світлани. Він не міг сказати, подобається чи подобалась Світлана йому дужче за інших гарних жінок, сподобалась саме тому, що була єдиною гарною жінкою з тих, що працювали поруч (а перший імпульс таки йшов од нього, він почав надавати їй більше уваги). Він взагалі ніколи не міг гаразд розумітися на своїх почуттях. Може, тому, що за все життя так і не зазнав справжнього великого кохання. Отого, що збурює до дна, застилає світ, змушує чинити нелогічно, нестримно, ламає всі перепони, а часом і власне життя.

Він таки не знав, чого повернув на жарт Світланині слова. Боявся розголосу? Трохи. Хоч його могло й не бути. Боявся, що з часом усе обуденніє і важко буде працювати поруч? Боявся докорів совісті?.. Мало вагу потроху все. Він потерпав, що здобуде менше, ніж втратить. А втратить він багато. Найперше — спокій. Та й не любов це, вона б не дала розмірковувати так холодно й вестися так розважливо. І от тепер відступав удруге.

— А що... Степан Степанович ще в Москві? — сказав і зрозумів, що треба було сказати щось інше, що він страшенно образив цим Світлану, повівся як нікчема. Зрозумів тоді, коли слова ще були в роті, коли тільки вимовляв їх, та було пізно. Він спалахнув, розсердився на себе й поспішив стерти те, що сказав, спробував завернути все назад, хоч і розумів, що завернути, мабуть, не можна.

— Мені й самому хочеться виїхати з міста. За цією роботою я вже забув, як цвіте сон. Поїдемо...

Йому на подив, і знову ж трохи на досаду, Хорол прийняла закамуфльоване вибачення, хоч і сказала:

— Степан Степанович повернувся ще вчора. А сон і справді вже одцвітає.

Й пішла до дверей своєю м'якою, лінивою ходою. Оця невизначеність на завтра, нова невизначеність стосунків з Світланою Хорол зіпсувала Марченкові день і сабантуй, який вони таки організували ввечері. А сабантуй був на славу. У найбільшій з семи кімнат лабораторії зсунули столи, жінки застелили їх чистим папером, прикрасили букетами свіжих зелених гілочок, Юлій і Вадим приготували “кімнатний фейєрверк”. На закуску була ковбаса, консерви, свіжа редиска, цибуля і навіть баночка чорної ікри. Хлопці перегнали три літри етилового спирту, а Борозна зробив коньяк, який усім дуже сподобався, й усі одразу ж сказали, що з цього дня питимуть тільки “борозняк”. То більше, робити його просто: перегнати через порошок кави воду й розвести спиртом. Вона стає прозорою, як сльоза, пахне кавою, але не зовсім кавою, запах той специфічний, дуже приємний. У дві пляшки Борозна додав ще якогось екстракту, той напій мав запах едельвейса. І хоч Борозна сьогодні відмовився очолити групу, але заправляв на сабантуї він. Зорганізував чоловічий хор, який співав пошепки, й було дуже смішно, проголошував тости, дивував і смішив усіх фокусами. Все це було тим більш дивно, що на подібні гулянки він не приходив ще жодного разу.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Борозна заскочив до себе, одягнув піджак і вийшов надвір. Попереду на вузькому асфальтованому хіднику біліла висока постать, поли світлого плаща ледь розкрилювалися, елегантні черевички стукотіли задьористо, дзвінко, у лад ході погойдувалася накинута тонким ремінцем на мізинний пальчик чорна лакована сумочка. Борозну одділяло од Нелі Рибченко якихось п'ятнадцять-двадцять кроків. Якби захотів, міг наздогнати за півхвилини. Якби захотів... Борозна упіймав себе на тому лицемірстві й трохи не вилаявся з досади. Адже то зовсім не випадковість, що він вийшов з інституту слідом за Нелею. Й на оцю вечірку теж попав не випадково. Щоправда, привів його туди не якийсь твердий розрахунок. Але й не оте тремке бажання бути поруч, бачити, чути, почуття бентежності й чогось несподіваного. Просто він не був закоханий. Якби його змагало те почуття, він би давно знайшов спосіб підійти до Нелі. Адже запам'ятав її ще з минулого року. Запам'ятав чи, певніше, вперше побачив як жінку, як гарну жінку, як надзвичайно вродливу жінку на деснянському пляжі, куди якось у неділю виїздили інститутом. Та відправна точка була надзвичайно груба, надміру плотська, навіть цинічна. Він лежав на піску поруч Вадима Бабенка, з кущів вийшла в купальнику Неля, пройшла повз них до води, й Вадим мовчки, в одну мить окреслив пальцем на піску її фігуру. Окреслив майже точно, не гіперболізуючи. Фігура в Нелі була досконала, й не те щоб витончена — не було отієї перетонченої талії, отих “по-сучасному” довгих ніг, а таки була гармонія, майже повна ідеальність, жіночість до крайньої межі, жіночість і зваба. На піску ж вийшло щось хтиве, аж вульгарне (а може, то було не на піску, а на обличчі в Вадима, просто він обійняв усе разом), навіть Вадим зрозумів, що це вульгарно, непристойно, й розтер малюнок. Відчувши, що Борозна зрозумів усе, й чомусь таки бажаючи залишитись у його очах ловеласом, грубим і досвідченим зальотником, вернувся на ту саму стежку:

— Пончик.

Борозні це не сподобалося, особливо не сподобалося тому, що це сказав завжди коректний і вихований Вадим, і він кинув майже зі злістю:

— Не можна так.

— Чому? — не погодився той.

— Хоча б тому, що працюємо разом.

Але в думці дивився на Нелю майже такими самими очима. Через те й розсердився. “Добре було б провести з нею тиждень у наметі біля річки... Або поїхати до моря...”

Неначе відчувши, що вони говорять про неї, та, мабуть, і не могла не відчути, адже пройшла повз них і вони дивилися їй вслід, вийшовши з води, Неля присіла біля них. Скинула купальну шапочку, й по плечах розсипалось волосся. Воно в неї світле, текуче, як чиста річка, густе,— вона відкидала його красивим і, мабуть, завченим порухом повної руки,— на подив йому, було своє, не отих міднуватих, платинових чи ще яких кольорів таблиці Менделєєва, а солом'яно-біле, аж переливалося сонячним світлом. Вона носила його у тугому вузлі, й це теж було гарно — смагляве обличчя строгого, майже римського профілю і важкий вузол світлого волосся. Очі в неї були великі, зелені, губи чутливі, владні, владність і чутливість якось дивно поєднувалися, й це тривожило. А от вії довгі, волохаті, вони не гармоніювали зі строгістю губів і всього обличчя, вона їх теж не фарбувала — можливо, раніше фарбувала, а потім зрозуміла, що втрачає на тому, хоч і знала, що вони зм'якшують її, а може, й хотіла того. Ні, не хотіла. На її обличчі в розкриллі серпастих брів, у кутиках уст лежала суворість, він розгадував її як несправжню, щоб відлякувати всіляких вуличних залицяльників, бо ж, певно, знала собі ціну й не дозволяла простягати лапу будь-кому. Так, вона була певна себе, своєї краси, свого місця в житті, може, трохи й переоцінювала себе, але, як грубо відзначив про себе, переоцінювати було що. Правда, він тоді так і не розгадав її. Йому здалося, що в її вдачі справді було щось гостре, може, трохи навмисно наструнене, натягнене, що ця гострота у неї в усьому: в порухах серця може бути найбільша наструненість і глибина водночас, саме строгість і глибина, а може, й ще щось — безбережність, нестримність, і це теж вабило й хвилювало. Але чи справедливі його здогади, так і не дізнався. Й не намагався дізнатися. Якось їм не випадало познайомитись ближче (він здебільшого пропадав на будівництві установки, в інститут навідувався рідко), й чомусь не робив спроби наблизитись. Щось мовби стримувало, застерігало його. Може, саме те, що не знав її, боявся якоїсь раптовості, чогось несподіваного... Отой її сміливий погляд, отой прижмур очей досвідченої жінки, у якому й спонукання, і застереження. Тоді чого пішов сьогодні? Чого прийшов на вечірку й там із шкури ліз, щоб сподобатися їй? Вона, мабуть, здогадалася, що весь отой його фейєрверк заради неї, бо кілька разів поглянула на нього якось чи то заохочуючи, чи то глузуючи. Ну й нехай здогадується. Хіба не того хотів!

Борозна пришвидшив кроки.

І ще одне йому подумалося, і ще одне пригадалося, поки наздоганяв Нелю. Він знав, що вона була замужем, її заміжжя виявилося невдалим. Чоловік не захистив дисертації, його за щось вигнали з Інституту нафти, пішов змінним майстром на завод, але й там не ладналося, і, певно ж, не ладналося в сім'ї... Аж поки не поламалося остаточно. Тепер вона буде обачніша.

Як і кожен старий парубок. Борозна мав перебільшене уявлення про зазіхання жіноцтва на парубоцьку свободу та про підступні, розставлені на всіх стежках сильця, насторожувався й скрадався там, де, може, інший пройшов би співаючи. Ну, там буде видно, подумав він. З нього не бозна-який залицяльник, але ж не тільки константи та механізми реакцій вивчав двадцять років... Довивчався до тридцяти шести. Старий парубок. Вік, коли стає соромно признаватися, що ти неодружений. Починаються всілякі підозри. Йому на них наплювати. Й наплювати на все. Але женитися зараз і справді не просто. Не піде ж він у гуртожиток педінституту на танцюльки, не стане освідчуватись вісімнадцятирічній дівчині. Вона просто втече од нього. Та й про що б він з нею говорив? Вони були б наче з двох різних віків...

У цю мить Борозна наздогнав Нелю. Він ступав широко, йому трохи шумів у голові хміль, і почував якусь легкість у тілі, од чого народжувалась ще більша впевненість у собі, й настрій був легкий, пустотливий.

— Самотній ідальго, рицар сумного образу просить ласкавого й милостивого дозволу в чарівної незнайомки супроводити її в небезпечній мандрівці до громадського транспорту...— зморозив і почервонів з досади, відчувши невідповідність цих слів настрою молодої жінки — замисленому й притишеному, невідповідність усьому — оцьому вечору, їхньому вікові, інститутському становищу. Йому стало соромно, що так низькопробне, нерозумно нав'язував себе, Що не підійшов невимушене й просто. Він і сам не знав, як те сталося. Поки вимізковував цю зустріч, думав про неї — все виходило добре. А от розкрив рота, й вилетіла отака дурниця. А він же гадав, що все буде красиво, легко... Тільки легко й красиво. З дівчатами, з жінками найкраще зав'язувати знайомство саме так. У напівжартівливій розмові найлегше вияснити, чого можна сподіватися, в такій розмові, на випадок невдачі, легко відступити, перевести все на жарт. І от в останню мить він розгубився. Якась невпевненість, якась холодна думка збила його, штовхнула в крайність, видлубала десь оці безглузді слова.

Неля Рибченко й справді подивилася на нього наче на божевільного, хоч йому здалося, що її подивування перебільшене, награне. Проте відповідь була надміру твереза, прозаїчна й навіть трохи образлива:

— Той, під кого ви хочете спрацювати, був лицарем сумного образу тому, що багато страждав, мало їв і невпинно думав про даму серця, а самозваний ідальго читав про страждання у книжках, самої “краківської” з'їв за вечір півкілограма й біжить за спідницею, яка опинилася найближче. До того ж ідальго був дуже непрактичний, він не вирощував буряків.

Ці слова можна було сприйняти як ляпас. Ляпас ні за що, отак-о, з доброго дива. Проте нецеремонний, а також досвідчений Борозна так не подумав. Звичайно, було неприємно чути таке. Але ці слова стосувалися більше її, ніж його. Вона виставляла найвищу ціну. Давала зрозуміти, щоб не сподівався на легкий флірт і ні на що тимчасове взагалі, давала можливість образитися й піти. Окрім того, розгубилася сама, сказала так з інстинкту самозахисту.

Йти геть йому не хотілося, й він почав шукати якоїсь середини. Через те вже не випадало одразу залишити прибраний тон і привід, яким би недоречним він не був.

— Ну, а все-таки, може, і є якась схожість...— і погладив густу, чорну, клинцювату бороду.

— Її б вистачило на сімох ідальго,— посміхнулася Рибченко.— Знаєте, на кого ви більше схожі? Вам ніколи не казали? На давнього ассірійця. Отого, що на малюнках у підручниках четвертого класу. Пам'ятаєте, один за одним, з луками...

— Але хіба не може бути схожості внутрішньої? — не здавався він. — Скажімо, яко захисника слабкої половини...

— Тепер такі захисники,— махнула вона рукою.— Тікають поперед дульсіней...

Вона сказала це без конкретної адресації, незлостиво, просто так, і напруження спало. Вона мовби переводила розмову в інший регістр, а відтак і його підступна думка, йому ж на радість, не знаходила підтвердження.

Вони зайшли в трамвай, але тепер, при світлі, в напівпорожньому вагоні Борозна почувався трохи дурникувато. Він навіть не знав, чи додому їде Неля, де вона живе, може, взагалі заважав їй — адже так і не попросив дозволу провести. Знав, що вона киянка, батьки її мешкають у власному будинку на Куренівці, але трамвай ішов у бік Дарниці, очевидно, мала кімнату десь на Водопарку або Березняках. Мабуть, одержали разом з колишнім чоловіком, і той залишив кімнату їй.

У трамваї було кілька вільних місць, проте Неля не сідала, пройшла в кінець вагона, прихилилася до металевих прутиків. Нової конструкції трамвай ішов м'яко, без поштовхів, наче плив. Борозна стояв навпроти Нелі, говорив про сьогоднішню вечірку, покрадьки розглядав її. Окрім того, що вона справді була надзвичайно вродлива й, як кажуть тепер, фігурна, цю її фігурність, аж до вишуканості, підкреслював витончений художній смак. Усе на ній було пошите за модою, скрізь дотримано міри, тонко дібрано кольорів. Синій брючний костюм, світлий плащ з голубуватим відливом, елегантні білі черевики... певно, допомагають батьки.

А в очі поглянути чомусь не зважувався. Коли ж одважився, побачив, які вони зелені, небезпечні. Це знову стривожило. В її очах світилася цікавість, може, навіть трошки вдоволення — адже отакий авторитетний науковець, отака кібернетична машина, як називали його поміж собою дівчата, у ролі залицяльника, — трохи ніяковості, яку вона швидко подолала, й глибоко прихована посмішка. Брала гору цікавість. Для них усіх чорнобородий доктор здавався загадковим, трохи не таким, як інші люди. Він і справді якийсь... надто гострокутний. Вона чула його двічі на зборах: виступав коротко, гостро, казав те, чого не насмілювалися сказати інші, думав широко й вільно, аж немога було угнатися за його думкою. Це не могло не імпонувати їй зараз. Але не могло й не насторожити.

Розмова ткалася з дрібниць, не в'язалася. Неля знову подумала, що він опинився біля трамвая не випадково, й справді внутрішньо напружувалася, а він вловлював цю настороженість і не знав, як її розвіяти. Й боявся, що не зможе розвіяти зовсім. Щось мовби сковувало їх. Раніше, в думках, він бачив цю зустріч зовсім не так. Кермував він. І тримався невимушене, трошки іронічно, трошки грубувато. Він взагалі звик розмовляти з жінками немовби трохи зверхньо. Правда, це не була та порожня, нічим не підперта зверхність, коли людина удає з себе щось більше, ніж вона є, намагається прикрити своє убоге єство позиченою фразою, скепсисом. Просто його було важко збити з пантелику, він багато знав — і про речі, й про людей, і взагалі про світ: був сиротою, патронованим, як казали в селі, сягнув з пастушків колгоспної череди до найвищого наукового звання — доктора наук, з облупленої хати на бригадному дворі до сучасної квартири в професорському будинку на Володимирській вулиці, половину якої займала бібліотека. Щоправда, дистанція між тим і тим тридцять років, але воно не забулося. Та й не могло забутися. Патронованим він став восени сорок третього року, коли прийшли наші. Сиротою — сорок третього навесні. Мати померла, застудившись у лісі, куди поїхала возиком по сушняк. Батька він майже не пам'ятав. Узимку сорок четвертого року на запит сільради прийшло повідомлення, що Василь Борозна пропав безвісти. Від нього для Віктора, та й, мабуть, для цілого світу, не лишилося нічого. Він розчинився в зорях, у травах, у хвилях. Так Борозна подумав пізніше, прочитавши якусь книжку, тоді ж батькову смерть пережив пекуче. Йому все ввижалося, як батько, його добрий батько у білій полотняній сорочці з вишивкою на комірі то тоне в болоті, то його засипає у вирві снаряд, то згорає в палаючому будинку. Через те він і пропав безвісти. Батько у вишитій сорочці під яблунею — то єдиний Вікторів спомин. Він косив траву, поклав косу, обіперся на яблуню... Тепер Борозна думає, що й той спомин вигаданий. Позичений з фотокартки, яка висіла в тітки Насті, батькової сестри. Батька сфотографував сусідський парубок Тиміш, студент культтехнікуму. Ту фотокартку тітка Настя теж загубила, коли ремонтувала хату. Отож батько й справді в травах, у зорях, у хвилях. Та ще в ньому. А він не розчиниться, не розвіється... Й поготів не торопітиме перед київськими пещенками. Через те, що зміг посісти в житті тверде й самостійне місце, почувався певно й не мав страху перед світом, перед життям. У хвилини споглядання свого життєвого шляху, себе самого він і думав так, чи майже так, оголено, трохи спрощено, але певно. Так, світ з людей, які його творять, які творять його закони і норми. Від кожного щось та залежить. Я й не переступлю того, що на шкоду іншим. Як декотрі. Так, є й такі, які нічого не знають про світ, опріч того, що вони мають право рвати з нього зубами. В них зуби, вони тільки їх відчувають, ними живуть. Я ж не рву зубами. Тому й не гноблюся перед світом. І йому не згнобити мене. Я помру — він буде. Я хочу не заподіяти зла іншим, але й не обкрадати себе. Та й він зараз мій. Цей широкий світ, ця чудесна країна — вигорьована, вистраждана, завойована кров'ю батька і працею матері. Та й краплі моєї праці вже влиті в оце місто і оцей день.

Звичайно, він не збирався жити споживачем. І не жив ним. Йому були чужі всі оті настрої — взяти од життя, зуміти прожити, настрої, якими вже самими по собі ті, хто їх сповідає, тягнуться до життя паразитичного, де основною міркою щастя є придбана в магазині модна річ, настрої, чужі всій природі суспільства, у якому живе. Ще в ньому міцно сидів селюк, він мимоволі міряв усе по отих перших, куплених йому чужими людьми, тіткою і дядьком Кучугурами, яким допомагав пасти телята, чоботях. І зараз, коли подивився на елегантний, синій з білим пером Нелин капелюшок, йому чомусь враз пригадалося, як дощового осіннього вечора сорок четвертого року чекали вони, одинадцятеро патронованих дітей, з міста, з Ніжина, американської посилки з одягом. Про ту посилку було стільки розмов... І яким же було їхнє розчарування — в посилці були тільки капелюшки. З помпонами, з перами, химерні, нікому не потрібні. Одягнути такого капелюшка — стати посміховиськом на все село. Хтозна-чого те зараз спало на думку. Щось тенькнуло в серці й не знайшло відгуку. Не просмокталося в оцей трамвай, в оцей вечір.

Ні, таки просмокталося. І він знову став упевнений, став самим собою. Звичайно, не отим колишнім селюком, а сучасним міським жителем, що тільки пам'ятав того селюка. Йому хотілося хоч трохи одігратися за перші хвилини ніяковості, він, хоч і з запізненням, оговтався, вхопившись за її слова:

— І ще в одному ви були несправедливі щодо мене,— мовив з удаваною серйозністю.— Ви сказали, що я побіг за першою-ліпшою спідницею. Але ж то неправда. Я побіг за штаньми.

Вона почервоніла. Мимоволі переступили з ноги на ногу сині джинсики.

— Я вас шокую? — запитала.

— Та ні, що ви. Останній крик емансипації... Скажіть, цей крик не з відчаю? Чи це просто примха моди?

— Ви майже вгадали за першим разом. Тільки не крик. Просто жінка в штанях почувається впевненіше, самостійніше.

— А вона дуже потрібна, ця самостійність? — запитав Борозна.

— Аякже. Це боротьба за існування. Нині жінка інакше не проживе,— майже серйозно сказала вона.

— А я думав — примха моди.

— Мода... Вона теж з чогось виходить. Диктує, скоряє. От пригадайте: захотіла вас, чоловіків, одягти у вузькі штани — одягла. Опиралися, коли робила довговолосими й міняла зачіску,— перемогла. Тепер з боксом побачиш хіба пенсіонера.

Неля казала мовби щиро, насправжки, але за тим крилася хитрість. Він її вгадував і намагався не трапити в сильце.

— Я не підкоряюся моді,— сказав обережно.

— Неправда,— заперечила Неля і вказала на бороду.

— Вона в мене була, коли перукарі ще виконували плани на голінні. Хресті-бог, тепер хоч збривай. І, мабуть, збрию. А що, по-вашому, означає борода? Який рух суспільства? — примружився трохи іронічно.

— Прагнення молоді до самостійності. Опрощення якоюсь мірою.

Він бачив, що Неля розумна, вона тримала нитку розмови, й це починало його сердити. То більше, що й іронія була в її словах. Ще й переходи якісь непослідовні, незвичайні, вони змушували весь час триматися насторожено.

— Вікторе Васильовичу, а куди ви кладете бороду, коли лягаєте спати, на ковдру чи під ковдру?

— Я... не розумію,— чомусь зніяковів він.— А для чого ви запитуєте?

— Є в Чехова таке оповідання,— засміялася Неля.— Хлопчик запитав у бороданя, а той після того не міг заснути всю ніч.

— Я засну. Якщо ж не засну, то трохи з іншої причини,— сказав майже нахабно.

Трамвай під'їздив до моста Патона.

— Знаєте що,— запропонував Борозна,— давайте пройдемо в парк Примакова. Новий парк. Я впевнений, ви не були в ньому. Дарма що кожного дня проїжджаєте повз нього.

— А коли це самовпевненість? Ви думаєте, на все місто один ви такий досвідчений екскурсовод? — сказала грайливо, майже кокетливо.

— Хіба можу я так думати,— відказав він у тон.— У наш вік... Вік...

Вона подумала, що він зараз скаже якусь банальність, на зразок: “Наш вік — вік атомної бомби і кліпсів...” І зраділа, що він не сказав банальності. Ох, як не хотілося ій тривіального залицяння, особливо від Борозни. Вона склала собі його образ як людини крутої, упертої, суджень сміливих і безкомпромісних. Уявлявся холоднуватим, амбітним, їй сьогодні було просто цікаво подивитися на нього зблизька, та ще в таких неймовірних шатах — залицяльника. Звичайно, дівчата в інституті, перетираючи кісточки всіх, перетирали й тверді маслаки Борозни, тож склали про нього думку як про людину самостійну, впевнену, трохи таємничу, спокусливого жениха, хоч трохи й непевного, з таким не знаєш, насмієшся чи наплачешся. Недарма ж і досі ходить у парубках.

— У наш поспішливий вік...—докінчив він...—Усе кудись біжимо. Вже майже розучилися милуватися заходом сонця і метеликом на квітці. Зате навчилися швидко й поверхово оцінювати все: машини, костюми, пейзажі... Одне одного. Й навіть задоволені тим. Завтра буде інший костюм, інший краєвид...

— У вас, я сказала б, занадто категорична мотивація, або йди з вами в парк, або ти естетично глуха людина,— засміялася Неля, але в душі була рада, що нехай він і не сказав чогось особливого, але й не сказав банальності. Отже, хоч трохи рахувався з нею як з людиною, колегою. — А крім того, все це тому, що у людей обмаль часу.

— Зовсім навпаки,— не погодився Борозна.— У людей вивільнилось достогибелі часу. Ми не знаємо, куди подітися, чим захопитися. Цілі інститути думають, чим зайняти людей. Швидкий біг став звичкою, й більше нічого.

— Ні, тоді щось тут не те,— заперечила вона.— Нащо ж живе людина, якщо вона не знає, куди подітися?

— Ви взяли занадто глобально. Звичайно, можна брати й так: людина — породження природи, а природа не повинна цим опікуватися. Вона існує, бо вона є. Тільки людину мучить думка. Але я беру значно вужче: робота й позаробочий час. Дозвілля себто.

— То вам оце нікуди подітися?..

— Що ви, що ви,— поспішив він.— Я не мав на увазі себе. Тобто нас з вами...

Захоплені розмовою, вони не помітили машини, яка скреготнула гальмами за кілька кроків од них, були змушені підійти до міліціонера по той бік дороги. Неля злякалася,— звичайно, не міліціонера, а того, що трохи не попали під машину, схопила Борозну під руку, інстинктивно ховалася за нього. Страх кинув її до нього всю.

— Ви що... Ви посліпий?..—кричав молоденький міліціонер, котрий, видно, сам недавно приїхав до міста й ще не навчився читати довгі нотації та одривати квитанції на штрафи.

— А ви страхопудка,— сказав Борозна майже радісно, коли міліціонер відпустив їх. — І вам личить переляк.

— Як це? — не зрозуміла вона.

— Ну, ви погарнішали. Тобто ви й так гарна...

— Знайшли спосіб... Тепер не зрозумів він.

—Що?

— Сказати комплімент. Всі чоловіки кажуть жінкам компліменти. Ви, виявляється, не виняток.

— А хіба це неприємно?

— Та ні, приємно. Всі й клюють на це. Хоч і знають, що наживка не натуральна. Але... хочеться натурального. Зараз стільки ерзаців. Скрізь. В усьому.— Вона сказала це переконано, з почуттям.— І навіть оці компліменти... їх кажуть з такою легкістю... Теж один з ерзаців, що почав витісняти щось справжнє.

— Але ж у даному випадку це правда. Ви знаєте самі. Ще десь з восьмого чи дев'ятого класу.

— Облиште,— просто сказала вона.

— Ну, якщо вважаєте, що з моїх уст тільки ерзацні істини...— він удав, що образився, але разом з тим непомітно втік розмовою на інше. — Але треба сказати, що й ерзаци не всі такі вже погані. Та й люди змушені вдаватися до них усе частіше. Бо менше залишається того, що наготувала природа. В світі дедалі більші швидкості, міцніші сплави...

— А ми такі ж крихкі, як і ті, що ходили отут тисячу років тому.

— Але ми володарі цих сплавів.

— І більшає нас. І стаємо об'єктом статистики. Тобто наші душі. Ні, ерзаци почуттів угору людину не поведуть.

— Я не про ерзаци почуттів.

— І всі інші ерзаци.

— Ви помиляєтеся,— сказав він переконано.— Дитинство людства минуло. Раніше люди були наївніші, їх легше було розчулити. Тепер нас розчулити важче. Може, тому, що ва короткий час людство побачило дуже багато горя. Так би мовити, у масових масштабах. І, правда ваша, тисне на нього й статистика...

— Але хіба людина лишилася не такою самою? Не таке в неї серце? Не так само шугає кров! Чи не той тепер соловейко?

— Лишитися тією самою — цього мало. Нас затискує техніка. До того ж соловейків поменшало. І квітів, і свіжого вітру, й хмар поменшало на кожного з нас. Нам доводиться заміняти все це чимось іншим. Забувати одні втіхи й шукати інших.

Вони йшли широкою алеєю понад Дніпром. Повінь цього року була невелика, та й вода вже трохи спала, од цього берега майже до середини ріки повипинали хребти камінні насипи, на них скрізь манячили рибалки, кілька їх сиділо й на березі в парку, але щось не видно було ні в кого улову. Людей у парку майже не було. Кілька пенсіонерів, троє хлопців напідпитку, велетенський чорний дог тягнув за собою хлопця-підлітка, вони зникли за кущами, відти довго долітав сміх хлопця й глухе бухикання пса. Кругом пустельність, запущеність, йшла весна, але вона мовби обминула цей куточок. Тільки зелені кучері верболозів і милували зір. Непривітність, якою дихав парк, мовби осідала в їхніх серцях. Борозна й Рибченко сіли на вкопаний у землю пень (на один з ерзаців, як подумав Борозна, зроблений під те, старе, натуральне), звідси було видно Дніпро і берег острова по той бік. Праворуч від них була вкопана в землю лавочка, на ній сиділа молода мати, біля неї ходило дитинча в жовтому шерстяному костюмчику. Дитинча тільки вчилося ходити, боялося одірватися од лавочки, дибцяло, перебираючи руками, до краю, виставляло ніжку, а піти по алейці не одважувалося. Борозна дістав з кишені ключі, подзвонив, дитинча потяглося ближче, вже випустило зелений брус лавочки, але підбігла мати й забрала його. Взяла на руки, чомусь невдоволено оглянулася й пішла. А дитинча й далі тягнулося через її плече до ключів. Він не знав, чому жінка вхопила дитинча й чому невдоволено оглянулась. Мабуть, приймала його за одного з підтоптаних одружених зальотників, котрі водять дівчат у глухі закутки парку. Але посміятися, навіть сказати вголос свого припущення не одважився. Може, через те, що в душі зненацька тенькнуло щось, пройшла якась далека асоціація, якась невідповідність запізнілого залицяння, навіть не залицяння, а забавки, й дитинчати — серцевини світу, аж він стенувся. Щось на нього настійно тиснуло, щось виштовхувало зі звичного кола, а що — не міг відгадати.

Майже біля їхніх ніг у сухому торішньому листі шубралася якась птаха, сюркала тихо, він намагався згадати, що це за пташка, й враз згадав — цвіркун, і зрадів, неначе знайшов розгадку чогось значного. Деякий час вони сиділи мовчки, дивилися на воду, слухали цвіркуна, що, здавалося, гасив день, слухали тишу. Щоправда, в парку теж не було тиші. Тут не лунали людські голоси, не тріщали транзистори, але в повітрі стояв рівний монотонний гул. Гуділа Дарниця, гудів міст метро й міст Патона, хоч обидва й були далеко од них. Борозні пригадалося, що зовсім недавно він у когось читав про тишу старого Києва. Про сонні вулички, пісок під колесами, ліс, солов'їв у Хрещатому яру. Немовби доточуючи думку, яка виникла, сказав:

— Незабаром тишу продаватимемо на кілограми. Як японці айсберги. І спокій. А може, й кохання. Вона засміялася.

— У пакетиках? “Дайте три кіли кохання”.— (Вона так і сказала — три кіли, огрубивши навмисне).— Скільки, приміром, відважити вам?

— Я скромний. Мені — сто грамів.

— Можете розчарувати.— Вона піддратовувала його. Він бачив це. І разом з тим відчував, що наштовхувався на щось, чого не міг перемогти. Й це його дивувало. Неля дивилася мовби й серйозно, іноді навіть зніяковіло, але водночас трималася незалежно.

— Ні... Решту я хочу подарувати вам. Безплатно. Адже все одно порція, мабуть, одпускається на двох?

— І вас це влаштувало б? А, розумію, недостачу ви б замінили ерзацом.

— Про ерзаци я казав не в розумінні почуттів, їх замінити не можна.

— Але ж дехто каже, що замінять і це.— Вона свідомо втікала от тривіального залицяння. Тривіального вже хоча б тому, що з початку їхнього знайомства жіночим чуттям вловлювала, що це не віщувало нічого доброго, й тому намагалася перевести розмову на щось інше.— Закодують людину, закодують її почуття. Передадуть з Лондона в Рим. Разом з любов'ю. Кажуть, що сама людина вже нічого не важить. Вона... не людина, а як ото... засіб... Курка — це лише засіб, щоб яйце знесло інше яйце. Конкретна людина — це лише засіб, щоб розвивалася цивілізація. Я недавно читав про це в одному німецькому журналі.

Хоч він і розумів, що вона навмисне збиває його на абстрактну розмову, пішов їй назустріч. Що ж, на тій дорозі його підловити важко, він їй гаразд покаже це.

— Мене охоплює лють на примітивів, які цим захоплюються,— сказав він.— Я навіть не заперечуватиму, що цього не буде. Може, й буде. Але хіба можемо ми, люди, вкладати туди самих себе, подумайте, Нелю? Деякі вчені кажуть: от нарешті винайдемо таке... От побіжимо так прудко... Але ж від того нічого не зміниться в людині. Вона не стане кращою. Не поменшає підлоти. Для нас, людей, суть світу не в тому. Не в тому, щоб від яйця продовжувалось яйце, а щоб курка стала кращою куркою. Тобто ті, хто визнає тільки техніку, а не наш найвищий за всю історію людства моральний кодекс, далеко не зайдуть.

Борозна говорив гаряче, переконано. Хоч ця переконаність ховалася не доконечно в проблемі, а й у тому, для чого її виповідав. Він знав, що хоче зацікавити Нелю собою, хоче вирвати її з того світу, коли він для неї один з тисяч чоловіків, котрі ходять по місту, ну, ще співробітник, старший, досвідчений, перспективний. Сама думка про це чомусь його дратувала. Але чим ще він міг її зацікавити, як не науковою ерудованістю, обізнаністю, неску-тістю й сміливістю думки. Він бачив, що слухає вона з увагою і розуміє його, й це йому імпонувало. Нехай розмова не паритетна, але він мав своїм словам відлуння, а воно теж мовби підхльоскувало. Й тому говорив з жаром, з запалом, він почував, що починає зацікавлювати її, що вона починає вірити в нього самого, його відданість чи навіть жертовність науці. В цю мить він вірив своїм думкам більше, ніж будь-коли. Та й було те справді його переконанням. Воно виросло з сирітства, післявоєнного голоду, з отих трудних шляхів, якими пройшов. На тих шляхах він бачив усяких людей. І отих холодних статистів, і підляків, які тільки прикривають статистикою егоїзм, зажерливість, бездушність, і справді добрих та щирих людей. Вони не дали йому загинути. Мабуть, їх таки в світі багато, добрих людей, які підбирають з велелюдь отаких, як він, витирають їм носи й ведуть угору. Світ прекрасний і мудрий тими людьми. Треба сказати, що ця думка, яка міцно засіла в його напханій інформацією голові, випливала з його спостережень оточення, з усього того, чим прожив оці тридцять шість років, яка виросла в ідею. Правда, сама ідея була досить невизначена. Було тільки відчуття душею, серцем переконання. Це переконання прийшло до нього не так давно. І теж як своєрідне наукове відкриття. Життєве й наукове. Десь років дванадцять-п'ятнадцять тому, коли, немов вода крізь відчинені лотоки, ринули через засоби інформації всілякі теорії, здебільшого гіпотетичні або й просто абсурдні, але приголомшливі, що каламутили мозок, дивували, захоплювали, обіцяли, він, молодий аспірант, опинився в тому потоці з головою. Захоплювала сміливість і несподіваність у мисленні будівників гіпотез, а також безбережність, всеосяжність, які немовби одкрива-лися перед наукою. Він пам'ятав, як збиралися вони, молоді аспіранти, вечорами, сиділи, не засвічуючи світла, мислили “страшно”, нещадно, парадоксально, як од того холонуло серце й отерпав мозок. Усім їм здавалося, станеться щось таке, ось-ось люди пройдуть світ од нейтрино до метагалактики, розкладуть його, як конструктор, і складуть знову, по-своєму. Вони жили тими відчуттями, тими сподіваннями. В тому всьому людина мовби маліла, підносилася й маліла водночас, їм здавалося, було знайдено нову сутність людини, її нове якісне вираження. І, звичайно ж, продовжити цю сутність, бути речниками її судилося їм, зокрема йому, Віктору Васильовичу Борозні. Вони не знали, у чому конкретно все те виразиться, бо почували тільки якийсь поштовх, якесь вивільнення від того, що донедавна притягло їх до землі, до інших людей. До всього того, чим жили донині самі, чим жили їхні батьки й батьки батьків. Оце нове, невідоме, здавалося їм, замінить усі старі тяжі, викує людину нового сплаву, не підвладну іржі, корозії, розкладу. А тим часом теорії нагромаджувались на теорії, одна гіпотеза заперечувала іншу, з одної невідомості виростало кілька, а отого, сподіваного, не було. Це втомлювало. Борозна одним з перших зрозумів, що чимало людей ховаються за знання, як дикун за велетенський щит, що техніка сама по собі не впорядкує не те що всього людства, а й самих науковців. Він це не стільки розумів, скільки почував. І не знав, з якого боку приступитися до того всього. Та що там приступитися — він навіть своїх думок про це не зумів упорядкувати. Знав лише одне: житиме так, щоб не привести себе в неузгодження з отим, що привело його у великий світ, у науку. А самих думок так і не привів До якоїсь системи, все це хаосом крутилося в його голові, і він нікому не виповідав їх. Оце чи не вперше так несподівано й так прикро колупнула майже не знайома йому жінка, яку йому кортіло зробити знайомішою, ближчою, і він розбалакався.

— Рухаючись уперед, ми не просто рухаємо вперед істину продовження людського роду. Ну, скажімо, ми знайдемо ту єдину істину — як збудовано світ. Довідаємось точно, що електрон, який бігає довкола ядра, згусток енергії (одна з тисячі теорій, безглуздих уже хоча б тому, що їх тисяча). А тоді що? Перестанемо шукати істину. Треба вмирати? Бо ж далі нащо жити? Істина знайдена. Бридня! Ми, науковці, мало рухаємо, розвиваємо теорію людини. Світ у нас. Хоч ми й самі лише часточка світу, матерії, вічного пороху. Але ж що нам з того, що він вічний? Ви мене розумієте — я кажу не в широкому, не в філософському розумінні. Тільки в моральному. Кожному з нас дано розум, щоб збагнути, що поруч є ще мільйони інших кохань, краси, думок. Поважай їх. І подумай про те, чи люди йдуть одне до одного. Чи ближче стають серце до серця, чи серця оддаляються. Колись на землі людей було значно менше. Тепер їх примножилося. Скоротилися простори, відстані. А відстані між серцями? І чи може бути істина для всіх сердець? Або хоч для двох.— Він помовчав, посміхнувся і тою посмішкою мовби спустився на кілька сходинок униз.— Ну, скажімо, для мого й вашого. Я вже стараюся майже півгодини, а не знаю, чого досягнув. Тільки бачу, що вам личить задума. Ви тоді така...

Вона одвела погляд од води, він знову прочитав у її очах зацікавлення. Може, це було не зацікавлення тим, що він казав, а тільки ним самим, але хіба не того досягав? А ще бачив, що в неї очі розумної досвідченої жінки, а тоді, коли вона слухала його, у них проскакувало щось дитинне, наївне, й хто зна, що йому більше імпонувало. Мабуть, останнє. Хоч це було зовсім не те, для чого прийшов.

— Я слухатиму вас, якщо ви кинете вашу звичку, навіть розмовляючи на наукові теми, охмуряти,— сказала вона.

— Є така звичка,— погодився Борозна.— Мабуть, як і в усіх інших чоловіків. Адже ми все робимо, щоб сподобатися вам. Циклофазотрони. Лінкори. Губну помаду. Але Що, скажімо, в цьому конкретному випадку втрачаєте ви? Я стаю красномовніший, енергійніший.

— Згоряє багато пороху на думку про те, яке справили враження.

— Але... Якщо я інакше не можу. Якщо я саме для цього з вами пішов.

— Ну, тоді інша річ.— Вона сказала це якось особливо, по-діловому.— Приступайте. Що там у вас на початку? Ліричний вступ?

— Епіграф. “Що сперечатись: вічний світ—не вічний, коли помрем, нам буде все одно” .

— Гарний, нічого не скажеш. Тобто ви кінець перенесли на початок. В тому є сенс: мовляв, однаково всі будемо там.

— Пробачте, але ви все так спростили, аж язик стає кілком. А якби й справді? Про що ж іще можуть говорити над річкою двоє, якщо не про любов. Он погляньте...

Ліворуч од них за ще ріденьким кущиком влаштувалася парочка, вони азартно цілувалися. Борозні й Нелі залишалося або вдавати, що не помічають її, або встати й піти. Вони не піщли. Мабуть, тому, що оте жарке цілування жодного з них не хвилювало й навіть не нервувало, за мить вони забули за нього зовсім, навіть не помітили, коли спорожніла лавочка.

— Про неї не говорять.

— Про неї все сказано?

— Та ні. Якщо говорять,— її нема. І взагалі її нема. Це щось ніби чорт. Його ніхто не бачив, а страшно.

“Ого,— сказав собі Борозна.— Якщо його страшно тобі... Чи не хочеш ти звернути все на невдачу в заміжжі...”

А проте його чимдуж захоплювала ця розмова. Він уже встиг переконатися, що Неля не пустенька чепурушка, вона чимало чигала, чимало знає. А водночас вона так щиро дивується тому, чому й він у свій час дивувався, так серйозно і захоплено округлює очі. І таке в неї співуче і круте “о” (“Та що ви?”), і так вона співуче вимовляє його ім'я та по батькові...

Борозна нахилився до Нелі — просто хотів роздивитися її очі, вона витлумачила це по-своєму й одхилилася. Він побачив, як ледь нахмарилися її брови, але не міг відгадати, вдавано чи насправді. Він відчував якусь неясну тривогу, якесь дивне хвилювання. А ще почував, що й справді нізащо не зміг би отак просто обняти Нелю, обняти й поцілувати, це було б неприродно, дерев'яне й або розсердило б, або розсмішило її. Ну, навіть якщо б вона не розсердилась і не розсміялася, однаково обоє б відчували не пал сердець, а щось... що так треба, так мусить бути, тобто вони б спочатку обмислили поцілунок розумом. І був би він прісний, майже “ерзацовий”.

Тепер він переконався остаточно, що з самого початку взяв неправильний тон, настроїв себе не на ту хвилю. Ну, він не був серцеїдом. І не затер слів про кохання до полиску. Одначе ж знав їх. Щиро чи нещиро казав не раз. Навіть мав свій “сюжет”. Але застосовувати його до Нелі, до оцієї чортиці, годі було й думати. По-перше, вона б відгадала, висміяла, по-друге, почував, що втратив би повагу до себе. Він і далі розглядав цю їхню зустріч неначе в двох проекціях. Думав про неї холодно, чи принаймні намагався так думати, тверезо судив про Нелю, але почував, що йому небайдужа оця розмова й те, як складуться їхні стосунки. Й провадив далі химерну, двозначну й трохи жартівливу балачку.

— Поки що вона є. Та ось доведуть, що це не що інше, як особливий вид енергії, тоді і їй кришка. Отже, треба поспішати.

— Ви мене розчарували,— сказала Неля.

— Чим? — намагався він подивуватись якомога дужче й справді трохи здивувався.

— Я думала... у вас є якась красивіша легенда.

— Що-що? — запитав він.— Яка легенда?

— Ну, ота... Яку видумують шпигуни для тих, хто їх ловить. А серцеїди для дівчат... Він щиро розреготався.

— То, виходить, усе тільки в легенді? То я її вигадаю. Повірте авансом.

— Ні, авансом не вийде...— жартувала вона.— Ви ще скажете, на виплат...

Вона трохи кокетувала з ним (кокетство дається жінці природою, як ластівці уміння літати), боялася видмися кокеткою, їй більше хотілося, щоб він відчув у ній колегу, науковця, хоч і розуміла, що те їй може нашкодити в його очах. Колег йому вистачало без неї.

Вони вели гру. І все, що вони говорили, тільки якоюсь мірою відбивало те, що насправді тамували в душах. І все ж їй вдавалося бути безпосереднішою більше за нього, вона його не ловила, якби ловила, мабуть, він би якось те відчув і взяв над нею гору. А так він почувався в програші.

Йому здалося, якби він зараз її легенько обняв,— вона б не випручувалася. Але надто все було неприродно. Поки він над цим роздумував, Неля сказала, але вже зовсім інакше, серйозно й майже сумно:

— Якщо доведуть, що то тільки особливий вид енергії, тоді всьому кінець. На любові усе тримається.

Що це — її природна дитинність — заглянути за найвищий паркан? Так чи так, але це велика магія світу, яка тяжіє над людиною і яка штовхає людство по якомусь не відомому йому шляху. По краю, понад прірвою, щоб заглянути в неї. Куди приведе той шлях? Це невідомо. Іншого людині не дано. Та чи так це й погано — вічно кудись прагнути, йти, летіти...

У цю мить йому страшенно захотілося, щоб Неля відчула те, що відчуває він. Щоб стиснулася отак душею, щоб упало в порожнечу серце й завмерло, затерпло на мить, а відтак мозок пропалив крижаний холод, щоб на тому місці встав чорний біль, ще дужче окресливши самотність. Тоді б їй захотілося втекти звідти. Тоді б вона зрозуміла його...

— Хочете, Нелю, я розкажу вам про чорні дірки неба?—запитав він, і було в його голосі таке щире бажання віддати щось із себе, якусь часточку себе, що вона, хоч уже й збиралася йти, не одважилася відмовити. Вона зрозуміла, що це треба для нього. Що інакше він образиться, чи й не образиться, але поміж них ніколи не продзвенить та струна, без якої людям не зрозуміти одне одного...

Він розповідав натхненно. Хвилинами їй здавалося, що він посвячує її в щось своє, глибинне, потаємне, вона й справді збагнула оту пекельну силу й самотність, їй відкрилося відчуження, до якого, на щастя, не дійшли і не дійдуть люди, але яке може стояти засторогою і на їхньому шляху. Це були хвилини зближення, правда, не того, інтимного, коли зближують мимовільний доторк, віддих, незрима хвиля, що б'є з мозку в мозок, з серця в серце, а якогось іншого, яке, однак, передує тому. Він зрозумів це. І сказав напівжартівливо, але так, що жартівливість — то тільки можливість утекти, переступити в разі чого на іншу кладку.

— Через те всі закохані дивляться на небо.

— Може, шукають там того, чого не можуть знайти в собі?

— Може,— подумавши, погодився він.— Тільки бездонність — і там, і там. Вистачить шукати на весь людський рід.

— Ну, а коли знайдуть?

— Знайти — не можна. Життя — це безкінечність. У тім його сенс.

Угорі, не дуже високо, мабуть, щойно піднявся з Жулян, летів літак; спалахував червоний вогник, неначе знак тривоги чи перестороги комусь. Вогник зник, і одразу в парку сяйнули ліхтарі, впали чари, стало неможливо розказувати про небо.

— У місті немає неба,— сказав Борозна.— Ми його тут не відчуваємо і не живемо з ним. Ось погляньте сюди...

Вія не хотів, щоб вона йшла, намагався якось затримати й не внав як. Запропонував піти посидіти в ресторан, але сам зрозумів, що то ні до чого, — у голові ще стояв туманець після сабантуя.

Вони пішли до трамвая.

Вія провів її до самого дому. Вона жила на Русанівці, на набережній, на шістнадцятому поверсі, тільки вікно її квартирки виходило не на Дніпро, а на Дарницю. Вони стояли біля низького штахетика під молоденькою тополькою. Неля погойдувала на пальці сумочку, поривалася йти, а йому страшенно не хотілося відпускати її, й знову не знав, як її затримати. Йому здалося, якщо він зараз не затримає її, то вже не зуміє привернути до себе ніколи. Ось вона зараз піде, на шістнадцятому поверсі засвітиться вікно. А він піде до себе.

Його аж холодом обдало, коли згадав свою холостяцьку кімнату, й стало самотньо та пустельне на душі. Він оглянувся — набережна була майже порожня, поодинокі перехожі поспішали додому—до світла, до тепла. До тепла чиїхось сердець, до тепла чиїхось губ... Звичайно, він був занадто самовпевнений — у такої красивої жінки багато залицяльників. Молодих. Не отаких... ассірійців. Вона піде й забуде про нього. В якусь мить він подумав, що оця його туга тимчасова, що густий, майже розпачливий смуток завтра розвіється, але то буде завтра, а зараз він не може піти отак, не залишивши їй у серці спомину чи бодай якоїсь зарубки в пам'яті. А як він може залишитися з нею, що ще розказати? Про квазари? Несосвітенний дурень, хотів полонити її ерудицією! Та їй ті чорні небесні дірки — вона, може, чекала чогось суттєвішого...

Ні, тоді міг попсувати все.

Йому страшенно, до болючої млості в серці захотілося взяти її за руку. Затримати бодай ще на хвилю... Та як затримати? І враз йому мовби сяйнуло в голові, і він, потерпаючи од радості й од якогось тривожного холодка, сказав:

— А знаєте, Нелю, чого я не захотів керувати групою?

— Чого? — запитала вона майже байдуже.

— Я не люблю похоронів,— сказав Борозна.

— Яких похоронів? — виступила вона з-під топольки. їй на обличчя впав промінь од ліхтаря, освітивши красиве підборіддя, чіткі яскраві губи.

— Ну... Дмитро Іванович іде в глухий кут. Цей шлях не має перспективи.

— Звідки ви знаєте? — запитала вона так голосно, що випадковий перехожий оглянувся. Мабуть, він спочатку подумав, що бородань пристає до дівчини, а тоді зрозумів, що помилився.

— Ну, хіба я не можу до чогось домізкуватись,— відповів майже ображено. Він зрозумів, що образився не на неї, а на себе. Що вдруге за вечір сказав не те, що треба. Ну, перший раз — то дурниця, яких людина робить у житті безліч і які швидко забуваються. Але оце... Він ще не осягнув, у чому саме криється нетактовність, навіть більше, ніж нетактовність, якась загроза, якась небезпека. Проте знав уже напевно: не треба було цього казати. Через те відчув не просто досаду, а злість на себе.

— Нелю, не розказуйте нікому,— попросив.— І не подумайте, що я злорадію. Я теж прийшов працювати до Дмитра Івановича. Ну, нехай по мені це поки що не б'є...— І знову подумав, що треба хоч тепер бути правдивим до кінця.— Я недавно прочитав у французькому журналі статтю одного професора з Марселя. Вони теж працювали з амоніл-тетрафосом. Навіть кодові назви тотожні. У вас — exornut, а в них — principut. Вони прийшли до від'ємного результату. Він таки не вступає в реакцію. Ви ловите міраж... В АТФ немає попередника. Немає тієї миті — спалаху енергії, бурхливої реакції. Вона невловна, бо її не існує. Пробачте... що вийшло так красиво. Але ж ви справді ловите мить, якої немає. То — цікава фантазія Марченка, і більше нічого.

— Боже,— тихо й злякано сказала Неля.— Бідний шеф. Стільки років праці! Скільки надій... Це катастрофа.

— У науці буває таке...— Й зрозумів, що знову каже не те. Або не так.— А може, й помилилися вони. Зараз часто помиляються. Сотні методів перевірки, тисячі випадковостей. Один раз є, десять разів немає...

Вона ловила в його голосі невіру, й та невіра була переконливішою за слова. Він ще й далі казав про недосконалість сучасних методів перевірки, про заплутаність і неясність деяких місць у статті, про свої власні сумніви, але Неля була неуважна, ледве чи й слухала його. Вона тихо попрощалася й пішла.

Він стояв, чекаючи, поки засвітиться вікно на шістнадцятому поверсі. Воно не засвічувалось довго, так довго, що він аж почав хвилюватися, а тоді спалахнуло м'яким рожевим світлом, яке по хвилі пригасло, чи, може, його заступили. Йому здалося, що він бачить у вікні тінь, і хоч не був певний того, помахав рукою й пішов спустілою набережною.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Дмитро Іванович ішов освітленою ліхтарями денного світла вуличкою і думав про те, як йому сказати про Світланину пропозицію дружині. Він шукав хідничка, яким би можна пройти розмовою легко, швидко, ні за що не зачепившись, ні до чого не привернувши уваги, — тобто сказати тонко, вміло, тактовно й воднораз так, мовби про щось незначне, звичайне. Чорти його батька знають, як сказати! Бо хоча всі в інституті думали, що його дружина нічого не знає про отой міраж, який стільки літ висів поміж ним і Світланою, та й справді вже не надавали йому ніякого значення, вона знала, й міраж перед її мисленим зором згуск майже в реальне видиво. Вона ревнувала затаєно, гірко, з роками ті ревнощі затвердли, і хоч не так ятрили, але їх можна було хіба що спалити разом з Іриною. Рухав тими ревнощами не страх, що він її покине, піде — з роками вона стала боятися цього все менше й менше, дивно, молодою, красивою чомусь боялася, а тепер ні. їй просто було кривдио. Ірині здавалося, що поруч неї живе ще щось, незриме, тривке, й вона не могла нічого з ним удіяти. І не мала за що вхопитися, щоб хоч викричатись чи бодай образити, обсміяти обох. І від того кривдність тільки більшала.

Так нічого й не надумавши, Дмитро Іванович повернув на Червоноармійську вулицю, підійшов до свого будинку. Жив він у старому, ще довоєнного мурування п'ятиповерховому будинку, обабіч якого стояли модерні, дев'ятиповерхові новобудови, та й майже весь квартал з цього боку був новий. Ті нові будівлі милували зір строгістю ліній, якимось ще не розакумульованим теплом і чистотою, випромінювали значно більше щастя, ніж усі інші — з важкими надбрів'ями вікон, стемнілими фасадами й скрипучими металевими ворітьми під'їздів. Принаймні так здавалося Дмитру Івановичу, і, мабуть, так воно й було, вже хоча б тому, що тут квартири люди одержали недавно, раділи й тішились ними. Червоноармійська вулиця — трохи гамірна, але Марченко міняти місце мешкання не збирався, хоч, мабуть, коли б попросив, йому, доктору, членкору, виділили б квартиру в академмістечку. Квартира його вдовольняла — недалеко від центру, зручно з транспортом, майже поруч базар, магазини, у вуличний гамір якось вжився, дружина, діти й зовсім не помічали його.

Двері відчинила Ірина, Ірина Михайлівна: всі вчителі, на відміну від людей інших професій, навіть академіків, мають повне ім'я, яке утверджується не тільки в школі, а й дома. Ірина Михайлівна — вчителька географії.

Вона стояла перед ним, витирала об квітчастий фартух руки, не поспішала вернутися на кухню, де щось шипіло й сичало. Помітила одразу, що він випив, певно, нервувалася, що припізнився, — була не в настрої.

У їхньому домі ніколи не було повної рівноваги. Не було, сказати б, своєї мікроатмосфери. Він теж давав волю нервам, щоправда, до певної межі, її він ніколи не переступав. І не те, щоб вони через нього жили “гірше за інших”. Адже не пив, не гуляв. Та на якійсь одній лінії, на якійсь площині так і не зміг стати. Насамперед у домі не було раз назавжди заведеного порядку. Отого “міщанського” порядку, коли діти слухняно сидять за столом, батько крає хліб, а мати розливає суп, коли один батьків погляд примушує дитину, котра розпустувалася, опустити голову над тарілкою з супом, коли “доброго ранку” і “на добраніч”, коли діти чинно розповідають про вивчені уроки й витрачені копійки і розказують все про себе та своїх друзів. Отого “міщанського” порядку, який, як він думав, — і, мабуть, справедливо, — привчає людину до порядку взагалі, виховує розважливість, спокій, слухняність. Частково в тому, що в них у житті не малося строгого порядку, було винне й їхнє життя — обоє працювали, обоє майже щодня па якихось засіданнях, нарадах — але більше самі. І знову ж насамперед він. Про це почав думати пізніше. Зрозумів з роками, що не усвідомив собі відповідальності виховання в сім'ї, назавжди залишився батьком-початківцем, якому свої наукові справи, замисли відсунули кудись на другий план клопоти родинні. Часом він так і думав: “Треба взятися за виховання”. І не брався. Та, власне, вже й не знав. з якого кінця приступити. Він з самого початку не зумів виробити якоїсь системи, а якщо сказати правду, навіть не думав про те. Просто хотів мати дружину, й дружину красиву, а Ірина таки була жінкою красивою. Красивою не якоюсь жагучою красою, а красою строгою, добірною: висока, струнка, високе чоло, великий ніс — всі риси обличчя крупні, вони творили своєрідну гармонію, вказували, як казали у них у селі, на “породу”. З таких жінок колись писали портрети. Та краса ще й зараз не зів'яла зовсім, але в неї вже одібрали багато промінчики біля очей, і ледь помітні зморшки на шиї, і приховані хною білі нитки в темно-каштановому волоссі. Ірина не бігла за нього заміж, довгий час він бачив у ній вагання й долав його, свідомо й настійно домагався її. Вона була по-жіночому розумна, певніше, тут мав вагу інстинкт, всі оті засоби сподобатись: зведені мовби суворо, а мовби й заклично брови, нахил голови, безпосередність та наївність. А за ними практичне сприймання життя, не затуманений погляд на речі та людей, їй би, мабуть, більше підійшов чоловік поважний, певний себе, свого місця в житті, скупий на слово, практичний, а не розкиданий, м'який, трохи нервовий Дмитро Іванович.

З свого боку Марченко й зараз не шкодував, що одружився на Ірині, навпаки, думав, що і в інших жінках не знайшов би більшого. Проте він не міг і не бачити, яка вона йому чужа. Вона чужа була й молодою, може, ще більше, ніж тепер, але тоді він був молодий, власне, йому були потрібні всі люди й ніхто зокрема, почувався безконечним, дужим, йому достатньо було її краси і своїх планів на майбутнє. Ба ні... Йому хотілося, щоб вона супроводжувала його в поступі. А вона довгий час мала на думці лише власну персону. Вийшовши заміж, Ірина якийсь час — і це Марченкові було особливо кривдно — соромилась його. Знала, що він не вродливий, боялася, що подруги запідозрять, буцім вийшла з розрахунку, не запрошувала на свої інститутські вечори й просто не любила виходити з ним поміж люди. Потім те стерлося само по собі, й забулися всі інші дивацтва та примхи молодості. З роками десь у глибині душі впевнилася в його розумі, бачила, змушена була це побачити, й відчула залежність від нього в тій житейській клітині, в якій утвердилися разом. Вона вже почувалася певно тільки за ним, біля нього, на отому щаблі, що його посів він. Ні, це не була панічна боязкість жінок, які нічого не вміють і роблять всю ставку на чоловіка. Вона замолоду не робила ставки на чоловіка доктора. Вона виходила за його поступливу вдачу (це теж був розрахунок, хоч вона й не зізнавалася собі в цьому, а може, й не усвідомлювала), за його щирість, житейський досвід (у чому помилилась), їй лестило, що він молодий і вже кандидат, відомий у своїх колах, їй запам'яталося, як колись, тільки-но вони побралися, вона заповнювала на роботі якусь анкету і її запитав їхній шкільний невдаха-кар'єристик, хто в неї чоловік. Вона відповіла — старший науковий співробітник. І той не стримався, сказав з неприхованим єхидством: “Він і за віком старший?” — “За віком він значно молодший за вас”, — одрізала вона.

І трохи пізніше, як йому було тридцять два, на якихось іменинах двоє піжонів у картатих бобках залицялися до неї й всіляко хотіли принизити його, намагалися втягнути в словесне змагання. Кепкували з його наївної голубої сорочки, невміло зав'язаного галстука, й Мирон, його друг, котрий уже добряче причастився, нагнувся до одного з піжонів і сказав на вухо, але так, що чув і другий піжон, і всі за столом: “Ви, троглодити. Ваші мізки, складені докупи, не потягнуть, як його мозочок. А сорочок він може купити сто”.

Дивно, але все оце вживалося в її душі з амбітністю і перебільшеною власною значимістю.

Колись, напочатку, Марченко думав, що переінакшить дружину. Але тепер бачив, що ті його сподівання сміховинні, що перекроїти людську душу не можна. Ірина після двадцяти років спільного життя лишилася такою ж, як і в день їхнього одруження. Ну, щось змінилося в ній, але дрібне, несуттєве. Далебі, в ній було не так і багато лихих карбів, їй не в'ївся в душу егоїзм, і не заполонило бажання збагачення, в Ірині жив сильний інстинкт матері, господині, хоч і не була бездоганною господинею. Ліпші шматки за столом підсовувала йому, дітям, дбала за дім, за дітей. Потурала їм вельми. Не вміла загнуздати себе, у чомусь відмовити дітям, у чомусь поступитися йому, піти назустріч, спробувати зрозуміти. О, то велика наука — зрозуміти іншу людину. На жаль, він її теж збагнув мало. І лиш недавно почав здогадуватись, як взагалі рідко ми намагаємося зрозуміти когось. Ні, він таки дещо розумів у людях, одначе поверхово, неглибоко. Розуміти — це допомогти. І, крий боже, коли при тому зрине: “А в ім'я чого?”, “А що вони мені?” Що вони мені—це міньба, це торгівля душ. Часто люди живуть просто так. Для себе. Або й: усе одно могила забере всі злі й добрі діла. Це вже усвідомлене небажання жити в контакті з ближніми. І якщо народжується самоспонукання розуміти людей — це вже немало. Він цього не думав. Просто останнім часом намагався чимось допомогти Ірині, зняти з душі хмарність, яка іноді облягала її майже безпричинно.

Дружина, а за нею й діти тиснули на нього завжди.

І все ж у всі тяжкі часи вона ховалася за чоловіка. Почувала в ньому й опору, й захист. А найперше почував це він сам. В складні часи, — чи це була хвороба жінки, чи прикрощі з дітьми, чи невдачі по роботі, — ставав діяльним. невтомним і стійким. Зрештою, відчував і незлагодженість, крихкість власної родини й водночас знав, що лише на ньому вона тримається і лише він може її захистити. Від нього пішов і інший закрій у сім'ї, який сторонньому окові міг би здатися відчуженням, а насправді був тверезістю, зрівноваженням стосунків та, зрештою, хоч пунктиром отієї лінії, якої їм бракувало. У них у сім'ї не було лизання, випліскування себе одне одному, отого щемкого перехлюпування до дна душі, до печінки, до п'ят, після якого здається, що ти очистився, а насправді приготував місце для нового бруду, він позичив з родини свого батька суворість, нещадність проти брехні та обману, манірності, навчав жінку та дітей дивитися на світ очима чесними, правдивими, шанувати добро й відкривати йому серце. Тут у них з Іриною була якась таємна неузгодженість, яка, проте, не виносилася на діти. Дружина більше остерігалася зла, й бачилось їй його більше, ніж насправді ходило довкруг них, мала чоловіка дещо за наївняка й простака. Далебі, смішно, вона любила це в ньому й кпинила водночас. Мабуть, поза волею, закрайками свідомості розподіляла: добре, що він наївний і довірливий у родині, але погано, що такий щодо інших. Треба б у ньому це почуття розшеретувати, але як те зробиш!

— Де ти був? — сердито запитала Ірина Михайлівна, навмисне не вимикаючи в коридорчику світла, яке увімкнула допіру, хоч там і так було видно.

Він посміхнувся трохи хмільною, трохи хитрою посмішкою. Посміхнувся саме з її суворого тону й з того, що цей тон не зачепив його. Сталося так, і сталося зовсім недавно, що його стосунки з дружиною певною мірою змінилися. Власне, оце й була найбільша переміна за все їхнє подружнє життя. Віднедавна, й то таки свідомо, спокійніше реагував на Іринині причіпки, повертав їх на жарт, намагався іронізувати й тим не раз спантеличував дружину.

Дмитро Іванович і сьогодні спробував одбутися жартом:

— За офіційною версією я був в інституті.

— А за неофіційною?

— То вже дається простір твоїй фантазії.

Мабуть, він сказав це надто непевно, й таки непевно, бо думав про розмову, з якою мав підійти, почував ніби якусь провину, й жарт не вдався.

— У мене вже од тих фантазій голова болить,— сказала Ірина Михайлівна.

Це була неправда, він затримувався рідко коли, тільки тоді, як вже зовсім не міг одкрутитися, і коли б ухопився за мотузок, який кидала вона, виникла б сварка. То більше, вона додала:

— Якби я оце так приходила...

Він мотузочка не підняв. Ірина втомилася хатньою роботою, а втомлена, завжди намагалася на комусь зірвати злість. І тут у хід ішов звичний і випробуваний арсенал жіночої зброї — порівнювання себе з наймичкою, нарікання на чоловікове гультяйство, безсердечність, неуважність. Якоюсь мірою, може, вона й мала рацію. Але не великою. У хатній роботі він допомагав їй завжди. Він і борщ варить не гірший за неї, і на базар ходить, і білизну допомагає випрати. Жили вони хоч і заможно, але не розкішне. У ньому, як і в багатьох інших людях його покоління, міцно утвердилися мірки воєнних та повоєнних літ, очима отого демобілізованого лейтенанта з парою запасних підметок до хромових чобіт у речовому мішку, а далі студента гуртожитку дивився й на французькі гарнітури, й чеські черевики, й польські краватки. Щоправда, в останні роки в ньому, здається, порідшало тієї закваски, він почав відчувати смак до речей, але міцно в полон вони його не брали. І навіть цю свою маленьку переміну приховував од Ірини, адже вона й так дорікала: “Он у людей... Хіба ти хазяїн”. Це теж була правда. Хазяїн з нього кепський. В іншого квартира як гніздо ремеза, а в нього — сороче гніздо, майже все тут випадкове,— хоч і не дешеве,— річ до речі не підібрана, немає отого глибокого затишку, що допомагає забути про турботи на роботі, заспокоїтись, уінтимнитись. У вітальні, що вікнами на вулицю, помпезний різьблений буфет, придбаний у комісійній крамниці, він дисгармоніював а німецьким гарнітуром, що ним заповнили дві кімнати — вітальню й кабінет, у якому меблі ледве вміщувалися — всю вільну стіну займав незграбний стелаж, щільно заставлений книгами. Час би поміняти й спальню, її придбали років дванадцять тому. У спальні зараз мешкала дружина й дочка, сам він міцно отаборився в кабінеті, син блукав на всіх чотирьох вітрах, тільки спати приходив додому, на широкий червоний диван, що стояв у вітальні. У вітальні стояло й піаніно, на ньому памкала донька.

Зачувши розмову, вона вибігла в коридор, розбила льодок напруження. У червоненькому платтячку, з білим бантиком вона скидалася на веселого метелика. Маринці вісім років. Син — студент-третьокурсник, дочка — першокласниця; так сталося — жінка довгий час хворіла, вже й не сподівалися на другу дитину, й тоді народилася Маринка. Либонь, це й спричинилося, що линула до доньки надмірною любов'ю. А може, тут крилася й інша причина. За сином вони мало спізнали батьківства, були ще молоді самі, захоплені собою, своєю працею, друзями; з роками те мовби почало відмирати, натомість розм'якшувались душі, непогамована ніжність пролилася на білявоголове прудке створіння. До того ж те створіння вдалося ласкаве-прелас-каве й хитре-прехитре. “Тату, ходімо в кіно”.— “Мама не хоче”.— “Не хоче? Я зараз до неї пристану — не одчепиться”. Вже по дорозі він дізнається, що цю операцію мале бісеня проробило з ними обома.

Дмитро Іванович просто-таки чавив у собі напади ніжності до доньки, насталювався на строгість. Тільки те не завжди вдавалося.

Маринка подивилася на батькові порожні руки, обшукала кишені, розчаровано пхукнула губенятами, проте потяглася до нього на пальчиках, і він був змушений пригнутися, щоб поцілувати доньку. Вона смішно, як кошеня, зморщила носика, замахала рученятами:

— Пхе... Татку, та ти сьогодні п'яниця.— Й побігла назад у кімнату.

— Устами дитини... — Ірина багатозначно піднесла пальця й собі пішла на кухню, бо там щось шкварчало, аж захлиналося. Він пішов слідом. Кухня, як у більшості старих будинків, простора.

Підвечерював Дмитро Іванович сам. І не тому, що сьогодні припізнився, так уже в них повелося, що майже завжди їли нарізно. Оце й був, як він переконався, один із струмінців, що розносили в різні боки течію їхнього життя. Виховне батькове слово найвагоміше за столом, біля заробленого ним хліба.

Ірина Михайлівна мила посуд. Брязкотіла каструлями, гриміла чайником: “Знов немає гарячої води. Коли вже у нас буде, як у людей...” Вона направляла гнів проти чогось стороннього, але він знав, що насправді то гнів проти нього. “Сидить же там якийсь ідіот...” І той “ідіот” знову ж сидів теж не десь, а ось тут.

Дмитро Іванович поїв супу, налив міцного чаю — гречаної каші й котлет не захотів, сьорбав чай стоячи, дивлячись у вікно крізь негустий листяний намет на вулицю, де білими та чорними тінями мелькали автомобілі. По той бік вулиці, чи то в сквері, чи то на балконі, невидимий тенор співав про те, як він полине вгору, зірве найяскравішу зірку й подарує коханій. Дмитро Іванович посміхнувся, в лад своєму настрою подумав про те, що, може, ті тенорові старання зовсім даремні. Для чого стільки зусиль? Для чого дарувати? Той власний дотеп підняв у ньому настрій, додав мажору. Він допив чай, поставив на стіл чашку й сказав бадьорим, як йому здавалося, голосом:

— Ірино, ти завтра вільна? Хороли запрошують нас у ліс.

Він бачив, як її струснули його слова, вона повернулася од плити, — готувала обід на завтра, мить дивилася трохи насмішкуватим поглядом, сказала:

— Яка конкретно половина Хоролів запрошувала тебе?

— І тебе, й мене. Ти ж знаєш, вони запрошували багато разів. І я завжди відмовлявся. — Він дивився вбік, подумав, що цим накликає підозру, поспішив підвести очі. — Поїдемо по сон.

— Хіба ти ще не спав з нею?

Таких грубощів він од Ірини не сподівався. Ще вчора вона, знаючи про тіні, які згустились над ним,— він не сказав їй до кінця лікарської підозри, але не зміг стриматися, сказав достатньо, щоб вона занепокоїлась,— думала: нехай би воно сказилося, якщо минеться, забуду, прощатиму всі його малі й великі гріхи, а сьогодні, коли все склалося щасливо, а їй за ці три тижні зібралося чимало гіркоти, та ще оця несподівана пропозиція,— вона спалахнула гнівом.

— Як тобі не соромно — вчителька,— ледве стримався Марченко.

— А тобі не соромно? — кипіла вона.

— Яка дурниця, — витиснув він з напівсправжнім, напівудаваним сарказмом. — Я вже сто разів відмовлявся. Мені просто незручно...

— Погляньте — йому незручно!

Хтозна-чого б ще наговорили вони одне одному, якби в ту мить у коридорі не задзеленькав дзвінок. Дмитро Іванович пішов одчиняти.

Це був Михайло. Михайло Візир, давній Дмитрів товариш, він приходив майже щодня й звичайно — без попереджень. Михайло вніс із собою запах весняного вечора, свіжості, настрій оптимізму й безтурботності.

— Ти що, не дивишся матчу? — здивувався він.— Можна сказати — битва сезону. Виграють наші — заберуть два очки в основного суперника. Чи тебе Ірина до плити поставила? Ірино, юнацький привіт. Ти одпускаєш чоловіка? У вас що, борщ не вдався? Ще зварите...

— Каша,— сказав Марченко.

— Гречана,— докинула Ірина Михайлівна.

— Каша? Ну, це важче... Ми з своєю тільки почнемо варити, так і полаємося. Скільки вже тих горшків розбилося на моїй голові.

Михайло прибріхував. Він крутився у сім'ї, як човник у верстаті. Вмів усе дістати, скрізь залагодити, може, через це з маленької заздрості Ірина Михайлівна трошки його не долюблювала, але й вона не могла встояти перед навалою лестощів, похвал, дотепів, ділових порад, якими обсипав її Михайло.

Проте сьогодні на його безтурботні баляндраси (насправді в одну мить вловив серйозність суперечки, невидимий пвл якої ще, здавалось, висів у повітрі) Ірина Михайлівна тільки міцніше стиснула губи й нижче схилилася над кухонним столиком.

— Я тільки що прийшов...— поспішив Дмитро Іванович.— Зовсім забув про матч. Ходімо... А потім, Іро, я допоможу тобі.— Він запобігав перед дружиною, адже знав, що вона може викинути якогось коника при гостеві. Знаючи його соромливість, вона їх найчастіше при гостях і викидала.

Але зараз вона промовчала.

Поклавши руку Михайлові на плече, Дмитро Іванович довів його до дверей вітальні й ураз зупинився. В одну мить йому в голові зринули три минулі тижні, й встало за ними щось більше: куди й на що витрачаємо життя,— й щось пекуче пройшло червоною змійкою в свідомості. Йому стало жаль дружини, совісно перед нею.

— Включай,— підштовхнув Михайла.— Я зараз.

Він вернувся на кухню, доторкнувся до оголеної по лікоть жінчиної руки.

— Іро... От їй-богу, мені не хочеться їхати. Так вийшло. Буває... Якась дурниця...

У його голосі звучала така щирість, таке здушене бажання порозумітися, що його не можна було не відчути. Й уже не було запобігання, ані лестивості чи хитрості.

— Я завтра працюю,— сказала вона хоч і не поступливо, але примирливо.

— В тебе ж у суботу немає уроків.

— Веду дітей у музей. Після четвертого уроку.

— Ну, тоді й я не поїду.

— Їдь. Щасливих снів.

Це вже було сказано без злості, з легким кпином. Дмитро Іванович зітхнув і пішов до кімнати. Там уже Маринка розставляла перед Михайлом Гнатовичем на шахівниці шахи. Дмитро Іванович нещодавно навчив її перших премудрощів гри, і тепер вона в'язнула з шахівницею до всіх.

— Ходи,— смикала Маринка Візира за рукав піджака. Вона зверталася до нього на “ти”, називала Михайлом, так, як звикла одмалечку, коли почала говорити, й тепер Марченки все не могли переключити її на ввічливе “ви”, тим більше, що Михайликові, у якого двоє дітей були майже дорослі, це подобалося, і він просив Маринку не зважати на настанови батьків.

—— Не можеш виграти в батька, хочеш одігратися на дочці,— підштрикнув Візира Марченко.

Дмитро Іванович справді начисто перегравав товариша, навіть вигадав дотеп: у того, мовляв, є в житті мета— виграти в нього в шахи. І в усьому іншому — в рибальстві, поінформованості, на крутих стежках науки йшов попереду, про що завжди нагадував сам Візир. Вони заприязнилися в лихий для Михайла час. В того не клеїлося з дисертацією — ще з кандидатською дисертацією, нині Михайло вже теж доктор, од дисертації пішло навкіс і все інше. Він був нестримний, не вмів а чи й не хотів накласти на душу якісь шенкелі. Зійшовшись з ним долею випадку, Дмитро Іванович вловив у Михайлові природну допитливість, вміння правильно, одним поглядом проштрикнути життєву товщу й враз оцінити те, чого інший не поцінує ніколи.

Познайомився з ним Дмитро Іванович на засіданні, де Візир виступав із співдоповіддю, виступав невдало, там і розбалакались. Марченко сам колись працював з алкалоїдами, з якими не міг упоратись у своїй дисертації Візир.

Щось тоді Дмитро Іванович підказав, чи й не підказував, Михайло Гнатович ухопився за якийсь штурпачок під час розмови, почав його тягнути, витягувати. Другого дня він несміливо подзвонив Марченкові. Далі Дмитро Іванович кілька разів запрошував Візира до себе, почав підштовхувати в роботі, тягнув, підколював, не допускав до чарки. Михайло загорівся, почав перекроювати дисертацію. Дмитро Іванович не давав послабки. Дзвонив йому на роботу, додому, говорив без викрутів, по-товариськи суворо, а то й нещадно:

— Ну що, слабак? Не хочеться сидіти?

— Та оце...

— Ніяких “оце”. Сиди.

— ...Сьогодні захищається колега...

— На банкет запрошував! Втратиш кінчик — не знайдеш. Це непросто.

Він шукав йому й опонентів, і сам виступив на захисті. Разом того літа пішли у відпустку, отаборилися з сім'ями в селі над Десною. Далі Михайло почав приходити до них щодня. Вони ніколи не почували один від одного втоми, мережка їхніх розмов не мала кінця. Вони мовби пройшли вдвох, і зовсім по-новому, ті дороги, які сходили нарізно, й дороги багатьох близьких людей, світ вузький — науковий, і світ широкий. Дмитро Іванович, знайшовши вдячного слухача, знайшовши те, за чим нудьгував стільки років, і сам розкрився, в чомусь ніби аж народився, переглядав, перевівав те, що стільки років прикоплював у тиші кабінету.

— Звідки ти це все знаєш? —часто питав Візир. Тепер на книжки накинувся з пожадливістю. По якомусь часі вони вже йшли нога в ногу. Навіть Михайло ледь-ледь надержував ходу. Дмитро Іванович це вгадував і не вгадував. Та й що те важило? Він любив у ньому все — оту його неврівноваженість, непослідовність, навіть хитрість, бо Михайло не приховував її. Михайло міг дивним чином розпалитися й тоді говорив, що вигідно йому, й це не була брехня, він у той час вірив у те, що казав, чи майже вірив. Дмитро Іванович цінував у Михайлові Гнатовичу тонкість натури, уміння перевтілитися, увійти своїм настроєм у настрій товариша, та так, що це був ніби один настрій.

Але помилялися ті, котрі думали, що од тієї дружби брав тільки Візир. Сам Дмитро Іванович, хоч про те, звичайно, не думав, мав од неї теж чимало. Вона сповнювала його якоюсь новою, не відомою йому раніше силою, Михайло був потрібний йому для вираження себе, своєї натури, він ніби вивіряв себе в ньому. Марченко тепер мав можливість вибалакатись, виважити свої думки, довідатись, варті вони чогось чи це черговий самообман. Уже тільки починав розповідати, ще навіть Михайло нічого не казав, але щось од нього переакумульовувалось у Марченка, і він сам відчував фальш, нетривкість, невмотивованість того, що вчора здавалося відкриттям. А потім тактовно на те натякав і Візир.

Щодалі свої судження з приводу Марченкових думок Михайло Гнатович висловлював категоричніше й безком-промісніше. Мабуть, це випливало не тільки з того, що всі останні роки той провів у безнастанній роботі, а й з того, що у житті утвердився міцно. Він у своєму інституті чоловік авторитетний, його думки пильно дослухаються колеги.

Зараз цей авторитетний чоловік, розпочавши гру лише з двома слонами й конем, ганебно програвав восьмирічній супротивниці, розчервонівся, розколошкав волосся і, врешті, підніс догори обидві руки:

— Здаюся на волю переможця.

Маринці цього видалося мало, й вона закричала:

— На коліна. Щоб не хвастався, щоб знав, як нахвалятися.

— Ах ти ж трибіда. Такі тепер нещадимі переможці.— Й кинувся на Маринку.

Вони борюкалися завзято, лоскоталися, Маринка верещала, аж, сполохана, заглянула з кухні Ірина Михайлівна. Михайло теж розпустувався, як хлопчик. Він умів оддаватися грі весь до решти, розчинятися настроєм у настрої; незважаючи на повних п'ятдесят, у його вдачі було щось безтурботне, хлопчаче. Та й не тільки у вдачі. Він навіть статурою скидався на хлопчака — легкий, як хрущ, тонкий, в'юнкий... Хлопчик з обличчям дорослої, розумної людини — хитрими голубими очима, зморшками в міжбрів'ї, неслухняним, без жодної сивої волосини чубом.

— Зараз, Маринко, ми доб'ємо цього хвастуна й піжона до кінця,— розставив на шахівниці фігури Дмитро Іванович.

Вони грали неуважно, бо водночас дивилися матч, який добігав кінця при нульовому рахунку. У футболістів київського “Динамо” сьогодні не клеїлася гра, нападаючі “Арарату” весь час крутилися з м'ячем біля їхнього штрафного майданчика, раз по раз били по воротях.

— Назріває гол,— вже вкотре казав футбольний коментатор.

— Тіпун тобі на язик,— кинув Михайло, одним оком пасучи футбольне поле, а другим — шахове.

Вони програли майже воднораз — київське “Динамо” й Михайло. Візир перемішав фігури, а тоді згріб їх і знову почав гарячкове розставляти. Проте увійшла Ірина Михайлівна — час було вкладати спати Маринку,— вони забрали шахівницю й перейшли у кабінет.

Але більше не грали.

— Що у вас сталося? — зручно підігнувши під себе ліву ногу, вмощуючись на канапі, запитав Михайло.— Чого Ірина надулася? Заскочила тебе в гречці?

— З чого ти здогадався?—здивувався Дмитро Іванович.— Майже.

І розказав Візирові про сьогоднішній день, Світлану, Іринині підозри. Вони давно одкривалися один одному в усьому — доброму й лихому: у лихому, може, не зовсім до кінця — у давніх невдачах, у знайомствах з жінками чи навіть помислах на них, Михайло, як почував Дмитро Іванович, міг би розкритися до дна, але тут відчував спротив Марченка. О, вони розуміли, коли б обійшли розмовами жіноцтво, не змогли включити тієї сфери в сферу своєї щирості,— обікрали б себе наполовину. У тій захоплюючій Михайловій одвертості, у тій нескінченності пікантних оповідей Дмитро Іванович соромився признатися, що майже не мав усього того, що тільки двічі за життя сходився з жінками. Ні, йому теж шумувала в жилах кров і сполохано стріпувалось од випадково впійманого в трамваї погляду гарної жінки серце. Він довго, дуже довго чогось чекав — якоїсь зустрічі, якогось безуму, чекав і боявся. Він так і не дочекався його. А просто, як тепер кажуть, “зі спортивного інтересу”, кинутися на ту кладку не міг. Та й, звичайно, вже не міг чогось чекати, на щось сподіватися. Він почував, як втрачає оту непогамованість, неспитість чуттів. Тепер його життя — розміреність, навіть одноманітність. Він дужче й дужче впевнявся, що справжнє життя і є чекання. Спрагле бажання склянки чистої води дужче, ніж спиття самої води. Спогадував і дивувався: колись був ніким і почував налитість життям, а зараз — член-кореспондент академії, відомий учений, що знав про світ, як кілька десятків юнаків... Ті слова — академік, членкор — чарували тільки інших,— в світі взагалі є люди, зачаровані словами, вони для них ніби поклик оркестру,— для нього ж високий щабель, на який став,— нескінченні думки, головні болі, постійне невдоволення. Щастя — це зовсім не те, це — іскри по тілу, відчуття легкості, безмежності, це безпричинно веселий настрій, радість, це чекання, жагуче чекання чогось, і насамперед близького й сподіваного кохання.

Звичайно, його думка прямувала так не завжди, а тільки в хвилини самоспоглядання, оглядання назад. Бо хіба він не жив сподіваннями—знайти, відкрити; хіба він не мав утіхи в роботі — в енергії своїх помічників, щирій відданості йому, а отже, й справі, аспірантів та молодих науковців і, зрештою, всієї лабораторії? Не мав утіхи в радості власних дітеи? У книгах, у музиці?

Так, то теж було щастя. Правда, трохи інше — тихе, спокійне.

Там же, про що допіру розповідав Михайлові, за логікою мала лежати хоч часточка, хоч іскра того марева, яке по-справжньому гріє людське серце, якого стільки чекав і рознадіявся чекати.

Може, то вже була й не жарина, а світлячок. Того до кінця відгадати не міг. Тільки ж гріло воно хоч трохи його кілька років тому!..

— Дурний ти, Дмитре, як кілометровий стовп,— нахилившись, змовницьки шепотів Михайло.— Ну що, як разом працюєте?.. Ну що, як в одній лабораторії? Коли вона сама в'язне...

Він зводив усе до спільної праці в лабораторії, деякої, можливо, незручності од того.

— Просто смішно. Ти поводишся, як тюхтій,— провадив він далі. — Вона ще подумає, ніби ти боїшся.

“Я таки поїду,— майже не слухаючи його, думав Дмитро Іванович. — Але тільки в тому разі, коли буде з чоловіком. Цікаво, чи здогадується про що-небудь Степан Степанович? Та й справді, що я все так ускладнюю? Нічого в цьому немає. Прогуляюся, відпочину. Бо коли ще потім вирвуся”.

Він трохи заздрив Михайлові. Отій легкості, безжурності, з яким той ще й досі ходив по таємничих, захованих од людського ока стежках. Він уже впевнився, що як би того не хотів, не зможе так ходити, що стрій його душі зовсім інший. Проте він не хотів, аби Михайло знав про те, й тому почав у трохи легковажному тоні розповідати, як колись їздив з Світланою за місто, як зіпсувалася машина і вони ночували вдвох у лісі, як наштовхнувся на машину лісник і вони злякали його світлом фар. Все те він вичитав у якомусь польському романі, але розповідав так захоплююче, з такими подробицями, що часом йому здавалося, ніби це й справді було з ним.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Стара, ще першого випуску “Волга” з потьмянілим оленем на капоті, бамперами-іклами, вже кілька разів перефарбована, мчала Чернігівським шосе. Її обганяли “Жигулі”, і “Москвичі”, й нові “Волги”; Дмитро Іванович пригадав, як колись давно, літ, мабуть, п'ятнадцять тому, Хороли теж вивозили його “на природу”, тоді їхня “Волга” козакувала на трасі, обганяла всі інші машини. Так воно, либонь, ведеться і в житті — філософія примітивна, але справедлива. Він сидів на передньому сидінні, дивився на луки, що закипіли першим зелом, на кущі, які мовби зривалися, кидались навперейми, а потім ураз, спантеличені чимось, зупинялися, відставали. Позад нього дрімав у кутку Степан Степанович, довговидий чоловік з маленькими, загнаними вглиб очима. Дмитро Іванович кілька разів нам